Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Бандура

Мазепа

Мотря

Бандура

Богдан Лепкий

Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість – гетьман.

Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво:

– Здорові були, шановне товариство! – промовив.

– Доброго здоровля пану гетьманові! – відповіли йому.

– Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, – припрошували господарі.

В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце.

Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого – Кочубеїха, як господарі.

Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам’я, а Кочубеєві – ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе.

Любов Федорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову.

– А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? – казав. – Сідаймо!

Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її запишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана.

Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого – старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського.

Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька: ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва.

– Та що ти, сину, турбуєшся, – казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. – Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо.

А все ж таки сіли по літах і по рангах.

Апостол подав рам’я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство.

– Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, – відповів Апостол. – А все ж таки живий живе гадає, як той путник, що на тонкій гіллячці над деброю висів, лютого звіра мав над собою, миші корінці його дерева підгризали, а він все-таки солодкі ягідки зривав і їв. Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити.

І Марія Федорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було намовити. Вона сиділа в своїй кімнатці недалеко від кухні у високому кріслі і гнівно стукала палицею та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття.

– Постів святих не соблюдають, без благословення стола до обіду сідають, брюху служать, не Богу, антихрист наближається, – шимшикала беззубими устами. Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою божою цареві і всім, що з ним тримають, казала, що прийде потопа, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула.

Розносили горівку. Першу чарку піднесла хазяйка його милості гетьманові.

– От тут-то й годиться пошанувати наш предківський звичай, – сказав гетьман, натякаючи на те, щоб Кочубеїха пригубилася до чарки. Вона це і зробила. Але гетьман і тим не вдоволився: – Хто не вип’є до дна, – казав, – той не мислить добра.

І Кочубеїха вихилила свою чарку.

– За здоровля ваших милостей! – говорив гетьман, випиваючи свою. – Пошли Боже з неба чого вам ще треба.

Його попросили на другу. Гетьман прийняв чарку, підніс її вгору і, глянувши кругом, промовив:

– Від краю до краю, усім добра желаю.

Тоді вже й другі гості стали частуватися, і чарки бігали з рук до рук, як живі. Примівкам не було кінця. Лучалися й такі, що навіть поважні полковники голосно сміялися, підтримуючи рукою пояс, щоб не розперезався.

Хоч Кочубеї були великі пани і хоч їх новий двір подобав уже на великопанську палату, та звичаї в них водилися ще старосвітські.

Давали багато їсти й пити, страва й питво були гарні, але без тих вибагів химерних, що їх понавозили польські пани з заграниці, особливо від французів і від італійців.

Прислуги в Кочубея було чимало, але за спиною кожного гостя не стояв окремий слуга, щоб скоріш вхопити з рук пана півмисок або хоч тарілку та бігти з нею в куті доїдати. Кочубеї того не любили. Їх гості також ні. Прислуга приносила з кухні великі срібні півмиски, повні знаменито приправленої страви, і розставляла по столах, кладучи перший перед гетьманом, а тоді домашні припрошували: «Не погордіть, будь ласка, зробіть нам честь, не цурайтеся хліб-солі, чим Бог милував, тим і гостимо».

Гості відпрошувалися. Казали, що до такого обіду треба би було їм хоч який тиждень попостити. Пам’ятали, бачиться, стару пословицю: у гостині останній починай їсти, а первий переставай! А що всі хотіли бути тими первими й тими останніми, так минало чимало часу, заки одна страва обійшла столи.

А страв було багато. Коли який півмисок підходив до Апостола, то він, як сват, не відпрошувався, тільки накладав на тарілку своєї сусідки і свого сусіда зліва, а тоді і на свою та приговорював:

– От тут тії сидять, що добре їдять!

Накладаючи на тарілку Марії Федорівни, він за кожним разом кликав: «Шуми до куми!» – і Марія Федорівна всміхалася, дивлячись на його бадьоре обличчя.

А Кожухівський, натякаючи на те, що Апостолові недалеко до Ковалівки, говорив:

– Святилося, через долинку та в гостинку!

На що Апостол відповідав:

– Запряжу бугая, куди люди, туди я, запряжу я й другого, сідай, жінко, небого!.. Правда, жінко?

