5

Адріан Кащенко

Надійшов день Шевченкового свята. Будій хвилювався. Незвичка до читання на сцені лякала його, і він боявся, що замішається і забуде, що мусить казати. Щоб упевнитись у своєму знанні й вивірити свій голос, він пішов ранком на берег Дніпра у величезний, запорожцями вирощений сад, щоб там, у безлюдній тиші, вичитати свої вірші.

У повітрі пахло весною. Сніг уже стаяв, тільки де-не-де попід кущами бузку та попід скелями біля річки ще біліли останні купки снігу. Дніпро вже скинув крижані шати і бринів поміж крутими скелястими берегами. Проти сонця по бугорках вже зеленіла травиця і синіми очицями визирали проліски; у ямках, куди позбігала снігова вода, її затягло за ніч тоненькою кригою, а зразу ж, як піднялося сонечко, та крига почала танути під його промінням. У саду стояла непорушна тиша, і тільки птаство звеселяло її цвіріньканням і співами молодого весняного кохання.

Будій голосно почав казати вірші, але посеред цієї величної тиші, над зачарованим блискучим Дніпром, його вигукування здавалося ніяковим, навіть чудним, і вів мимоволі став проказувати тихше та тихше, аж поки нарешті голос його не перейшов у шепотіння.

Через який час самоту Будія порушила молода пара, що прийшла до старого саду святкувати своє перше кохання, і він пішов з саду у город до народного будинку.

Увійшовши в комору, де стояв бюст незабутнього співця України, Будій обережно визволив його з-під шмаття, здув з нього куряву, обтер бруд і поставив на вікні біля сцени, благаючи Бога, щоб не попустив Він надалі такої образи пам’яті народного співця і ганьби всій Україні й не дав верховодам народного дому знову вкинути Шевченка у брудну комору.

Надвечір Будій знову прийшов до народного дому приглянути, як дівчата вбиратимуть рушниками постамент, на якому мусить стояти Шевченків бюст. Марія Петрівна, сестри Дощик, Зіна і ще декілька дівчат були вже тут і поралися біля постаменту.

По проханню упорядника вечора знайомив інженер з залізниці прислав з казенної теплиці зеленого квітчання, і садівник зробив з нього над постаментом високий намет. У низу постаменту була прироблена біла бандура, яка увечері мала сяяти дрібними електричними зірками. Не багато минуло часу, як постамент був зовсім вбраний, і Будій поставив на нього погруддя великого кобзаря.

З радісним серцем виходив упорядник Шевченківського свята з народного дому, бо співець стояв на ушанованому місці. В голові Будія тим часом виникав і складався план, як примусити раду народного дому підняти бюст Шевченка до того місця, де стояли Пушкин і Гоголь.

Біля сьомої години вечора Будій вже знову увіходив у народній дім.

– Андрію Івановичу! – звернувся до його скарбник через невеличке віконце каси. – Змініть мене на який час, бо я сидю з півдня!

– А як з білетами?

– Гальорку і ганок кінчаю; у кріслах зосталося ще всього білетів зі сто!

– Спасибі за звістку! – сказав задоволений Будій. – Зараз кого-небудь до вас надішлю!

Стрівши співробітника, який грав хорові у орган, він умовив його йти до каси, сам же пішов до уборних поглянути, скільки зібралося хористів та чи жваво йде одягання.

У «катакомбах», по уборних, був великий гармидер. Парубки розбирали, яке було, українське вбрання. Кому діставались козацькі жупани з червоними вильотами, а кому селянські сиві свитки. Деякі з приводу цього сперечалися; у жіночих уборних справа йшла лагідніше, бо мало не всі дівчата поприносили з собою своє вбрання.

Погодивши де-як парубків, розпорядчик піднявся на сцену. Там вже горіло світло. Постамент під погруддям Шевченка і бандура сяли блискавицею.

«Ще година, – подумав Будій, – підніметься завіса, і я мушу читати перед силою суспільства».

Вів знову почав хвилюватись і, ходячи по сцені, намагався казати про себе свої вірші, але це було неможливо, бо до нього раз-у-раз то той, то інший зверталися за порадою.

Скоро на сцену прийшли Михайло Левович і Мельмих. Цей останній був смутний и блідий.

– Я знаю, – казав він, – що ми осоромимося… Дмитро заріже, опріч же його ніхто не виведе того «Не вернуться!» І написав же Лисенко, нехай здоров буде, таке трудне! Цю кантату, коли співати, так треба, щоб усі співці були з вищою музичною освітою.

– А чи не можна так, – спитав Будій, – щоб він обминув те місто?

– Як то так?

– Та так: нехай помовчить скільки там тактів, тай годі!

Мельмих аж почервонів на виду з радощів.

– Справді можна. Нехай за його програє труба!

