4

Адріан Кащенко

Справа з хором, що розпочалася у народному домі, як здавалося, так добре, пішла не так-то хутко. З другої співки паничів у хорі поменшало. Очевидячки, ділові перешкоджали сословні окремності. Обмосковлені паничі не хотіли співати в одному гурті з робочими, як вони казали, мужиками, і один по одному переставали ходити на співки. Слідом за паничами покидали хор і ті з панночок, які ходили співати лише з метою бачитись у народному домі з любими їм парубками. І таким робом скоро з жіночого хору зісталося тільки семеро: дві сестри Дощик, Парася і Саня, смутна Ївга, жінка Мельмиха, Галя – Дмитрова дівчина, Зіна Зубченко та Марія Петрівна. Через те хоч чоловічий хор і збільшувався семінаристами і робочими, але над згуртуванням їх треба було довго працювати; з такими ж різноманітними співцями, та ще без жіночого хору, виступати у концертах було неможливо.

Довелося відбути два концерти без хору. Співав Смик. Ковський грав на скрипці. Два добродії, яких Будій через превелику силу відшукав, читали по-московському. Красива добродійка з панської драматичної філії грала сцену-монолог. Програми обох концертів були непогані, але ніщо у них не нагадувало українського напрямку філії і хоч слухачів було і більше, ніж на попередньому концерті, але все ж таки мало.

Поки одбувалися два концерти, внизу, у «катакомбах» виспівала українська справа. Розпад на який час хору допоміг його переродженню. Він уже мав зовсім демократичний вигляд, бо з панства залишилося у хорі небагато і то тільки таких, які кохання до України мали за щось вище над сословні привілеї. На співках почала вчуватися українська мова, чого досі ніколи не бувало, і хор згуртувався не тільки у співанні, а здавалося, думками всі ставали свідомими українцями.

Раніш усіх почали говорити українською мовою семінаристи, за ними робочі, а далі, хоч і дуже несміло, почали промовляти рідною мовою й інтелігенти.

На жаль, поміж жіноцтвом такого розвитку українського народного духу не було помітно. Ті з них, що не покинули хору, зіставалися хто через справжню любов до співання, хто через великі прохання Будія, а хто так тільки через те, що у хорі співали любі їм парубки; про українську ж мову поміж них годі було й гадати.

Новий голова філії кланявся всім, щоб приводили дівчат, розсилав запросини тим, які раніше співали, об’їздив деяких сам і усіма такими засобами через превелику силу зібрав душ двадцять дівчат, але й ті ходили на співки з неохотою.

Одночасно з сими турботами він виклопотав у ради старшин, щоб задля зборів хору двічі на тиждень давалися верхні горниці, і це трохи надало всім жвавості.

Нарешті Будій почав обмірковувати й складати програму Шевченкового свята, Михайло ж Левович з народним гуртком драматичної філії лагодивсь виставити драму з співами «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», де мав співати і хор музичної філії.

Надійшов місяць лютий. «Ой не ходи, Грицю» відбулося непогано. Суспільство було задоволене. Хор співав хоч і слабенько, але знать було, що на суспільство і такий хор робить значне враження, бо на першій же співці, яка була після вистави, хор збільшився новими прихильниками.

Наближався день роковин співця України. Андрій Іванович бачив, що програму святкування сього дня не можна спромогтися дочасно виготувати найбільше через хор, не вважаючи на те, що Мельмих удвох з Смиком щиро біля хору працювали. Він тужив, що бюст кобзаря стріне свої роковини у темній коморі, і мав думку упрохати раду старшин, щоб поставити Шевченка на постаменті.

Як Будій придивився, з ради старшин народного дому було тільки троє працівників, які й заправляли всіма справами. Першим був той самий русявий московець, з яким голова співочої філії балакав у день першого концерту; другим був невеликий на зріст єврей, який порядкував грошовими справами і хазяйством народного дому, і третій був українець по кості, але такий, що з Іващенка став Іващенковим. І цей останній лічився найбільше поміркованим і через те завжди їздив до губернатора й інших урядовців по справах народного дому.

Коли Будій здибав цих трьох добродіїв у радовій кімнаті і звернувся до них з проханням, щоб вивести Шевченків бюст з комори та поставити у глядній залі на постаменті, то він не знайшов у них співчуття до свого прохання.

– Цього не можна зробити! – одмовив московець. – Ті постаменти задля общеруських письменників та вчених, а що таке Шевченко?

