3

Адріан Кащенко

Минуло чотирі дні. Турботи службової справи і муки хатнього неладу знову захопили Будія; але як тільки він уночі зіставався на самоті з своїми думками, у темряві йому ввижалось біле обличчя українського співця і з-поміж брудного шмаття з докором дивилося своїми сумними очима.

Пятого дня надвечір до Будія надійшов Михайло Левович і після деякої розмови сказав, що прийшов з великим проханням.

– Андрію Івановичу! Ми послухали вашої поради, написали нашому голові листа, і він зрікся посади. Тепер гурток українців з нашої літературно-співочої філії просе, щоб ви згодились бути головою філії.

Будій здивувався.

– Я ж зовсім несвідомий у музиці! До того ж у мене служба!

– Байдуже! – одповів Михайло Левович. – Голові філії зовсім не треба музику знати! Музикантів і співців можна відшукати. Голові треба розумну голову мати та хист та ще поважне становище у громаді, що ви й маєте. Не цурайтесь нас, Андрію Йвановичу! Бачите ми, українці, мов ті вівці, боязкі та несвідомі, і немає кому нами керувати. Та й не диво, бо дрібниця все яка: конторщики з залізниці та канцеляристи з урядових установ – от і все наше панство. Кого ж тут обрати за голову, якому випада і до поліцмейстера і навіть до губернатора по справах своєї філії і всього народного дому їздити?

– Ну, оберіть когось з великих панів!

– Не хочемо з панів! Вони всі тягтимуть справу в обрусительному напрямку, більшість же тих, що працюють у філії, прагнуть свого рідного – українського.

На очах Будія знову встало біле чоло співця України з сумним поглядом, і у погляді тому він читав суворий докір:

«Забули, чиї ви діти. Приспали вас ворожі ласощі. Відцуралися ви своєї неньки України… а мене, що хотів вас збудити, вкинули у темну яму, та ще й брудним шматтям закидали, щоб і погляду мого не бачити».

1 згадалися Будію його дитячі літа, широкі степи запорозькі, руїни січові і мрії про козацьку славу Згадалися товариші дитячих літ. що зісталися у кривавій праці, бруді й темряві, і він почув, що мусить взятися до рідної української справи і чесною працею спокутувати багато марно страчених літ.

– Я згоден, Михайло Левовичу! – сказав він рішуче. – Коли громада ваша покладає на мене надію, то я буду намагатися, щоб ту надію справдити!

Того ж дня Будія записали у члени комісії народних читань, яка орудувала справами народного дому, і у члени літературно-співочої філії, а через тиждень, заходами Михайла Левовича, його обрали за голову тієї філії.

Тут саме надійшов той концерт, до якого музична філія готувалася більше місяця. Але відбувся він дуже мляво і невдало.

Акомпаніаторша до самого концерту і в вічі не бачила тих, що мали під її гру співати, і через те спів зовсім зіпсувала, засоромивши при тому неповинну співачку. До другої пані, яка мала співати одиначкою, прийшли гості, і вона зовсім до народного дому не приїхала. Третя пані навіть і забула, що дала слово співати, та поїхала до театру. З чоловіків одиначкою співав тільки один добродій. Співав він: «Так жизнь молодая проходит», – але, як не п’явся на дибки, а все ж таки голосу не витягнув і спів зовсім зіпсував. Хор як не як проспівав «Заря потухает» та ще чотирі російських пісні; з українських же була тільки одна «Гандзя молодичка», яка, хоч її проспівали й непогано, вже не мала змоги скрасити зіпсованого концерту, і голоси співців сумно лунали по порожній залі. Міське суспільство, мабуть, уже добре знало, як виконуються концерти у народному домі, бо у скарбниці за продані білети знайшлося не більше як 30 рублів.

Простого народу, як от робочих, наймитів та селян у народному домі не було зовсім, та задля такого народу в концерті нічого й не малося.

– Так неможливо виконувати концерти! – сказав Будію по-начальницьки голова ради народного дому – русявий і трохи запальний з московською вимовою добродій.

