Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / У новому дворі

Мазепа

Мотря

У новому дворі

Богдан Лепкий

Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці стояв серед спорого шмата землі між річками Грумою і Стехою.

Гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки – чого ж ще більше можеш ти забажати собі, душе українського пана? Як далеко оком кинеш, усе його – і земля, і люди, і навіть то небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить.

Пан генеральний суддя любив будувати. П’ять церков поставив, не такі, як Мазепині, але все-таки гарні. А дворів кільки в нього, кільки млинів, винокурень, коршем, – великий багатир був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав.

Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир, дуже великий.

А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала мужа і всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч би весь світ загорнути для себе.

Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: «Як верну, то доповім решту».

Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина двора від головного в’їзду під нависом. Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам’яних сходах, широких і вигідних.

На горищу, теж від головного в’їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть, геть далеко понад верхи дерев, аж На Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину, може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде.

Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна із своєї краси на цілу Україну.

З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей.

Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а саме – гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім – Бог в дім, та ще коли гість любий. Гостити було чим. Ніхто такого гостя не питав, пощо він приїхав і коли від’їде, сидів доки схотів.

За двором велике подвір’я з усякими господарськими й канцелярськими будинками, а там церковця, а там вітряки, а за ними поля й луги, на яких гуляють табуни коней, випасаються стада товару й перекочуються білорунні отари овець.

Між Грумою і Стехою вирито глибокий рів і напущено води. Двір Кочубея стоїть, як на острові. Та вода – то ніби один, більший перстень. А другий – високі вали, на котрих уставлені гармати, а третій, найтісніший, – це густий гостроверхий частокіл з такого старого й твердого, довгі літа у воді моченого дуба, що його тепер ні сокира, ні огонь не береться..У брамах стоять варти.

Від головної брами до двора крутиться поміж корчі вузька доріжка, бо в’їзду не вспіли ще по планам зготовити.

Так само великий сад ще не влаштований. Щолиш витинають доріжки та копають ставки. На найбільшому сиплять острів. Багато тут роботи. Мотря цікавиться нею.

Як гарний день, вона не виходить з саду. Доглядає робіт. Дівчата співають, розказують усячину про відьом, опирів, козаків-невмираків. Мотря любить слухати. Вона не скора до розмови, але прихильна до дівчат, нікого не кривдить, і її дуже люблять. За нею, як тінь, снується її няня. В городі няня, а в дворі тітка – це її два найвірніші други. Та ще пажа має, хлопчика десятилітнього, гарного, як малювання.

Няня стара, літ понад сто. Ще її маму Любов Федорівну на руках виносила. Вона всім тикає, ніби вона тут найважливіша особа. Всі її шанують, ніби бояться. Батьків та дідів нагадує. Ніби вона не жива людина, а дух старовини, що зв’язує теперішнє з давно-давно минулим.

Няні все вільно. Любов Федорівна яка, а няня і її не раз правду в очі скаже, і Любов Федорівна змовчить. Няня вже добре й ходити не може, костуром підпирається, як патерицею черниця. Мотря її попід руки веде.

– А тих квіток ти, Мотренько, не ~кажи викидати, не годиться, це дівина. Де дівчина в хаті, там добре, як є дівина в городі.

– Пощо? її тут стільки, що аж жовто. Не люблю я жовтого цвіту.

– Не люблю, не люблю, а дівину люби, – пригодиться. Кажу тобі, – так слухай. Вам, молодим, лиш усякі менуети та контраданси в голові, а давні дівоцькі звичаї забуваєте. То недобре. Давно в нас тільки «горлиці» та «козака» гуляли, а жили, як Бог приказав, а як любилися, Боже ти мій! Оця дівина – одна з квіток кохання. Пригни її та камінцем приложи і погадай собі, Щоб любий приїхав, а третього дня камінь відкинь, а дев’ятого дивися, ось він і є… Мусить приїхати, мусить!

– Я любого не маю, – казала, всміхаючись, Мотря.

– Зелено – буйно, молодо – дурно. Невже ж ти не знаєш, кого тобі Господь судив? Але когось він уже, певно, вибрав для тебе, кажу тобі, що вибрав, тільки ти ще не знаєш, кого.

– Не знаю і на кого не гляну, то все мені здається, що не той.

