2

Адріан Кащенко

До того дня, коли Михайло Левович стрів Будія на бульварі, од смерті дочки останнього минуло три роки, протягом котрих життя Андрія Івановича мало в чому змінилося.

Михайло Левович, побачивши, що замислений і з нудьгою на виду Будій не помічає його і прямує далі, обізвався до його:

– Андрію Івановичу, здрастуйте!

– Здрастуйте! – одмовив той, здригнувшись з несподіванки.

– Чому такі невеселі?

– Так чогось сумно на серці… немов у пустці!

Михайло Левович знав обставини життя Будія і його недолю, знав його колишні, прихильні до української ідеї думки, читав його нескінчену, закинуту українську драму, в якій знаходив коштовні і патріотичні думки, знав його енергію в службовій праці, і йому впало на думку приєднати свого приятеля до справи народного дому.

– Знаєте що, Андрію Івановичу! – сказав він. – Ходімте до народного дому.

– А що я там робитиму? – спитав сумний приятель.

– Наші сьогодня співатимуть… послухаєте, розважитесь трохи!

Будій мовчки повернувся за приятелем і пішов до народного будинку, хоч і не сподівався побачити або почути там що-небудь цікаве. Він знав діяльність міських прихильників музики, співів і драматичної штуки років за десять до того, і та діяльність була йому нелюба, бо співочі гуртки тоді смакували: «Гей ухнем» та «Во поле берьоза стояла» і напрямок їх нічого схожого до народного духу не виявляв і нічого рідного, українського не нагадував.

– Так ви й разу не були у народному домі? – питав Михайло Левович, увіходячи з приятелем у двері великого будинку. – Ну так я вам все тут покажу: і глядну залу, і сцену, і книгозбірню!

Поскидавши і залишивши у прихожій верхню одежу, приятелі увійшли у велику залу, освічену тільки однією газівкою.

Озирнувшись, Будій розглядів у високій напівтемній залі рядків з тридцять стільців. У далекому кінці залі визначалася спущена завіса сцени, у задньому високо ховався другий поверх з лавами для глядачів: по обидва ж боки зали, високо угорі, поміж вікнами були рядки постаментів і на чотирьох з них, що були ближче до сцени, ледве визначалися погруддя письменників.

– Чиї ж там погруддя? – зацікавився Будій.

– Пушкіна, Гоголя, Тургенева та Щедрина! – одповів Михайло Левович. – Отут що-тижня в суботу, – казав він далі, обводячи залу рукою, – відбуваються народні читання. Тільки це діло занедбалося, бо урядовці дають дозвіл читати тільки такі некорисні і нецікаві народові речі, що найкращі читачі і промовці зовсім зреклися читати тепер, оце третій тиждень керівничі філії народних читань все звертаються до мене з проханням, щоб я читав.

– Що ж ви, читаєте?

– Читаю… хоч знаєте, який у мене голос? Тут же, – додав Михайло Левович, – щосуботи після народних читань одбуваються популярні лекції. Ця справа майже цілком у руках євреїв, але провадиться дуже доладно і корисно для суспільства. Тільки, на жаль, за останні часи і на цю справу почалися утиски. Ну, тепер ходімте у фойє.

Кажучи це, Михайло Левович пішов до дверей, за якими вчувалися голоси. Приятелі увійшли в простору і гарно освітлену горницю, у якій стояв рояль, софа, кілька кріслів і стільців. У горниці було душ десять по-модному одягнених паній і панів, з яких деякі сиділи на софі, а деякі ходили, гучно поміж себе розмовляючи і сміючись.

– Се наша виставочна філія! – стиха промовив Михайло Левович і пішов з усіма привітатись.

Будій почував себе під поглядами незнайомих людей трохи ніяково і хотів було повернутися назад до порожньої горниці, коли його увагу звернули до себе голоси гуртової пісні, що вчувалися відкілясь з-під підлоги. Вони здавалися тяжко пригніченими і камінням лягали на душу знервовавого Будія.

– Це наші співають! – сказав, вертаючись до приятеля, Михайло Левович. – Зараз покажу вам ті катакомби.

Він повів гостя через горницю, вивів у довгі сутінки і хотів відчинити двері, що були з правої руки, але вони були замкнуті.

– Тут наша книгозбірня! – сказав він. – Не дуже вона багата, та не дуже й корисна народові… ну, а все ж таки це світло! Другом разом колись побачите. За книгозбірнею ще є кімната, у якій збирається рада старшин народного дому.

Михайло Левович повернувся і повів приятеля по сходах униз, звідкіля вчувалося співання. Тут було дві великих кімнати, але з такими низькими стелями, що до них можна було дістати рукою. Перша кімната була зовсім темна, але Михайло Левович сміло вів приятеля до дверей, крізь щілину яких вибивався світ.

