7
Адріан Кащенко
Починалася весна. Всіх хористів і хористок замість співання у душному народному домі вабило на вільне повітря – на бульвари і в сади.
Проте у городі все-таки помітно було, що прочинок українського народного духу не згасає, а навіть поширюється. Філія народних читань, щоб більше зацікавити слухачів і побільшити число своїх одвідувачів, звернулася до Будія з проханням, щоб український хор співочої філії щоразу співав у антрактах під час народних читань. Андрій Іванович охоче на це згодився, бо така діяльність хору найбільше підходила до його мети. І хор співав задля робочих людей, хоч, на жаль, у малому гурті; коли ж не вдавалося зібрать хор, то Андрій Іванович знаходив когось співати одноголосно, або у два і у три голоси, вибираючи для цього виключно народні пісні. Наслідки цього були самі бажані: що далі, на читаннях людей більшало, і можна було сподіватись, що не одному з слухачів українські пісні нагадали дитячі його літа і збудили у душі народне почуття і самосвідомість.
Український хор народного дому увійшов у славу і його почали закликати різні добродійні громади і товариства, споряджаючи свої концерти. Скрізь хор мав успіх, хоч, виконуючи концерти у весняні місяці, Будій зазнав ще більшого клопоту, ніж у зиму.
Надійшло літо і принесло Будію ще нову тяжку пригоду. Виявилося, що йому треба було переходити на службу поза межі України. З Петербургу прийшов приказ, по якому Будія було переведено в Москву. З цією звісткою він зазнав нових пекельних мук, найбільших, мабуть, за все життя. Жінка його не хотіла покинути свого города та любих їй людей і відмовилася їхати з чоловіком. Вогнем пекла ця тяжка образа серце Будія. Перший замір його був – узяти від жінки всіх дітей, але скоро, розміркувавши, він рішив, що не має права цього зробити. Перед його очима виникали страшні малюнки: діти, тремтячи з переляку, чіпляються за матір, вона їх тулить до лона, а він вириває їх з обіймів своєї дружини. З такої уяви серце Андрія Івановича замирало і волосся вставало на голові дибом.
«Ні, я не можу, не можу цього зробити! – казав він до себе. – Вона мати. Вона у муках життя їм дала… вона більше на них право має, ніж я!»
Думка, щоб скористуватись законом і силою примусити жінку приїхати до себе, зовсім і не виникала у голові Будія, бо той закон він завжди уважав неправдивим і навіть ганебним. Але й та думка, що він мусить відцуратись своїх дітей, що ними буде верховодити хтось інший, що вони його, свого батька, колись зовсім забудуть, ножем краяла його серце.
З тяжкою мукою у серці тинявся Будій увечері на бульварі, прощаючись у думках своїх з дітьми. У такім настрої спіткав він Михайла Левовича і не мав сили, щоб не виявити йому свого гнітючого горя.
Михайло Левович зажурився журбою свого приятеля, але порадити не зміг нічого. Він знав, як Будій любив своїх дітей, як покладав на них усе своє життя, і розумів, що відцуратись йому своїх дітей – однаково що розкраяти надвоє своє серце. Довго приятелі ходили бульварами, думаючи невеселі думи. Вже бульвари й спорожнилися від людей, а вони все ходили сумні й мовчали, бо слова не йшли з їх вуст.
Не легко було Будію примусити себе піти ночувати в ту хату, де жила та, що колись була йому дружиною. Всю ніч він не спав, прислухаючись до всякого поруху жінки, що спала у сусідній кімнаті, маючи ще надію на те, що та одумається… що прийде до його погодитись. О, він охоче пробачить їй все, аби тільки не вивертати душу дітям своєю розрадою з їхньою матір’ю.
Але надії були даремні. Вона спала байдужа до нього. Вова навіть раділа тому, що він мусить покинути свій город, вона ж має добру причепку не їхати з ним, бо в Москві зовсім не звичне задля неї і дітей повітря. Вона у сні вже бачила себе зовсім вільною. Бачила, наче живе вже в одній хаті з тим, хто їй милий, ні від кого не ховаючись.