– Вередлива ти, Мотренько-душко, перебірчива, а то гріх. Бог як сотворив тебе, то сотворив і для тебе, бо тебе ще не було, а він уже ріс. Хлопець воли гонить, а дівчина ще ся не вродить, а його догонить. Так ти вже свого догонила.

– Не знаю. Може.

– Але я знаю. Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина.

І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила камінцем. «Побачимо», – сказала, обтрушуючи землю зі своєї суто золотом перетиканої плахти, і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм провідником напереді.

Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться – чужі.

– Не вгадали ви, няню, – казала, сміючись, Мотря, – Ми щолиш загадали собі, а він уже й є.

Стара грізно подивилася на свою панночку: «Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре, накличеш ти собі лиха на свою бідну голову, ой, накличеш!»

Нянин син, теж уже добре, підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв і що під його догляд відданий був новий двір у Ковалівці, побачивши над’їжджаючих козаків, вийшов їм назустріч.

– Здорові були, Серафиме! – казав Чуйкевич, пізнавши старого. – Що ви тут робите?

– З ласки панів доглядаю їх нового двора.

– А пани дома?

– Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там – у городі. – І старий показав на стежку, на котрій стояла Мотря. – Прошу йти до панночки, а козаків я вже приміщу гарно. В нас тут широко. І для цілого полку місце було б.

Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Сап’янцевим черевичком сливку з доріжки скочувала. Одною рукою підперлася, другою щось няні показувала.

Няня, кашляючи, відійшла.

«Богиня!» – майнуло Чуйкевичеві крізь голову.

Підійшовши на кілька кроків до неї, лівою рукою шаблю притримав, правою шапку зняв, до грудей притиснув і поклонився.

– Вітайте, пане Чуйкевич! – сказала Мотря і подала йому руку.

Злегка підніс її до уст:

– Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей.

– Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала.

– Так-то й пізнала, коли паном назвала. Я твій слуга. Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку “голову вложити.

– Ти до батька? – спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос.

– До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, – відповів козак.

– Від гетьмана?.. Що ж він, здоровий? Не жениться?

– Славити Бога, здоровий, а чи жениться, не знаю.

– Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак.

– Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! – понеслось по Кочубеєвих садах. Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки.

– Чого ж то ми так, ясна панночко, від щирого серця сміємося? – спитався її.

– І як же не сміятися, почувши щось такого? Бо невже ж є такий дурень, щоб здорову голову клав під Євангеліє?

– Гадаю, є, і то не один, – відповів, а подумавши хвилину та набравши відваги, додав: – От них же первий єсьм аз.

Обкинула його очима з ніг до голови:

– Відважний!

– Чому б то ні?

– А тому, що хто візьме мене, велику біду візьме.

– За годину щастя варт вік горювати.

– Всі ви таку пісеньку співаєте, поки нас на неї не піймаєте, а тоді переходите на іншу нуту.

– Мотре! – почав козак, але вона перебила йому:

– Не будемо перекидуватися словами, як діти м’ячем, ходімо краще в хату. Ти здорожений, Київ не в сусідстві, може, й не обідав, а незабаром і вечеряти пора. Ходім! – казала, ніби приказувала, як цариця.

Чуйкевич ішов послушно за нею і не міг надивитися на її стать струнку, гармонійну і на хід ритмічний, як найкращий танець.

– Це наше новосілля, – говорила, заточуючи рукою великий круг. – Завтра, по дневі, роздивишся краще. Гарно тут, гарно, а все ж таки скучно.

– Кому ж тоді весело, як тобі скучно, Мотре? Тільки багатства, так тебе всі милують, Господь ніби создав тебе для щастя і раювання.

– А мені скучно, Іване.

Чуйкевич відповів те, що, мабуть, усякому прийшло б було на гадку:

– Може, ти за подружжям скучаєш?

– Ха-ха-ха! – залунало, як перше. – Пальцем у небо ткнув, а може, голодній кумі хліб на умі? Може, це тобі наскучила гетьманська служба і рад би шаблю за юпку проміняти? А мені прямо скучно, та й годі. Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, всі ви наскучили мені – розумієш? Всі! – і притупнула ногою. – Який не привіється, все те саме править, як ножик, складається, медом дише, – ох! Хоч би один щось іншого сказав, щось нового…

– Сама ти винувата, Мотре.