З тим Мельмих кинувся шукати музиків, щоб умовитись про ту справу.

– Ой славно ж як! – любуючи на бюст кобзаря, казав Михайло Левович, і на очі його набігла навіть радісна сльоза. Який же ти, батьку наш, хороший та величний!

– Андрію Івановичу! – гукнув скарбник, вбігаючи на сцену. – Що робити? Білети всі продані, а народу ще скільки стоїть!

Будій та Михайло Левович поглянули один на одного щасливим поглядом і пішли до каси. Там справді люде стояли натовпом, вимагаючи білетів.

Будій написав і повісив над касою оповістку: «Білеті всі продані», але й це не зовсім помогло, бо суспільство того городу було не звичне до таких випадків і не хотіло йняти тому віри.

– Ще тільки половина восьмого, а вже продані? Коли ж його приходити за білетами? Давайте хоч приставні!

– Приставних ніде становити!

– Ми стоятимемо позаду!

– У ту неділю, – казав розпорядник, – буде другий Шевченківський вечір. Приходьте тоді!

Дехто з натовпу відходив, шкодуючи, а інші дуже прохали взяти з їх гроші, кажучи, що вони самі знайдуть собі місце.

Розпорядчик мусив згодитись і білетів з тридцять було продано вхідних, хоч стояти зовсім було ніде.

Зазирнувши у залу, де було вже багато людей, Будій побачив русявого московця старшину.

– Ну, віншую, віншую! – казав той, йдучи на його і простягаючи руку. – Куди ви діватимете гроші? Дуже підвищили ціну і проте продали всі білети!

– А от незабаром пораджусь з громадою! – одповів Будій. – Більшу частину міркую повернути на заснування українського відділу книгозбірні при нашому народному домі!

– А?! – здивовано скрикнув московець і скривився, немов би розкусив кислицю.

– Ну що ж, добродію, – питав щасливий розпорядчик, лукаво усміхаючись, – тепер ви упевнились, що цей наш будинок стоїть на українському грунті?

– Щось дивно мені, дивно! – замішавшись, пробубонів московець і зник у натовпі людей.

Будій знову пішов до уборних, сподіваючись побачитись з Ївгою, але ніде її не спіткав. Їй після розмови за лаштунками було чогось страшно з ним стрітись і вона умисне від нього ховалася.

У тісних закутках поза сценою було повно людей, бо тут тинялися не тільки ті, що брали якусь участь у вечорі, але й такі, що терлися побіля своїх милих і вишукували таких кутків, де б можна було, хоч на хвилину, залишитись удвох на самоті.

Ледве поспіваючи одмовляти на привітання й запитання, Будій пішов до сцени і тут спіткав Мельмиха, який знову був блідий і стурбований.

– Без десяти вісім, – казав вів, ходячи по сцені, – а досі немає Смика! Він у кантаті заводе «Чайка скиглить літаючи», без його починати неможливо, а йому ж ще треба убиратись. Ковської теж немає – нікому акомпанувати! Погибель з ними… прямо погибель.

Будій теж захвилювався, а далі його серце обхопила навіть нудьга… нудьга з того, що вечір зведеться на сором. Він пішов до вуличної сходні, сподіваючись там зустріти тих, що були так потрібні, але вони не йшли.

У цю пору у залі почулися вигуки: «Пора! Час починати!»

Заглянувши у залу, Будій побачив, що вона була повнісінька людей. Повітря сперлося, дихати було важко. Годинник визначав десять хвилин на дев’яту годину. З-посеред глядачів чулося ремствування і лайка на упорядників вечора.

Не тямлячи себе, вибіг він до сходні, щоб їхати до Ковської, але стрів її й Смика. З його збентеженої душі спала велика вага.

Через десять хвилин все було упорядковане і Будій стояв на сцені біля завіси, що мала зразу піднятися. Його вихід був перший і від успіху його багато залежав настрій глядачів на ввесь вечір. Розуміючи це, Будій примушував себе заспокоїтись і опанувати думками.

Нетерплячі вигуки з зали збільшувалися і збилися у один безупинний галас і стукотіння.

Але ось завіса захиталася і раптом піднялася в гору. Білий образ великого співця України, залитий яскравим сяйвом, виразно відбивався на зеленому квітчанні і дивився на глядачів величним поглядом.

На хвилину глядачі заніміли, мов зачаровані. Щоб не порушити тих чарів і дати глядачам надивитись на любий образ, Будій одійшов набік.

Ще мить і зала застогнала від вигуків: «Слава! Гарно! Хай живе Україна!»

Далі схопився вихор оплесків і приглушив всі вигуки.