Не маючи більше змоги жити під однією стелею з людиною, що занапастила йому життя, Будій другого ж дня переїхав на бурлацьку квартиру до одного свого доброго знайомого. Сюди щодня до нього навідувалися Михайло Левович, Залізняк, Смик й інші приятелі і навіть приятельниці зі співочої філії і розважали його співами.
Через кільки днів Будій одержав од Ївги цидулку.
– Хочу волі і світу, – писала вона. – Через це я покинула пані Греч, яка примушувала мене йти заміж і перебороняла мені поширити свою освіту. Дякую вам, що ви своїм словом і приводом надали мені сміливості, і тепер я рішуче йду на боротьбу з хвилями бурхливого життя. Поки що мені дають притулок у себе Дощики…
Ця звістка осяяла душу Будія радістю. Ївга зверталася до нього, як до друга, а це давало йому надію на те, що вона своїм співчуттям та ласкою допоможе йому пережити зраду дружини і муку розлуки з дітьми, з рідним містом, прихильними людьми і всім рідним краєм.
Другого ж дня він поїхав по великих начальниках залізниці клопотатись, щоб ті на добру згадку про себе і про спільну з ним службу дали Ївзі якусь посаду з певним шматком хліба.
Здобувши від кого належало про це обіцянку, Будій пішов увечері до Дощиків, щоб порадувати Ївгу цією звісткою.
Сестри Дощик та Ївга сиділи у садочку на ганку за шитвом і стиха співали:
«Розвивайся, мій дубочку,
На чотирі листи…»
Сумна, жалісна пісня взяла за сердце змученого і знервованого Будія і нагадала йому всю тугу його життя, всі страждання його загубленої долі. Він не мав сил увійти на ганок і порушити чари цієї пісні. Він спинився на східцях і, взявшись за поручні руками, щоб не впасти, слухав пісню далі.
Тільки доспівавши пісню, вгляділи дівчата Будія і ту муку, що відбивалася у нього на виду і кинулися його розважати. Через що була мука у очах Будія, про те їм не треба було розпитуватись, бо те всі добре розуміли.
Заспокоївшись. Будій розказав, що через місяць Ївзі буде служба: переписувати машинкою бумаги, а що цей місяць треба навчитись тієї роботи і не кидати й інших наук. Радіючи такій звістці, всі пішли гуртом до Марії Петрівни, щоб і її, Ївжину вчительку, приєднати до своєї радості за Ївгу, яка виходила на шлях нового життя.
Дні й тижні, що минали після того, як Будій розрадився з дружиною, здавалися йому за якийсь сон. Дітей до його приводила одна родичка часто, і це дуже потишило нудоту Будія; оголоска ж того, що він не живе вже з своєю дружиною, зняла з його душі важкий гніт тієї ганьби, яку він почував на собі з того часу, як упевнивсь у зраді своєї дружини. Щовечора він бачився зі своїми прихильниками, зістаючись же інколи на самоті, взявся за докінчення української драми, яка лежала нескінченою від самого дня його нещасного шлюбу, та за нові українські книжки, яких за всі ті роки він читав мало.
З Ївгою Будій бачився мало не щодня, але розмови про майбутнє поміж ними не було. Ївга знову наче почала його боятись і глибше сховалася у свою душу. Над усіх більше звеселяла і розважала Будія чорноброва Парася Дощик своїми жартами й жвавістю.
Раз надвечір, коли Будій сидів над рукописом своєї драми, до нього надійшла ціла компанія товариства. Прийшов Михайло Левович, Залізняк та ще два добродії, з якими Будій здружився за останні часи через їхню українську свідомість, – Павленко та Гура.
