Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Кольористі огні

Мазепа

Мотря

Кольористі огні

Богдан Лепкий

Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав:

– Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Та й посиділи ми з собою немало. А тепер черга на наших козаків та на челядь. Хай вони посидять, а ми вийдемо до них, щоб знали, що не цураємося нашого брата. Любов Федорівна закопилила губи.

– Фарисей! – прошепотіла до свого чоловіка. – Хлопохап! Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! Чи чув хто таке? Як воно тобі подобається?

– Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман.

– А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що розумієш? Тобі треба б лопатою розум до голови горнути. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де їсти, а тобі і мені.

– Отож-то й найважніше «і мені», – відповів Кочубей. – А невже ж воно не краще вийти раз і до людей, хай і їм якоїсь трохи честі буде? Ми теж не з іншого коліна.

– А таки з іншого, з татарського, – злісно відрубала Любов Федорівна.

Кочубей жалісно подивився на неї:

– Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши!

– Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти!

Ледви уговкав Кочубей свою жінку, щоб вволила гетьманову волю.

На панському дворі розставлено столи, накрито їх скатерками, насипано гори всякого м’ясива. Відра горівки, в збанках меди, з бочок ллється пиво, – Кочубей уміє гостити.

За одними столами – козаки, за другими – прислуга. Її чимало, бо козацька старшина навіть у недалеку гостину не їздила одною колясою. За панськими повозами тягнулися вози з біллям, одягами, з усякою потребою. На других їхала прислуга. Всі «чорняки», як казала Любов Федорівна, сиділи тепер за столами і вважливо розговорювали з собою, а здебільшого про своїх панів. Хвалилися їх багатствами і їх важностею.

Кочубеєва служба обслугувала їх. Найстарший покоєвий, Серафим, порядкує усіми, ніби господар.

– Нашого пана, – каже, – не жалуйте. Хоч би ви й тиждень їли, не об’їсте його. Навіть не почує.

– Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод, – відповідають йому.

– Кум не свиня, цілого яйця не з’їсть, ще й тобі лишить, – доповідає хтось з гурту.

Горівку п’ють коряками. Одні до других приливають:

– Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся!

– Чому не дуть, коли дають?

– Ануте, самарці, потягнем по чарці!

– Подайте другу, щоб прогнати тугу!

– Наливайте ще, бо тамта пече.

– А пекло б тебе саме найменше чортеня, як станеш у бельзебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок!

– А тобі заздро. Твоєї не п’ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоровля та за панування.

– Але ж гостить!

– Який пан, такий крам!

– У доброго пана і свиням добре, а в злого я з жінкою не беруся бути.

– Великі пани завелися тепер у нас.

– І багато їх.

– Дальше людей не буде, самі пани.

– Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани.

– В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають.

– Щоби і наші на таке не зійшли.

– Цитьте!

Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений.

Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче.

Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?

– Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише.

– Підписує, бо писати – то Орликове діло.

– Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи.

– Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо.

– Нібито ми не ходили в Польщу! Аж на саксів поженуть.

– Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем.

– Нині – з ним, а завтра – з другим. Війна – не жінка, у війні попи не вінчають.

– Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.

– Поки сядем без коліс.

– Не крякай, бо ворон стріляють.

– А козаків ні?

– Звання козацьке – то життя собацьке.

– Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці.

– А таращанці з’їли його вранці.

– Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п’яним умре, що він знає.

– Тихо там! Гетьман іде!

Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні розструхани.

– Здорові були, панове товариство! – казав, наближаючися до столів.

– Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа.

Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.

Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:

– За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!

– За здоровля пана гетьмана! – відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге:

– А тепер вип’ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!

Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи задрижали.

Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.

– Сідайте, панове, і ми присядемо до вас.

– Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь.

Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино.

Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.

– Тоді як пили, то пили, а як били, то били! – кинув хтось із відважніших.

– Хто не жав, той і поживати не гідний, – відповів гетьман, відходячи до другого стола.

Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.

– Ніби херувим через двір перелетів, – говорив котрийсь.

– І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік!

– А яка голова!

– Кождого по імені знає.

– Моє імено теж назвав.

– І де воно в тій невеликій голові зміститься!

– Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата.

– В нашого брата голова – як маківка зірката.