Тільки що вони наблизились до тих дверей, як звідти почувся несамовитий вигук баса:

«Б’ють пороги!…»

Голос на півноті увірвався, бо потрапив замість поля в ліс.

– Це наш Дмитро реве! – обернувся Михайло Левович до приятеля, і якби було світліше, Будій розглядів би на його устах і у виразних карих очах таку радісну ухмилку, з якою щаслива мати прислухається до голосу своєї любої дитини.

Слідом за вигуком «Дмитра» почувся вибух сміху молодих парубочих і дівочих голосів; відчинивши ж двері, приятелі побачили, що під стіною, на якій висіла газівка, збилася чималенька купка молоді.

Деякі з парубків і дівчат були у верхній одежі і навіть з брильками або шапками на головах; інші ж дівчата у простеньких убраннях, в яких ходили вони дома або біля свого діла. Всі були веселі й жваві і про щось палко і з сміхом одно до одного зверталися. Під самою газівкою стояв невисокий на зріст, білявий, з круглим обличчям і ласкавими сірими очима чоловік років на тридцать п’ять, який, сміючись, звертався до дужого, крем’язного, з козацькими вусами парубка, очевидячки, того самого баса, що так невлучно ревнув «Б’ють пороги», і камертоном подавав йому тон.

– Це Мельмих, що заправляє нашим хором, – казав Михайло Левович, гукаючи гостю в саме ухо, бо за галасом у кімнаті він навіть сам не чув свого голосу. – Він органіста з костьолу, але зовсім не впадає на «пана», і дуже гарна людина! А ото, – показав він далі на парубка з козацькими вусами, – наш Дмитро! Та ви його знаєте… він у вас служить!

Будій, справді, пізнав у парубкові з козацькими вусами чиновника невеликої посади тієї урядової установи, у якій він сам служив.

«Який же він хороший, – подумав Будій. – А я досі того й не помічав!»

Не встиг він оглянути всіх інших співців, як Мельмих, а по ньому і всі останні, побачивши Михайла Левовича, почали звертатися до нього з привітанням.

– Хочемо вчити кантату «Б’ють пороги!» – сказав Мельмих, сміючись.

– Ну, поможи вам, Боже! – одмовив Михайло Левович, ледве поспіваючи стискати за руки всіх, що зверталися до нього з привітанням.

Михайло Левович, що якось соромливо і навіть боязко привітався там наверсі з панами й паніями, тут, унизу, поводився з усіма сміло, по-друзяцьки. По всьому знать було, що він тут був усім свій і до того дуже потрібний, не вважаючи на те, що він ніколи не співав.

– Познайомтесь, панове! – звернувся він до громади, показуючи на свого гостя, і назвав його по йменню.

Будій увійшов у натовп співців, стискуючи всіх за руки, і дуже здивувався, знайшовши поміж співцями і співачками чимало знайомих, все більше служащих на залізниці. Стискаючи одну маленьку, м’яку руку, він побачив смугляве, бліде обличчя дівчини зі спущеними додолу очима.

Щось знайоме здалося йому у її кругленькому обличчі, але, поспішаючи привітатись з іншими, він не зміг пригадати, де бачив ту дівчину.

– Бачите, куди нас сьогодні загнали! – казав тим часом Мельмих Михайлові Левовичу, який, привітавшись уже з усіма, сів на лаві під стіною. Прямо неможливо співати… стеля гнітить… згуки зовсім не ті виходять… навіть хор можна зіпсувати.

– Бо нагорі сьогодні пани! – озвався Дмитро.

– То ж то, що пани! – казав далі Мельмих.

– Що хочуть, те з нами й виробляють, а заступатись за нас немає кому, бо голова наш і раніше тільки звався головою, а тепер зовсім відцурався нашої справи!

– Чому ж ви не скинете його та не оберете іншого? – спитав Будій, що теж уже сидів поруч Михайла Левовича і чув ту розмову.

– Ну, як то можна! – одповів Михайло Левович. – Його обрано на загальному зібранні всіх членів філії, а тут з нашого гуртка глядіть, коли десяток членів знайдеться, а то все сторонні прихильники. Члени зовсім не беруть участі в справах філії і навіть не цікавляться ними.

– От акомпаніаторшу теж таку обрали, що зовсім не ходе на співки, – скаржився Мельмих. – Я сам мушу й грати і хором орудувати. Хористи, бачачи таке, починають цуратись справи і не ходять на співки. От і сьогодні багато кого немає!

Михайло Левович сумно дивився навкруги. Його серце боліло від того, що справа може загинути, але як зарадити ділові, він не знав. На поміч обізвався його гість.