– І я хотів вам те ж саме сказати! – спокійно одповів Будій.

– Я маю на думці все змінити: я давно казав, що треба залучити до нас видатніші музичні сили, бо без того ми ніколи но будемо бачити слухачів!

– А я, – промовив Будій, – міркую трохи не так: коли це народний будинок, то і виставляти в ньому треба те, що може бути до любові народові. Всі ж оці пані з їх невдалою концертовою музикою і допотопними оперними співами не мають з народним почуттям нічого спільного.

– Воно так; тільки це слизька стежка. Глядіть!

– Не бійтесь!

– Ну, побачимо, що ви нам дасте надалі! – знову по-начальницьки сказав голова і пішов з зали.

Будій узявся за діло Але з перших кроків він не стрів ні з якого боку співчуття. На скликані загальні збори членів музично-співочої філії з 123 членів прибуло тільки 14; на збори ж прихильників оркестрової музики прибуло тільки троє. Очевидячки, справа філії в тому становищі, у якому вона була, загинула, і треба було братись до чогось іншого. До того ж хористи після невдалого концерту втратили жвавість і майже зовсім перестали ходити на співки. Мельмих же, бачачи розпад хору, зовсім зрікся ним керувати.

Певний українець по вдачі, Будій тим більше почував у собі завзяття і рішучості, чим важчі були обставини справи.

«Зворушити треба млявість українського суспільства! – вирішив він. – Оголоски треба і навіть реклами!»

Згадавши тут про свого школярського товариша-єврея, який працював у редакції місцевої газети, Будій з його допомогою написав у газеті ряд статей і повісток про те, що у народному домі збирається величезний хор, який має співати на сцені народного дому переважно українські пісні, і що всі прихильники співання запрошуються по вівторках та п’ятницях до народного дому. До Мельмиха вів прийшов у хату і умовив його знову стати до діла.

Тими трьома прихильниками оркестрової музики, що були на загальних зборах, новий діяч теж скористувався: один з них згодився підігравати хорові на органі, а другий, добрий скрипач, Ковський згодився виступати у концертах одиначкою. До того ж Ковський, чуючи, що Будій бідкається без акомпаніаторші, порадив запросити до того діла його дружину, яка добре грала на роялі.

Від того ж Ковського Будій почув, що на залізниці за 30 карбованців на місяць служить чудовий співець і регент Смик, який прибув не дуже давно з Полтави.

Другого ж дня, нап’явши чорного сюртука, Будій побував і у Ковської і у Смика і обох їх залучив до своєї справи.

Ковська і Смик були дуже коштовною знахідкою для співочої філії. Ковська, не вважаючи на те, що мала двох дітей, раз-у-раз бувала на співках, одбуваючи всі потрібні хорові часи, мов той вартовий; де того ж вона не тільки хороше підігравала співцям, але вміла навіть трохи їм пособляти. Смик же мав чудового тенора і співав не тільки у хорі, але й у дуетах і одноголосно.

Обоє Ковські, чоловік і жінка, хоч і не були свідомими українцями, але в усьому спочували українській справі. Смик же, хоч теж не ліз у вічі з своїм українством, але ввесь напрямок його діяльності непохитно свідчив про його прихильність до справи українського просвітку.

Надійшов день, у який по газетним оповісткам мусив вперше зібратись хор. Увечері того дня Будій вкупі з Михайлом Левовичем та Залізняком раненько прийшли до народного дому, щоб зустрічати нових співців. Скоро прибули Ковські, Смик і Мельмих, а, після восьмої години почали збиратись і хористи.

Поки молодь збиралася, Ковська грала на роялі, а Смик проспівав «Дивные очи» Денці та «Огні горять» Лисенка. Ніжний, але жвавий голос Смика зробив на всіх велике і навіть радісне враження. Такого голосу давно ніхто у народному домі не чув, і через те він зразу додав всім бадьорості і викликав надію на те, що тепер справа співочої філії піде жвавіше.