– А в нього – як з турецького маку.

– Зіркатою маківкою як вітер повіває, то й зерно розвіє.

– А турецьку як розколупаєш, то зерна – як людей на ярмарку.

– І більше, куди більше.

– Кажуть, що й у Петра голова не будь-яка.

– То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча.

– Іди-и-ить!

– Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже.

– Чого баби не кажуть. Хто бабі вірить, той і сам не козак, а баба… Я Петрового хвоста не бачив.

– А ти гадаєш, що він кому покаже.

– Кажуть, що в чорта на одній нозі копито.

– І того не провіриш, бо у чоботях ходить.

– А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би.

– Невже ж, – бий ‘го сила божа, – і на двох копитах скоріше від хрещеного чоловіка не побіжить?

– От знайшли про що балакати проти ночі.

– Козак і чорта не боїться.

– Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро?

– Гріха на совість не хочеться брати.

– Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо.

– А як пастир не до доброго веде?

– Ти не поведеш, не бійся!

– Перше питалися громади. Громада – великий чоловік.

– Чи одно перше бувало. Як хочеш, щоб тебе питалися, то йди на Січ.

– І на Січі добрі люди живуть.

– Ще й як, але тут не Січ.

– На Січ нас не пускають.

– Гадаєш, хто? Може, гетьман? Дурний! Поляки і москалі не хочуть. Бояться січового братства.

– І мають кого. Поки Січі, поти й волі.

– Там нашого брата ніхто в обиду не подає. Ніхто нашої сестри в наложниці не тягне.

– Бо там сестер нема.

– Дурний ти. На зимівниках є. Гадаєш, може, без жіноти бути?

– От мені мудрості повів. Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся. Перше сам навчися, а тоді других учи.

– Ану, може б, ви і шабель добули, – уговкували їх сусіди. – Дивіться, кольористі огні пускають.

Над Кочубеєвим двором підлетіла світляна куля і розбилася вгорі та розсипалася горохом огненним.

– Сичить, як змій. Кажуть, є такий змій, що зорі їсть.

– Був, та вже нема. Вбили. Говорять, у царя в бутлі горівки сидить.

– Москаль і тую горівку вип’є, а змія з’їсть.

– Вважай, щоб тебе не з’їв, бо ти також, як той змій, горівкою пройшов.

– А ти хотів, щоб водою? Я не риба.

– А дивіть, дивіть! О, о, яка летить, як кумета, ще й з хвостом.

– Кажуть, як з хвостом кумета появиться, то велика буде війна.

– Всілякими знаками Бог людей остерігає.

– На те вони й люди, а не ангели.

– То люди, а що ж казати козаку? У козака море по коліна, а гріхи по шию.

– Кажуть, нашого брата святий Петро й до неба не пускає.

– Як кого. В котрого люта баба, то пустить, бо він свої гріхи вже тут, на землі, спокутував.

– Скажу я вам, – почав один зі старших, великобувалих козаків, – що мені байдуже небо, щоб на землі добре, а мабуть, воно так, що нашому братові і тут гаряче, і там боляче.

– Тут слухай старшин, а там Бог вість кого, а все-таки слухай.

– А вашець хотів би, щоб його слухали, а він нікого. Такий-то ми народ. А подивіть, як москаль своїх старшин слухається. У них цар – все одно що Бог.

– Не Бог, а бояться, бо як дубинкою гепне, то вже й не піднімешся.

– Кажуть, сильно дуже б’є.

– Він сам і голови рубає. Всячину вміє. Нема, кажуть, такого довбуша, як він. І корабель тобі построїть, і чоботи пошиє, і на токарному станку всячину точить – з кості.

– Людської, кажуть.

– З людської?! – і козаки здригнулися й замовкли, дивлячись на нові фейерверки.

– А я вам кажу, – почав знову той, що перше озивався, бувалий, – кажу я вам, що люди, як собаки, лають, як ви той лай з вітром розносите. Цар за народ стоїть, за бідний. Панам московським, боярам товстопузим, він доброго чосу дає. Бороди їм побрив, халати пообрізував, не одному капут зробив. Хоче, щоб панів не було, тільки люди, всі рівні.

