Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Ранком у Ковалівці

Мазепа

Мотря

Ранком у Ковалівці

Богдан Лепкий

Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові.

Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти під кришею, ніж у чистому полі. «Діждемося пори, виліземо з нори, – казав собі, – а тепер краще не лізти людям в очі. Може, не всі ті московські харцизи й вигинули тоді, може, котрий і гуляє ще, шукаючи слідів Чуйкевича, пощо питати собі біди, а тим паче, що й рана ще не зовсім загоїлася і коли б так що до чого, то й годі було би битися як треба – по-козацьки».

Про себе він, може, не так-то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки, і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого… Жди біди від води, а горя від моря… Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе – про Мотрю. Забував хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одною кришею і що кождої хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів. Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її.

З такими гадками заснув після вчорашньої тривоги, з такими й збудився в погідний, гарний ранок. Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому до його покоїв.

Пив і бездушно глядів у вікно.

На великім бічнім подвір’ю біля приватної канцелярії пана генерального судді було чимало людей. Мабуть, довідалися, що Кочубей приїхав, і понаходила їх сила – селян, міщан, духовних, усяких прохачів, бо Кочубей був щедрої руки пан. Якийсь монах, босий і обдертий (мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цап’ячою борідкою і правою рукою махав, ніби мухи ловив.

– Лютерську віру ширять, – говорив, – черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і монастирів проганяє, відставних салдатів каже в черці постригати.

– Про Господа Бога, видно, не дбає, – доповів хтось із гурту.

– Не дбає! Та він проти Бога стає! – докинув другий.

– Зубожіли люди духовні, – проповідав дальше чернець, – вина не мають за що купити, на борщі службу Божу правлять.

– А де ж хто видів, щоби борщ перемінився у крові, – кликав якийсь дядько з розпукою.

– В чаші замість просфори мухи і всякі насікомі, – кричав, підвищуючи голос, монах.

– Тихше, ще почують! – сіпнув його хтось за рясу.

Монах замовк, але за хвилину почав знов трясти головою і нібито шепотом розповідати:

– Ті з попів, що під його дудку танцюють, ситі й одягнені гарно, а ті, що старої віри тримаються, в голоді і холоді Господеві служать, собак по вулиці дражнять, дітям на поруганіє видають себе, як ось я.

– Антихрист… – промовив хтось, і цілий гурт замовк.

Чуйкевичеві було ясно, що про царя мова. Він дивувався, як воно можливе, щоби цар мав таких ворогів у народі і не боявся. Один чоловік усіх за карк держить і давить… Бо сильний.

Черця покликали в канцелярію, люди без нього балакали з собою.

– Тепер вже і сонце по-давньому не світить.

– Добре кажете, бувало, влітку то з мене піт, як струмки на весну, ллявся, а тепер я жари ніби й не чую, – казав якийсь старенький дядько.

– Кажуть, як він нову столицю збудує, то й сонце поверне туди, в нього буде тепло, а в нас студінь.

– Гадаєте? З чортом можна все зробити. Бог хіба на добре поможе, а чорт до всього готовий, тільки душу йому запиши.

– Тихше! – і розмова знову притихла. Чекали на чергу, монах довго сидів. Годі мовчки стояти. Якась жінка почала:

– А вже найгірше – то тії постої. Крадуть, як круки, під землю сховай, а москаль добуде.

– А походи? Гонить нами та й гонить. Ще трохи, а самі жінки й діти остануться, самі каліки. Винищити хоче народ християнський, от що!

– Кажуть, що й жінок буде в нас набирати, бо там їм мало, та й дуже-то зимні.

– А що гадаєте, і жінок забере, а нам нашле якихсь чортиць з хвостами, тю!

– Що то, то вже ні, бо гетьман жінок любить, – не дасть, – перечив, усміхаючись, якийсь дячок з червоним носом, мабуть, бурсак, що забагато пив і з бурси прогнали.

– А хіба в і н і гетьман – то не одно? В одного пана служать, в того, що коротше копито…

– Чули ви, дядьку, що дзвонять, та не знаєте, де. Гетьман служить, а тамтой ні, бо він сам… чорт.

– Тс-с-с…

Чуйкевичеві зимний піт виступив на чоло. Хотілося йти і кричати: «Люди, гетьман не винуватий, він вам добра бажає, вірте йому!»

«Але яке ж це добро може бути, – гадав собі, – коли народ у такій темряві блудить, сам не знає, куди йде. Хто його сильніше зашморгне, той і потягне. А пусти їх, то в болото залізуть, як за татарських часів».

