Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Ранком

Мазепа

Мотря

Ранком

Богдан Лепкий

Спав коротко та твердо, літнім сном’надраннім, – може, години три, не більше, але збудився з почуттям сили і здоров’я. Випрямився, аж ліжко затріщало.

«А люди гадають, що Мазепу крутять подагричні й хірагричні болі. Дурні!»

Хвилину лежав ще з замкненими повіками, ніби рад був доснити якийсь гарний, дуже гарний сон.

Нараз зірвався, накинув на себе довгий білий каптан аж по кістки, ноги всунув у пантофлі, червоні, саф’янові, і плеснув у долоні.

Ніби з-під землі виріс молодий, гарний паж, подібний до одного з тих, що їх любив Ван-Дейк малювати, ще кращий.

Гетьман пригадав собі, як він був колись пажем у короля, як король пестив його і як усі, особливо дами, не могли налюбуватися красою українського молодого шляхтича… Усміхнувся.

– Як спалося, тобі Петрусю?

– Спасибі ясновельможному пану гетьманові, я все сплю добре.

– Молодий і здоровий. Рости великий, Петрусю, – і погладив хлопчика по голові. – Вбрання приладив?

– Так, ваша милосте, приладив.

– Яке?

– До виїзду.

– Але де?

– У город.

– Вгадав. Ти в мене дотепний козак. Після снідання і послухань поїдемо в город, а потім підемо оглядати фортецю. Купіль готова?

– Так.

– Снідання їстиму з його милостю паном генеральним писарем. Щоб він мені не забарився, вважай!

– Подбаю.

Паж вийшов. Гетьман дивився за ним, поки цей не зачинив дверей. «Сирота, але гарний… Не будь я Мазепою, хотів би бути ним… Хотів би… Так легко почував би себе, такий широкий світ стояв би нарозтвір переді мною…»

І гетьманові пригадалося те, що йому не раз приходило на гадку, – Їзда на розгуканім степовім коні. Жене крізь балки і яруги, крізь будяччя й тернину. А сонце пече, а спрага аж язик до піднебення прилипає, – страшна їзда. Але він не жалує її ні, як не жалує цілої своєї буйної, повної пригод молодості. Знає, що жив.

Цей кінь – то була алегорія на його молодість, придумана ним самим, тоді як він ще залицявся до муз і грацій, прегарних доньок Аполлона. Розказав її жартом, а люди приняли, як правду. Алегорія оживала…

Викупаний і вдягнений у легкий шовковий каптан сірої краски, підперезаний слуцьким поясом, увійшов до малої, ясної кімнатки, в котрій любив снідати. Тут дожидав його Орлик.

– Коротка літня ніч, правда? – казав гетьман, здоровлячись зі своїм генеральним писарем.

– Дуже коротка, я нині й ока не стулив.

– Чому ж то так?

– Після вчорашнього.

– Не таке ще доведеться нам переживати, – говорив гетьман, – а спати все-таки треба. Привикай, Пилипе, до царських ласощів, привикай! Ще, мабуть, довго доведеться тобі їсти ці марципани.

– Не хочу.

– Ого! Що ж то, ваша милість, може, гадають покинути мене, старого?

– Пана гетьмана – ні, але їх… Ніхто не знає, як вони мені у печінках сидять.

Гетьман пильно подивився на свого молодого писаря.

– Смирися, Пилипе, смирися! Знаєш, так, нижче трави і тихше води. Терпи, козаче, отаманом будеш… А багато в нас нині на послухання зголосилося?

– Як звичайно, багато. З тої пори як на нас москалі нахлинули, від покривджених і не обженешся. На послухання зголошуються мало що не самі такі, що перед кривдами московськими в гетьмані шукають оборонця.

– Що ж я їм поможу? Царська воля сильніша від мене.

– Це не воля, а сваволя, – сказав Орлик.

– Мовчи, язичку, будеш їсти кашку, – погрозив йому гетьман. – Ти прийняв прохання, розглянув, казав втягнути в реєстр?

