Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Незнайомії

Мазепа

Мотря

Незнайомії

Богдан Лепкий

Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич.

– Маю сміливість доложити ясновельможному пану гетьманові, що його величество цар щасливо доїхав до Дніпра, ступив на свою галеру і відплив у дальшу дорогу.

Гетьман вислухав звіту і сказав, що відплив галери бачив з валів, але йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ.

– Не міг ніяк стрічати, бо царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, попадав коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика, літ може вісім, переїхала карета.

– Що з ним?

– Віднесли до найближчої хати й покликали нашого хірурга. Казав, що надії на видужання нема, може, вже й помер.

– А батьки?

– Не знаю, хто вони такі, мабуть, із бідних, так можна було гадати по одежі.

Гетьман звернувся до Войнаровського:

– Завтра скажеш розвідатися, чия це дитина. Поховати на мій кошт і батькам дати допомогу.

Войнаровський добув із кишені записну книжку й занотував.

Гетьман відпустив Чуйкевича. Казав йому позамикати ворота й поставити варту, щоб ніхто не входив:

– Гетьман утомлений і недужий, відпочиває. Розумієш?

– Так! – і Чуйкевич відійшов.

– Його величество любить скоро їздити, – казав Зеленський до Орлика, – йому й байдуже, чи по камінню їздить, чи по людях.

– А ви ж як, пане полковнику, хотіли, – відповів Войнаровський. – Даємо їздити по собі, та й їздить. Він, мабуть, щолиш набирає розгону. Як не спинимо завчасу того розгуканого коня, то він нам черепи поторощить.

– Легко сказати, як не спинимо, але хто його має спинити, – і Зеленський нахилився Орликові до вуха, – гетьман? Бачите, як він йому годить, аж прикро дивитися. Петро – молодик, наш гетьман міг би йому батьком бути.

– Що батьком? Краще кажіть – дідом, Петрові літ за 30, а гетьманові скільки!

– Ото ж то й біда. Цей антихрист узяв гетьмана під свою власть, а хто раз в його лабети попаде, того він вже ніколи не випускає.

– Кажете, антихрист? – питався Орлик.

– Так в Росії говорять. Мабуть, навіть така книжка є, що в ній Петро змальований як антихрист. Сидить у зеленім мундирі з червоними відворотами й мідяними гудзиками, в ріжкатім капелюсі і зі шпагою. Я не бачив, – говорять. Та ще розказують, немов то він і зовсім не цар, а самозванець, якийсь опир Гришки Отреп’єва. Німець з Кукуївської слободи чи щось таке.

– Мало чого не балакають люди, – відповів Войнаровський, – але нам нема що голову забивати собі такими вигадками.

– Вигадками? А бачили ви, як він їсть? Наш брат не дурний добре попоїсти, а й йому страшно дивитися, скільки в цей царський шлунок лізе, як у якусь безодню. А подивіться ви, як він п’є! Переспався якої півгодини і наче склянку води проковтнув, тверезіський. Кажіть що хочете, а це якась несамовита людина.

– Чимало в історії бувало несамовитих, візьміть першого Тамерлана. Але нам треба дивитися на Петра як на чоловіка, тільки незвичайної міри чоловіка. Нам нема що вірити, що він антихрист, нема що сподіватися кінця світа або чекати, аж вдруге народиться Христос. Це добре для бабкликуш та для одержимих – хлопів. Наше діло обороняти останків тієї волі, яка нам залишилася, щоб і її не відняли у нас.

– Обороняти, але як? Ви вчений чоловік, скажіть, як нам обороняти тієї волі, коли гетьман, наш провідник, про оборону й не гадає. Ви близький до нього чоловік, ви з його кості й крові, кажіть, що він гадає?

– Один Бог знає, один Бог відає, що наш гетьман думає-гадає. І так воно мусить бути. Гетьман політик, а в політиці щирості нема. Але міркую собі, що коли би він бачив серед старшини кріпку волю одностайно за наші свободи козацькі стати й однодушно нашої прежньої, прадідиої слави обороняти, то, може би, він і виявив нам свою думку, а так, коли в нас нема ні згоди, ні братолюбія, а лиш один другому завидуємо та ногу підставляємо і навіть на гетьмана свого московським людям всячину нашіптуємо до вуха, так що ж тоді йому робити?

– Та й це правда, і то сумна правда, пане товаришу, – відповів Зеленський. – Але пора й нам до гурту, а то скажуть, що ми якийсь заговір підготовляємо.

І вони увійшли до столової, в котрій гетьман звичайно обідав та вечеряв, як не було в нього чужих знатних гостей.