Діждавши, поки глядачі трохи вгамувалися, Будій наблизивсь до постаменту, на якому стояв бюст. Зала зовсім стишилася і він почав казати:

«Все утрата в певних людях…

Ой як не тужити,

Що вже нашого Шевченка

Немає на світі!»

З перших слів Будій опанував собою. Хвилювання зникло, і він досить спокійно і голосно провадив своє читання до краю. Під оплески слухачів вийшов він з сцени і зараз же перейшов у глядну залу, щоб побачити й почути все здалеку і взнати настрій суспільства.

На сцені, по обидва боки постаменту, стояв уже хор.

Всі хористи, парубки й дівчата, за довгу спільну працю стали Будію зовсім рідними. Через те, бачачи їх тепер в українському вбранні, дівчат же до того уквітчаними, з намистом на шиях і стьожками у косах, він умлівав серцем, наче любуючи на рідних дітей, і почував себе зовсім щасливим.

По залі знову розлігся вихор оплесків, але Мельмих підняв догори свою чорну керівничу паличку, і у залі велично залунала кантата:

«Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!»

– Боже мій, Боже! – казав собі Будій, – чи може бути що більш величне за цю музику, що скомпонував наш Лисенко, і яке щастя, що мені довелося її почути. А яка гарна стоїть Ївга! Голубко… вона все спускає очі додолу, щоб марно не причаровувати нікого своїм поглядом! І жартівлива Парася й Зіна стоять тепер смирненько, мов слухняні діти; зовсім не схоже до того, як на співках! Любі мої, які ви всі гарні і які чисті душею…

«Не вернуться» проминуло щасливо з однією трубою, і Мельмих став сміливіший.

«Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі..» –

дзвеніли дівочі голоси;

«Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти!» –

гучно вигукували парубки.

«Ось де, люде, наша слава,

Слава України!» –

пролунало нарешті попід стелею, і кантата скінчилася. Хор почав було виходити з сцени, але його вернули вихорем оплесків і вигукуванням: – ще! ще раз! Обстава сцени і величний спів, очевидячки, збудили у значної частини слухачів національне почуття, настрій у всіх став підвищений.

Ще раз проспівав хор кантату, і ще раз по зал пробіг вихор оплесків.

Після того Фабровий читав «Княжну». Він читав лагідно, але плескали йому мало, бо очевидячки всі ще були під впливом кантати, і читання не зробило на них значного враження.

Проспівав Смик пісню Левка. По ньому співала Горобчик «І тут і всюди». Вона співала дуже вміло і красиво, але те співання не виявляло почуття і розуміння народного українського духу і не доходило до серця слухачів. З великим успіхом закінчив першу одміну вечора знову хор, проспівавши: «Як умру то поховайте» та ще «Слава нашим козаченькам» Цю останню жваву і голосну пісню довелося переспівувати через вимагання слухачів аж тричі.

Друга одміна почалася не з такою удачею, бо у співі «Туман хвилями лягає» дівчата узяли «нудьга і нам» на півтона нижче, ніж було треба, і з того почалася мішанина. Мельмих зблід, замішався і не виправив хора. Що далі, голоси все більше розрізнялися, і чудовий спів хоч і дійшов до свого краю, але зовсім зіпсувався. Через невдачу хору виграв Новий, що слідом читав «Перебендю». Йому плескали, поки він прочитав ще «Минають дні».

Зовсім залицювалася невдача хору співом «І широкую долину», який проспівали Парася і Смик. Чарівна, немудра мелодія цього співу, скомпонована Лисенком, знайшла шлях до душі слухачів.

Дивлячись на типову українку, смугляву, чорноброву Парасю і бравого козака Смика і слухаючи спів, що йшов з самої душі, всі почували себе українцями, – так зрозуміла була нудьга нещасних коханців, яким не судилося спаруватись.

«Та що з того?.. Не побрались:

Розійшлися, мов не знались»… –

бринів тоненький голосочок Парасі, зачаровуючи Будія. Він не втерпів, і як тільки скінчився спів, пішов дякувати Парасю і Смика та віншувати їх з успіхом.

Проспівала Горобчик «Садок вишневий коло хати», а на останку другої одміни хор проспівав «Зійшов місяць» та «Гей не дивуйте, добрії люде».

І в першому і в другому антрактах до Будія зверталося багато громадян з привітанням і з подякою за впоряджування такого любого і корисного вечора, і він, забувши вже про всі турботи і своє хвилювання, забувши навіть про те, що досі не бачився з Ївгою, ввесь віддався іншій меті. Тепер він дбав тільки про те, як би краще скористуватись настроєм суспільства і досягти того, щоб бюст Шевченка не був знову вкинутий у темну комору під брудне шмаття, а красувався на високому постаменті поруч з Пушкіним. З цією метою він вишукував по всіх закутках народного будинку дійсних членів літературно-співочої філії і умовляв їх прибути на тім тижні на загальні збори і зробити постанову про те, щоб Шевченкові стояти поруч Пушкіна. У розмовах всі на це здавалися і обіцяли прибути на збори.

