8

Адріан Кащенко

Одного вечора під свято до Будія зайшов Михайло Левович з Марією Петрівною сказати, що співоча філія народного дому лагодить сьогодні гулянку Дніпром на двох дубах і просе Андрія Івановича, як голову філії, взяти участь у гулянці, щоб перед розлукою попрощатись усім заразом.

Будій охоче згодився, і коли вони перейшли через вирощений ще запорожцями сад до того місця, де на березі Дніпра стояли дуби, там було вже душ тридцять приятелів і приятельок, з якими всю зиму й весну Андрій Іванович працював. Його посадовили на того дуба, де були його найлюбіші приятельки: Ївга, Парася, Саня, Зіна, Дмитрова Галя і Марія Петрівна. На цього ж дуба сіли: Смик, Мельмих з дружиною, Михайло Левович, Залізняк і ще дехто; решта за приводом Дмитра містилася на другому дубі.

Разом відпливали дуби від берега і зразу ж по над Дніпром розлягалася пісня:

«Реве та стогне Дніпр широкий»…

Дуби кружляли у протоці Дніпра, яким відрізнявся від берегу чималий скелястий острів. Вони то спускалися водою на пів-версти униз, то знову поверталися до того місця, де стоять дуби, а іноді підіймалися ще вище, аж до «бичка», від якого прудкою хвилею враз відкидало їх геть від берега аж на середину протоки.

На дубах починали було співати і тих пісень, які співали у концертах, і навіть «Б’ють пороги», але всі ті співи були вивчені під музику, без музики ж зовсім не складалися. Через це співці незабаром перейшли на дуети та одноголосні пісні. Найбільше за всіх і найкраще співав Смик. Його голос принадив до берегу річки чималенькі натовпи слухачів.

Згодом уладнався дівочий хор, і понад Дніпром слалась тиха пісня:

«Тихо, тихо Дунай воду несе,

А ще тихше дівча косу чеше»…

Ця пісня дійшла до серця Будію, і йому впало на думку, що може, це він востаннє любує, як тихо несе воду і рідний Дніпро. Що, може, востаннє він бачить, як червоним золотом виграють тихі, ясні води Дніпра під промінням вечірнього сонця, розлягаючись аж до другого далекого берегу широкою смугою. Защеміло його серце і бажалося йому, щоб цей вечір тягся без краю і щоб йому ніколи не довелося покидати цих любих, прихильних до нього людей.

Тут саме обидва дуби зійшлися і всі гуртом заспівали:

«Ревуть, стогнуть хвилі-гори

В синесенькім морі,

Плачуть, тужать козаченьки

В турецькій неволі»…

Ця пісня співалася дуже лагідно і звернула до себе увагу слухачів, яких берегами все більшало. Чимало з тих слухачів посідало у човни і кружляло побіля дубів, щоб краще чути давно вже нечуване лагідне співання українських пісень.

– Чи не пора рушати вниз? – спитав Михайло Левович.

Дуби попливли за водою, прямуючи до великого острова, вкритого лісом, і через кільки хвилин молодь з реготом та жартами вискакувала з дубів на піскуватий берег і дралася на кручі. Небагато минуло часу, а вже всі дівчата були у парах з своїми парубками, і скоро всі ті пари розпорошилися поміж деревами, кущами й очеретами, наче б то з тим, щоб вишукувати здатного місця під табір, а справді, щоб посеред чарівних красот пишної української природи, під сяйвом вечірньої зорі і в захисті запашних кущів побути на самоті з любою людиною, а, може, й пригорнути її до палкого серця. Бідолашному Михайлу Левовичу довелося добре надрати горло, поки він через яку годину скликав усіх до гурту на велику рівну галявину.

Тут почали бігати у «горю дуба». Бігали всі навіть такі поважні люди, як Мельмих. Смик і Будій. Дівчата, як звичайно, верещали, коли парубки хапали їх не дуже обережно, парубки з того реготали, а Дмитрів бас лунав аж у край острову.

Коли всі, втомлені, посідали на бугорочку, Михайло Левович, витягши звідкілясь величенького альбома, звернувся до Андрія Івановича з промовою, у якій від усієї літературно-співочої філії і від усіх прихильників гуртового співання прощався з Андрієм Івановичем, бажав йому щастя у новому житті на чужій стороні і з жалем згадував, що рідний город покидає діяч, який умів з’єднати навколо себе громаду і прямував з нею до однієї мети: поширення між суспільством української свідомості.