– А дивіть, який московський оборонець знайшовся. Пан-товариш, мабуть, чи у райтари не вписалися. За який год, гляди, і воєводою до нас ускочать. Бо їх воєводам і розуму великого не треба. Щоб тільки вмів добре хабарі брати та кінці у воду пускати.

– І щоб на жіночій красі розумівся та зі зводницями руку тримав.

Бувалець не дарував свого:

– З кого ся насміхають, з того люди бувають. І на нашому подвір’ї буде ще колись воскресения. Кажу, як розумію, а ваша воля слухати або не слухати.

– Слухаємо, кажіть, лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо гріх.

– Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас.

– Як не чорт, то чого він віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон.

– Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б володіти.

– А він один хоче володіти всіми. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг.

– Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді що другий москаль – то штемпований і таврований, а що третій, то без уха або й без носа? Чого тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих вигадів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко!

– Кажуть, медвідь хлопа з любові задавив.

– Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці.

– Відомо, відомо! З таким любовником дружи, а камінь за пазухою держи.

– Поли вріж і тікай!

– Ото і я хотів сказати – поли вріж і втікай, не поли, а й руку одну дай собі відрубити, лиш щоб спекатися біди!

Петрів заступник замовк. Зі столів збирали остатки їжі. Для нищих буде. Питва не брали. Козаки любили пити досуха. «Подави корову, може, ще молока припустить», – жартували з того, що з бочки решту горівки цідив. Дехто був добре випивший. Такого товариші відводили на його постій і клали спати, щоб не робив бешкету. За бешкети гостро карали.

А фейерверки дальше йшли. Що раз, то нові дива. Зорі, сонця, літаючі смоки, всячина.

– Отся, як з канони куля, – говорили козаки, показуючи на небо, – таку дорогу лишає за собою, як лук, як дуга. Бевх! Десь у річку впала.

– А отсе ніби пожар. Ніби Кочубеєвий двір горить. Гарно!

Над рундуком засвітили транспарант. Арматура, дубове й лаврове листя, а між ними три букви: І. С. М.

– Ісус Марія! – прочитав котрийсь. Сміялися з нього.

– Дячкові скрізь ладаном пахне. Та це гетьманські букви: Іван Степанович Мазепа! – пояснював старший товариш, що вже не до одної ілюмінації приглядався. – Бачиш, який ти недотепа!

– Велике діло! Не вгадав. Тепер і знатиму.

– Та ти, небоже, тільки й знаєш, що тобі другі скажуть, а з власної голови нічого путнього не добудеш.

Балакали, жартували, і тільки той козак, бувалець, що за Петром обстоював, сидів, надувшись, як сич.

– А я все своє кажу, – почав, – що нам при царі християнськім треба кріпко стояти, от що.

Товариство хвилину мовчало. Новий фейерверк показався на небі. Піротехнік хотів, мабуть, пустити на темно-синє небо золоту кяяжу мітру, натякаючи на Мазепине герцогство. Але цей «кунштик» йому якось не вдався. Замість мітри вискочив обруч, біля нього майнули дві червоні плахти, обруч розірвався, плахти розвіялися, і тільки ясний хрест повис на хвилину над Полтавським шляхом, але й він незабаром розколовся, ніби його якась невидима сила поламала і кинула на ліс, – погас.

Щоб загладити немиле вражіння, оркестр заграв якогось чужинецького танцю. Козаки вернули до перерваної розмови…

– Ви, товаришу, все своє твердите, що нам треба за православного царя стояти. Він такий православний, як я магометанський, а чи стояти нам, чи не стояти, того в нас й ніхто не питається.

– Балакаємо, як товариші.

– Ніякої злої гадки в нас нема.

– Що на умі, те й на язиці, – доповідали кругом.

– А я ж від мачухи, гадаєте, чи як? – боронився цареславець. – Говорю, що чую, погані часи прочуваючи.

– А невже ж вони досі були гарні? Відколи. батько Богдан Україну восточному цареві піддав, наш брат мається, як горох при дорозі: хто йде, той урве. Кажуть, покірливе теля дві корови ссе, отже, ні! За нашу покірливість нам ніякої дяки нема, одна наруга!

– Зневажають нашого брата не по-людському.

