Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

На фортеці

Богдан Лепкий

Тихо й поважно сунулась гетьманська карета вулицями золотоверхого Києва.

Перед нею і декілька кроків за нею їхали козаки, однаково вбрані й на таких самих конях, як гетьманські, чорних, як галки.

Купці виходили з своїх крамниць і кланялися гетьманові в пояс. Навіть німець в довгополому фраку, що мав аптеку, в котрій, крім ліків, продавав також годинники й окуляри, вибіг аж за поріг свого склепу і кивався, як той трач, що його стружуть з дерева на забавку дітям.

Гетьман усім відклонювався, кому киваючи рукою, на котрій грав усіми привабами весни перстень із чудовим ізмарагдом, а кому шапкою посилаючи привіт. Студенти Академії, що не мали до кого їхати на ферії і залишилися в Києві, побачивши карету свого добродія, ставали, як у вертепі, поверталися лицем до карети і кланялися в пояс, причім шапкою доторкалися землі.

Бурсаки, що тільки мешкали в бурсі, а були на «своїх» харчах, бігали з глечиками від хати до хати, де їм їх добродії щоденно по черзі давали хто снідання, а хто обід. Стрінувши такого, гетьман кликав його до повозу й кидав у глечик гріш, за котрий можна було купити кілька обідів.

Калікам і вбогим, котрі сумними вінками обплітали сходи церков, побудованих щедрою рукою «раба божого Івана Степановича», гетьман посилав милостиню одним із козаків, який відлучувався від гетьманського поїзда, щоб сповнити приказ свого пана, а потім здоганяв його.

Декуди вулиці були вимощені деревом. По них гетьманська карета їхала, як по маглівниці. «Це добре на жолудок, – казав, жартуючи, гетьман, – буде нам обід смакувати».

Було й так, що карета глибоко поринала в ями та вибої, особливо там, куди возили пісок, дерево та дернюги до нової фортеці.

Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив. Лампи світилися вночі тільки перед гостинницями та перед заїздними домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а вднину не було кому спрятати цього хламу. Київ був подібний до великого заїздного дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить. І доми, здебільшого деревляні, з різьбленими ганками, на карбованих стовпцях і з віконницями, гарно розмальованими, виглядали, ніби їх побудовано, тимчасово, заки не настануть певні часи. Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі. На них годі було надивитися, особливо тепер, коли сонце так ярко світило й коли безчисленні куполи й хрести мерехтіли всіми відтінками золота.

Гетьман особливо захоплювався церквою святого Миколая, котрої великий спокійний фронтон з високими стрункими стовпами надавав їй якогось надзвичайного польоту вгору. В голові Мазепи виринали нові плани, нові бажання, як би то Київ зробити світовим городом, столицею великого народу. Він рад був зробити його таким гарним, щоб другого такого города й на світі не було, а разом із тим забезпечити його перед посяганням чужих рук, перед тими непрошеними гостями, котрі від найдавніших часів донині заїздили до нього і робили там що хотіли – на шкоду.

З теперішніми найгірша біда, бо вони не подібні до наглої бурі, котра перешумить, а нависають, як осіння сльота, в котрій все кисне, розкладається, гниє.

Ця гадка затроювала йому насолоду, якої він дізнав, дивлячись на матір городів наших, на столицю Володимира, Ярослава і Мономаха, в котру так тріумфально в’їздив незабутній батько Богдан.

«Повернуть ще колись ті світлі хвилини для тебе, мій золотоверхий Києве, повернуть!»…

Відвідав архідиякона Мігуру, котрий працював над його портретом серед алегоричних постатей. Ритовина була поділена на чотири поверхи. Перший – надпис, герб гетьмана і всілякі емблеми, другий – гетьман серед алегоричних постатей, третій – святі, а на останньому – церкви, котрі будував Мазепа.

Гетьман питався, чому Мігура зрисував його в панцирі, а не у звичайнім убранню, на що мистець відповів, що цього вимагає стиль.

Гетьман признав, що так дійсно стать його краще достосовується до цілості, а бляхи на панцирі вирізнюються від сукна і полотна на інших вбраннях.

Від Мігури зайшов гетьман подивитися на роботи біля нової фортеці. Ці роботи були йому дуже не по душі. Він відповідав за них перед царем. Цар обіцяв платити людям і не платив. Роботи були великі й важкі, вимагали багато рук, – цар наглив. Робітникам доводилося працювати в спеку, серед важких побоїв, зневаг та відомої сороміцької московської лайки. Здавалося, що це не нову кріпость будували, а дворець для самого чорта. Кожда груда землі полита була слізьми й кров’ю, кождий сажень валу виростав з тяжкої людської кривди.

Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию. Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як занапасть – це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя.

Закусивши зуби й приказавши свому серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла.

Над цілим Печерськом повисав густий туман, ніби Печерськ горів.