Що одповідав на ту промову Будій, він сам не знав, бо душею його опанувало одне почуття:

«Це кінець. Кінець твого життя у рідній країні, між прихильними людьми. Мине ще скільки днів, і ти будеш один на чужині, між чужими людьми. Не побачиш ти вже блакитного неба України. Не почуєш ти більше рідного слова. Не почуєш рідної пісні. Не почуєш навіть голосу рідних дітей».

Якийсь гніт каменем ліг на душу Будія. Він не мав змоги доказати своєї подяки і сів, важко дихаючи. І ніхто, бачачи, як тяжко його душі, і розуміючи все, що почував він, не наваживсь більше розраджувати промовами болючу поразу його серця. Всі сиділи мовчки, смутні, дівчата ж під впливом того смутку тихенько заспівали:

«Розвивайся ти, дубочку,

На чотирі листи…»

Чудова, сумна мелодія цієї пісні поворушила камінь на душі Андрія Івановича і жалем своїм розбивала його на дрібнії скалки.

«Ой коли б я молоденька

Та крилечки мала,

То я б свою Україну

Кругом облітала…» –

жалісно виводили дівочі голоси далі.

«Так і ти!.. – казало Будію його серце. – Так і ти з чужої сторони пориватимешся до України! До того рідного краю, якого ти стільки років не вмів любити… задля якого не вмів працювати… Тепер шкода! – Марні будуть твої поривання…»

Пригнічені ридання вибилися з душі Будія, а з очей побігли сльози. Раптом спів увірвався, і Андрій Іванович почув, що хтось пригорнувся до його ніжним теплим станом, обхопив його гарячу голову маленькими руками і почав голубити і цілувати у чоло, уста і плачучі очі.

Він більше вгадав, ніж побачив, що то була Ївга. Вона не зважала на те, що навкруги стояв натовп людей, що за такий вчинок її, може, огудять… вона робила те, що їй казало її серце…

Гніт, що давив душу Будія, одлягав разом з його сльозами. Дівоча щира ласка потишила його горе, і через скільки хвилин він знову опанував собою і прохав товариство пробачити йому мимовільну легкодухість, якою він нагнав сум на всіх. Він вже мав силу навіть розгорнути альбом і переглянути фотографії співців і співачок і ті краєвиди рідного міста, які до того ж альбому придбали його добрі приятелі. Скоро цей випадок, здавалося, зовсім забувся, і всі знову почали весело бігати. Не забув його тільки Будій. Поцілунки Ївги вогнем горіли на його виду, і йому здавалося, що ніякі вітри не обвіють їх і ніякі морози не остудять їх до віку.

Коли вже смеркалося, і товариство почало розкладати вогні та варити куліш і галушки, Будій залучив якось Ївгу саму, не вважаючи на те, що вона, наче умисне, від нього ховалася.

– Ївго, я хотів би дещо вам сказати!

Ївга покірливо пішла за Будієм, а він повів її далі у глиб острова.

От вони вже далеко від табору. Веселий сміх молоді ледве досягав до них, а вони все йшли мовчки. Слова не йшли у них з вуст, бо обоє почували, що слово, яке буде вимовлене, мусить бути рішучим словом, зайві ж слова були тепер невчасні.

– Сядьмо, Ївго, тут, – сказав нарешті Будій і, взявши її за руку, посадовив біля себе на м’яку траву.

Вона сіла, не наважуючись на нього глянути; тільки тремтіння її тіла виявляло її хвилювання. Кільки хвилин вони знову мовчали, не знаходячи у собі слів.

– Спасибі вам, Ївго! – промовив нарешті Будій, взявши Ївгу за її тремтячу руку. – Спасибі за те милування, що ви мені подарували! У вас золоте серце, Ївго! Воно зрозуміло мою муку і пожаліло мене!

– Воно покохало вас! – прошепотіла Ївга, і у тому шепотінні почувалася мука.

– Як, Ївго, покохало? – неймовірно питав Будій. – Чи те ви кажете, що почуваєте? Вам, запевне, жаль мене, покинутого і ображеного дружиною; жаль ще через те, що скоро я маю залишитися без жодної прихильної людини. Ви мені співчуваєте. Але ж це зовсім не кохання. Це зовсім не те почуття, про яке я признався вам за лаштунками народного будинку.

– Ні, я кохаю… кохаю вас! – казала Ївга, притуляючись до нього. – Я ніколи не почувала того, що почуваю зараз. Ви взяли моє серце! Я хотіла б бути вашим побратимом: ходити за вами слідом, допомогати вам у вашій праці!

Вихор щастя закрутив всю істоту Будія. Нове життя чарівними малюнками вставало перед його очима, і світом того нового життя була Ївга.