Кімната була до половини стін виложена дубом, старим, аж чорним, мабуть, довго моченим у воді, котрого тепер і сокира не вчіпилася б. В углах стояли шафки, теж дубові, за склом, а в них усякі фаянсові та глиняні поливані збанки, тарілочки й звірики, гарно повироблювані, з домашніх робітень і з заграниці. На шафках голландські курантові годинники, що по черзі вигравали години. Верх дубових обкладів висіли дорогоцінні макати й гобелени, шляхотні в красках, гарні в рисунках, бо господар двора не любив на будь-що дивитися. Не любив різких красок, ні золочених оздоб, нічого, що хапає за очі та бентежить спрацьовану думку.

Покоєві запалювали у мосяжнім свічнику, старокутської ручної роботи, нові свічки і зачинювали віконниці, бо по гарячій днині збиралося на бурю, може, й на град. Вправді, у вікнах були невеличкі, в олово вправлені шибки, але буває, що й їх сильний град геть поторощить.

Далека наддніпрянська перспектива звужувалася, ніби якась чорна стіна надвигалася з півночі, і в воздусі висіло щось гнітючого й важкого, як іноді буває перед бурею.

Та коли позачинювано віконниці і свічки, ніби в церкві, замерехтіли в гетьманській їдальні, розбуджуючи тих фавнів і німф, що у вечірніх сумерках стали були дрімати на фантастичних полях гобеленів, в кімнаті зробилося затишно й привітно.

– Тепер я зі своїми другами, – сказав гетьман, – сідайте, панове, повечеряємо по-нашому. Ви всі мені рівно близькі і милі серцю мойому, сідайте, де кому краще, незважаючи на літа, заслуги, ні на уряд, який хто тримає. Ми всі тепер товариші для себе, й більш нічого.

Вечеря була дійсно своя, не така, як обід. Добрий борщ, який недаром називали гетьманським, голубці з підливою, начинюване порося і якась солодка страва з рижу, меду, коринтських родзинків, ще й придобрена ванілією. Перепивали запіканкою, а попивали угорським вином, на гадку гетьмана, найкращим у світі. Він, жартуючи, казав, що угри тому й на Угорщину пішли, бо крізь Карпати занюхали запах старого токайського вина.

– Можливо, – казав Апостол, – бо в мене є такий козак, що коли в селі лучиться і сто хат, то він все попаде в таку, де п’ють, коли не мід, то хоч горілку.

– У вас козак, – підхопив Зеленський, – а в мене є така знаменита собака, що як у яку хату забіжить, то вже «небезпремінно» як не ковбасу, то хоч шматок сала витащить. – Зеленський любив лови й чимало розказував про своїх собак. – А другу таку маю, що знає, коли п’ятниця, а коли неділя. Їй же Богу! Як п’ятниця, то зариється десь у солому або приютиться у кутку і зітхає, мовляв, нині піст. А в неділю, то така вам жвава, така весела, так бігає, ніби розуміє, що при неділі буде що смачно полизати.

– Пан товариш, мабуть, більше бачить, ніж воно є, – завважив Апостол.

– На те мені пан Бог аж двоє очей дав, – відповів Зеленський.

– А я своїм одним якраз те бачу, що треба, – казав Апостол.

– Це і я можу посвідчити, – обстоював за Апостолом гетьман. – В Миргородському полку лад і послух, я ним дуже вдоволений.

– І сліпий кінь тримає дорогу, коли візник видючий, – жартував дальше Зеленський.

– Але й найкращий візник далеко не заїде, коли коні погані, – казав гетьман, – коли один все гайта тягне, а другий вісьта повертає. Та ще хотів би я бачити такого візника, щоб умів не шестернею, а дванадцятьма кіньми нараз заправляти.

Розмова зі звичайної робилася політичною. Всі розуміли, на що гетьман натякає, та в нікого не було відваги явно висловити свою думку… І стіни вуха мають… Доки прислуга поралася біля стола, треба було числитися зі словами, котрі вилітали з уст птахами, а з гетьманського двора вибігали волами. Та ще якими, бессарабськими! І на це не було ради.

Тому-то гетьман і сказав крайчому:

– Відпустіть службу на спочинок і самі йдіть спати, бо всі ви нині втомилися. Ми тут самі будемо собі якось давати раду, – по-козацьки. Молодші будуть старшим чарки наливати.

В дворі зробилося тихо. Войнаровський позачинював двері в суміжних від їдальні кімнатах.

– Маємо між собою Апостола, можемо робити тайну вечерю, – казав.

