Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Назустріч сонцю

Мазепа

Мотря

Назустріч сонцю

Богдан Лепкий

Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря зійшла з горища на долину.

Світлиці були пусті. Тільки сонце гралося на лискучих долівках, і тільки тут і там якась муха бреніла на чисто вимитих шибках.

З хрусталевих свічників падали на стіни та на білі двері семибарвні світильця, ніби хтось веселку на шматочки подробив і приоздобив ними багатий Кочубеєвий двір. Мотря глянула на пишні київські килими, на перські і турецькі коври, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і полицях, на нову дорогу мебіль, на всі ті зверхні, в очі б’ючі признаки великого Кочубеєвого маєтку і тільки раменами здвигнула: «Для кого воно? Хто з нас у тій хаті щасливий? Батько? Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?»

Скорою ходою переступала пороги.

В сінях на лавці Мотрин паж. Голову опер об стіну і спав. З протилежного вікна падало соняніне сяєво, і кучері його ніби з золота горіли. По замкнених очах і по рум’яних устах блукала усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався.

Був це хлопчина літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало їх по дворах українських панів бувало. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на ласці родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, ні то син, ні слуга, навчиться читати й писати, прислухається до мудрих розмов і незчується, коли й сам розуму набереться. Не з одного такого сироти люди бували.

Мотрин паж їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він чура, ніби молодий товариш, – Мотря його любила й розніжувала.

І тепер з насолодою дивилася на його гарне личко і казала собі: «Неабиякий козак колись вийде з нього… Щось йому гарного сниться. Може, власний кінь і шабля, може, Січ, а може, маєва нічка зоряна і люба розмова».

Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних.

Хлопець зжахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги, як винуватець.

– Спав? – спитала Мотря ласкаво.

Хлопець не відповів нічого, тільки кліпав повіками, ніби йому на плач збиралося.

– Що ж тобі такого гарного снилося? Розкажи мені. Тільки, чуєш, говори правду, бо знаєш, що я не люблю, коли ти брешеш, – жартувала Мотря, а хлопець переступав з ноги на ногу і вже не лиш повіками кліпав, але й уста ломив.

– Ну, кажи ж бо, – гукала Мотря, любуючись хлоп’ячим заклопотанням, – кажи, хто тобі снився?

Хлопець стурбовано глянув на свою пацю, не знав, що йому з руками зробити, і вишептав ледве чутно:

– Ви…

Мотря пильно подивилася на нього.

– Дурнику ти мій маленький! – сказала, гладячи його по головці. – А як же я тобі снилася, хлопче? Розкажи!

Хлопець припав до її руки:

– Я тебе, моя ти пані, моя панночко ясна… я тобі дуже вірний. Я тебе щиро шаную, я тобі хочу пильно служити, хочу і буду!

Мотря знов пильно й довго дивилася на нього.

– Значиться, недобре я тобі снилася, коли ти не хочеш казати – як; ах, дурненький ти, дурненький!

– Пані моя! Другому я такого слова не дав би собі сказати. Але від вас прийму, бо воно з доброго серця. Я за вас і життя своє віддам.

– Кому ж твойого життя треба, дитино? Сідай собі і спи спокійно, поки товариство з ловів верне. А ввечір буде тут забава. Кольористі огні пустять. Ти до них великий охотник. Правда? Отож-то тобі і розрада. Та ще як будеш чемний, то, може, за який рік попрошу батька, щоби коня тобі подарував, а шаблю – то сама куплю, як у Київ поїду.

– Я вже й тепер на коні їду, як який сотник, і шаблею вмію рубати. Я не така дитина, як кому здається.

– Ні, ні, ти вже в мене козак, – жартувала Мотря, – а що губи ломиш, ну так що, велике діло! Виростемо.

– Я губ не ломлю, – мені тільки жаль моєї ясної панночки, що вона така нещаслива. Я її ворогів – як той хабуз… – і він затиснув свої кулаки. А запалившися, говорив щораз гарячіше: – Я не такий дурний, як кому здається, я все те бачу і мотаю собі…. – тут він затявся.

– На вус, – докінчила Мотря, – в майбутності. Говори дальше.

– І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони!

Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці.

