6

Адріан Кащенко

Другого дня після Шевченкового свята Будій негайно порозсилав всім членам літературно-співочої філії оповістки, що у четвер мають бути загальні збори філії задля вирішення питання про постановку Шевченкового бюста у глядній залі народного дому і про розділ прибутку з Шевченкового вечора.

Через день у міських газетах були надруковані замітки про Шевченкове свято, де вихвалялися всі, хто приймав у йому участь, а також підкреслювалося співчуття суспільства до напрямку вечора. Кілька днів розмову про вечір траплялося чути й вулицями. Будій радів, що суспільство зацікавилось українським питанням.

Але не довго довелося йому дожидати розчарування. На загальні збори їхньої філії прибуло тільки 14 членів і то зовсім сторонніх від українського гуртка. Мало хто з прибувших був навіть на Шевченківському вечорі і не знав про що йде річ. Не прибули на збори навіть Михайло Левович і Залізняк, на яких Андрій Іванович покладав великі надії.

З розпукою у серці ходив Будій по порожній залі, страчаючи надію на те, що свідомі українці надійдуть, додадуть сили його замірам і врятують честь України.

«Не встане Україна! – казав він собі. – Не хочемо ми стати до боротьби. Не звикли до праці! Приспали нас, приспали!»

За ці три місяці, що він працював на українську справу по проханню тих українців, які стали свідомими дітьми своєї неньки раніш за нього, успіх української справи став йому дорожчий за саме життя.

«Нащо ж ви мене закликали до праці, – звертався він думками до Михайла Левовича й інших, – якщо мали покинути самого тоді, коли надійшов день рішучої боротьби!»

На хвилину душею Будія опанувала було легкодухість, і він хотів не розпочинати зібрання і зректися своєї посади, але вплив сієї легкодухості протягся недовго. Завзяття скоро до його вернулося: він рішив боротися до краю і розпочав зібрання.

Нагадавши слухачам, хто був Шевченко і яку вагу він має для України, Будій розказав, з якою зневагою Шевченків бюст, що подарував літературно- співочій філії щирий син України, рада народного дому закинула у темну комору з бутафорським убранням, натякнув на те, що філія, бачачи співчуття суспільства до відродження українського народного духу і зібравши з вечора, присвяченого пам’яті Шевченка, таку силу грошей, повинна оборонити пам’ять письменника того народу, на грунті якого стоїть народний будинок, і вимагати, щоб погруддя українського народного співця стояло поруч з бюстами російських письменників.

Скінчивши промову, Будій прохав негайно голосувати це питання, сподіваючись, що з його думкою згодиться всяка правдива і чесна людина. І він не помилився – управо поклали дванадцять душ і тільки двоє, мабуть, свідомих ворогів українського відродження поклали у ліворуч.

Радіючи серцем, він звернувся до другого питання. Він розказав, що найняв народній будинок на дві неділі, як стороння людина, за плату по 65 рублів од вечора і що через те волен би обернути прибуток з обох вечорів по свойому хотінню, але вважаючи на те, що він працював під прапором літературно-співочої філії, він хоче порадитись з членами філії; самому ж бажається, щоб прибуток з першого вечора повернути на заснування українського відділу книгозбірні народного дому, прибуток же з другого – на користь петербурзького Шевченківського товариства.

На цю його промову відповідали двоє членів, що разом були також і членами книжної філії народного дому. Вони казали, що книгозбірня народного дому надто бідна і потреби у нових виданнях у неї дуже великі, а через те, на їх думку, не гріх би частину прибутку повернуту на російські книжки. До того ж сума 400 рублів, на їх думку, дуже велика задля українського відділу книгозбірні.

Маючи на меті прихилити до своєї справи всю книжну філію, Будій згодився поділити прибуток надвоє і повернути третю частину на російську книгозбірню, а дві третини на українську. На цьому всі погодилися і підписали постанови про обидва питання. Другого дня відбувалася щотижнева рада народного дому, і Будій подав до неї постанови своєї філії на затвердження. Рада не мала причепки, щоб змагатись з постановою однієї з своїх філій, а також з бажанням суспільства, яке вони бачили у величезному натовпі людей на Шевченковім вечорі, до того ж хотіла віддячити голові співочої філії за подарунок значної суми на російську книгозбірню і затвердила обидві постанови, не вважаючи на те, що й русявий московець і українець Іващенков в один голос казали, що гроші, які мають витратитись на українські книжки, на їх думку, все одно, що вкинуті в піч.

Щасливий і радісний повернувся у той день Будій до дому, почуваючи, що чесно виконав ті обов’язки, які взяв на себе по своїй волі. Вечір, що мав відбутись у неділю, тепер, коли він досягнув бажаної мети, вже не так його зацікавлював. Він тільки визначив на цей вечір ціни дешевші, ніж були на першому, щоб дати більшу змогу послухати українські співи робочим і іншим незаможним людям, білетів же не розсилав і не розвозив.

Втомлений турботами останніх тижнів Будій сам уже не хотів читати на вечорі, а знайшов іншого читача, який з великим успіхом прочитав «Кобзу» Шабленка. В останньому програм вечора був такий самий, що й попереднього, і виконувався він незгірше першого, бо всі діячі, почитавши газетних рецензій, почували себе артистами і співали сміливіше. Навіть Дмитро з біса ловко вивів «не вернуться», і дівчата до ладу протягли «нудьга і нам».

Але все це вже не так втішало Будія, бо все те він уже чув, знав, що воно буде виконано добре і що мета, з якою вечір складався, вже була досягнена; до того ж посеред заквітчаних дівчат вже не було Ївги з її сумним поглядом. Як дізнався він після, пані Греч дуже була ображена незгодою Ївги йти заміж за земського страховщика і вирішивши у своїх думках, що нерозумний цей вчинок Ївги склався виключно через те, що вона вештається вечорами і забрала собі в голову дурощі, пані Греч рішила нікуди не пускати Ївгу, поки вона не схаменеться. І вона не пустила Ївги не тільки до народного дому, але й до Марії Петрівни вчитись.

Ранком після другого Шевченкового вечора Будій з Михайлом Левовичем та ще з деякими прихильниками прийшли до народного будинку, добули довгу драбину і з запомогою її підняли бюст співця України в гору глядної зали і постановили на постамент поруч з бюстами Пушкіна та Гоголя. І увечері того ж дня, коли одбувалося народне читання, прості люди звертали увагу на те, що у залі замість чотирьох письменників стоїть уже п’ять і що п’ятий той – кобзар України Тарас Шевченко.