– Або я твою правду бачила, – відповіла через стіл полковниця.

Страву попивали пивом, кидаючи до нього краянки на маслі прижареного хліба. Молодші того не робили, бо привикли чисте пиво пити.

Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору – бачив гетьмана, глянув униз – Мотрю. Ніби два сонця сіяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні, й оба дорогі його серцю. «Двох сонць забагато на одному небі, – майнуло йому через голову. – Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно…»

Чуйкевич не був скорий до чарки, а нині пив як не більше, то тільки, що й другі. Хотів залити хробака, що його всередині мулив. Бачив, як Мотря весело й привітно поверталася до своїх сусідів, як щиро й радо відповідала кожному, хто лиш до неї звернувся, і як несміливо, ніби засоромлена, зиркала іноді туди, де сидів гетьман.

І не скрилося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою – троянду від неї. «Що воно таке? Невже ж би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його», – і Чуйкевич чарку підносив до уст.

– Горілочка, як дівочка, – казав до нього сусід, – як не п’єш до ладу, то зведе на біду.

– Хилю, хилю, – не тече, коло серця пече, – відповів Чуйкевич.

– На те ми й молоді, товаришу, щоб нас пекло, як остаріємося, то зробиться зимно, не поможе й вино, як буде студено. Так тоді і випиймо з отсього скляного божка.

– З божка Пріяпа, що горілка ляпа, – ніби жартуючи, доповів Чуйкевич, хоч йому жарти так були в голові, як торішній сніг.

«А коли б так дійсно, не дай Господи, йому, або їй, або й обоїм прийшла до голови така грішна гадка, невже ж ти сердився б на них, лютував, шукав помсти, що?» – питав самого себе Чуйкевич і боявся відповісти… Думав, аж додумувався до того, що ні, бо не має права. Вона ж не условилася з ним, не обіцяла бути йому вірною, просила тільки, щоб оставалися приятелями, бо подруж багато, а приязні мало на світі. От що!..

– Господи вишній, чи я в тебе лишній? Чи я коли в церкві бував, чи я коли шинки минав? – приказував один старий сотник, приймаючи чарку з рук свого сусіда.

– Наливає, випиває, випиває і куняє, свого віку козацького доживає, – казав Кожухівський, показуючи на старого сотника.

Чим більше їли й пили, тим більше розв’язувалися язики. Затиралися ріжниці віку й ранги. Недаром же говорять: «В коршмі панів нема, самі люди». Так і тут говорили свобідно, не скриваючи гадок і не рахуючись із словами.

Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова.

Говорили гуртами: тут кількох або кількоро, там знов, – у цілій залі гуділо, як у пасіці влітку.

Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни.

– Жди біди від води, а горя від моря, – відповів гетьман. – Мира ще й не видати. Мабуть, війна щолиш розгорюється. Боюся, щоби той пожар не обхопив і нашої хати. Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки – такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів.

– Ваша річ, ясновельможний пане гетьмане, не допустити до того.

– Коли б так ваше слово та Богові в ухо. Але хай ваша милість говорить мені, Іване Степановичу, бо так зручніше.

– Ваша воля, ваша сила. А чому ж ви, Іване Степановичу, не можете хоронити нашої країни від війни? На те ви в нас і гетьман. Стількі літа заправляєте нами, добули собі слави і значення. Щасливі ви!

– Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Федорівна.

– Чому ж би то?

– А тому, бо не хочуть мене розуміти. Гадають, що я про себе тільки й дбаю, а не про Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чували?

– Я туди пальців не суну, – відповіла, спускаючи очі, Любов Федорівна.

– Так, так. Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене носити і вище. А я таких не бачу.

Любов Федорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби її страва на польську дорогу пішла.

– Ніколи в нас згоди не було, – говорив дальше гетьман, – через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солjниця, Кумейки, Берестечко – це кара за наші гріхи, за заздрість, зненависть, помсту, за тії гидри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки наші гріхи, вельмишановна Любове Федорівна, а якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас поб’є.

– Не такий чорт страшний, як його малюють, – відповіла Любов Федорівна.

– Ой, страшний він, страшний, ваша милосте, може, страшніший, як собі люди гадають.

– Хто? Шведський король?

– Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука.

– Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще не бувало.

– Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю рукою не вдержить, бо шведи – народ невеличкий. Наш ворог – це наші сусіди, котрі нібито жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як вовки барана, бо ми дійсно нібито барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови опускають додолу.

Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа залишена, ніби їй ця мова не була по душі. Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, що сиділи недалеко гетьмана, перестали говорити між собою, повернулися до нього й слухали уважно.

– Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого? – спитав котрийсь.

– Я цього не кажу. Лицарського духу нам не бракує. Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко – це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: а не спинайся, сякий-такий сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата, і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав, міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують.

Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив:

– Поки ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо за тебе.

– Не за мене, а за себе і за нашу матір отчизну стійте!

– Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо! – гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали, про що йде річ.

– Хай живе наш гетьман, Іван Степанович Мазепа! – гукнув Апостол, знімаючи свою чарку.

– Хай жиє, хай жиє! – відповіли всі, знімаючися з місць, і вихилили до дна, бажаючи гетьманові добра.

Сталося це стихійно і необдумано, бо за здоровля гетьмана повинен був випити господар дому, а не його сват.

– Не гнівайся на мене за це, Василю, – просив Кочубея Апостол, – говори, послухаємо і вип’ємо ще раз, щоб нам довго жив і рейментував наш славний Іван Степанович.

Кочубей не був бесідником. Він це зазначив і просив гетьмана, щоб вибачив йому, бо не всякого Бог обсипав ріжними талантами так щедро, як Івана Степановича Мазепу. Висловив радість, що гетьман вшанував його нову хату своєю гостиною, і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються, і настане така гарна погода, як лині.

Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжоуставлені моздірі, короткі й грубі, голосніші від пушок.

Гетьман дякував, як звичайно, щиро й краснорічиво, що не всякому бесідникові дається. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він щолиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеем і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла. Але того діла сам він не зробить, його треба робити спільними силами, і тому гетьман бажає, собі й цілому товариству, згоди та єдиномислія для добра і слави вікопомного війська Запорозького і всього народу українського.

Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову загуділо в салі, вже не як у пасіці, а як у млині.

Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушно стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишневецький, Сапіга чи Сас? Одна Польща всілякі толки насувала.

Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тоге по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. Отсе і була їх велика турбота.

Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів.

Апостол, зачувши це, аж за голову взявся.

– Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди?

– А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?

– Не чув, будь ласка, скажи.

– Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п’ятого повісити, як собаку. От що!

– І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, – ні. Всяка святиня – річ божа. І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки, Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, – це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров’ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?

– А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні – пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.

– Знаємо це і не одно ще більше, – відповів Апостол, – але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.

Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався.

Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, нагадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага.

Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.

– А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами, – сказав гетьман.

– А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, – відповіли гетьманові.

– Приміром…

Сотник не хотів зразу розказувати, боявся обидити гетьмана, бо гетьман до вченого слова привик, а він невчений вояк. Але на нього напирали з усіх боків, і він почав:

– Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-Богу, дивний! Отже, я і розказую тепер дещо товариству про тую шляхту, а воно й сміється, – не в обиду будь се вашій ясновельможності… Ото раз – стрічається двох шляхтичів. Один – в лапцях, а другий – в капцях, в одного подрана сукмана, а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один – наш, а другий – лях. Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що засиділа двоє курчат у садочку на самім окопі. «Оддай куре, хлопі», – каже лях. «Як дам, то по зубах», – отвітує наш. «А невже ж даш?» – «Їй-Богу, дам». – «А я шаблє мам. Дуелюймисє». А наш мав тільки ціп. Дуеля і зроду не бачив. «Глове хронь, писка тронь, складай бронь!» – гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетно уродженого своєю погаратаною карабелею. Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то підскакує вгору, а далі як не добере злості, як не замахнеться ціпом, як не засягне ворога біяком по зубах – той тільки ногами накрився. «А-яй-яй, а-яй-яй!» – верещить, як навіжений. А наш став, почіхався у потилицю і каже: «Не рад враг, що дістав по зубах, ще й ногами дригає». Слухачі розсміялися.

– Кажіть ще, кажіть, пане сотнику, – просили. Сотник попив і обтер рукою вус.

