1
Адріан Кащенко
Надійшли перші роки двадцятого віку. На Україні займалася зоря народного пробудження. По українських городах з-поміж дрібної інтелігенції складалися невеличкі гуртки свідомих українців, виникаючи невідомо звідки і так непомітно, як непомітно виникають на небі зірки після заходу літнього сонця.
Коли б у ті часи хто-небудь схотів віншувати тих, хто підтримував і направляв український рух, хто агітував поміж молоддю і працював над побільшенням українських гуртків, той не знайшов би таких людей. Рух виникав і ширився не через агітаторів – його підіймало народне почуття, яке, здавалося, хвилювалося у повітрі і з повітрям же увіходило в душі лодей, зміцняючись там коханням до рідної землі і до волі.
Гуртки свідомих українців у ті часи не мали ще проміж себе зв’язку, не мали здебільшого й керманичів, але хоч помацьки – все ж таки всі вони прямували до однієї мети: до розвитку поміж суспільством народної української свідомості.
Як хвилі бурхливого моря розбігаються далеко від того місця, по якому пробіг вихор, так і хвилі українського руху розбігалися з осередку України, Києва, на всі чотирі вітри і нарешті добігли і до одного значного города Степової України з дуже мішаною людністю. І в цьому городі, на сцені народного дому, що звався там «аудиторією народних читань», з-поміж комедій Островського вже почали виникати українські драми і жарти, а між гуртовими московськими піснями іноді вчувалися і українські.
З тих прихильників української драми і пісні, що працювали у народному домі, майже зовсім ще не було таких свідомих людей, які б почували, що працюють і дбають про Україну, і на запитання про те, чому вони грають в українських драмах і не беруть участи в російських, вони одповіли б, що тільки через те, що українські їм любіші. Душі тих людей вже почували, чого їм бажається і що вони повинні робити, але ще не визнали, навіщо вони мусять то робити і які будуть з того наслідки.
У виставочній та літературно-співочій філіях народного дому, у яких найраніше виник український рух, була у ті роки, здається, тільки одна людина, яка на таке запитання, не вагаючись, одповіла б, що працює задля розвитку поміж суспільством української самосвідомості. Тією людиною був Михайло Левович.
Михайло Левович був сином сільського священика і, зрісши у великому селі Степової України, добре знав як українську мову, так і потреби та горе наших зубожених селян. Тихий з роду, він у своєму житті був до того не один раз покривджений долею, і найбільшою кривдою було те, що доля відібрала від нього молоду щиру дружину, залишивши його з трьома малими дітьми. Туга за дружиною, бідкання з дітьми і важка праця на залізниці, в управлінні якої він служив, дуже рано зсушили його тіло, вкрили його обличчя жовтою фарбою й глибокими зморшками і поклали йому на чоло важку, журливу думу. Маючи до того чулу душу українця, він завжди болів серцем за утиски на його рідну мову і у часи дозвілля виплакував свої невеселі думи дрібними віршами, частина яких у ті роки вже була надрукована і видана невеличкою книжечкою.
У останні часи засвітилася було блискуча зіронька і на небі Михайла Левовича. Його покохала одинока, трудяща дівчина Марія Петрівна, що, як і він, жила службою. Його серце теж прагнуло до тієї дівчини, але й Михайло Левович і його мила були не з таких людей, які своє особисте щастя мають вище своїх обов’язків; першим же своїм обов’язком Михайло Левович мав виховування своїх дітей і догляд старої удови-матері. Через це, закохані тихим коханням Михайло Левович і Марія Петрівна не побралися, а зіставалися поміж себе щирими прихильниками, однодумцями й порадниками, і хоч жили одним життям, та по окремих хатах.
Михайло Левович годів три вже як працював у народному домі, і непомітно для себе самого був там душею українського руху; але він не мав жвавості, щоб одверто взяти у свої руки керівництво тим рухом. Годів два вже, як працювала у народному домі і Марія Петрівна.