Будій радісно зустрічав усякого нового співця, знайомив з Мельмихом, а той записував, який у співця голос, і знайомив всіх поміж себе. До дев’ятої години зійшлося більш як шістдесят мужчин і біля двадцятьох жінок та дівчат. Найпізніше прийшла Марія Петрівна і смутна Ївга.

Наближаючись до Будія з привітанням, Ївга здавалася дуже замішаною.

– Ви впізнали мене? – спитав він її, тримаючи за руку.

– Пізнала! – тихо промовила Ївга і, немов сполохана тим питанням, пірнула у натовп дівчат.

Розібравши голоси, Мельмих і Смик поділили хор надвоє, бо вчити всіх одразу було неможливо. Смик узяв собі тенорів і басів, Мельмих же, забравши дівчат і орган, подався з ними у сусідню порожню горницю.

Почалося вчення. З дівчат майже нікого не було нових – всі вже співали або цей рік або торік, і через те справа тут пішла легко. Не те було з чоловічим хором. Тут мало не п’ятдесят душ було нових, і хоч вони здебільшого були з семінаристів та з церковних хорів і вміли співати по нотах, але знайшлося душ п’ятнадцять таких, що зовсім не розуміли нот і вміли співати тільки «на голос». Більшість з таких були прості літні вже люди, робітники з залізничних майстерень та місцевих заводів.

Радіючи тому, що у народному домі з’явився справжній народ, Будій ходив то в ту, то в другу кімнату, прислухаючись, як іде справа, але мимоволі його більше манило у невеличку горницю, де співав жіночий хор і де він зустрічав сумний, але привабливий погляд Ївги. Він дивився в її очі, оглядав її постать, стежив за її рухами і все намагався зрозуміти, як з селянської дівчини склалася така поважна, приємна і чарівна панночка.

Годин через дві до нового голови філії наблизивсь Михайло Левович. Його карі очі зоріли весело, а чорні вуси, що по-козацька звисали донизу, наче усміхалися.

– А що б ви сказали, Андрію Івановичу, – сказав він, сівши поруч нього, – коли б ми заснували у драматичній філії народний український гурток?

– Це було б дуже добре і навіть щастя! Але як ви міркуєте це зробити?

– Я перебалакав тут з робочими. Вони всі належать до гуртка, який вже тричі улаштовував спектаклі у майстернях залізниці, двоє майстрових прибули з підгородньої гамарні, де теж є драматичний гурток. Вони, всі оці робочі й майстрові – свідомі українці і кажуть, що тільки через те й прибули сюди, що у часописі було підкреслено заклик до українського співання!

– Ну, щасти вам Боже, Михайло Левовичу! – сказав Будій, – ми тоді будемо давати запомогу один одному. Наша філія буде співати у тих драмах, що ви виставлятимете, а ви давайте вам українських декламаторів, якщо такі у вас знайдуться, бо я вже оббігав мало не всіх, що лічать себе за українців, але ніхто не хоче виступати в українському читанні. У того немає голосу, у другого вмілості, у третього сміливості, а разом у всіх, мабуть, бажання та жвавості!

Михайло Левович познайомив приятеля з двома чоловіками, одягненими у старенькі і поганенькі піджаки. Один із них, високий на зріст, чорнявий і бравий на виду, був конторщиком у великих майстернях, що стояли аж по той бік Дніпра, прізвищем Фабровий; другий білявий, прізвищем Новий, був майстровим з залізниці. Побалакавши з головою філії, обидва добродії згодилися вивчити до другого тижня щось із «Кобзаря» Шевченка.

Коли співка скінчилася і всі у бадьорому настрої виходили з народного будинку, Будій підстеріг Ївгу і пішов поруч неї.

– Скажіть же мені, Ївго – обізвався він до неї. – як знати вас по батькові, бо я й досі того не знаю!

– Мені буде любо, – тихо одповіла вона, – коли ви зватимете мене Ївгою, як звали й тоді.

