9

Адріан Кащенко

Наближався день, у який Будій мусив покинути рідне місто. Мало не щодня його вітали хлібом-сіллю то товариші по службі, то значніші служащі з залізниці, з якими він по своїй службі мав щоденні зносини, то знову менші товариші по урядовій службі, які щиро поважали Будія, завжди знаходячи у ньому людину з серцем. Але минуло й це все, мов сон, і прийшла пора виїздити.

Приятелі з залізниці дали Будію до першого значного городу окремий вагон, і через те його прихильники мали змогу провести його до того міста.

З дітьми Будій попрощався ранком, і ні вони ні жінка його на станції під час його виїзду не були.

Проте було дуже багато сторонніх людей – товаришів і добрих знайомих. Тут залізничні старші, що частувала Будія вином, казали промови і прощалися.

Нарешті і це все скінчилося, і він опинився з невеличким гуртком прихильників у вагові. Паровоз засвистів, поїзд рушив і ввесь натовп людей, що стояв на платформі, почав зменшуватись і скоро зник з очей.

Через хвилину поїзд уже гуркотів по великому мосту, що скував поміж себе залізними кайданами обидва береги старого Дніпра. Будій дивився у відчинене вікно вагону на город, у якому вчився і прожив кращі роки свого життя, а той зникав від нього кудись в далечину і вкривався млою. І знову виникло у Будія питання про те, чи вернеться він коли-небудь сюди, де залишилися діти і стільки щирих людей… і чи матиме він силу перетерпіти розлуку з усім дорогим серцю. І знову на душу його навалився гніт і підступив йому під горло.

У цю мить Будій почув на своєму плечі ніжну дівочу руку, а любий Ївжин голос говорив йому:

– Не сумуйте, любий!… Все якось уладнається, все лихо минеться, а час все загоїть!

Під впливом ласки любої дівчини на душі Будія полегшало; він обернувся і побачив біля себе Михайла Левовича, Пашу, Саню, Зіну і Марію Петрівну.

Намагаючись вдавати з себе веселого, він сказав:

– Ну, дівочий хор є! Заспівайте ж мені, мої любі, на останнє ті три пісні, що найглибше запали мені у душу! Заспівайте: «Тихо, тихо Дунай воду несе», «Ревуть, стогнуть хвилі-гори», та ще «Розвивайся, мій дубочку!» Нехай ці пісні ще дужче відіб’ються у моїй душі і нагадують мені на чужині про вас, моїх дорогих і щирих…

Дівчата співали під гуркіт колес вагона, що без жалю відносив його все далі та дали од рідної країни.

Настав час розлуки. Будій почав всіх цілувати, залишивши Ївгу на останнє.

– Прощайте, Ївго, зіставайтесь чесною, якою я вас знав!

– Прощайте! Ждатиму нетерпляче від вас звістки!

Будій пригорнув Ївгу до себе і почув її поцілунки на устах, чолі, очах…

– Ївго, Ївго! – з розпукою скрикнув Будій. – Що ви зробили? Навіщо ви поцілували на останнє в очі? Це ж ми ніколи більше не побачимось!

Ївга, що одійшла було до сходні вагону, знову вернулася до Будія, кажучи:

– Любий мій, ви вірите цьому? Я цілувала ваші очі через те, що я їх кохаю! Ну, от щоб ще побачитись, поцілую на останнє в губи!

Вона раптом поцілувала Будія і вибігла з вагону, коли поїзд вже рушав.

Коли поїзд зник з очей тих, що лишились на станції, Ївга, що ввесь час здавалася зовсім спокійною і навіть веселою, зблідла на виду, як крейда, захиталася і зімліла, схилившися на руки подруг. Коли ж налякані дівчата повели її до уборної вокзалу, щоб там покласти на софу, з грудей її почали вибиватись якісь непевні згуки, які далі повернулися на ридання, і вона довго билася там у сльозах розпуки, мов пташка, що впала на землю з підстреленим крилом.

Будій не мав сили одірватись од вікна вагону, не вважаючи на те, що не тільки Ївга, але й станція, на якій вова залишилася, вже давно зникли з очей.

Нарешті, коли він, почувши втому, одхилився од вікна, щоб сісти, погляд його спинився у великому люстрі, що було зроблене у дверях.

«Невже це я? – питав себе Будій, здивовано придивляючись до підстаркуватого чоловіка, що відбивався у люстрові. – Де я з такими зморшками на чолі й побіля очей, з сивиною у бороді і втомою у всій постаті? Так яке ж я маю право на цю степову квітку? І яке право я маю ще мріяти про кохання?»

Знесилений він упав на софу і замислився. На першій же великій станції Будій писав Ївзі листа:

«Простіть мене, дорога моя зіронько, що я смів казати вам про своє кохання. Я за турботами тільки сьогодні побачив своє сиве волосся. Прощайте, моя незабутня мріє! Живіть своїм власним вільним життям! Радійте втіхами молодості і забудьте мене… я не покличу вас до себе, бо не маю на це права».