– Але Юди, – додав гетьман, – сподіваюсь, не буде поміж нами.

Присутні обкинули себе питливим поглядом.

– Коли б і був, – сказав Кожухівський, – то я не чекав би, аж він піде й удавиться, а післав би його скорше там, де йому й слід, собаці.

– Говоріть, пане гетьмане, – просив Апостол, – говоріть що маєте на серці, тоді, може, й нам розв’яжуться язики, бо і в нас багато на душі накипіло.

– Прескорбна єсть душа моя, – почав гетьман, – і я боюся, дуже боюся, щоб і мені не довелось крізь сльози промовити колись: «Векую мя оставил єси, Господи!»

– Ми тебе не оставимо ніколи, – відповіло на це кілька палких голосів.

– Побачимо, – сказав гетьман і, вдивляючися своїми гарними, але пронизливими очима в очі своїх співбесідників, питався: – Чи чули ви, що мені нині говорив світлійший?

Питання ніби обухом ударило їх по голові. Воно вже кілька годин висіло над ними.

– Чули, а тепер і раді б почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на це?

– Що я на це? Ви ще питаєте? Невже ж не знаєте Мазепи? Я відповів: неможливо! Сказав, що на це ніколи не піду. За титул князя римської держави не продам я України, ані вас, мої товариші вірні. Не на те я тільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у черці пострижуся, ніж на таке нікчемне й непристойне діло піду.

Всі, почувши це, легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей.

– Але треба вам знати, мої панове, що вони мені тую пісню не раз співають, спокою мені не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав. І не допусти, Боже, щоби це колись проти моєї волі сталося. Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших людей вітають, як їх там гостять…

– А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? – питався Апостол. – Невже ж ми цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми своїм коштом далеких походів у Інфлянти, в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське царство не робили, невже ж цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба?

– Чого? – повторив гетьман і похилив головою. – Багато дечого, багато! В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро що варта… Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, – а чому? – питаюся вас. Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть дальше свобідно буяти, як бджоли в улик мід, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами запоручених, на які царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не досить безпечно се чинити. Так треба, бачите, не дуже-то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь салдатів залогами на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над собою терпіти, то й його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, – ось чого вони хочуть, панове!

– Ось чого вони хочуть, – притакнули старшини, похиляючи свої голови, що так нерадо хилилися звичайно.

– А що Мазепа, – говорив дальше гетьман, – старий, заслужений і надто відомий у світі та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій край, про свій народ рідний і про своїх старшин, товаришів вірних, навіть гадки в голові своїй не мав і з серця свого все те, як непотрібні марнощі і недостойні його світлійшій величності непристойності, геть далеко відкинув… Чого вони хочуть? – питаєтеся, панове.

І голови старшинські ще нижче похилилися додолу, але уста їх мовчали. Бачили небезпеку, та не знали, як її відсунути від себе.

В гетьманськім саді тріщали гілля дерев, і дощ грубими каплями бив до віконниць, ніби хтось стукав у них…

Нараз у сінях почувся шум якийсь, хтось насилу вдирався туди, і його не пускали.

– Стій! Гасло?

– Меч і – масло.

– Як?

– Смійся в кулак. Пускай!

– Не слід. Подай клич! Ти хто такий?

– Степовий сич. Твій прапрадід.

– Дурний!

– Не знаю хто. Чи я, чи ти? Пусти!

– Стій! Іти не смій, а то проб’ю!

– Тю-тю, який! Угу-гі-гу!

Гетьман звернувся до Орлика:

– Хто нині над двірською вартою дежурить?

– Молодий Чуйкевич.

– Певний?

– Вірний аж до смерті.

– А все ж таки подивися, хто там такий.

– По приказу ясновельможного пана гетьмана.

– Зажди! Хто б не був, впусти його до мене. Хочу вислухати його.

Орлик пішов і за хвилину вернувся.

Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри видно велику незгоєну рану.

Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір.

– Вечір добрий панам!.. Який тут храм, – говорив, розглядаючись по стінах. – Який тут хлам! – а вказуючи рукою на стіл, сміявся, – добре, та не нам! Добрий вечір панам!

– Ти звідки, діду? – питався його гетьман.

– З України.

– Україна велика.

– Як для кого. Одному до границь його маєтків, другому від колиски до гробу й від пощочини до слави; залежить, як хто ставиться до справи.

– Як звешся?

– Не знаю. Ні імені, ні роду не маю. Я – з народу, а ім’я своє забув.

– А скільки ж тобі літ? – питалися його.

