У вінок Лесі
Софія Малильо
Дочка Прометея. Гаїв наших мавка.
Закохана в пісню лісів волинянка.
Назви її – Леся. Назви – Українка.
Зви світочем духу, – не надто це дзвінко.
Яке б їй не дати високе наймення,
У нім – тільки частка того одкровення,
котре на віки нам Вона наспівала,
що серцем вразливим за нас одридала.
О, горе безмірне великого роду,
що в розбратах-чварах утратив свободу,
що стільки вже кров’ю сплатив задля неї!
Вона ж і сьогодні – ще тільки в ідеї!
Вона ж і сьогодні – мов фата-моргана,
та воля священна, свобода жадана!
Століття минають, вона ж і понині –
неначе міраж у палючій пустині.
Убило в нас гідність неволі розтління.
І в снах нас лякали чужі повеління.
Привчили нас зайди, жорстокі заброди
питати у них на буття наше згоди.
Привчили нас хитрі, недобрії люди
до самозневаги та самоогуди.
В якого народу ще в світі чувати,
щоб матері мову під ноги топтати?
О, що б нам сказала подвижниця Леся,
аби подивилась, як роду живеться,
отій і понині невільній родині,
що в наймах слугує чужій господині?
Вона ж нам вогні запалила досвітні,
лишила нам в спадок думки заповітні,
для нас підіймалась, долаючи скруху,
на світлі вершини вселюдського духу.
Звертаймось чуттями до Неї щоднини,
Вона – віщий геній, душа України,
і скільки ще нам в майбуття простувати,
однак нам до Неї навік доростати,
однак прямувати за тими вогнями,
що в слові нетліннім горять перед нами,
однак добуватись із рабства, із муки
мечем, що кували слабкі її руки.
18/II-1991.
Святі традиції дідизни
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