– Як невольника…

– Як безмовну скотину…

– Не треба нам гордомисленними бути, – зауважив цареславець.

– Бога бійтеся, товаришу! – гукнули йому. – Яка тут гордомисленність? Ми вже й честі давньої, козацької позбуваємося, а про гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не сниться.

– Пригадайте собі, як козаки року 1703-го на уйстю Неви стояли. Ні криші над головою, ні клаптя соломи, щоб переслатися, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю?

Цареславець мовчав. До нього дальше приставали:

– А чого ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж хто тільки міг, з душею на Січ утікав, як гетьман мусів охочекомонними всю границю свойого регіменту обставити? Все із-за тих свавольств, із-за тих «безеценств», що народові козацькому від ратних людей царських чинилися.

– Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Мокієвським під Псков ходили. Чого то там не творилося, Боже ти мій! Яких нам утисків москалі не чинили, як нас не зобижали! Коли’ нам за харчами по волостях їздити довелося, щоб з голоду не вмерти, то нас катували, били, сорок козаків у річку вкинули.

– Сорок козаків!

– За нашу службу вірну.

– От тобі гордомисленність наша!

Цареславець мовчав. Не було в нього відваги заперечити загальновідомих подій, яких козаки ніяк і ніколи не могли москалям простити.

– Якщо ми, як ви того, пане-товаришу, собі «віншуєте», якщо ми маємо стояти за царя православного, то чому тоді він не обстоює за православним народом? Пригадайте собі, будь ласка, те страшне пекло, яке зимою з 1703-го на 1704 год учинили Вишневецькі, Любомирські та Потоцькі під Немировом, Богуславом, Ладижином і скрізь, куди тільки своєю рукою не сягнули. Пригадайте собі Абазина на колі, 10 тисяч замордованих козаків, 70 тисяч обрізаних ух, а посполитого трупу і перечислити годі. А цар ні вусом не моргнув, – ваш православний цар!

Козацькі голови хилилися додолу, і важке зітхання, як шумливий вітер, перелітало понад столами.

– А що робив гетьман, щоб рятувати народ? – кинув цареславець, як бомбу, котрою гадав сторощити своїх супротивників-розмовців.

– А що ж було гетьманові робити, коли гетьманові від царя був такий наказ даний, щоби він з польськими коронними гетьманами повсякчасні зносини тримав і всіми способами не допускав до того, щоб козаки до бунтарів, себто до покривдженого народу, приставали. Відомо нам, дуже добре відомо, які тод? листи царський резидент, Долгорукий, до нашого гетьмана слав. Треба,мовляв, ділом довести, що цей бунт не стався за відомом і за згодою царя, треба нам власними руками погасити цей огонь, що перешкоджує Речі Посполитій зазброїтися на шведів.

– Шведа мав Петро на гадці, а не нас. Нас хай вороги наші винищать мечем і огнем, щоб і сліду українського на Україні не осталось, – його це ніраз не тривожить. Ось як він про нас дбав!

– І дбає… – відповіло кількох.

– А за що Братковського на огні катували і лютою смертю замучили, за що? – спитав котрийсь, і попри Кочубеєвий двір майнула кривава тінь безталанного шляхтича-патріота, одного з останніх могіканів давніх оборонців віри й культури української.

Цареславець на питання «за що?» не відповідав. Про Братковського він, може, й чув, але не розібрався в тому сумному ділі. Козацька пошта «губа» скоро ходила, всяка вість блискавкою перелітала з кінця в кінець великої країни, але в тих вістях було чимало непевного й недомовленого, що собі всякий на свій лад толкував.

– Та ще пригадаймо собі, – почав один з козаків Миргородського полку, – як то ми нещодавно з Мировичем та Апостолом проти шведа ходили. Апостола підчинено тоді генералу Брандту. З ним-то ще як-так було. Цей німець – то був чоловік совісті правдивої. Але коли нас, не показуючи навіть ні царського, ні гетьманського приказу, Паткулеві піддали, от тоді-то щолиш почалося наше горе. Паткуль – от де тобі гордомисленний чоловік! Дивився на нас, як на собак. Навіть зі старшинами зневажливо поводився. Обносилися ми, як нищі, не військо, а злидарі якісь сновигалися по таборах, з голоду пухли, з хороб мерли, сліпоту з біди діставали. Бувало, вечером, до своєї нори потрапити не можеш, бо на очі не бачиш, ідеш, і вітер тобою на два боки хиляє. А німець ще й насміхається з тебе, п’яною свинею дразнить. І таких-то бідолах цей безсовісний Паткуль захотів муштри німецької навчати. Ось вам свідоцтво з тієї науки, – тут козак показав на глибокий ровець, прорізаний шаблею здовж щоки. – Виступив я на мізинний палець зі строю, а німецький офіцер як не рубоне мене – два зуби вибив, ось яку пам’ятку оставив!

