10

Адріан Кащенко

Минуло з того чотири роки. Урядова влада мала Будія за діловитого чоловіка і, продержавши його у Москві півроку, пересадовила на вищу посаду в інший город. Він тільки що вспів приєднатись до української громади у Москві, як мусив їхати ще далі від рідного краю, аж у дику північну сторону. Але й та страшенна далечина, у яку доля закинула Будія, не вбила у йому народного українського духу, що вже зрештою обхопив його душу.

Не знаходячи в далекій чужині жодного свідомого українця, він глибше увійшов у свою душу й свої думки, взявся за письменство і всі чотирі роки не губив зв’язку з рідним містом і близькими людьми. Коли ж душу його сповивала непереможна нудьга, він згадував одну з трьох найлюбіших йому рідних пісень, що задля нього співалися навіть під час проводів у вагоні; – обличчя милих людей і коханої Ївги з’являлися йому на очі, відгонили ту нудьгу геть і прилучали його знову до праці.

Український рух у рідному городі Будія теж не загинув. Михайло Левович вмів знаходити все інших та інших громадських діячів, жвавих духом, і або виставляв їх на боротьбу замість себе, тихого та смирного, або повертав їх собі у пособників. Видатним українським діячем і пособником Михайлу Левовичу скоро став і Залізняк, що як і Ївга, був сином селянина-хлібороба.

Гурток свідомих українців при народному домі поширився, поширилась і книгозбірня, заснована заходами Будія. Не загинув і хор, що згуртувався колись біля нього; тільки тихий, легкодухий Мельмих, що працював біля хору три роки, передав керівництво більш завзятому Смику. Напрямок течії народного життя цілком відбивався на хорі: він ставав все більше демократичним. На жаль, станові окромності перешкоджали справі і, нарешті, розкололи таки хор надвоє: виключно чоловічий хор робочих і мішаний хор з інтелігентів. Тільки дякуючи завзяттю Смика справа хору і при тій пригоді не загинула. Смик заправляв обома хорами і з першим співав у чайній «Громади тверезості», а з другим – у народному домі.

Іноді обидва хори сполучалися, і тоді концерти їх робили величезне враження на слухачів.

Смик не шкодував на цю справу ні спочинку свого ні здоров’я, бо, бачачи, як робочі люди бігали до нього співати прямо з майстерень – невмиті і навіть голодні – він розумів, який великий вплив робить на душі трудящого люду народна пісня.

Гуртків українських у городі більшало, і хоч вони, як і раніше, не сміли одверто підняти свої прапори, але все ж таки поширяли і підважували пробудження української людності. Як джерело живої води, вибиваючись з-під величезної вікової непорушної скелі, виносить з-під неї порошинку за порошинкою, поки підточена скеля переважиться на бік і впаде униз у безодню моря, – так і українська ідея підточувала величезний гніт, навернутий на неї за два віки, щоб нарешті звалити той гніт у безодню.

Серед такого становища пролунали золоті слова маніфесту 17 жовтня 1905 року. Вихорем пробігли вони по Україні, піднімаючи людей до святкування здобутку волі і щастя. Але встали назустріч тим словам темні й зрадливі душі, зчинили по всій Україні заколот, зруйнували й сплюндрували чимало культурних інституцій, поміж яких загинула у полум’ї і українська книгозбірня народного будинку, заснована Будієм, яка під ті часи містилася окремо у найнятому єврейському домі.

Та не зміг той лихий вихор вмираючої темної сили перепинити пробудження народного духу; навпаки, він примусив всіх свідомих українців з’єднатись і стати до боротьби більш рішуче. У городі, з якого виїхав Будій, українські гуртків з’єдналися в українське товариство «Просвіта». Михайло Левович був обраний за заступника голови того товариства, а Залізняк за голову драматичної філії. Тут же працював біля хору і славний, завзятий Смик.

Заміри й клопоти Михайла Левовича біля видання альманаху теж не загинули даремно, а дали змогу товариству видавати тижневу часопись, у якій оповідання Будія та вірші Михайла Левовича стали на чолі першого числа.

Що ж сталося за чотирі роки з Ївгою? Що діялося в її серці, того ніхто не знав, бо вона розмовляла з ним тільки на самоті. Про життя ж її було відомо, що вона служила на залізниці і своїм видатним хистом залишала понад себе служащих, яві мали вищу освіту. Напрямком своїх думок вона була щирою українкою-демократкою; дякуючи ж своєму надзвичайному розуму, вона вже настільки поширила свій світогляд, що була обрана членом ради товариства «Просвіта» і мала значний вплив, як на працю товариства, так і на справу видання часописі.