Почалася третя одміна. Як сцени Назара з Гнатом, так і вечорниці відбулася з великим успіхом. Гуртову пісню «Закувала та сива зозуля» довелося співати аж тричі, так що Дмитро добре натішив свого баса, вигукуючи «султани» та «кайдани».

Коли скінчилися вечорниці, була вже перша година ночі. Втомлений Будій сидів у касі і приймав від скарбника гроші. Збору було мало не шістьсот карбованців, втрат біля двохсот і таким робом чотириста з гаком карбованців зіставалося прибутку.

Коли через кілька хвилин Будій, замислений і знесилений від втоми, виходив з народного дому, на сходні він побачив Ївгу, яка стояла там з Михайлом Левовичем і Марією Петрівною, очевидячки чекаючи на нього.

– Віншую вас, Андрію Івановичу! – сказала вона, наближаючись назустріч. – Віншую й дякую. Такого успіху ми досягли тільки через ваше надзвичайне завзяття!

Вона взяла його за руку і дивилася йому у вічі сміливо і натхненно. Це була зовсім не та Ївга, якою Будій її досі знав. Це була не смутна Ївга, а рішуча й відважна.

– Що з вами, Ївго, сталося? – здивовано спитав Будій.

– Україна вам віддячить! – сказала Ївга, не віднімаючи від нього своєї руки.

– Україна? – здивовано скрикнув Будій.

Досі здавалося, що, опріч Михайла Левовича, Смика та двох-трьох парубків, ніхто з тих, хто працював біля Шевченкового вечора, не розумів, що працює на користь українській народній справі, збуджуючи поміж обмосковленим суспільством города українську свідомість.

Через це слова Ївги дуже здивували й звеселили Будія.

– Я щасливий, Ївго, – сказав він, – і з вашої подяки! Ви певна українка, кревна дитина свого народу і маєте право казати за всю Україну.

Вони вийшли з будинку і пішли поруч бульваром. Михайло Левович ішов з Марією Петрівною трохи позаду. Ніщо не перешкоджало Будію побалакати з Ївгою щиро, і він повів розмову про Ївжине життя, заміри і будучину. Ївга знову стала смутна.

– До останніх днів, – казала вона, – я хоч і не була щасливою, але терпіла своє підневільне становище; тепер же я зрозуміла, що я невільниця. Цей вечір був останнім, що я була у народному домі, у гурті веселих подруг, між живими людьми. Може в останнє я і з вами бачилася. Моя пані більше мене сюди не пускає. А як тяжко мені тепер, коли я побачила, як живуть вільні люди, повертатися до підневільного життя, вся мета якого мусить бути в тому, щоб догодити пані та потурати на всякі примхи дітей!

– Хочете, Ївго, я знайду вам незалежну службу там же на залізниці, де служать Зіна, Парася, Саня і Марія Петрівна?

– На жаль, я сього не можу й бажати! – промовила Ївга журливо. – Я не здобула ніякої освіти, а до тієї служби вона неодмінно потрібна!

– Ну, на мою думку, це дурниця! – одповів Будій. – Треба тільки вчителя, а з вашим молодим і надзвичайним розумом зовсім легко дійти того знаття, яке потрібне!

У своїх думках Будій вже знайшов Ївзі вчителя. Він знав, що вона дружать з Марією Петрівною, що та до неї приязна і любить її. До того ж він чув, що Марія Петрівна була колись вчителькою.

Не питаючись далі Ївжиної згоди, він спинився і діждавши, поки Марія Петрівна наблизилась, почав просити її зробити добре діло і повчити кілька місяців Ївгу.

Добра та щира Марія Петрівна з першого слова згодилась і визначила пору, в яку Ївга могла відпрошуватись у пані і приходити до неї вчитись.

Скоро всі попрощалися. Ївга увійшла в свій двір, Андрій Іванович пішов до своєї хати, а Михайло Левович повів Марію Петрівну далі, радіючи, що до її хати далеко і він вспіє ще з нею набалакатися на самоті.

Вже не один рік минув, як Михайло Левович і Марія Петрівна щиро одно одного кохали, так щиро, що Марія Петрівна навіть переробилася з московки на українку. Вона лагідно переписувала вірші, які складав Михайло Левович і полюбила все українське. Вони обоє були вільні, і збоку здавалося, що ніщо не було на перешкоді їхньому щастю, але через обставини, про які казано раніше, вони рахували, що шлюб їхній був би себелюбством, і лічили себе щасливими навіть тоді, коли їм траплялося на самоті сказати одно одному ласкаве, тепле слово та інколи стиснути руки коханої людини.