В тім тумані щось варилося, гуділо, гуготіло. Деколи ніби громи лускали направо й наліво, аж земля здригалася. Це розвалювали старі мури, Бог зна з яких часів. Копоти гризли очі й спиняли віддих у грудях. «Стільки там дорогоцінної старовини пропаде раз на все», – погадав собі гетьман, але, побачивши, як марнується життя, перестав жалувати пережитків.

Життя дійсно марнувалося безпощадно й безсердечно.

Козаки, котрі вславилися своєю хоробрістю в не одній битві, тягнули, як худобина, тачки і вози, навантажені камінням, піском і землею. Шлеї в’їдалися їм у плечі і в груди, жили на руках, на шиях і на чолах набігали кров’ю, як посторонки, так, що здавалося, немов це не люди, а якісь автомати, зроблені з кріпких окривавлених шнурів. Одежі на них майже не було, якесь порване лахміття звисало в декого з рамен, а в других щолиш від пояса. Ноги з розчепіреними пальцями грузли по кістки в землю, і здавалося, вони добувають усіх зусиль, щоби втоптати себе вглиб, влізти у підземні печері, бо тут, на поверхні, їм неможливо довше зносити такого знущання. Ті, що копали глибокі рови, ніби власними руками рили могили для себе. Копали завзято під свист батогів, під лайливі слова наставників, ще гірше від батогів болючі.

Ніхто не облегчував собі роботи ні розмовою з сусідом, ні піснею. Пісня, як уразлива птиця, відлетіла геть від того пекла. Тут царював проклін, проклін цареві, гетьманові, старшинам, проклш цілому світові, проклш жахливому життю!

Гетьманові доводилося не раз бачити подібну працю на війні і в походах, але це друга річ! На війні сиплять окопи коли не з охотою, то з воєнним завзяттям та хоч із розумінням, що цього вимагає конечність. Тут і того розуміння не було, тут було одне – примус. В ті рови люди закопували не тільки свою силу, але й останки волі. На них вони дивилися, як на свою могилу.

Ті потом і кров’ю набіглі, а копотами вкриті очі не бачили гетьмана, який в туманах і в куряві стояв біля одної з будок, збитих як-будь, щоб інженери й дозорці над роботами могли знайти захист перед жарою та перед дощем.

Йому щось пояснювали, підходили з рисунками, з циркулями й трикутниками, але він ніби не помічав нічого. Бачив одно – важку муку своїх людей і боровся зі своєю совістю.

«Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасливих, розкуй їх руки, встроми їм меч у жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними», – говорила йому совість. А розум відповідав: «Не пора, ще не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще гіршого лиха!»

Гетьман мовчав і дивився.

Сотки возів і тисячі людей пересувалися поперед його очі, ніби чиясь могуча долоня розрухала якесь велетенське муравлисько, нівечучи його питоме, довгими віками улаштоване життя. Головний вал, як велетень удав, брав у свої смертельні обійми спору частину Києва і сунувся над Дніпро гасити дніпровською водою жагу, котра палила його.

Поміж робітниками доглянув гетьман здалеку молодого парубка, рослого î здорового і такого гарного, що тільки стій і дивися. Гетьман підбирав таких до своєї сторожі. Чи не забрати його?

Та коли побачив зблизька, покинув тую гадку. Обличчя дивно гарної краси було опозорене і ошпечене так, що гетьман мимохідь відвернувся. Ніздря були вирвані і ще не загоєні, з правого вуха спливала гидка посока.

Парубок глянув на гетьмана таким поглядом, що він мимохіть спитався:

– Як звешся?

– Павленко Максим, – відповів нещасливий. – Звідки?

Цей назвав одне із сіл прилуцької сотні.

– Як же це? Ти, значиться, наш, а не русский, хто тебе так покарав?

– Оцей-о! – відповів парубок, вказуючи на московського старшину, що стояв оподалік на горбку і наглядав над роботами на своїй секції. – Мене насильно взяли, я втікав, зловили і ось що зробили зі мною, – пояснював парубок словами, котрі, як мурашки, лізли гетьманові по спині.

Казав покликати москаля. Цей ішов не поспішаючи.

– Скорше! – гукнув нетерпеливо гетьман. Старшина прискорив трохи кроку, та не дуже.

– Ви його покарали? – питав гетьман.

– Покарав? Кого? Цього тут?.. Може, й я, не знаю, чимало тут таких!

– Що значить «може»? І що значить «чимало»? Жадаю певної відповіді від вас.

Старшина мовчав. Гетьман, видимо, бентежився.

– Відповідайте, – гукнув.

– Хай буде, що я.

– Так тоді хіба ж невідомо вам, що суд над моїми людьми належить до мене?

– Ми всі належимо до його величества, – відповів самовпевнено, гадаючи, що такою відповіддю спинить дальші питання.

– Ви мене не будете вчити! – гримнув на нього гетьман голосом, котрий вказував, що він виходить зі звичайної собі рівноваги. – Ви мене не будете вчити, до кого ми належимо. Але я вас провчу, що поки що Київ під владою моєю і над фортецею я, а не хто другий має провід. Розумієте – я, гетьман Іван Степанович Мазепа!