– Як зоряно, Ївго! – скрикнув він під впливом того щастя, показуючи на зірки. – Гляньте на цих єдиних свідків нашого щастя – то зорі нашого нового життя! Не легко мені поховати навіки все минуле, але щастя нового життя віджене геть всі сумні спогадки. Присвятимо, Ївго, своє життя народній українській справі. Дрібні ми люди, небагато зробимо, але й крапля камінь точить. Може, це небо, що розіслалося над Україною, не дурно таке зоряне, бо зоряно вже і в українській справі. Адже ви, Ївго, – казав він далі, зблизька дивлячись у її великі, темні очі, – якщо я візьму від дружини своїх дітей, поїдете до мене їх виховувати? Або, коли б обставини так склалися, що я став би вільним, ви пішли б зо мною до шлюбу?

Ївга замішалася. Мов холодний вітер повіяв на неї і збудив від чарівного сну. Рука її, що лежала на плечі Будія, впала на її коліна, а сама вона намагалася одхилитися від нього.

– Я все зроблю, любий мій, що ви скажете… – промовила вона. – Але…

– Що, Ївго? Що ви не доказали?…

– Ви не будете щасливі зі мною!

– Я не буду щасливий з вами? Через що?

– Бо ви шалено кохаєте свою дружину!

– Я? дружину?! – скрикнув здивовано Будій, випускаючи Ївгу з своїх обіймів. – Ви глузуєте з мене, Ївго… Я її кохаю?! Після всього, що сталося? Після того знущання, яке моє сердце зазнало від неї? Після того, як вона відцуралася мене під такий тяжкий час?

Ївга знову взяла його руку і стулила її, немов просячи вибачення за свої слова.

– І все-таки, друже мій дорогий, ви її кохаєте! Це не одна я бачу, це знають усі. І те, що ви почуваєте до мене, то зовсім не кохання, а тільки прагнення до кохання, щоб помститись своїй дружині!

Андрія Івановича страшенно вразили слова Ївги.

«Невже вона каже правду? – питав він себе. – Невже вона глибше читає у моїй душі, аніж я сам, власник своєї душі? І невже такі думки, таке розуміння життя може бути у молодої дівчини, всього чотирі роки як вийнятої з селянської темряви? Яка ж сила, яка могуча сила розуму тліє і згасає там на селі марно».

І він, Будій, якого всі мали за розумного, шанували й поважали, перед цією сільською дівчиною почував себе за недолітнього хлопця, що сам не вмів втямити поривання своєї душі.

– Ївго, Ївго! – казав він, засмучений. – Ви розкраяли мені сердце! Але ви помиляєтесь – я жінку ненавидю!

– Цьому я вірю, але разом з тим ви її й кохаєте! Мине час… ви ще погодитесь з дружиною і, може, будете ще щасливі; а от я…

– Не рвіть мого серця, Ївго! – скрикнув Будій, беручи її за руки, якими вова затулила було свої очі, і пригортаючи її знову до себе. – Коли ви мене справді кохаєте, ми можемо бути щасливими. Їдьте зі мною…

– Славний мій, любий… – милувала Ївга Будія, зазираючи йому у вічі. – Їдьте туди, куди вас жене доля. Обдивіться на чужині. Розпитайтеся на самоті з своєю душею, прислухайтеся до свого серця і скажіть тоді, що повинна я вчинити, щоб ви були щасливим. Не сумуйте, дорогий. Знайте, що ви не одинокий, що моя душа буде біля вас, і будьте певні, що я піду тим шляхом, який ви мені покажете. А тепер прощайте – нам пора вертатись!

На таборі всім давно вже хотілося їсти, але кухарі варили страву дуже невдало. Пшона в кашу насипали повний казанок і налили його холодною водою. Пшоно лізло через край, зі споду горіло і зовсім не упрівало. Галушок не варили, бо ніхто не вмів замісити тіста. Зіставалася одна надія на яєшню, але у ту, бігаючи повз кабиці, дівчата натрусили спідницями піску і зовсім зіпсували.

Забачивши Ївгу, що наближалася з Будієм до табору, всі дівчата кинулися до неї поскаржитись на своє лихо. Ївга зразу повивертала все додолу, заходилася біля страви наново і, поки молодь пустувала, у неї настигла і каша, і галушки, й яєшня.

Пізно уночі, аж тоді, як стало вже червоніти на сході, веселі ж зірки одна по одній згасали, повернулись дуби з молоддю до запорозького саду, і всі прощаючись, почали підніматись від Дніпра на гору, щоб, перейшовши сад, розійтися по своїх хатах.