– Старий, як світ. Давно на другу сотню пішло. Ще вас і на світі не було, як я мечем кропив… Колись я жив. Тепер мене нема. Це не я, лиш нудьга, лиш журба і лиш одна тривога… Заростає тернами дорога до слави, маліє народ, сам дріб… Смачний ваш хліб, та немає в ньому поживи… Все таке миршаве, паршиве, – тю!

Апостол наблизився до гетьмана:

– Це, мабуть, божевільний. Їх тепер багато тиняється по світі. Нове століття, народ жде кінця світу, вірить, що царює антихрист.

Гетьман заперечив головою:

– Не божевільний він, не божевільний, слухайте, говорить до речі, лиш другою мовою, не такою, до якої ми привикли.

Старий зачув і замахав руками, як крилами вітряк:

– Вам тільки бачиться так. Я не божевільний! Я вільний, я козак! Невольник не знає – що воля. Йому, щоб хліб і бараболя, а з якого вона поля, не дбає, – Їсть. Я не той гість, ні, ні.

– А чого ж ти прийшов?

– Жаль мені.

– Кого?

– Тебе, його і їх, вас усіх, цілої України, великої руїни. – І нараз, наступаючи на гетьмана і впиваючи в його очі свої вірлині зіниці, не казав, а приказував: – Не бійся, гетьмане, ізміни! Бійся, щоб не змінив її!

– Кому?

– Ідеї. Будь вірним її до сконання, умри для неї. Вона – твоя паня. Вона одна. Без неї жизнь – судно без дна. Не переїдеш ним на другий бік, ні за рік, ні за вік, дарма! Судно без дна – жизнь без ідеї…

– Ти вчений, як бачу, – озвався гетьман.

– Я мозком плачу, а серцем думаю. Смерті своєї чекаю, вона не йде, а сам себе не вб’ю, бо гріх. Терплю за всіх, страдаю. За тебе теж. – Тут показав на гетьмана рукою.

– За мене?

– Еге ж, еге ж! За тебе, ясновельможний пане, гетьмане Степановичу Іване. Ти нині Петра гостив, йому годив, фіміам, як перед ідолом, курив, а він? Ти не знаєш, хто він. Не сват, не брат, він – кат! Бачив його очі? З’їсти нас хоче. Свого рідного сина покладе на лаву за державу, за свою, за Петрову державу, не то тебе, мене і їх, вас усіх. Еге, еге!.. Що за жаль, що за сум. Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили, і кінця їх немає. Слава воскресения чекає, від воскресения до вознесения, з року на рік, весь вік, весь вік, і нема нам спасения.

Замовк, ніби думка йому спинилася. Нараз, простягаючи правицю в напрямі до гетьмана так, що вказуючим пальцем мало не доторкнувся до його грудей, на яких пишався орден св. Андрея, гукнув:

– Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб’є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дригне і розлетиться у дроби!.. Еге, еге!.. Доброї вам ночі, панове!

Ніхто не знав, що йому відповісти. Ніби духом позасвітнім повіяло на всіх.

– Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!.. Прощайте!

– Куди ж ти йдеш? – питався його гетьман. – Там ніч, там дощ, там град.

– Я ночі рад, бо погані не бачу. Я мозком плачу, а серцем думаю. Куди я йду? Не знаю. Я нікого не маю. Моя родина – всі. Мій дім – степи, розстаї, могили. Стільки сили, стільки сили – і не мож волі, добути, ані з нею жити, ні її забути… Спасибі за гостину, прощай, мій сину! Гетьман повернувся до Орлика:

– Кажи, хай йому відведуть кімнату, старий, утомлений, та, мабуть, не буденний ум. Завтра побалакаю з ним.

– Все чад, все дим, суєта суєти, і вінці, і хрести, і княжі киреї, і святі Андреї, крім неї, одної,«крім великої ідеї. Не зрадь її… Великий шум, тільки й край, стільки дум, і такі вони гарні, попідхмарні… Спасибі тобі за кімнату. На могилах маю хату, там я свій, серед мрій про давні часи, про Богдана. Ними думка моя п’яна… Доброї вам ночі, панове!

– Стривай!

– Ні, ні. Пора мені. Давно пора. З горою зійдеться гора. Буде бій, великий бій. Як ти лицар, то духом не млій, кріпко стій! Він тільки цар, а ти лицар за волю… Буде бій. Дванадцята виб’є година, він свого рідного сина покладе на лаву, за державу, за Петрову державу. А ми – чи станемо грудьми за нашу справу, за славу криваву?.. Двигни цей камінь, двигни! Хай вам присняться сни батьків ваших… Доброї вам ночі, панове, – і тобі, і їм, і всім… Прощайте!