Побачивши рукопис, вони почали прохати, щоб Будій вичитав їм свою драму, і той охоче згодився. Йому все якось не ладналося з планом драми і він бажав почути корисну пораду.
Зміст драми був у тому, що один свідомий українець, не маючи дітей, хоче на останку свого життя виховати батьківщині певного діяча за народну справу і оборонця волі України, з якою метою дає певну освіту синові селянина-хлібороба і направляє його на шлях до своєї мети. Величність душі того свідомого українця і його палкі промови зробили на всіх велике враження, і Павленко, не дослухавши ще до краю драми, сказав:
– Та це ж гріх ховати отаке по скринях!
Павленко був сином сільського священика і сам скінчив семінарію, але у священики йти не схотів, а подавсь до університету. Тільки пробув він там не довго, а покинувши його, пішов вчителювати і одруживсь на селі з простою дівчиною. Тільки останні роки, втомившись вчительською працею і хворіючи на нерви, він почав служити на урядовій службі.
Вважаючи на такі обставини життя Павленка і на його знаття сучасного життя українського народу, Будій рахував його голос в справі українського прочинку дуже коштовним і заважним, а через те слова Павленка додали йому енергії працювати далі.
З розмови про твори Будія і Михайла Левовича приятелі звернулися до того, що немає де друкувати своїх творів, і тут Будію впало на думку скласти і видати альманах, а якщо пощастить, то видавати його двічі на рік і потім досягти того, щоб видавати щомісяця і таким родом обминути лихий закон, що забороняв у ті часи видавати часописи українською мовою.
Міркували також про те, як би розповсюджувати дрібні українські книжки, і що гаразд би було найняти гуртом з цією метою книгоношу. При цьому Гура, що служив у земській статистиці, розказав, як він у тому місяці, їздячи по Марнопольському (!) повіту, залишав у двох-трьох хатах всякого села по українському «метелику», а коли вертався повз ті села, то не знайшов ніде й жодного з своїх метеликів, бо слідом за ним їхав жандарм і одбирав у селян всі ті книжечки.
– Доступитись до села нам ніяк не можна! – казав Гура. – На мою думку, зручніше наділяти селян книжками тут у місті на базарі.
Будій радив заснувати у своєму місті філію Петербурзької громади видання корисних українських книжок, єдиної у ті часи української інституції у Росії.
– Задля того це треба, – казав вів, – щоб мати право гуртуватись, бо, не здобувши собі хоч якого-небудь легалізованого прапору і не придбавши свого притулку, неможливо однодумцям єднатись, а без єднання неможлива і праця.
Про одне тільки всі шкоділи, що Будій мусив виїхати з України, може, навіки і саме тоді, коли, як здавалося, наближалися часи праці і боротьби за українську ідею.
Прощаючись з Андрієм Івановичем пізно уночі, Михайло Левович сказав, що один гурток українців бажає побачити посеред себе того, хто примусив раду народного дому постановити Шевченків бюст поруч з погруддям Пушкіна, і що той гурток збереться завтра у Платова Телесницького.
Платон був товаришем Будія по гімназії і навіть приятелем юнацьких літ, і хоч Андрій Іванович не бачився з ним вже років з двадцять, одначе охоче згодився піти до його хати.
Увечері другого дня, кола приятелі, йдучи до Платона, увійшли вже в його вулицю, Михайло Левович звернувся, сміючись, до Будія:
– Глядіть Андрію Івановичу, не забувайте: тут така умова, щоб балакати тільки по-українському!
– О? – здивувався Будій. – А я ж зовсім не звик до того! Ще писати з повагом, то я можу, тай й то, скажу вам по правді, можу, коли біля мене лежить словник, а вже балакати, то навряд чи спроможусь. Проте я дуже радію з того, що такі товариства у нас виникають. Сперше запевне з них сміятимуться, але мине кілька літ, і вони своє діло зроблять.