– Я?

– Як не ти, то Господь, що таку гарну тебе создав. Тоді на тебе байдуже дивитися, дівчино. Прости, коли вразив.

В словах його почувався біль. Мотря глянула і злякалася: побілів, уста йому посиніли, ліва рука дрижала.

– Що тобі? – спитала зі спочуттям.

– Нічого, Мотренько, нічого. Я ранений… Тільки не кажи нікому. А вже генеральному судді ніяк не треба того знати. Тільки тобі розкажу.

Повела його в двір, в гостинне крило. Тут було тихо. Відчинила одні двері, другі, треті.

– Отут буде тобі добре, спічни!

За хвилину принесла ящик з ліками, вино і воду.

– Дай осмотрю рану. Не бійся – вмію я всякі болесті лічити. Крім одної, – тут усміхнулася лукаво. – І не зімлію, я не з тих… Рана, як бачу, перев’язана добре, – говорила, – нічого боятися, це з упливу крові і перевтоми… Розказуй, якщо можеш.

Чуйкевич розказав, як з москалями зчепився: коротко, просто, щоб не виставляти себе героєм.

Присіла біля нього на дзиглику, й очі її розпалювалися, сіяли…

– Дощі сполочуть кров, земля трупів прийме, люди вернуть до своєї роботи, – повторив слова старого діда. – Така-то наша Україна.

– Така-то наша Україна, – прошептала за ним.

Крізь вікно поміж їх обличчя впав промінь заходячого сонця, як меч.

Примкнула очі і, ніби засоромлена, стиснула його за руку:

– Прости, що я тебе так неввічливо, так дивно привітала. Не будь лихий на мене. Мені дійсно наскучили всі тоті білоручки, що підлабузнюються до мене, бісики пускають, не так до мене, як, може, до батькових маєтків. Бачу, що ти не з тих. Будьмо собі приятелями.

Чув, як серце її голосно билося в груді, ніби перепілка у жмені. Забув про рану, про свої пригоди, про весь світ.

– Нехай буде, як ти того хочеш, Мотре! – сказав, не випускаючи її руки.

– І що б нам доля не судила, приятелями оставаймо, як колись, за діточих літ. Подруж багато в світі, а приязні мало.

– Приязні мало… – повторив сумно козак.

– Дивна я, дуже дивна і приятелеві мойому не бажаю, щоб женився зі мною. Біду собі візьме. Правда?

– Не знаю, Мотре. Але якщо маю щиро казати, то все-таки я поборовся би з тою бідою.

– Який-бо ти! Остав! А то знов щось таке стане поміж нами, ніби хмара. А так гарно було. Так гарно, коли ти розказував… «Така-то наша Україна…» Відпочивай. Скажу, щоб тобі тут подали вечерю. Тітці повім, що дуже здорожений, спати хоче. Ніхто від мене і слова не добуде. Мені кажи – все одно, що в горючу піч папір кидай. Ще краще, бо в печі попіл останеться, а в мене й того ніхто не добуде. Батька мого не бійся. Він добрий, тільки бідний, хоч такий багач, а мати, – я навіть не знаю, чому моя мати така до тебе прихильна, все лиш «Чуйкевич» та «Чуйкевич»! Аж мені остогид був цей Чуйкевич.

Засміялася і вийшла.

«Дійсно, дивна дівчина, – погадав собі козак. – Годі її збагнути. Як море, манить і тягне до себе, незглубиме море… Коли доторкнулася рани, рана перестала боліти. Зате серце болить… «Приятелями будьмо…» Та невже ж буває приязнь між хлопцем і. дівчиною? Краще б був гетьман когось другого вислав до Ковалівки, не мене…»

– Краще так, як є! – сказав собі рішучо і примкнув повіки.

Крізь вікно вливалися пахощі літньої ночі. Бовваніли дерева непорущливі, як привиди, десь далеко на виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний, як млиновеє коло. В млині часу.

Потемніло небо, та тільки на часок. Бо незабаром вискочили на нього зорі, багато їх, багато, і небо мов повеселішало, знову зробилося ясне, до спокійного моря подібне.

Але тіні з землі вже не уступали.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 86 – 92.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 186

Модифіковано : 24.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.