– Бачили ми, товаришу, бачили, – підтвердив один з товаришів, учасників того походу.

– То ще мені дешево прийшлося, а були й такі, що на шибениці повисли. Козацького сотника Родзянку, не аби-кого, хотіли теж на смерть скарати за те тільки, що сказав, немовто козакам півроку тієї муштри вчитися треба.

Козацькі очі світилися, як огники блудні. Спомин кривди розпалював жадобу помсти.

– Але ж бо й козаки, – почав цареславний, – не дуже-то по-людяному себе вели. Як побили ми шведського майора Лейнгельма, то хіба більшої частини полонених не перекололи? Я сам який десяток зарізав.

– І найтерпеливішого чоловіка як надто розізлиш, то він кинеться на тебе. Розізлили нас вороги наші, і не один гріх на нашу совість навели, хай Господь нам, грішникам нестяменним, у своїм милосердю великім гріхи простить.

– Коли ви про торішній похід нагадали, – озвався молодий козак, що дотепер пари з уст не пустив, – коли ви нагадали про нього, то дайте й мені своє слово сказати. Ви знаєте, як я коней люблю. Це моя страсть. Ні багатства, ні дівоча врода – ніщо в світі не радує мене так, як вірний козацький товариш, кінь. Пестиш його, сам голоден, а йому то сінця, то хлібця даси, він тебе і на бій везе, і з бою тебе, раненого, до своїх приносить. Що вартий козак без коня? А мав я тоді такого коника карого, як намальованого. Ніжки по колінця білі, ніби їх хто хусточками обвив. Та й мудрий який, та й вірний! Говорив я з ним, як з людиною. Розумів кожне слово.

– Ну, і що? І що? – питали товариші, щоб спинити струю жалощів козацьких.

– Німці забрали мені. Якийсь товстопузий офіцер під себе загорнув, а мене пішаком пустив. Пустився я доганяти, хотів битися, гадаю собі, нехай мені смерть зроблять, та спинили мене, скували, збили. Ось вам знаки. – Він сумно показав на свої покарбовані руки. – На тілі їх куди більше.

– Правду кажеш, товаришу, святу правду, – стверджували другі. – Не в тебе одного коня забрали тоді. Всіх нас на піхотинців переформували і обдертими та голодними пустили на поталу ворогам.

Бенкет у Кочубея перетворився в поминки. Ті козаки, що ходили за Апостолом, пригадували собі своє сумне розставання з вірними товаришами, кониками козацькими, і не одному сльоза заблищала в оці.

– Та то ще, – почав один з прилуцьких, – жаль, але хоч не сором. А погадайте собі, чого то ми останньої осені зазнали, як під Ригу ходили. Вас ограбували німці, значиться, люди чужі й чужовірні, що душі нашої козацької не розуміють і, може, навіть гадають, що в нас і вовсе ніякої душі немає, але послухайте, що з нами царські люди православні зробили. Коли отсе царським наказом заведено було пошти, то наших прилуцьких козаків приставили до тих пошт царські листи та московських офіцерів своїми кіньми возити. Вже ти не козак, а поштар, от що! Гукне на тебе московський офіцер і – вези! Везеш – відберуть коней, а тебе заб’ють або скатують і лишать на шляху. Чимало наших козаків на тих шляхах погибло. Везеш офіцера своїм конем, а він нагайкою тебе пере: «скарей, скарей!» Скільки коней заїздили тоді на смерть і яких коней. Боже ти мій! Один жаль! Та щоб лиш жаль, а то, погадайте собі, одного разу самого нашого прилуцького полковника, на той час гетьмана наказного, вважайте собі – наказного гетьмана, Горленка, москалі з коня зіпхнули, коня забрали, а його на сміх та на поругания людське піхотинцем серед шляху лишили.