– Збідніла шляхеться фамілія. Шістьох братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп – до всього. Їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня сухореброго поганяє. «Ов! – питається його сусід, – а де ж вашої милості хлоп?» – «Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возив, і втікла шельма…»

Старий сотник міг розказувати до рана, бо козаки, привиклі до багаитв на Україні, любили насміхатися зі убожілої ходачкової шляхти, але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця.

За ним і другі піднімалися, та не всякому воно приходилося легко. Хто пив пиво, тримався на диво, хто горівку, дивився у долівку, а хто мід, того тягло підспід, бо мід у ноги йде. Хто ж вірно служив божкові Пріяпу, уподобнявся цапу, шукав тільки зачіпки, щоб стати чоло до чола зі своїм противником. Але ці останні мусіли покоритися перед звичаєм, що, де гетьман двором стоїть, там не смій починати бійки, бо за це кара, і то немала. Це й називали з польська горловою справою, бо можна було і горлом заплатити.

Жартовливий сотник не піднявся зі свого місця. Заснув. Але він і крізь сон усміхався, так якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж з його оповідань.

– Випиває і куняє, свого віку козацького доживає, – гукнув йому хтось над самим ухом.

Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе.

– Слихом слихати, видом видати! – ніби вітали його.

– Дайте приску ноги посипати! – відповів. А тії знов, ніби давно не бачилися з ним:

– Як поживаєте?

– Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите! Кажучи це, кланявся на всі боки, гетьманові, господарям і цілому товариству.

Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стінами. Навіть долівка не була встелена коврами й килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали.

Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоровля, про жінку й дітей, що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим, кожному хотілося пірнача, а й пірначі не всі були однакі.

Але Іван Степанович був мистець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки,лишався раз на все дорогий спомин з тієї розмови.

З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і гвалтів і прямо доводили народ до розпуки.

– Кінець світа, ваша ясновельможності, – жалувалися полкові й сотенні старшини. – Поки ми терпітимем таку наругу? Ми ж народ вольний, козацький, а з нами поступають, як з холопами-невільниками. За кожним разом, кати надходять москалі, наші люди сповідаються і причащаються, не знаючи, чи доживуть до другої днини, а буває і так, що цілі свободи лишають хати й утікають куди їх очі понесуть. Якщо ми народу нашого не охоронимо перед тим заливом ворожим, то горе буде нам і Україні.

Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякуючи на те, що спасения наше не в чиїх, а в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок, трималися.

– А то ми на себе дивимося, – казав гетьман, – вовком, а на чужих овечими очима. Не віримо собі, завидуємо, помсти кличемо, а вороги наші бачать це й тільки руки затирають. Це ж вода на їх млин. Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, яхого лиха вони накоїли і чи така була б нині Україна, якби не вони?

Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, – кождий впевняв гетьмана, що буде вірний свому вождові, якщо він загадає якесь нове діло.

Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову і дальше йшов. Так обійшов раз, другий цілу кімнату, аж утомлений сів у високому кріслі й похилив голову, повну тих жалоб, нарікань і бажань, що довелось йому почути.

Посідали і старші з гостей, а лиш дехто вийшов у садок пройтися і відсвіжити голову.

У салі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці.

Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою. Цінили його не тільки за те, що дбав про піднесення добробуту й освіти, що будував церкви, піклувався школами тощо, але всякий хвалив його охоту вдержати за Україною якнайбільше української землі.

Хоч і як настоювали поляки на те, щоби він віддав їм Правобережну Україну, то Мазепа все ж таки вмів знайти якийсь викрут і тримав її під своєю булавою. Багато було таких, що сердилися на нього, чому він не порве з Москвою, але й вони не сміли голосно свого гніву виявляти і, зітхаючи, казали, як колись про старого Хмельницького говорилося: «Бог один знає, Бог один відає, що наш гетьман думає-гадає».

Отся примівка і тепер приходила всякому на гадку, й тому ніхто не важився бентежити задуманого гетьмана.

Про що він думав? Чи про царські слова: «Слухай, що Меньшиков скаже», чи про свою куму з хрестин у Вишневецьких, гарну княгиню Дольську, чи про Саса і Ляса, про те, з ким йому кидатися в небезпечний вир великої війни, чи про Київ як нову, блискучу столицю відродженої і обновленої України, чи прямо про тую троянду, яку він не забув узяти зі стола і яку ще й тепер тримав у руці, хоч вона вже таки добре прив’яла?