– Славний ти в мене козак. Люблю я тебе… Сідай і досипляй сну.

Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих.

«Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у тім серці ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на того якогось ворога, котрого й виявити не хоче», – говорила Мотря, переходячи свіжовиробленими крутими доріжками великий город.

Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й тепле, таке ласкаве і добре.

«Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молились предки? Чому величають не силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!»

Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло. Настрічу сонцю.

Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу.

Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося. Там люди, вона шукала самоти, а найкраща самота в лісі не самотня, бо що дерево – то життя, що квітка – то краса. Вибіжить серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима. Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю дітям несе, кров’ю значить дорогу…

Всюди кров, без неї нема життя…

З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він таких штук не вміє, ходить, як медвідь…

Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки, якісь ширші, буйніші від тих, що родяться у хаті. Стіни їх не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар.

Мотря не спиняє думок. Вона думками жиє. Для неї не те гарне, що є, лиш – що бути може. А може бути все… Може, з нею ожениться гетьман…

На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала. Ніби зі сну збудилася. Глянула на доріжку.

Перед нею, кроків, може, на сто, – гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає, що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього.

А за Петрусем кроків, може, на двадцять-тридцять, – трьох мужчин. Хто такий?

Мотря руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними – гетьман. Ідуть і живо про щось розмовляють.

Перша гадка була у Мотрі – вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.

Але ж вони побачили її, пізнали, здоровлять, – ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!

І Мотря пішла.

Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно – не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хора.

– Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим здоровлям! – сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.

Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.

– Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, – прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.

– А ми отсе з ловів вертаємо, – говорив гетьман.

– Пішки?

– Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода – як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці.

– Мати теж?

– І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.

– Говоріть, панове, дальше, – просила Мотря, – я піду те трохи в діброву.

Але гетьман узяв її за руку.

– Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір пускати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава, – жартував, усміхаючися.

Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися?

– Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове поспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?

– Так, ясновельможний пане гетьмане! – відповів Орлик і, вклонившись шанобливо, але не покірно, разом з Войнаровським подався вперед.

Минули Петруся і зникли на скруті доріжки. Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:

– Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Баї ато сподіюся від нього.

– Пан генеральний писар – гарний чоловік.

– Скажу йому це. Рад буде.

– Ні, ні, прошу не казати, – противилася Мотря.

– Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?

– Так.

– Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна.

Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.

– Може, й мені хтось уподобався, – сказала, спускаючи очі вниз.

– Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, – відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.

«Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?..»

– Пан гетьман насміхається з хуторянки, – відповіла.

– Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.

– Не бачила я тих, що на престолі сидять.

– Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця.

– Пан гетьман надто ласкаві для мене.

– Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування.

Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожньої кринички, і м’ягкий, як шовк, як оксамит. Не чути було в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому, що він казав.

– Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами.

– Не важко, а може, скучно, бо я старий.

– Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.

– А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені – Боже! – хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало.

– Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.

– От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.

– Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.

– Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди – все-таки люди.

– Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.

– Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.

– Тоді він тільки чоловік, а не великий.

– З вашою милостю нелегка балачка, – відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.

– Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.

– Краще женитися, неже разжизатися, – відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах, – Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.

– А яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?

– Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти.

Мотрі кров ударила в виски.

– Пане гетьмане! – сказала, вперве дивлячись йому прямо в очі. – Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.

Гетьман здивувався:

– Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови.

– Такої?

– З другою я друге говорив би, бо я, – тут гетьман глянув з-під ока, – бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є.

– Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, – почала Мотря, але гетьман перебив її:

– Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені – Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.

Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка.

– Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, – почав гетьман наново, – я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.

– Як ви це розумієте, Іване Степановичу? – спитала Мотря.

Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:

– Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!

Мотря не перечила.

– Ось бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, я знаю, що в вас на серці.

– Що? – спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.

– Слава… – відповів гетьман. – І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, – гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. – Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко сказати «так», хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.

– Якраз тому, Іване Степановичу… – почала Мотря і не доповіла гадки.

Гетьман глянув пронизливо на неї:

– Розумію вас, Мотре… Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.

Мотря притакнула головою.

Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, – і загули труби, й загуготіли тулумбаси.

Увійшли на рундук.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 183 – 190.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 61

Модифіковано : 22.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.