– Коли ви читали його твори, – одповів Будій, – то мусите знати, що Шевченко великий поет, вчитель і оборонець свого народу!

– Не знаю! – одрубав московець. – Вів писав хохлацькою говіркою, як же його читати?

– Я читав у перекладі, – обізвався еврей, – нічого розумного і коштовного не знайшов. Він розлютований гайдамака і ненавистник інших націй!

– Ви зовсім невірно розумієте цього великого поета, – казав Будій. – Шевченко ганьбив тільки те, що лихе, більше ж у своїх співах він плакав над недолею свого пригніченого й окраденого народу. Його сльози – народні сльози! Ви працюєте у народному домі, мусите ж ви зважати на почуття українського народу, на грунті якого стоїть цей будинок, і допомагати національному розвитку того народу.

– Ваші погляди несучасні! – з запалом суперечив єврей. – Треба не розплоджувати національні окремішності, а навпаки, треба їх знищувати! Потреби всіх народів однакові, мусить бути однаковою й їхня культура. Треба прагнути до згуртування всіх народів у одну спілку!

– А не розбуркувати якісь вимерлі вже національні почуття! – встряв у розмову Іващенков. – У Росії мусить бути одна мова руська! Малоросійський народ – це той же руський народ, а тількі що через тісні стосунки з поляками поперевертав деякі слова на польський лад!

– На це я вам скажу, – одказав з обуренням в голосі Будій, – що у цьому питанні ви виявляєте повну свою несвідомість! А найбільше мене дивує те, що такі погляди виявляє українець.

– Звідкіля ви вигадали, що я малорос?

– Це чуть по вашій вимові!

– Може й правда! Тільки я вже двадцять літ силкуюсь відкинути від себе всі ознаки малоросійської людності! До того ж мене дуже дивує, що ви десь тут бачите малоросів. До вашого народного дому селяни не ходять, і я зовсім не розумію, задля кого ви виучуєте з хором малоросійські пісні! Вся рада хотіла вже звернути вашу увагу на те, що ви розігнали в вокальної філії досвідчених співців, а зібрали бурсачню та мужиків. Хто ж ходитиме слухати, як ваш хор вив нудні хохлацькі пісні?

Будію дуже кортіло вдарити цього московського недоломка по його нахабному обличчю, але він згадав своє громадське і службове становище і, здержуючи себе, одповів:

– Ви забуваєте, шановний добродію, що не всі українці з Іващенків перекинулися у Іващенко-вих!

Тут поміж них встряв московець, кажучи, що він теж не згоден на обхохлачування співочої філії народного дому, бо тепер помічається вже обхохлачування і виставочної філії. Такий напрямок праці філії не може, на його думку, знайти собі співчуття у суспільстві; з боку ж уряду з приводу сього можна сподіватися навіть утисків.

– Про заходи уряду не буду казати, – сказав Будій, – а що суспільство спочуває українському напрямку праці ваших філій, то те воно докаже, прибувши на вечір, присвячений пам’яті Тараса Григоровича Шевченка, який я хочу визначити на десяте березіля!

– На десяте березіля ми не можемо дати вам зали, – сказав єврей. – Десятого неділя, а в усі свята приватні орендарі, як от фокусники, кінематографи та інші, платять нам по 65 рублів од вечора!

– Мені здається, що своя справа мусить буть ближчою раді народного дому, аніж фокусники та кінематографи!

– Але ж нам потрібні гроші! – перебив московець. – На сьому будинкові, – показав він навкруги, – ще лежить позичка, яку треба виплачувати.

– Так ви ж оберете прибуток, який знайдеться від нашого вечора! –

– Ну вже ваші прибутки ми знаємо! – зарепетували старшини. – Від трьох концертів сього року залишився збиток у сорок рублів, тепер же у вас втрати будуть запевне більші, а зала буди порожня!

Зневага до української нації і брак співчуття до праці його філії взяли Будія за серце і він рішив доказати цим старшинам і всій раді народного дому, що вони не розуміють поступу сучасного життя, не розуміють вимог хвилини і йдуть непевними шляхами.

– Гаразд! – сказав він. – У такому разі ви здайте мені народній будинок на дві неділі, тобто на 10 і 16 березіля, як сторонній людині. Я платитиму по 65 руб. од вечора і от вам двадцять рублів завдатку!

Старшини з такого випадку почули себе ніяково, але розміркувавши, що не мають ніякої причепки до того, щоб не здати дому Будію, вони взяли гроші і зробили про віддачу дому постанову.