Одного вечора, йдучи, як завжди, до народного дому бульваром, що простягся впродовж всього городу, Михайло Левович зустрів свого доброго приятеля Будія.
Андрій Іванович Будій теж був українцем по батькові. До десятого року він ріс на хуторі, єднаючись з селянськими дітьми, але через заборону балакати у горницях українською мовою і рано відірвавшись від села, він у пору вчення у гімназії почав українську мову забувати. Прочитавши одначе «Тараса Бульбу» Гоголя та «Богдана Хмельницкого» Костомарова, він почув у собі голос, який сказав йому, що він українець. Прочитавши ж надалі «Кобзаря» Шевченка, він, не вважаючи на те, що багато дечого у ньому не зрозумів, полюбив українську мову і почав шукати, а коли траплялися гроші, то й купувати по книгарнях українські книжки і навіть почав складати українською мовою вірші, хоч ті вірші й були зовсім нікчемні через недоладне знаття мови.
Ще більший зв’язок з українським народом Будій почув у собі, одбуваючи військову службу. У ті часи військова служба мало обмосковлювала солдатів-українців. Поміж себе вони ніколи не балакали московською мовою; по-українському ж балакали й з Будієм, що був їхнім ротним вчителем. Від солдатів він почув чимало народних оповідань, казок і переказів, які здебільшого записував.
У часи військової служби Будій пильніше взявся до вивчення української мови і, купивши собі словники Піскунова та Левченка, найкращі у ті часи, доповняв їх тими словами, яких по мовницях не знаходив. У ті ж роки було видане перше його писане українською мовою оповідання і була розпочата ним тією ж мовою драма. Народні українські думи і згадки про запорозьку славу, що далі, дужче почали захоплювати його душу, і одного літа він об’їхав руїни мало не всіх запорозьких січей, і вийшовши з військової служби, ще у молоді літа здобувши собі невелику посаду на державній гражданській службі, біля залізниці, Будій одружився.
Сталося це зовсім випадково. Він закохався у красиву, але легковажну та дженджуристу дівчину, яка, прикинувшись закоханою, пішла заміж за Будія тільки через те, що їй треба було за когось видатись. Через кільки день після шлюбу молодий уже зрозумів, що жінці він немилий, а через який час почав навіть помічати й причину такого нещастя; його молода не могла забути того, з ким кохалася до шлюбу. Проте, поки Будій розібрався у складних почуваннях серця своєї дружини і упевнився у її зраді, у нього було вже двійко дітей, котрі й скували його міцними ланцюгами з невірною й нерозважливою жінкою.
Які муки приймала ймовірна душа Будія за ввесь час, поки він ще тільки помічав свою недолю, але боявся тому вірити, про те знав тільки він та ще виявляло його волосся, що почало невчасно сивіти. Не маючи сили покинути дітей і не маючи такого лихого серця, щоб одірвати дітей од матері, Андрій Іванович подарував жінці все, благаючи тільки покинути все те, що було, і почати нове життя.
Але з того не вийшло нічого: що далі, пані Будій ставала все гірш нерозважливою, одверто залицяючись до тих парубків, котрі були їй до вподоби. Життя Будія стало пеклом. Він почував ввесь сором свого життя. Він боявся дивитись людям у вічі, бо у погляді всякого йому вбачалася зневага. Він навіть не намагався увіходити в свою хату несподівано, щоб не потрапити на обставини, котрі довели б його до злочинства або до самогубства.
Ніяке пекло не завдало б людині таких мук, яві перетерплював Будій, бо, не вважаючи на все, він палко кохав свою дружину і зовсім був байдужий до інших жінок.
Всі ці нелюдські муки зробили з Будія хвору душею, небалакучу людину й примусили його відцуратись людей і сховатись, як кажуть, у самого себе. Вираз тяжкої муки не зникав з його обличчя, бо вів не мав змоги одігнати від себе думу про зраду коханої людини.