На подвір’я заїхав візок, двокінний, не дуже-то панський, отак хуторянський. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася в покої.

По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть, за ділом.

Так воно й було.

Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в коршмі.

– Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився. «Хай я його, – казав, – один маю на всю Україну», – говорила шинкарка.

Чуйкевич зачув і своє ім’я. Йому зробилося соромно: не годиться військовому канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов надолину.

В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала. Чуйкевич ходив по них, як по лабіринті.

В однім стрінув Мотрю. Вишивала.

– Ти казав, – почала, не підводячи очей, – нібито я дуже щаслива, бо багатого батька донька. Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під липою гуторить. Я. сама. Щоби хоч з Батурина мої дівчата поприїздили, заспівали б. А так, – скучно. Я ніби птаха в золоченій клітці, а мені хочеться щось робити, не таке-о, – тут показала на своє вишивання, – а щось путнє, якесь діло, гідне людини, а не раби.

Чуйкевич не знав, що відповісти. Мотря, помовчавши хвилину, казала дальше:

– Ота-о, коршмарка, – то злий дух. Вона мені всячину нашіптує до уха, щоб цриподобитися. Дещо вона знає, бо має гарних доньок, ти ж бачив.

– Гарні.

– Ще й які! За ними пропадають наші панове, а вони від них і гроші і всякі тайни добувають. Так, так, гарної жінки бережися, козаче, бережися! Шинкарка ота маму (та я це тільки тобі кажу) проти гетьмана бунтує. Чому й пощо? – не знаю, видно, комусь того треба. А я собі гадаю, що раз він наш гетьман, так треба йому вірним бути. А твоя гадка яка?

– Аж до смерті; на те я козак, щоб не зрадити свого отамана.

– Люблю тебе за те.

– Тільки за те?

– Я хотіла сказати – хвалю.

– Мило мені почути похвалу з твоїх уст, Мотре.

– Справді?

– Я не пустомел, на вітер не говорю.

– Я також не люблю пустих розмов, а вже з тими любоньками та квітоньками то хай до мене ніхто не приступає, бо, їй-Богу, хоч я генерального судді найулюбленіша донька, а зуби виб’ю.

– Знаєш, Мотре, що? – сказав нараз Чуйкевич, – Як бачу, є дещо спільного між нами.

– Що таке?

– А то, бачиш, ти не любиш говорити на вітер, і я не люблю, ти кажеш, що треба гетьманові вірним бути, і я це кажу.

– Твоя правда. І тому, мабуть, ти мені цікавіший від других.

– Тільки цікавіший?

– Невже ж це мало? – піднесла очі і глянула на нього. Перед Чуйкевичем ніби хтось небо відчинив, і ніби якась надземська сила тягнула його туди. Та на воротях раю стояв ангел з огненним мечем. Мотря знов очі спустила вдолину.

– Гей-гей! – казала, – які ж бо ви, хлопці, дурні, які дурні! Яка-будь юбка – і серце загориться, як губка. Коли б я хлопцем була, то за мною гинули б дівчата.

– Певно.

– Авжеж, що певно, бо я їх брала б не плачем, а мечем, я би їх, як пожежа, палила, як гураган, мела! – Кинула роботу геть, стала і, затискаючи долоні, говорила: – Ах, яка розкіш бути сильною, великою, грізною, яка розкіш! Як я такої розкоші бажаю. Іншої – ні, лиш такої! На дикого, нев’їждженого коня сісти, щоб почув твою силу, і гнати, гнати наосліп, тратуючи все, що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, – хай пропадає! Гнати, щоб позабути все й побачити щось нового, великого, може, й страшного, жахливого, але іншого, як – це! – Сіла й рукою» повела кругом себе.

Чуйкевичеві огонь поплив по жилах.

– Мотре, яка ти гарна, Мотре! – Підступив до неї. Горів. – Мотре, – казав, – говори дальше або ні, краще мовчи. З ума зійду! Мотре, ти мусиш бути моєю. Чуєш? мусиш!..

– Я мусу не знаю.

– А будеш, кажу тобі, будеш моєю! Будеш! – говорив, простягаючи руки, ніби хотів її пірвати й понести геть.

Але нараз руки опали йому безсильно, і голова похилилася вділ. Повернувся і вийшов.

Дивилася за ним, поки не зачинив за собою дверей.

– Ха-ха-ха-ха!


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 108 – 112.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 122

Модифіковано : 4.05.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.