Вийшов. Войнаровський пішов за ним, щоб провести крізь варти.

Апостол рукою тер чоло; Зеленський торгав вус; гетьман дивився у двері, котрими вийшов дід.

– Свят, свят, свят! – хрестився Апостол. – Коли б я не бачив перед собою вас, пане гетьмане, – говорив, перебиваючи томлячу мовчанку, – і вас, шановне товариство, то гадав би собі, що вина забагато випив і що надто вже постарілося гетьманське вино в пивниці і тому мені якісь страхіття ввижаються, а так…

Так усі ми могли б собі гадати, пане миргородський полковнику, коли б не вірили своїм очам і ушам, – говорив Зеленський. – Але нема що себе дурити, він був.

– Хто такий? Живий чоловік чи дух?

– Авжеж, що живий. Ми ж не баби, щоб вірити в духів.

– Мабуть, один з тих, що вмерти не годні.

– Український Агасвер, гадаєте? – казав гетьман.

– Може, Марко Проклятий.

– А я гадаю, – обізвався Орлик, – що цей не з тих. Знає він, чого до нас прийшов.

– Авжеж, що знає, але й нам пора знати – чого.

– Чого він хотів? – питався гетьман.

– Того, чого ми всі хочемо, – відповів Орлик, – тільки не маємо відваги сказати.

– Що казав?

– Що нам усім совість говорить, та ми здавлюємо голос совісті в собі. Говорив те, що в воздусі висить, ніби Дамоклів меч на волосинці.

– Що ж нам тоді робити?

– Те, що він радив.

– Робити нам, що він приказував, – повторили старшини.

– Але що? – питався гетьман. – Говоріть ясніше. Хай знаю, яка ваша гадка і які ваші бажання. Голос народу – голос Бога, а я, як відомо вам, віруюча людина.

Піднявся з місця Апостол, а за ним і другі, й окружили гетьмана вінком. Апостол почав:

– Як ми за душу незабутнього гетьмана Богдана повсякчас молимо, й ім’я його з пошаною славимо, й дітям нашим у шану велику передаємо за те, що визволив був Україну із кормиги чужої, як Мойсей люд свій із неволі вавілонської вивів, так ми, і діти наші, і дітей наших діти на віки віків душу й кості твої проклинатимемо, якщо ти нас за гетьманування свойого залишиш у теперішній неволі.

– Прости за слово гірке, – додав, кланяючись, Зеленський, – та воно не в обиду тобі сказане, а з глибин душі, як камінь бурею наверх добулося, бо годі його нам довше про себе затаювати, годі нам свої думки скривати.

– Відкинь цей камінь, відкинь! – кликав Орлик, стаючи перед гетьманом навколішки.

– Встань! – велів йому гетьман. – Принеси з моєї спальні той хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз! – а звертаючись до товариства, говорив: – Ще раз питаюся вас, чесні і славні панове товариші мої, чи це ваше свідоме бажання, чи це хотіння ваше, за яке ви готові постояти явно і славно, не жалуючи ні майна, ні добра, ні навіть життя, свойого?

– Не пожалуємо нічого, щоб постояти за права наші, за волю й за славу України.

– Можу числити на вас?

– Як на себе самого. Не опустимо тебе до смерті, так хай нас Господь Бог не опускає у важку годину скону.

– Сталося! – сказав гетьман і підняв дерев’яний, гарно різьблений, гуцульським способом багато оздоблений хрест угору. – Кличу всемогучого Бога на свідка во Тройці Святій всюдисущого, і Матір Божу, заступницю нашу, і святого Михаїла, опікуна лицарського українського, кличу й заприсягаюся перед вами і перед будучностію народу нашого, споконвіку вольного, а тепер у тяжке чуже ярмо закутого, що не ради користі своєї особистої, не ради почестей, буцімто високих, а на ділі пустих і нікчемних, не ради багатства, котрого я не потребую, бо його на другий світ не заберу з собою, а задля вас усіх, що під моїм урядом і регіментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої рідної, України безталанної, для користі війська Запорозького й народу українського, для збільшення і помноження військових прав і вольностей наших, хочу і бажаю, всією душею і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками і дітьми своїми і весь наш край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!

– Амінь! – повторили усі, цілуючи хрест і кланяючись гетьманові у пояс.

– Відкинь цей камінь, відкинь! – лунав могучий голос понад вулицями потонулого в глибокому сні Києва.

– Сталося! – сказав гетьман і, втомлений, повалився у крісло.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 24 – 35.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 235

Модифіковано : 22.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.