– Все зроблено, і прохання по змісту й по формі розділено на допустимі й недопустимі, на пильні й такі, що можуть підождати. Деякі відіслано до відповідних канцелярій, бо хоч наші уряди працюють справно, то люди все ще пхаються до гетьмана з тим, що можна зробити, не «фатигуючи й не молестуючи» гетьманської особи.

– Кождому здається, що його біда найгірша, і він з нею відразу іде туди, де гадає найскорше поміч знайти.

– Народ сильно нарікає, – почав нараз Орлик.

– На кого? На мене?

– На московські здирства й душегубства, за котрі по невідомості своїй і по невченості відповідальним чинить гетьмана. Нема днини, щоб до нашої канцелярії не прийшла якась супліка від свободи, волості й від якогось городу, що там-то і там-то тілько-то й тільки людей убили, тілько-то й тільки худоби забрали, хутір спалили, жінок знасилували, – аж остогидно читати.

– Треба нам знов післати жалобу до царя.

– Шкода часу, – не помагає.

– Хоч помагає, хоч ні, а наша річ доводити до відома царя, як його люди наш народ кривдять. Хай знає.

– А хіба ж він не знає? Мені бачиться, що це все робиться за його відомом і дозволом.

– Як же це?

– А так, бо коли б проти, то карали б винуватих, а їх же не карають. Доводять народ до розпуки…

– Кажеш, доводять народ до розпуки, – повторив гетьман, не повертаючи очей з Орлика. – А чому ж би то так?

– Хочуть, щоб народ збунтувався, а тоді б вони винищили його до краю.

– Не гадаю. Цареві тепер треба миру на Україні. Він же має ворога на карку, і то не якого-будь.

– На ворога цареві народ не потрібний, тільки наше військо, та ще худоба і збіжжя. Народ на війні – це одна завада.

– Побачимо, побачимо, – говорив гетьман, доїдаючи тарілку молочної каші, котру він звичайно їв на снідання, бо казав, що панська страва смачна, а людська здорова. Вірив, що невибаглива їжа зберігає його здоров’я і молодий вигляд. Молочна каша, яєшня, хліб з маслом і салом – це було його снідання. Попивав чаркою доброго чаю. Більше нічого не пив. Тільки у гостях або у себе на бенкетах випивав дещо, але не впивався ніколи. «Що тверезий думає, то п’яний гукає, – казав не раз, – а не все треба людям знати, треба щось і для себе сховати. In vino veritas – це правда,, але ще більш правдива друга латинська пословиця, а саме: Aurea mediocritas, себто – обережно зі склом!» Це він не раз твердив своїм молодим старшинам і урядовцям. «У Москві зимно, нам треба себе горілкою розгрівати, а на Вкраїні і без хмелю тепло».

Та не всі слухали його. Смачно з’їсти і добре випити – це була тоді життєва конечність.

– Так ти кажеш, – почав гетьман, допиваючи чай, – кажеш, що народ нарікає? То зле… Від стогнання хворому не легше, а від ліків… Ліків треба нам, Пилипе, і то гострих ліків, бо хвороба наша важка й задавнена… А жалобу до царя все-таки напиши і то по пунктах, аргументів не жалуй. Знаєш їх стиль. Та ще напиши мені лист до Кочубеїв з «афектами й компліментами», дуже делікатний, такий, щоб Любов Федорівна, прочитавши його, облизала свої губи тим довгим язиком, котрим її Господь на шкоду її ближнім, по не відомій нам ближче причині, обдарувати зволив. Напиши, що віднині за десять днів приїдемо у Ковалівку, щоб побажати їм доброго прожитку в новому дворі і щоб її милості «презацній», пані Любові Федорівній, дати доказ нашої великої шани для її всяческих, найбільшого подиву гідних чеснот. Лист зараз-таки нині вишлемо окремим післанцем, і то не звичайним, а одним із прибічних наших людей, додавши йому для охорони і для більшого «ефекту» кілька узброєних їздців. А тепер мені пора, люди ждуть на послухання. Прощай!


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 44 – 48.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 17

Модифіковано : 22.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.