Ніхто й ніколи не міг угадати гадок гетьмана Мазепи, навіть найближчі до нього люди, – ні.

– Щось ми, панове товариство, присмирніли, як черці, – промовив нараз гетьман, стаючи зі свого високого крісла. – Невже ж мої полковники задивилися на царя та й собі хочуть після обіду спати? Що правда, то вже й князь Мономах радив своїм дітям переслатися в полуднє, бо такий сон покріпляє тіло, але ж тепер, славити Бога, вже підвечір іде, а підвечір навіть дітям не дають уснути, бо воно недобре. Може б, ми по старосвітському обичаєві завели танець. Молодіж сама, бачиться мені, не хоче починати.

Господар, почувши це, дав музикам знак, і ті заграли якоїсь сумовитої думки. Гетьман повільним кроком пішов у покої, відшукав хазяйку і попросив її до танцю.

Випрошувалася, казала, що її вже не до того, але гетьман, показуючи на свою голову, питався:

– А невже і мені до танцю? Мені біда грає. Козака і гопака не обіцяюся з вашою милостю танцювати, але польонеса можемо перейтися по салі, а тоді хай молодіж танцює собі що хоче.

Музика заграла польонеса на українську тему, і гетьман з Кочубеїхою поплили по воскованій долівці. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками, Войнаровський, Орлик, Кочубеїв син, Василь Васильович, і навіть той старий сотник, що про шляхту розказував. Він замикав хоровід. Раз у раз підкручував вус, вихилявся, хапався рукою за серце, бо казав, що так шляхта польонеса танцює.

Інші танцювали поважно, прямо йшли, ніби у якомусь святочному поході, пильно вважаючи на першу пару. Гетьман був мистець провадити танці.

Колись славний у світі гуляка, за котрим дуріли жінки й дівчата і котрого любовних пригод навіть на воловій шкірі не списав би, затримав легкість рухів, почуття темпа й розуміння, що краса танцю не засновується на розгуканих скоках, лиш на зіспоєнню руху зі звуками в одну мистецьку настроєву цілість. Обійшовши салю довкола, гетьман поділив свою танцюючу армію на дві частини, з одною сам пішов у праві двері, другу лівими попровадив Войнаровський. Так обійшли вони всі більші покої на долині двора і знову злучилися в салі. Пари розвинулися в колони, гетьманову і Войнаровського, колони стали напроти себе, як дві армії ворожі, пустилися, ніби атакою, на себе, аж нараз зупинилися і поклонилися собі. Тоді мужчини стали кланятися своїм дамам, дякувати їм за танець і відводили на місця.

Гетьман відпровадив Любов Федорівну до того покою, з котрого привів її.

Як вернув у салю, всі підходили до нього і дякували за гарний провід.

– Було колись, – отвітував гетьман, – минулося. Правда, Апостоле? Тепер нам інші танці на умі.

– Правда. А все ж таки розібрало мене, мов вовка опеньки, а сорочки, бачиться, навіть прати не треба, така мокра.

– Жаль дуже, що пан гетьман не бачив, як наш сотник польонеса йшов.

– Я, – озвався, підморгуючи, сотник, – по-шляхецьки: гуляй, душа, без контуша, шукай пана без жупана, – я інакше не вмію, лиш по-панськи.

– Ви, пане сотнику, – жартував з нього Кожухівський, – мабуть, із тих панів, що про них співають: штани мої сині, вдома двоє в скрині, так скинь же мої, коли в тебе є свої.

– З другого ся насміваєш, а за себе забуваєш, – відповів сотник, підморгуючи сивою бровою, – смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш.

– Добре тобі так, Кожухівський, – запримітив гетьман, – не зачіпайся зі шляхтичем, знай пана.

– Розібрало собі хлопство, – буцімто нарікав сотник, – ніякого шацунку для ослячої шкури не має, ніякої реверенції, дальше з одної миски їсти схоче. Треба б нам пригадати, почому лікоть кваші!

– Жарти набік! – перебив Апостол. – Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці, до бою за визволення всього народу козацького, українського, о, то б був гарний танець!