– А він що?

– Кріпкий медвідь, так кільце в носі. От що він! Те, що ми всі. Тягнемо чужу лямку, поки не покладуть у ямку. Що ж нам під владою великого лашого православного володаря робити? Нам, галушникам, черкасам? Відпросився Горленко на відпуск і поїхав жалуватися гетьманові до Дубна, бо гетьман тоді в Дубні стояв.

Спомин сорому ще гірше, ніж жаль, опечалив душі козачі. Їм уже й кольористих огнів відхотілося. Перед їх очима розорювалися інші огні…

Над подвір’ям, від людських чобіт і від димів з фейєрверків, висів туман, як брудна сива плахта. Крізь нього проблискували зорі і витріщувався на світ здивований товстогубий місяць уповні. Стежками панського городу снувалися жіночі й мужеські постаті, як казкові герої в зачарованому городі. За ними по траві бігали їхні тіні, то неприродно довгі, то надміру грубі. Тіні людей мішалися з тінями дерев. Шумливий, ніби сонний вітрець розносив їх слова.

Кочубей говорив до Іскри, мало що не доторкаючись його уха своїм тонким, як мишачий хвостик, усом:

– Що ж ти на це, товаришу вірний?

– А ти?

– Я гадаю, що треба щось починати, щоб не було пізно.

– Так і Любов Федорівна гадає.

– Любов Федорівна не від паради голову носить. Будемо починати.

– Але уважно так, щоб кінці в воду.

– Лиш я, і ти, і Любов Федорівна. Більше нікому нічирик.

– А матеріял?

– Назбирається. Та ще треба нам завчасу угледіти якогось певного чоловіка. Найкраще із духовних, бо вони присяги бережуть, а на нього злість мають, не вірять, що він православний. Шукай такого, і я теж шукатиму.

– Гаразд.

– І вони розійшлися.

У бічній вуличці стояв Орлик з Войнаровським, рам’я в рам’я.

– Знаєш, товаришу, – говорив Орлик, – як дивлюся на отсю суєту, то тільки знизую плечима. Не до пирів нам тепер і не до огнів кольористих.

– Гадаєш, що гетьманові до них? Хоче Кочубеїв прихилити до себе.

– Старого дерева не нагнеш. Шкода часу. Роботи такої у Києві та Батурині, що голова пухне. Числові листи ідуть.

– Знаю, та не розберу їх змісту. Яка твоя гадка – куди гетьман стріляє?

– Гадаю, що сам він не рішився, куди. Трудно рішитися. Велика відповідальність. Ти знаєш, чого я хочу.

– І тобі моє хотіння не тайне. Подаймо собі руку. Треба нам у один бік тягнути. Гетьмана не переконаєш, а все-таки люди на людей впливають. Впливаймо на його так, щоб на нашому стало.

– Гаразд. Страшно, братику, страшно! Та нічого не вдієш. Хочеться, щоб теперішня непевність скінчилася, щоб почалося щось нового. Коли ж ми виб’ємося на волю, як не тепер? Замирить Петро з Карлом, і тоді ярмо кріпше наляже на нас, і хіба діти наші скинуть його з себе, а не ми.

– Кожне покоління мусить зробити те, що до нього належить.

Місяць бачив перелетний рум’янець непевної радості на обличчю гетьманового небожа Войнаровського і палкий огник завзяття в Орликових очах.

– Не будемо прощені за це, як прогавимо велику хвилину! – сказав Войнаровський.

– До гріхів предків не додаваймо своїх! – відповів Орлик, і вони подалися в сад, бо стежкою надходив гетьман.

Ішов назустріч Мотрі. Зупинилися на хвилину.

– Зустрічається вечерова зоря із зірницею поранньою, – сказав гетьман.

– Набок грибок, боровик іде! – відповіла, жартуючи, Мотря.

Помовчавши хвилину, гетьман сказав:

– Завтра їду від вас.

– Так скоро?

– Скорше, як гадав. Діла кличуть.

– Сумно зробиться у Ковалівці. Надійде осінь. Шумливі вітри загудуть, імлисті посмерки постеляться полями.