Вона не сказала коли – тоді, але це було зрозуміло, що тоді, коли вона пробувала у хаті Будіїв біля дітей.

– Спасибі вам за ласку! – сказав Андрій Іванович. – Я радію, що колишній вчинок моєї жінки не залишив у вашому серці ворожнечі до неї і до мене!

– До вас? – здивувалася Ївга, – я завжди згадувала вас, як рідного. Ви пам’ятаєте ту ніч, коли ви обгорнули мене укривалом? Я не спала тоді… і поки жива буду, я не забуду тієї хвилини.

– Як? Ви пам’ятаєте такі дрібниці?

– Дрібниці, ви кажете? На мене, так то була не дрібниця, а хвилина надзвичайної ваги. Я тоді вперше побачила людину – ближнього свого. До того часу всі поводилися зі мною, мов з цуценям. Ні, брешу… – якось злякано схаменулася Ївга. – У той день, у який я прибула тоді до вас, мені пощастило: я вже спіткала людину…

– Хто ж він був, той перший? – спитав Будій. І йому чомусь боязно стало, щоб вона не назвала якого-небудь паливоду-панича, або сільського парубка.

– То був кондуктор залізниці.

– Кондуктор?! – трохи не скрипнув здивований Будій.

Він дуже не шанував кондукторів, яких мав за шахраїв, і ніяк не сподівався, щоб поміж кондукторів можна було знайти певну людину. Йому дуже бажалося підняти завісу, що ховала від нього таємницю життя цієї дівчини, яка ні в чому не виявляла своєї неосвіченості. І він звернувся до неї з проханням:

– Коли маєте час, Ївго, сядемо отут, – показав він на лаву, яку вони, йдучи бульваром, саме минали. – Я хочу почути од вас оповідання про ваше життя.

– Мені зовсім немає про що казати, – одповіла Ївга, сівши.

– Як немає про що? А як ви зростали?

– Зростала я до 12 літ у батька. Мати вмерли, як я була ще дуже малою. Літом я бавилася на селі з дітьми, а зимою бігала до школи, де вивчилася грамоти. Як батько померли, нас трьох сестер порозбирала родина. Я жила у дядини, де мене мали за попихача: сто разів на день мене лаяли і разів зо три щодня били. От вам і все моє життя.

– Ну а далі ж, далі? Як же ви опинилися у городі?

– Коли мені було 15 літ, я потайно одяглася у найкращу свою одежу і втекла на станцію залізниці за 18 верст. Я знала, що дівчата служать у городі, і мала надію, що зможу й сама служити. У мене не було й копійчини, але я, не вагаючись, сіла у вагон поїзда, що біг до цього городу, Я їхала три станції безпечно, жадливо тільки поглядаючи на тих, хто їв хліб, бо сама я в той день не їла нічого. За третьою станцією у вагон увійшов кондуктор і почав питати білети. Коли він сказав, що викине мене на станції з поїзду за те, що у мене не було білета, я почала плакати. На сльози мої ніхто з пасажирів не звернув уваги, але через кільки хвилин кондуктор той знову вернувся і, покликавши мене за двері до східців, почав розпитувати, хто я і звідки, а коли поїзд спинився на станції, він пішов, купив мені булку й яблуко і дав ще двадцять копійок, як він сказав, «на дорогу».

– Правда ваша, – сказав Будій, почувши про такий незвичайний вчинок кондуктора, – у того чоловіка було добре серце.

– Ах, як би я хотіла у свойому житті ще раз стрітити його, як от зустріла вас, щоб чимось віддячити

– Ну, а далі ж, Ївго? Що було з вами після того, як ви пішли в нашого дому?

– Я перейшла скільки вулиць, сумуючи, що не попрощалася з вами, і нарешті надавила дзвоник тому домі, який мені сподобався. Мене взяли до дітей, але тепер я мало маю з ними клопоту, а більше ходю з добродійкою Греч, коли вона ходе по крамницях або на гулянках. От вам і все моє життя. А тепер, – додала вона, зненацька зіскочивши з лавки, – треба швидче додому, бо я через вас загаялася.