Не дивно, що серед таких мук і боротьби зі своєю душею Будій зовсім занехаяв і українську ідею і свої писання. Йому зіставалася тільки одна утіха – діти. А щоб ліпше їх виховати і досягти кращого добробуту, Андрій Іванович всі свої сили поклав у службу, і незабаром почав визначатися з-поміж товаришів і підійматись до вищих посад.
На службі Будій ставав зовсім іншою людиною. Жінка з її зрадами зникала з очей і, захоплений цікавою працею, він ставав жвавим і навіть веселим. З товариства він ніколи нікого не скривдив, і через те всі його щиро поважали й любили. І навіть ті, через кого він сягав, підіймаючись на вищі посади, недовго на нього ремствували і швидко знову ставали його прихильниками.
Коли Будій мав уже значну посаду, доля послала йому тяжку пригоду, яка поклала глибоку смугу на все останнє його життя. Ранньою весною захворіли його старші діти обкладами. У хаті Андрія Івановича стало немов у домовині, а сам він ходив по своїй просторій квартирі з розпукою в серці, не дивлячись на світ Божий.
У один з таких тяжких днів до кухні Будіїв прийшла сільська дівчина питати місця. Куховарка привела її до горниць, бо покоївки у них саме не було. Почувши, що дружина найняла дівчину, яка похваляється, що може ходити біля хворих дітей, Андрій Іванович придивився до неї.
Дівчина була кругловида, смуглява, з темно-сірими очима, років на п’ятнадцять, височенька на зріст, але слабенька, тиха – навіть полохлива, і дуже приязна. На запитання, як звати, вона одповіла, що Ївгою Смутою. Більше Будій не почув від Ївги за кілька день жодного слова. Вона все робила мовчки і обзивалася тільки до дітей і то ледве чутно. Здавалося, що якесь горе гнітить її душу.
Через скільки днів синові Будіїв полегшало, але становище дочки все гіршало. Лікарі щодня мінялися. Будій, мов несамовитий, привозив їх по двоє і по троє. Ті брали гроші і тільки хитали головами. Андрію Івановичу його дочка, якій було вже тринадцять літ, була миліша за все на світі, навіть за власне життя, і він тяжко над нею побивався.
Сидячи одну ніч біля ліжка любої дитини і ходячи іноді по горницях, щоб не заснути, він углядів, що у коридорі на скрині скрутилася і спала Ївга, одягнена і нічим не вкрита, невважаючи на те, що у великих горницях було не зовсім тепло. Бачучи бліде, ніжне Ївжине обличчя і скручене худеньке її тіло, Будій пошкодів її і, відшукавши зайве тепле укривало, обгорнув ним дівчину, як часто обгортав і своїх дітей.
Ївга не спала і чула, що робив Андрій Іванович. Вона, що була сиротою, давно вже не знала нічиєї ласки, і через те ласка Будія глибоко увійшла їй у серце. Другу ніч вона вже не лягала спати, а сиділа біля ліжка хворої, придержуючи на голові її капшук з льодом, бо бачила, що втомлений господар у кріслі починав дрімать. Так вона просиділа біля хворої дитини ще дві ночі. На її ж руках і одійшла нещасна Будієва дитина.
Через два тижні, коли всі вже трохи прочуняли від горя, Будій, щоб чимсь віддячити дівчині за її приязнь і безсонні ночі, подарував їй срібну з квітками брошку, не гадаючи, яке лихо з того станеться, Прийшовши того дня з служби, він вже не застав Ївги у своїй хаті, бо жінка, приревнувавши його через той подарунок до бідолашної дівчини, негайно її розщитала і випровадила з хати раніше, ніж Будій повернувся додому. І як не намагався він дізнатись після того, куди пішла Ївга, йому те не вдалося.
Так і зникла з очей Будія ця таємна дівчина. Але з думок його і серця вона не зникала, бо згадуючи свою нещасну, невчасно поховану дитину, він завжди згадував і Ївгу, яка до останньої хвилини держала її у своїх обіймах.