– В тім танці, пане Даниле, на який ти нагадуєш, два кінці, от що! Та коли б ви мене так слухали в ньому, як слухали тепер… а то… – і гетьман не докінчив речення, бо надійшов Кочубей і питався, чи можна починати козака.

– Будь ласка, – відповів гетьман, – і побачимо, як молоді гуляють, та пригадаємо собі, як ми колись гуляли, чи краще.

Музики вдарили козака. Але ніхто не зважувався починати. Аж Орлик підійшов до Чуйкевича і шепнув йому до уха, щоби він попросив хазяйську доньку, бо так воно годиться.

– А чому ж саме я? – спитав Чуйкевич.

– Відомо чому, – відповів Орлик, – іди!

І Чуйкевич підступив до Любові Федорівни:

– Чи позволите, пані матко, повести вашу доньку в танець?

Любов Федорівна притакнула головою, і Чуйкевич подав руку Мотрі.

Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Очі, злегка прислонені повіками, ховзалися по стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки приглядалися до тої незвичайної краси, ніби до якоїсь надземської з’яви, що ось-ось несподівано і зникне, як несподівано виринула перед ними.

Вечірні сумерки гасили яркі коліри вбрання, долівка вповивалася сивавим димком, і здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру.

Чуйкевич достроювався до неї. Не підстрибував, не викидав руками й ногами, лиш ніби у якомусь забуттю гонив свою мрію. Манила його, кликала «ходи», і він ішов, – на край світа пішов би за нею. Вже, вже зловить її і притулить до себе, і пірве в обійми, і понесе на буйному коні, – та ні. Мрія розпливається у хмарах, була й нема, вже далеко перед ним, приманчива, зрадлива, невловима.

Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали…

– А-а! – почулося кругом. – Як хороше танцюють, як гарно. Ніби створені для себе, щоби так всі свої молоді літа прогуляти.

Прислуга світила свічки. Зробилося ясно в салі. І замигтіли пишні дівочі вбрання, і навіть козачки, ніби заохочені Мотриним танцем, пустилися й собі по блискучій долівці.

Але другої такої гарної пари вже не було…

– Ваша милість, Мотря Василівна, прегарно танцюють, – сказав гетьман до Мотрі, котра ще й не вспіла присісти на свойому кріслі. – Хто ж то навчав вас так гарно танцювати?

– Чужих танців учив мене танцмайстер, що його батько привіз був, француз, а своїх я не вчилася від нікого, бачила, як другі танцюють.

– І краще танцюєте від усіх. Нічого не пожалував вам Господь. Сподійсь, що й доброї волі не пощадить.

– Спасибі вашій ясновельможності, – відповіла Мотря, спускаючи очі додолу.

Ніхто й ніколи не бачив її такою лагідною і покірною, і всі дивувалися тій зміні, а найбільше Любов Федорівна. «Хтось причарував мені дівку», – гадала собі.

Музики вдарили метелиці, і на салю влетіло чотирьох козаків-сердюків, що з гетьманом приїхали. Вони й на гетьманському дворі славилися першими танцюристами й гуляли не раз на втіху гостей на пирах у Києві і в Батурині.

З ними ніби степовий вітер улетів у салю. Ожили не тільки люди, навіть найстарші, але й вікна стали крутитися, і долівка ніби підскакувала під козацькими чобітьми. Годі було слідити за їх бистрими скоками, за рухом ніг, бо вони, як буря, неслися по салі, тільки поли їх жупанів розвівалися, тільки червоні сап’янці мигтіли поперед очі, тільки чуби скакали, як живі.

– Як гуляв, так гуляв,

Ні чобіт, ні халяв,

Як додому прийшов,

Не було й підошов, –

приспівував сотник, плескаючи в долоні.

– Ти з-за Дніпра, я з-за Десни,

Погуляємо до весни, –

доповідала Апостолиха, пригадуючи собі молоді літа. А Данило Апостол вигукував:

– Ой ти, ткач, ниткоплут,

А я бондарівна.

Піди геть, відчепись,

Я тобі не рівна.

Козаки не зважали на спів, котрий навіть не підходив до їх танцю. Але гостей обхопила така охота, що вони плескали у долоні, як на весіллю свахи, притупували чобітьми та підпригували жваво.