– Ви напишіть гуртом і голові і акомпаніаторші, що нечесно сидіти на посадах, нічого не роблячи. Вони зречуться посад і ви тоді оберете таких, які піклуватимуться про справу своєї філії.

Ця рада всім здалася можливою й справедливою і, порішивши другого дня послати такі листи, гурток знову взявся до співів.

Мельмих подавав голос на органі, бо зносити зверху у цю катакомбу рояль було неможливо. Співали «Заря потухает» і ще кілька московських пісень, які виучувалися задля концерту, що мав бути через два тижні. Співали всі мляво і наче неохоче, і тільки молодість голосів, а найбільше дзвінких дівочих, давали можливість слухати це співання.

Через півгодини Мельмих дав співцям відпочити й покурити. Але не минуло й трьох хвилин, як у темному кутку кімнати знову вибухнув спів, тільки вже не млявий і тихий, а сміливий і голосний.

Чоловіка шість парубків співали

«Ой не дивуйтеся, добрії люди,

Що на Вкраїні повстало!»

Будій дуже давно, мабуть, годів з п’ятнадцать, не чув українських пісень; колись же, у дитячі школярські роки, він не тільки чував їх, але й сам співав і розумів їх своєю молодою душею. Жвавий, величній спів ударив його у саме серце і збудив там щось давно минуле, дороге й любе. Він затремтів всім тілом, а на очі його вибилися сльози.

«Гей Перебійніс водить немного –

Сімсот козаків з собою»! –

співали далі у кутку парубки. Але тут двері раптом відчинилися, і в них з’явилася велична постать якогось добродія з невеликою чорною борідкою і з «пенсне» в золотій оправі на носі.

– Спиніть їх, Бога ради! – з серцем звернувся він до Мельмиха. – З тієї пори як у вас почали галасувати хахлацькі пісні, іншим філіям зовсім не можливо працювати.

Мельмих винувато побіг у куток і почав спиняти співців. Голоси уривалися один по одному, і пісня вмирала наглою, не своєю смертю, мов молоде життя від руки душогуба.

Величній добродій зник за дверима, гурток же співців з образою у серці розходився по кімнаті.

– Ми зовсім не будемо ходити до народного дому, – казали деякі, – коли з вами так поводяться.

– Загнали нас, – казали з другого боку – у цю яму, та ще й тут забороняють співати!

Мельмих злякався, щоб хористи не розійшлися, і метнувся до органу.

– Ну, давайте співати щось тихе!

– Ми хочемо співати українських пісень! – обізвався Дмитро і ще декілька парубків.

– Ну давайте, – сказав Мельмих, – пригадаємо «Туман хвилями лягає», що торік на Шевченковому святі співали. Половина з вас знає цей спів.

– Давайте, давайте! – заверещали дівчата.

– Я дуже люблю «Туман хвилями лягає», – казала, весело радіючи, невеличка на зріст, чорнява, кароока дівчинка, яку всі просто звали Пашею, ми ж зватимемо її по-українському – Парасею.

Мельмих роздав ноти. Всі натовпились до єдиної, що горіла у кімнаті, газівки, і почався спів нашого великого музики Лисенка.

«Ох і там за садом, виноградом,

Там за садом зеленим…

Там дівчинонька з козаком стояла…

З цими словами голосно і жваво приєдналися до співу дівчата і чарівною красою співу знову вибили сльози на очі знервованого Будія.

«Боже мій, – думав він, – яка сила вкладена в цю музику і який я був нещасливий, що досі не чув сього чудового співу»!

Оглядаючи крізь туман сліз співців, він стрівся поглядом з очима смуглявої дівчини, яка ще заздалегідь здалася йому знайомою. Тепер вона вже не була такою блідою, як тоді, коли він тримав її за руку. Щоки її тепер палали румянцем, груди хвилювалися і сама вона здавалась збентеженою. Тільки очі її не виявляли хвилювання і дивилися на Будія сумно, хоч і ласкаво. Нарешті на темному вбранні дівчини під шиєю він розглядів срібну брошку, впізнав ту брошку, а разом пригадав і сумний погляд дівчини. Сумніву не було: на очах його стояла Ївга Смута, що держала у своїх обіймах його любу дитину в останні хвилини її життя.

«Звідкіля? яким робом? Невже ця панночка – селянка Ївга?» Всі ці питання купою встали в голові Будія, і він звернувся за порадою до Михайла Левовича.

– Це, справді, Ївга Смута! – одмовив той. – У нашому хорі її звуть смутною Ївгою. Вона живе у сім’ї Греч біля дітей і наче за товаришку пані.