Москаль хвилину дивився тупим поглядом, ніби шукав і на ті слова якоїсь відповіді, нараз повернувся і, навіть не віддавши честі, хотів іти на своє місце.

– Стій! – гукнув гетьман так, що всі вози, які переїздили, і всі люди, що переходили туди, спинилися нараз і стали, мов зачаровані.

Москаль став, злобно дивився на гетьмана і мовчав. Був опозорении перед людьми, не знав, чого від нього хочуть, привик до того, що чим більше жорстокість, тим більша нагорода за вірну службу.

Гетьман післав по дежурну команду.

– Забрати цього чоловіка і відвести в команду. Він знущається над моїми людьми і не вміє шанувати влади. Коли не знає, що таке гетьман, так мусить знати, що – орден св. Андрея. Геть мені з ним!

Жертву гетьманського гніву відвели, і поміж народом пішла чутка про те, що гетьман обстоює своїх людей, боронить їх від кривди. Ця чутка, ніби вітер у жару, повіяла на знесилених людей. «Гетьман не дасть нам пропасти, дай йому Боже здоровля!» – шептали не одні уста.

Гетьман ішов, розглядаючись направо і наліво, ніби шукав нових злочинців, ніби він по те тут нині і прийшов, щоби робити лад. Нараз біля його, під колеса одного з возів, що везли тяжке каміння, звалився чоловік.

– Ану там! Вставай! Ще не шабаш! – роздались вигуки доглядачів.

Гетьман спинив віз. Добули чоловіка старшого віком і такого марного, що дивно було, як тії кості тримаються купи. Ноги мав окривавлені, пообв’язувані ганчірками, на яких купами сиділи докучливі мухи. Вони лізли також до замкнених очей, а він і не відганявся від них, бо не міг уже рушити рукою. З рота йшла піна, в грудях грало, скрипіло, булькотіло.

Гетьман казав принести води, обмити нещасливому Бог зна коли мите лице і дати йому напитися.

Цей не хотів, ніби не чув.

– Дайте мені сконати! – просив, відвертаючи своє бліде, синіюче обличчя. Насилу підважили зуби і залляли його водою. Отворив широко повіки, хлянув на гетьмана, здригнувся і промовив одно слово: – Кат!

Хтось кинувся на нього і хотів бити.

– Як ти смів? – почав.

Але гетьман спинив його рукою:

– Лиши! Він уже на Божій дорозі… Скорше від нас стане на Господньому суді, щоб жалуватися на нас.

– Не жалуватися, а проклинати, людоїди!

Гетьман сів біля нього і своєю білою рукою відганяв мухи з-над його очей.

– Всі ми станемо на судищі Господнім, і всім нам кара буде або нагорода. І щолиш тоді видні будуть усі наші мислі й помишленія і всі гріхи наші, вольнії же і невольнії, – говорив голосом тихим, котрий вливався в душу конаючого, як останні ліки. – І щолиш тоді побачимо себе такими, як ми є, і здивуємося дивом великим, що ми себе не знали. І здивуєшся тоді також і ти, мій нещасний брате, що не знав гетьмана свого і проклинав його за те, в чому він не повинний… Не одно він робить, бо мусить, бо всі ми люди не власної волі, але все робить він лиш тому щоб краще було тим, що прийдуть по нас, дітям і внукам нашим.

Умираючий насилу підняв повіки:

– Внукам? В мене їх четверо, дрібних. Сини погибли в походах. Внук без опіки…

– Заспокійся, мій брате, я не забуду про них. Ти з якого полку, з якої сотні, як звешся?

Насилу почув відповідь і казав записати.

– Внуки твої під опікою моєю, – сказав гетьман голосом сестри-жалібниці.

Вмираючий повними розпуки очима дивився в ясні гетьманські зіниці.

– Як безпанську собаку зариють мене, вози їздити будуть по кістках моїх…

– Поховаємо тебе в Лаврі, між добре уродженими людьми, за домовиною твоєю піду я, мій брате, – казав гетьман, нахиляючи свої уста над його блідим чолом. – Прости мені.

Умираючий, почувши на собі гетьманський поцілуй, здригнувся, хотів зірватися на ноги, але вспів тільки руку гетьмана донести до своїх уст і прилип ними до неї.

Так і сконав.

Гетьман перехрестив його тричі, велів покласти на носилку і нести до найближчої церкви з приказом, щоб поховали його чесно, дожидаючи гетьмана на похорони.

– Нині роботам кінець! – сказав, і приказ його понісся по всьому фортечному районі, звільняючи до завтрішнього ранку тисячі тяжко спрацьованих рук і в тисячі серць вливаючи надію на милосердя і на полегшу.

– Людям видати з моїх власних припасів крупи, хліб і омасту, за мої гроші купити для тих, що обносився, потрібне білля й чоботи… Це ж люди!

– Це люди! – пішло по фортеці. – Це люди!


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 48 – 54.