Танцювала Романиха

з Романом,

Загубили калиточку

з тютюном.

Буде тобі, Романихо,

з Романом,

Як не знайдеш калиточки

з тютюном.

– Ого! – гукнув Апостол, – коли згубила, так пиши пропало!

Музики втихли, і сердюки як влетіли, ніби буря, в салю, так і вилетіли з неї. Лише старий сотник, не помітивши цього, дальше співав:

– Ой так, таки так,

Де урода, там і смак.

А у мене від віку

Ні уроди, ні смаку.

Аж глянув кругом і перехрестився:

– Ігі! Були й нема. Поїхали до млина. Не буду ж і я дурно співати, треба себе шанувати.

– Не дурно, бо вас слухаємо.

– Погано ти, бабо, співаєш. Але довго… Правда?

Тим часом до сіней увійшло дванадцять бандуристів.

Старі, сивий волос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина до Кочубея в гості прислала.

Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вікнах, загомоніли дубові одвірки – пісня давнини наближалася.

Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці з гробів повставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде.

Із города Козлова до города Трапезонта

Гуляла галера цвіткована-мальована,

Чотирма цвітами процвітана,

Першим цвітом процвітана –

Злато-синіми киндяками побивана.

А другим цвітом процвітана –

Турецькою червоною габою обвивана;

А третім цвітом процвітана –

Християнською кров’ю фарбована;

А четвертим цвітом процвітана –

Невольниками осажена.

І не одному із гостей генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея здавалося, немов він бачить отсю чотироцвітну галеру, що колишеться на Чорному морі, відпливаючи в забуття. Обривають вітри злотисто-сині киндяки, а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера!

Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у воздухах повисло, а потім, як крила знеможених високим летом птиць, опустилися на верхняки.

Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі слів пісні, ждали на дальші співи.

Поклоняється бідний невольник

Із землі турецької, із віри бусурманської

У городи християнськії – до отця, до матусі.

Що не может він їм поклонитися, –

Тільки поклонясться голубоньком сивеньким:

«Ой ти, голубоньку сивенький!

Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш.

Полети ти в города християнськії

До отця моего, до матусі,

Сядь, пади на подвір’ї отцівськім,

Жалібненько загуди,

Об моєї пригоди козацької ирипом’яни.

Нехай отець і матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки-маєіки збувають,

Великі скарби собирають,

Головоньку козацькую

Із тяжкої неволі визволяють…

Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.

М’ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков’яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині – скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.

– Визволь, Боже, бідного невольника

На свято-руський берег.

На край веселий,

Між народ хрещений!.. –

кінчили невольницький плач бандуристи.

Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Колимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосно почали благати-закликати:

– Поможи мені, отцева й матчина молитво,

на колінах стати,

Семип’ядную пищаль у рухи достати.

По три мірці пороху підсипати…

Тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом з бандуристами однозвучно заголосили:

По три кульки свинцевих набивати,

Орлам-чорнокрильцям,

Козацьким довірцям,

Великий подарунок посилати.

Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, неважко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний, північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів.

Гетьман зрозумів ті думки. Йому здавалося, що він отсе поміж своїми людьми у Кочубесвім дворі, мов перепілка у гнізді з дітьми перед шулікою ютиться, і що його святий обов’язок або тих дітей захистити, або життя своє за них віддати.

На це він і рішився…

І заграли й заспівали, припочивши хвилину, співці бандуристи про смерть гетьмана Богдана. А коли дійшли до слів:

То не чорні хмари ясне сонце заступали.

Не буйні вітри в темнім лузі бушували, –

Козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали…

Коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках, по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментовання великого гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту.

«Зажурилася Хмельницького сідая татова», бо наступав на нього найгірший і найлютіший ворог, якого він одного в світі боявся, – безвихідна недуга. 1 зажурилася Мазепина сідая голова, бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його попередник. Невже ж йому це діло поведеться?

І співці, і слухачі втомилися, мандруючи за звуками кобзи, дружини вірної, бандури мальованої дванадцятиструнної, по зарослих шляхах України. Серця їх наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську.