– Потіштеся. Василь Леонтійович вибирається у Батурин. Його теж діла кличуть. Мабуть, і ви переїдете туди.

– Не знаю, як батьки зарадять.

– А ви хотіли б?

– І дуже.

– Маєте там кого?

– Батурин – гетьманська столиця.

Гетьман глянув у її очі, що світилися з-під темних брів, як зорі з-під хмари.

– Мотре Василівна, чи ви це свідомо сказали?

– Я слів на вітер не сію, – відповіла, спускаючи повіки.

– Значиться, передумали нашу розмову?

– Передумала словечко кожне.

– І даєте свою згоду?

– Так. Хоч би й до самої смерті.

Принишкли вітром розгойдані листочки, квітки й корчі непорушно стояли, тіні причаювалися до землі.

Понад Мотрею пролетіла велика світляна куля і повисла прямо над її головою.

Гетьман ухопив Мотрю за руку і потягнув її набік. Боявся, щоб ракета, спадаючи в діл, не обсипала її.

Мотря зрозуміла його турботу, й ніби позичений усміх завітав на її устах.

– Спасибі вам, Мотре, спасибі, Мотренько! – сказав урадований хетьман, здержуючи любовні слова, як непристойні його вікові і не відповідаючі хвилині.

Їх тут легко міг хто-небудь зустріти, бо хоч Кочубеєві сади й городи були дуже великі, але ж і людей сновигалосія ними чимало, любуючися і ночею прегарною, і мистецькими огнями.

Нараз гетьман помітив шнурок перел на шиї Мотрі і, похитуючи головою, сказав:

Margaritae significant lacrimarum humen. Не носи ти їх, Мотре! Прийми від мене отсей перстень брильянтовий. Кращого й дорожчого на всій Україні немає. Хай він буде видимим знаком нашої нинішньої розмови.

– Краще, коли б він був із простого заліза.

– Залізо нам потрібне, а вам пристоїть щонайдорожче каміння. Anselm Boece de Boot каже, що в брильянті добрі сили живуть, він перед чарами, перед отруєю і всякими ворожими затіями свого власника хоронить. Він, якщо вірити філософії талісману, є також признакою вірності в любові, приносить славу і побіду.

– То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте! – аж скрикнула Мотря.

– Чому ж би то ні? – спитав здивований гетьман.

– Бо вам побідити треба.

– Побідимо або поляжемо, – сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки.

Дорогоцінний брильянт озарив своїм сяєвом мертві перли на Мотриній шиї.

Гетьман поклонився їй і повернув у бічну алею.

Мотря стояла, як з мармуру кута.

Все, що пережила останніми днями, було таке несподіване для неї, таке мерехтливе, блискуче, як оцей дорогоцінний камінь. Її несвідомі бажання, її пориви, для неї самої незрозумілі, щолиш тепер знаходили своє вияснення.

Мотря ступила на нову дорогу. Може, та дорога не рожами, тільки терням укрита, але вона є, і Мотря попрямує нею…

По розмові з гетьманом не хотіла нині розмовляти з ніким. Не стежками, а росистими муравниками пішла навпростець у двір. Бічними сходами, котрими ходила прислуга, вбігла на горище і крізь дівочі кімнати дібралася до своєї спальні. Двері замкнула на засув. Світла не світила. Тільки невгасаюча лампа перед іконою Матері Божої то погасала, то розорювалася наново, як човник світла на хвилях темряви.

Іноді робилося ясніше. Це якийсь новий фейерверк знімався над Кочубеєвим двором. Його вітали оплесками й гучними викликами радості та вдоволення.

Тішився Кочубеєвий двір.

«Ніби в життю, – думала собі Мотря. – Явиться гадка, засяє на твойому небі, озарить, осліпить тебе і – гасне. Лишається ніч… І як в історії… Прийде момент, пірве людей за собою, розпалить перед ними кольористі огні з тисячами зірок, з широкою луною, з кривавою загравою і – потухне. Люди вертають до своїх звичайних турбот, орють, сіють і – забувають минуле. Тіштеся, тіштеся кольористими огнями!»


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 190 – 206.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 64

Модифіковано : 22.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.