Скінчивши з залою, голова співочої філії, порадившись з Михайлом Левовичем, склав програм вечора.

З гуртового співання мали відбутися: кантата «Б’ють пороги», уривок з опери Лисенка «Утоплена», «Туман хвилями лягає», заповіт Шевченка: «Як умру, то поховайте», пісні «Гей не дивуйте, добрії люде» і «Слава нашим козаченькам» та ще жалібний марш на смерть Шевченка, скомпонований самим Мельмихом на вірші Кониського «Зійшов місяць».

До того ще хор мусив вивчити всі вечерниці, бо народний гурток драматичної філії мусив виставити другу дію з драми Шевченка «Назар Стодоля».

Читати з кобзаря мали Фабровий та Новий. Не вважаючи на те, що робота у майстернях залізниці починалася у шостій годині ранку і кінчалася у шостій вечора і що від майстерень до народного дому було більше години ходу, обидва ці добродії прибували до кожної співки і до кожної репетиції, бо обидва працювали у двох філіях. Вони обоє вивчили вже ті твори Шевченка, які мали читати: Фабровий – «Княжну», а Новий – «Перебендю», і Будій, почувши їх читання й побачивши їхню гру, ще раз упевнився у тому, що між селянами й робітниками гине безліч талановитих людей, не маючи змоги вибитись на поверх через неможливо тяжкі обставини життя, обидва читачі виявляли велику чулість душі й талановитість у читанні.

До наміченого програму треба було ще додати кільки сольових номерів та одшукати лектора, який прочитав би про життя і значення Шевченка. Зробити те й друге було нелегко. У тому городі Будій знав тільки одного свідомого українця, який дотепний був зложити й прочитати реферат, але на прохання про те голови співочої філії той одмовивсь, ще й з якоюсь зневагою. Зв’язків з Києвом, звідки можна було б добути лектора. Будій не мав і через те, поїздивши три дні до добродіїв, яких він мав за свідомих українців, він мусив зректися сього заміру. Всі, до кого він звертався, або не мали до прилюдного читання хисту, або боялися вскочити через те читання у непевні. Щоб хоч трохи зменшити хибу вечора з цього боку, голова філії мусив сам узятись читати присвячені пам’яті Шевченка вірші Максимовича «Все утрата в певних людях».

Раніше цього Андрій Іванович ніколи не грав і не читав з сцени і через те він дуже хвилювався, готуючись до вечора; далі вів кинувся до дівчини Горобець, співи якої колись дуже йому сподобалися у концерті, і після великого змагання умовив таки її проспівати у концерті «Садок вишневий» та ще «І тут і всюди». Всі останні номері склалися з-поміж своїх співців. Смик умовив чорнобриву Парасю співати з ним у два голоси «І широкую долину» та ще сам взявся проспівати пісню Левка з «Утопленої».

Десяте березіля наближалося і, щоб досягти з хором більшого поспіху, Будій опріч співок у народному домі, збирав ще хор двічі на тиждень у своїй хаті. Жінка його, радіючи тому, що чоловік принадився до народного дому, даючи тим їй більше волі, охоче приймала всіх дівчат і парубків до хати за гостей, жартувала з усіма, одягалася в українське вбрання, співала сама з дівчатами і всіх чарувала своєю жвавістю. Вона ласкаво стріла навіть Ївгу. цілувалася з нею і розпитувала про її життя.

Уладнавши всю програму і списавши її чистенько на папері, Будій подався з нею до поліцмейстера за дозволом друкувати афіші та оповістки.

– Не можу, не можу! – замахав руками поліцмейстер. – Шевченківський вечір? Це може дозволити тільки сам губернатор.

Довелося Будію другого дня одягти золотом гаптованого каптана, понавішувати усі свої хрести та медалі й їхати до губернатора.

– Щось непевне у нас повелося, – казав, насупивши брови, губернатор, проглядаючи програм. – Щороку справляти свято якомусь Шевченкові. Що таке зробив цей неосвічений мужик, і чому ж це руські не святкують щороку пам’яті далеко видатнішого письменника Пушкіна? Дуже, дуже непевний це звичай! Якісь гуртки нікчемних людей хочуть малоросійський народ до сепаратизму навернути? На цей раз я даю дозвіл на вечір, але дуже дивуюся тому, що ви, маючи таку урядову посаду, взялися за це діло!

Будій вийшов від губернатора з пригніченим серцем. Він почував, що губернатор пошив його у школяра, якого за першу провину милують, але все ж таки дають зрозуміти, що він винен і що милують його тільки з ласки начальства.