– Усім слушащим,

Усім православним християнам,

Сьому домодержавцю,

Хазяїну й хазяйці

Подай, Боже, на многая літа!

Загомоніли ще раз усі дванадцять бандур і змовкли.

– Спасибі вам, батьки бандуристи! – дякував Кочубей, – і від мене і від моєї жінки, спасибі! Гарно ви нам грали, а ми старовину згадали, щирая вам за те будь дяки!

– І я вам також дякую, – озвався гетьман, – бо дуже люблю і шаную бандуру; це наш козацький струмент, наша справжня вірная подруга.

– Богу дякуйте, не нам, – відповіли співці…

Гетьман підійшов до одного з них, взяв із його рук бандуру й оглядав. Оглянувши, став пальцями перебирати по струнах. А з-під його пальців добувалися звуки якісь-то інші, нібито м’якші і якісь лагідніші, «панські».

Підійшла до нього Любов Федорівна, просячи, щоби зробив їм честь і заграв.

– Що ж би таке?

– А тую пісню, що ви її склали.

– Яку?

– А про згоду.

І гетьман заграв та й заспівав свою пісню про згоду.

Уважно слухали Кочубеєві гості співу бандуристів, але тепер зробилося так тихо, ніби всі завмерли.

Мало кому доводилося чути, як гетьман грає, не один не почує вдруге. Та й гарно ж грав Мазепа, хоч і на інший лад, ніж бандуристи, ніби вчено. То була друга, не народна музика, бо й пісня була інша, ніж думи.

– Нема люби, нема згоди

От Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали, –

нарікала Мазепина пісня, вказуючи на гріхи й на хиби тодішніх українських панів – старшин та завзиваючи їх до згоди.

– Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблю маєм права!

Його голос зразу лагідний, ніби журливий, кріпшав з кожним віршем, а наприкінці зробився різкий і могучий, ніби приказ начального вожда.

Задзвеніли козацькі шаблі, застукали чоботи об кам’яну підлогу, і загриміло по всіх салях Кочубеєвого двора:

– Нехай вічна буде слава,

Же през шаблю маєм права!

Гетьман сидів з бандурою на колінах, і гірка усмішка блукала по його тонких устах, ніби звуки викликували її.

Мотря не зводила з нього очей, як зачарована.

Чуйкевич підпирав одвірок своїми кріпкими плечами. І він нікого, крім гетьмана, не бачив в ту хвилину.

– Не вмію я на старосвітській бандурі грати, – казав гетьман, віддаючи струмент бандуристові, – на ній так мало струн і самі кишкові, я привик до метальових.

– У Мотрі, – казав Кочубей, – є нова бандура, з метальовими струнами, принеси її, Мотре, пану гетьманові!

– Принести? – спитала дівчина, повертаючись до гетьмана.

– Будь ласка! – спробуємо, яка. Може, мої руки краще підійдуть до неї, а може, вона, привикши до тонких пальчиків дівоцьких, під моїми і грати не захоче. Побачимо.

Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору… Гетьман мав грати на її бандурі…

Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн здмухнула і несла не за ручку, а підложивши обі долоні під спідняк, як святощ яку… Гетьман мав грати на її бандурі.

Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках ніби хтось молотком стукав. Сходи скрипіли під її чобітками, всі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум’янена, ніби якесь невідоме сонце на неї світило.

Ще два сходи, ще один – і ступила на кам’яну долівку.

Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепер нікого.

Які ж ті сіни довгі! Нащо батько такі великі поклав? Чиї то очі так дивно дивляться на неї, такі дивні, очі…?

Ще крок, ще два – і гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру.

Задрижали під Мотрею ноги, захитався спідняк на дрібних дівочих долонях… якийсь жалібний стон, якийсь сумний бреньк – і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах.

Мотрі світ закрутився в очах, затанцювали стіни, задрижала земля, і вона, як сокирою підрубана ялиця, повалилася на землю. Кинулися до неї батько, мати, Чуйкевич прибіг з холодною водою, тітка принесла цілюще зілля.

Її підняли й понесли на горище, з котрого вона перед хвилиною сходила, ніби з хмар на землю.

Гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім схилився, прикляк і хотів їх збирати, та старшини не дали.

Позбирали…


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 144 – 166.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 93

Модифіковано : 4.05.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.