«Яка зміна, яка зміна!» – дивувався Будій. Тільки погляд зостався той, що був і тоді. І він знову шукав погляду сумних Ївжиних очей і, піймавши його, намагався зазирнути через нього у глиб її таємної душі і визнати там причину тієї туги, що відбивалася у її погляді.

«Здорові, дівчаточки,

Рибоньки, вутяточки» –

гукали тим часом парубки, немов залицяючись до дівчат.

«Здорові, козаченьки» –

почали, було, дівчата, але тут збилася мішанина і Мельмих, спинивши хор, почав направляти голоси нарізно.

– Ну, поки вони налагодяться, – сказав Михайло Левович, – ходімте я покажу вам ще інші катакомби і сцену!

Він надійшов до вікна, запалив свічку, що стояла там у ліхтарі, і, відчинивши дальні двері, повів Будія темними сутінками.

– А ви нічого більше не знаєте про Ївгу Смуту? – спитав приятеля Будій, у якого не зникав з очей її смутний погляд.

– Знаю тільки, що вона завжди тиха, наче полохлива і сумна, і всіх наших парубків вражає своєю вродою і таємністю погляду. От і мій приятель Залізняк за нею пропадає. Вона прихильна до моєї доброї знайомої Марії Петрівни і часто скаржиться їй на те, що парубки в неї закохуються, не вважаючи на те, що вона зовсім того не бажає.

– Що ж вона розвинена, освічена?

– Гречі – гарні люди, і дали їй спромогу стати добре грамотною і розвинутися, хоч, зрозуміло, повної освіти вона не має!

– Це наші уборні, – казав далі Михайло Левович, одчиняючи з коридору двері то в одну, то в другу кімнату і присвічуючи туди ліхтарем.

– А оце бутафорська комора!

Будія манило туди, звідки знову вчувався лагідний спів, і він хотів було повернутись назад, але Михайло Левович спинив його за руку і потяг до комори.

– Ні, ви заходьте ще сюди! – сказав він – Тут є на що подивитись!

Озирнувшись, Будій наглядів під тьмяним променем ліхтаря купи всякої одежі, накладені по лавах і полицях. Тут лежали поруч і царські киреї, і свитки селян, і шмаття голоколінчиків. їм всім була одна ціна. Тут же валялися всякі чоботи, черевики і навіть кацапські лапті. У коморі було важке повітря від куряви і якогось сала.

Будій знову намагався повернутись геть, але приятель знову його придержав.

– Ні, не тікайте! Ви гляньте ще ось сюди!

Кажучи це, він наблизив ліхтар до якоїсь купи вкритого курявою шмаття і, скинувши його геть долу, присвітив туди. Будій глянув на щось біле, що виникло з-під шмаття, і з жахом поточився назад. На нього сумними очима дивилося чудово вироблене обличчя великого співця України, Тараса Шевченка.

– Болить серце! – з сльозою в голосі казав Михайло Левович. – Живу душу поховали між шматтям! І це на Україні, де люди говорять його мовою!

Будій почервонів від сорому й образи за пам’ять кобзаря.

«Як? – вдарило йому у голову: – У народному будинку, що збудований на гроші українського люду, стоять на постаментах російські письменники; біля їх стоять навіть порожні постаменти, а бюст великого співця України вкинутий у темну комору під брудні, вонючі бутафорські вбрання»? І Будій знайшов у собі тільки чотирі слова:

– Ганьба всім вам, українцям!

– Коли ми торік святкували роковини Шевченка, – казав Михайло Левович, ми було виставили на сцені поміж квітками дуже невеличкий бюст батька Тараса. Бачачи те, добродій Чечель, якого ви знаєте, замовив доброму майстру у Києві зробити чудовий бюст і подарував його нашій філії народного дому.

– А філія вкинула його у комору? – з докором промовив Будій.

– Хазяїни дому вкинули… Рада народного дому, – а філія наша без привідця…

З пригніченим серцем вийшли приятелі з комори і повернулися до кімнати, де залишили хор. Там всі метушилися, збираючи одежу і ноти.

– Куди? – спитав Михайло Левович.

– Догори! – одповів Дмитро, – пани вже розійшлися!

Всі перейшли у верхню горницю. Дівчата весело сідали на м’яку софу і крісла, парубки бадьоро походжали по великій горниці, часом залицяючись до дівчат; Дмитро ж не вдержавсь, щоб знову не ревнути «Б’ють пороги». Але під високою стелею горниці ще виразніше було помітно, що голос його їхав не в той бік.

Будій почав шукати очима Ївгу, але її вже не було – вона пішла додому. Скоро пішов до своєї невеселої хати і приятель Михайла Левовича.