Останні дні перед десятим березіля голова співочої філії сам розвозив і розсилав білети. Хоч він і мав надію на співчуття суспільства, але разом з тим добре знав і млявість громади, навіть свідомих українців, і через те мав за потрібне зробити щось задля побільшення збору, бо той збір мав бути покажчиком співчуття громади до української справи. Будій почував. що робить наче б то шахрайство, розповсюджуючи білети, але у повному зборі він бачив єдиний спосіб вирятувати бюст кобзаря України з-під брудного шмаття і підняти його на високий постамент, на якому йому і належало стояти.

Восьмого березіля мала відбутися у народному домі остання репетиція вечора уже на самій сцені з піднятою завісою і під оркестр музики. До дев’ятої години вечора сюди зійшлися всі хористи і увесь народний гурток драматичної філії.

У великій залі проти сцени сиділо з півсотні приятелів і приятельниць співців і артистів, маючи думку прослухати увесь програм вечора заздалегідь.

Будій прибув на репетицію у веселому настрої. Прикра розмова з губернатором вже забулася, а до того він сьогодні збув останні білети першого ряду, які завжди продаються не так-то легко. З останніх рядів, як сповіщали його пособники, було продано або замовлено мало не половину білетів. Непочатим зіставався тільки верхній поверх, бо Будій сам заборонив продавати дешеві місця аж до неділі, маючи на меті дати спромогу доступитися до білетів робочим людям.

Звістка про вдачливу продаж білетів надала всім бадьорості. Зала мала бути не порожньою, і артисти співатимуть і гратимуть не задля порожніх стін. Скрізь вчувався веселий регіт, жарти і українська мова.

Не радів з цієї звістки тільки Мельмих. Щирий цей діяч був занадто легкодухий, і коли Будій сказав йому, що має надію не бачити жодного порожнього стільця, Мельмих аж зблід на виду.

– Це нам прямо край! – казав він. – Осоромимось ми навіки! У кантаті Дмитро наш досі не потрапляє взяти «не вернуться», а у «Туман хвилями лягає» альти не потрапляють, як слід, «нудьга і нам».

– Вміємо, вміємо вже! – заверещали, почувши ту розмову, дівчата. – Не осоромимось!

– Ну, побачимо! – сказав Мельмих і розпочав співання.

«Туман хвилями лягає» хор проспівав справді дуже лагідно і навіть «нудьга і нам» проминулося щасливо. Інколи тільки доводилося спиняти спів через оркестр, який нетвердо знав своє діло.

Мельмих було повеселішав, але у кантаті «Б’ють пороги» Дмитро завернув «не вернуться» у такий бік, що й сам не знайшов звідти шляху, і хор спинився. Мельмих зблід, мов крейда, і поклавши свою керівничу паличку, звернувся до Андрія Івановича:

– Я не вийду співати кантату!

Але кантата «Б’ють пороги» мала бути красою всього вечора, і Будій ніяк не міг зректися сього співу, про що й казав Мельмиху, заспокоюючи його.

– І написав же таке трудне добродій Лисенко, нехай його Бог любить! – сказав Мельмих і взявся знову за свою паличку.

Кантату проспівали ще раз, і Дмитро якось таки втрапив на певний шлях.

Останні гуртові співи провадилися добре, а найжвавіше співалося «Слава вашим козаченькам».

Далі читачі проказали свої вірші, а моторна чорнобрива Парася проспівала з Смиком «І широкую долину». Все одбувалося непогано.

На останку Михайло Левович з своїм гуртком почали виставляти другий акт з драми «Назар Стодоля». Стеху грала Соня Дощик, хозяйку вечерниць – жінка Мельмиха, Назара – Фабровий, а Гната – Новий. Всі грали жваво. Дійшли до вечерниць. На сцену вибігли парубки й дівчата і почалися веселі співи й жарти. Під гучні оплески проспівали «Закувала та сива зозуля»; Дмитро своїм дужим красивим басом гак сміло вигукував: «Султани звеліли кувати кайдани… кайдани…», що у вікнах навіть забряжчали шибки і всі зареготали.

Але на останку вечерниць знову трапилася притичина – ніхто з дівчат тоді, як Стеха ворожить на мисці з водою, не вмів до ладу скрикнути: «Ох мені страшно». Перебрали всіх дівчат – ні… та каже тихо та сумно, третя регоче, і ні в одної не чулося в голосі жаху. На ці три слова втратили півгодини, поки нарешті взялася проказати ті три слова одна жінка з народної драматичної філії.