Провівши Ївгу до її хати і наближаючись уже до своєї квартири, Будій побачив, як з його квартири вийшов один знайомий, що, як він і раніше помічав, ходив до його хати найбільше тоді, коли його самого не бувало дома.

Кров ударила йому у голову, а в серці закололо.

– Скажи, будь ласка, – спитав Будій дружину, коли вони були в хаті на самоті. – Через що то Петро Петрович ходе до нас все тоді, коли мене немає вдома?

Він гадав, що його питання примусить її почервоніти й засмутитись, але вона цілком спокійно одповіла:

– А через те, що я його запрошую приходити!

– Саме на той час?

– Саме на той час!

– І тобі не сором? Адже бачить прислуга, знають сусіди…

– А мені яке до того діло? Я тебе не питаю, куди ти ходиш, а ти не питай, хто до мене ходить.

– Але ти ж знаєш, що я ходю до народного дому…

– А ти знай, що до мене ходить Петро Петрович!

Здавило Будію у грудях і, ледве зводячи дух, вийшов він до своєї кімнати.

– Що робити? Як порвати той ланцюг, що прикував його до цієї жінки? – от питання, що вже майже десять років цвяхом стриміло в його голові.

Але, як і завжди, Будій не зміг розв’язати того питання: він не мав сили покинути дітей і не мав жорстокості, щоб одлучити дітей од їхньої матері і взяти до себе.

«Кинути все і сидіти стерегти жінку» – промайнуло думкою у його голові. Але він зараз же сам засоромивсь тієї думки, і вона здалася йому ганебною легкодухістю.

«Покинути справу тоді, коли вона почала вже складатись? – питав він себе. – Попустити, щоб співець України і надалі валявся у вонючій коморі? І заради чого? заради свого егоїстичного почуття. Заради свого особистого спокою? Так хіба ж досягнеш щастя, сидячи дома? Хіба мало я сидів дома до цього?»

Будій почув, як із безодні душі його підіймалися якісь гіркі згустки. Вони обгортали серце його лютістю і жаданням помститись на жінці, яка не давала йому й одного дня прожити щасливо, не болівши душею. Йому кортіло взяти в руки щось гостре і понівечити привабливе обличчя своєї зрадливої дружини, щоб ніхто вже на неї не поквапився… Але й цю думку він зараз же відкинув, бо в душі його зразу встало питання:

«Яке ж я маю на це право? Хіба її лице так то моє лице? Хіба вона не окрема людина з своєю душею і совістю?».

Що за людина була пані Будієва? Ніхто того не знав, навіть сам Андрій Іванович, який прожив з нею більше п’ятнадцяти років. Красива на виду, з лукавими карими очима, вона посеред суспільства була завжди жвава й весела і була щасливою, коли до неї залицялися парубки й чоловіки, проте, зіставшись дома без гостей, вона зараз ставала сумною і нудьгувала. Вона ніколи не знаходила собі роботи, нічого навіть не читала, а щоб хоч чимось розважитись, чіплялась до служниць, чоловіка і дітей. Вона була добра і любила давати порятунок бідним людям, але тільки таким, які до неї підлещувались, до людей же, які почували себе людьми, вона була лиха і немилосердна. Хто знав її тільки посеред суспільства, того вона причаровувала своєю жвавістю, але ті, кому траплялося мати з нею яке-небудь діло і придивитись до неї ближче, ті бачили, що вона брехлива, не додержує слова, мстива, любить тільки себе і, щоб досягти якої мети, не зважає ані на звичайність, ані на обов’язки громадського та родинного життя.

Таким робом дружина Андрія Івановича щоразу бувала іншою людиною і не було навіть двох людей, які були б про неї однієї думки! Всі хиби характеру своєї дружини Будій знав, але за єдине її ласкаве слово прощав ті хиби, бо розумів, що людина не винна у тому, яку їй вдачу надала природа, і до того він шалено любив свою дружину.