Платон стрів Будія з щирим серцем і повів просто до їдальні, де познайомив з дружиною, що сиділа біля столу і частувала гостей чаєм. Навколо столу сиділо душ вісім мужчин та троє жінок, поміж якими не було нікого, з ким би Будій раніше бачився, не вважаючи на те, що він жив у цьому місті мало не з дитячих літ.
Дружина Платона на перший погляд здавалася простою і щирою людиною, і знать було, що жила однаковими думками з чоловіком, бо до всіх вона зверталася по-українському.
Привітавшись з усіма, Будій сів поряд з давнім приятелем і почав згадувати юнацькі літа, зовсім забувши про перестерігання Михайла Левовича.
– Стрівай, підожди! – перебив його Платон. – Так, друже, доведеться тобі платити чимало грошей! Он, бач, пише! – моргнув він у той бік, де справді молодий парубок щось помічав у невеличкому зшиткові. – Це він пише, хто скільки за вечір скаже московських слів. Всяк мусить за кожне слово платити по копійці штрафу на нашу книгозбірню!
– Кладу карбованця у заставу! – сказав Будій жартуючи, і вийняв з гаманця рубля.
Але, оглянувши громаду, він дуже засоромився. Всі дивилися на нього здивовано, і Будій зрозумів, що всі дивуються з того, що він, кого вони мали за українського діяча, не вміє по-українському говорити, і що, жартуючи, він може образити всю громаду. Дітись було нікуди і Андрій Іванович повернув на українську мову, хоч це йому діставалося й нелегко.
Скоро всі перейшли у вітальню. Там на круглому столі лежали розкидані десятків зо три українських книжок, між якими були й такі, яких Будій ще не бачив.
– Ну, от тобі й наші штрафи! – сказав сміючись Платон. – Ми не дуже-то шкодуємо, платячи їх, бо вони йдуть нам же на користь!
Розмова ввесь вечір ішла про способи розповсюджування української література та про заміри видати альманах. Платон при цьому похвалився, що у нього вже давненько лежить написане оповідання «Дід Дорош» і що він охоче дав би його до альманаху. Всі почували потребу згуртуватися біля якогось осередку, – та ніхто не зміг дати ради, бо всі знали, що у ті часи уряд не дозволяв засновувати ніяких українських товариств.
Гомоніли й про закордонні новини: про те, що у Галичині українська людність досягнула значного розвитку, що там є уже кілька гімназій з українською викладовою мовою і кілька катедр з такою ж мовою в університеті. Ці звістки додавали всім бадьорості і зміцняли надію на те, що надійде незабаром пробудження української людності і по цей бік кордону.
Набалакавшись добре рідною мовою і пожурившись над тяжким становищем української преси у Росії, всі на останку поїли доброго кулешу і, подякувавши щирих господарів, розійшлися по темних вулицях міста.
Михайло Левович і Будій йшли вдвох. Вони довго мовчали, бо всяк розбирався у тому впливі, який зробила на його невеличка громада, посеред якої вони зараз були.
– Здається, світає, – промовив згодом Михайло Левович, немов до себе.
Будій оглянув небо. Воно сяло безліччю яскравих зірок, само ж було темне, темне – блакитне.
– Ні, – одповів він, – це так: зоряно!
– Ні, я не про небо! – одказав Михайло Левович – я про Україну. Хвала Господеві, здається, стає зоряно на Україні!
– Здається й мені так, мій друже! Невже доживемо ми до того бажаного дня, коли й на Україні засяє ясне сонце?
– Будемо жити цією надією і за неї душі свої покладати!
Скоро приятелі міцно стиснули один одного за руку, немов віншуючи з бажаним днем, і повернули всяк у свою вулицю.
Опріч цього гуртка свідомих українців, Будію довелося познайомитися ще з одним українським гуртком трохи іншого напрямку і з деякими окремими українськими діячами, але всі вони ніякого поміж себе зв’язку не мали і навіть гурток од гуртка і чоловік од чоловіка хоронилися.