У всіх цих співах і подіях зовсім непомітною була смутна Ївга. Голосочок у неї був слабенький, а сама вона не така цікава, щоб виставлятись. Вона співала, спустивши очі додолу, і з-під рясних вій її очей тільки коли-не-коли виблискував ясним промінням її погляд. Проте і з- посеред парубоцького співацького гурту і з боку слухачів багато очей стежили за всяким її рухом, сподіваючись того щасливого випадку, коли її погляд скидався у їх бік.

Не зводив з Ївги очей і Будій. З того дня, як він побачив її уперше, вона не зникала з його думок ні вдень, ні вночі і стояла перед очима немов зачароване марево, неодгадана загадка. Він все намагався зазирнути у її душу і вивідати її поривання. Не вважаючи на те що вона розказала йому своє життя, він, стріваюча її глибокий, повний таємниці погляд, розумів, що зовсім її не знає, що те, про що вона казала, було тільки окладиною, шкарлупою її життя, саме ж життя захоронене там, у безодні її душі, якої ні він і ніхто інший не розуміє.

Стріваючись з Ївгою мало не щодня, Будій кільки разів намагався з нею говорити, як говорив у перший вечір, але Ївга, очевидячки, ухилялася від того і якось полохливо вигадувала всякі причини, щоб не зіставатися з ним на самоті.

Сидячи тепер у глядній залі оддаля сцени і стережучи за Ївжиним поглядом, Будій слухав співи, думи ж його полинули в далечину і переходили через все його минуле життя.

Ввижалася йому дитяча пора. Життя на запорозьких степах… дикі скелі в балці з таємними печерами… українські казки про змія й іншу страховину. Далі – гімназія, військова служба… нещасне кохання і шлюб… тяжка образа душі і серця, невимовні муки серця день-у-день, рік за роком.

«А чому ж тепер мені наче не боляче? – зненацька виникло у Будія питання. – Адже я знаю, що дружина не вірна мені і що, може, саме у цей час милується з іншим, радіючи тому, що я тут і не можу переборонити їм бути щасливими. Ну, і нехай… нехай їх – милуються! Всяка людина має право шукати свого щастя!»

Вперше за все життя йому стало неначе байдуже до своєї жінки, і він зрозумів, що розлюбив її.

«Як це сталося? – з якимсь неначе ляком питав себе Будій. – Адже я раніше знав про її зраду. Чому ж вона все таки була мені люба? Чому стільки літ я приймав через її зраду тяжкі муки, тепер же я почуваю, що вона мені чужа?»

У цей мент очі його зустрілися з очима Ївги, і серце підказало йому, хто врятував його душу від лютих мук і його самого з невільника невірної дружини зробив вільним і щасливим. Це зробила тиха, сумна Ївга. Якесь ніжне, радісне почування обхопило душу Будія і вибивалося на поверх, на волю…

Репетиція скінчилася. Всі загомоніли і почали збирати ноти, зшитки й одежу. Молодь ще не наспівалася. Два чудових голоси завели пісню.

Де ти бродиш, моя доле?

Не докличусь я тебе…

Всі знову спинилися, не маючи сили порушити чарівну мелодію цієї пісні. Смутна Ївга, що зайшла була за лаштунки, спинилася біля вікна, що було прорізане у кулісі, і через вікно дивилася на сцену.

Не почуваючи як, Будій опинився біля Ївги, злегка доторкнувся до її руки.

– Чи знаете ви, Ївго, – сказав він радісно, коли вона повернула до нього свої здивовані очі, – що я вас всім серцем кохаю?

Мов сполохана пташка, Ївга одхилилася від нього і, сховавши, як завжди, свої очі під рясні вії, хотіла одійти на бік, але він уже держав її руку в своїй руці і, не пускаючи від себе, казав пошепки, але з запалом кохання:

– Люблю, люблю! Люблю, як золоту мрію свого минулого юнацтва, як дорогу свою дитину… як ранок весняний, чудовий… як зорю свого нового життя!

Ївга затремтіла всім тілом, мов пташеня в сильці; далі ж випручала свою руку і, піднявши її, немов захищаючись від його палкої промови, вона над силу вимовила:

– Годі, годі! як може це статися!

Непомітною тінню одлучилася вона з тією промовою від Будія і зникла у темряві лаштунків.

«Що я наробив? – питав себе через півгодини Будій, ідучи вулицею додому. – Нащо я те сказав?»

Але якесь почуття заспокоювало Андрія Івановича, шепочучи йому у вухо, що він сказав тільки те, що почував і чого не мав сили таїти. Він увійшов у свою хату, де всі вже спали, і вперше за багато літ заснув спокійним радісним сном.

Тим часом Ївга йшла у гурті з іншою молоддю. Вона була і налякана і наче пригнічена тими словами, які почула від Будія. не вважаючи на те, що вони були їй одночасно з тим любі.

«Нащо я так покинула його? – питала вова себе. – Чому не виявила йому свого співчуття? Адже я знаю муку його душі. Це ж всі знають… Він такий чесний і гарний; вона ж, через котру він страждає, лукава й нечесна. Він такий діяльний, такий енергійний. Він щирий до всього українського і до тих темних селян, з яких і я!»

Посеред натовпу, що йшов з нею, був і Залізняк і ще один парубок, які були в неї закохані і вже її сватали. Ївга мимоволі прирівняла цих трьох людей. Ці двоє була молоді, обоє – добрі й тихі. Залізняк же до того був жвавий, чулий на серце і розумний. Вона їх обох поважала і любила, як гарних людей і товаришів по хорові, але ні один з них не примушував її серце стукотіти дужче, ніж звичайно, і не вибивав поглядами своїх очей червоної зорі на її ніжне бліде лице. Вона не схотіла піти заміж ні за одного з цих парубків, не вважаючи на те, що була сиротою-селянкою без притулу і власного шматка хліба, вони ж обоє мали службу з вірним хлібом і мали змогу дати їй життя панського ладу.

Її чесне серце натякнуло їй, що йти заміж, не покохавши – не правдиво, і вона не вчинила того, не зважаючи ні на які умови пані Греч і її приятельок, яким дуже кортіло примостити сироту до спокійного життя. Що почувала Ївга до Будія, того вона ще не розуміла, але знала тільки, що він зовсім не такий, як ці двоє парубків, і що стрівати його так спокійно, як вона зустрічає цих двох парубків, вона не може.

Прийшовши до хати, Ївга покірливо вислухала докори пані Греч за те, що пізно вернулася: просила пробачити їй за те і обіцяла, що як тільки відбудеться Шевченкове свято, вона й разу не піде увечері з дому.

– Та я не сердюсь на тебе, Ївго! – сказала пані Греч. – А от щоб про тебе часом не почали плескати чого язиками. От сьогодні вже втретє приходив Данило Григорович і трохи не плакав, що посватався б до тебе, та боїться, що ти все по співках та все з парубками.

– Ну, і гаразд, що боїться, – сказала Ївга, – бо все одно я заміж за нього не піду!

– Що ти, що ти, Ївго! – аж злякалася паві Греч. – Тобі час поміркувати про себе. Ти сирота, селянка, без освіти й притулу, а він дворянин і має добру посаду у земській службі: він цінує там маєтки до страховки. Ти за ним будеш панією.

– Байдуже мені про те! Я його зовсім не знаю… навіть десятка слів від його не почула!

– Каже, що як тільки побачив тебе, то так закохався, що й язик йому відняло.

– Я не піду заміж, поки кого-небудь не покохаю! – уперто одмовлялась Ївга.

Пані Греч була дуже ображена з того, що її добродійне піклування так уперто відкидається невдячною дівчиною і, відходячи від Ївги геть до своєї горниці, з серцем сказала:

– Ну гляди, щоб ти не пошкоділа! Я тебе не вік держатиму!

Ці слова боляче вразили Ївгу у серце. Тими словами їй давали зрозуміти, що держать її з панської ласки і рають не забувати, що вона й тепер така ж мужичка, якою була й змалку. Що за ту панську ласку, якою її наділяють, з неї вимагають зовсім невеликої плати, – вимагають тільки, щоб вона віддала своє серце тому, хто до мислі її пані. Ївга вперше виразно побачила себе невільницею, і сум пригнітив її душу.

Сон довго цю ніч не сповивав очей Ївги. Перед нею розстилалося минуле життя з недолею малих літ і нуждою, яка доходила до безхліб’я. З боку виникала спокуса, хоч нікчемного, але ж ситого життя, а з далечини, з темряви ночі виникав ласкавий і завзятий погляд Будія, приваблюючи її до праці, до життя бурхливого, з пекучими муками й небезпекою, але любого душі і корисного для суспільства.