Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Перелім

Мазепа

Мотря

Перелім

Богдан Лепкий

У Мотриній спальні на горищу низьке, але широке вікно, прислонене занавісками.

Хоч сонце вже давно зійшло, темно тут і тихо. Тільки голландський годинник на комоді тикотить, рахуючи хвилини, що кануть у вічність, як у безодню.

Розкішні троянди в поливанім глечику на столі голови похилили, бо не можуть діждатися, щоб Мотря встала, розсунула занавіси і впустила сонце, котрого нині так багато-багато!

Коли ж вона встане?

В Кочубеєвім дворі вже всі за роботою давно. Там така біганина нині, ніби генеральний суддя доньку віддає.

Кухар пріє, вимахує варехою, гукає на своїх хлопців, на дівчат і жінок, що з грубшого приладжують страви на нинішній, гетьманський обід. Старий ключник ніг собі не чує. Бігає від пивниць до покоїв, сопе і пріє, бо знає, що над ним і над усією службою у дворі спочиває всевидячеє око Любові Федорівни, зорке й нетерпляче, що не любить нічого і нікому прощати. Провинив, так покутуй.

У возівнях – возня. Готують місце для гетьманських повозів, а свої викочують у повітки.

У великій стодолі стоять табори Кочубеєвого сина Василя й старшої доньки Ганни, що ще вчора приїхали, щоб помагати батькові й мамі Приїхали і Мотрині дівчата з Батурина, і всілякої другої служби з інших Кочубеєвих дворів наїхало чимало.

В широких сінях на долині музика прібує інструменти. Капельник сердиться на музикантів, що вони невиспані чи нетверезі. Грозить, що смичок на них поломить.

Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. Здивовано глядять німецькі та венецькі зеркала зі стін, і узористі долівки у покоях скриплять під ногами прислуги, ніби питаються: що се?

А Мотря спить…

Одна кватирка у вікні відчинена. Крізь неї продирається поранний легкий вітерець і ворушить білими занавісками при Мотринім ліжку, ніби хоче збудити її.

Мотря не встає.

Аж заскрипіли дубові кручені сходи, що вели з сіней на горище, відчинилися низькі двері, й увійшла Марія Федорівна.

– От одра і сна воздвигл мя єси, Господи, ум мой просвіти і серце і устні мої отверзи, – шептала поранну свою молитву. – Внезапно судія пріідет, і коєгождо діянія обнажатся, со страхом зовем свят, свят, свят, єси Боже наш.

У чорному вбранні, з чорною хусткою на голові, з-під котрої добувалися наверх жмутки сивого волосся, виглядала серед сутінків у спальні, як у келії черниця.

При дверях стала. Входила з ясного в темне і не бачила нічого.

– Отврати лице твоє от гріх моїх і вся беззаконія моя очисти, – шептала зів’ялими устами. Правою рукою хрестилася, а лівою робила собі дорогу між кріслами і стільцями, в неладі розкиненими.

Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі. «Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Федорівна вже питалася, чи Мотря нині встане».

– Mотре, Mотре!

Занавіски не розсувалися.

«Хай ще хвилину спічне. Нема нічого над такий здоровий сон».

Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі, з дрібними мережками, а тоді й килимкові важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток, доторкалося кожного предмета, ніби тішилося, що його туди впустили. Троянди в глечику оживали, підносилися, ніби заглядали в вікно.

– Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, – сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. – Дай Боже, щоб і в добрі від нас від’їхав, Любов Федорівну прихиливши до себе… Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. – Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: – Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре!

– Зараз, тіточко, зараз…

Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в утлі, прибрана розкішно вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала:

– Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоего, Христа Бога нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігающим, – амінь.

Занавіски розхилилися.

В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним русим волоссям по коліна, стояла Мотря.

Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося…

– А-а-а!

– Заспалася, Мотре?

– Пощо ви мене будили, тітусю?

– Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині.

– Ще наврочуть… Ха-ха-ха! Боюся й виходити… І не вийду.

– Так не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, – це була би зневага для нього, а для батька прикрість.

– Яке гетьманові діло до мене?

– Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати.

– Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я.

– Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре.

– Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками, на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду.

– Мотре, ти знов!

Мотря на лавці присіла. Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її.

Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на те біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, на пишні повні уста.

– Яка ти гарна, Мотре!

– Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у зеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.

– Гріх так казати, дитино.

– Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не має.

– Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожда дівчина переживає їх.

– Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують.

– Що ж таке?

– Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути?

– Він твій батько, Мотре.

– Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, – мужчину треба поважати.

– А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?

– Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити.

– Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують.

– Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько м’ягкий і милосердний, гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година, – судний день… – Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. – Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь!

Марія Федорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала в гаряче чоло:

– Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся, – заспокійся, віджени чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду!

Мотря дрижала, як у лихорадці.

– Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад, пекло, ад, – ох!

Головою вдарила об стіну.

Марія Федорівна підбігла з водою.

– Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. Не пріідет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда і васіліска наступиш і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і… Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його… Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго…

Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для її очей навіть стін не було, дивилася ними в безвісти:

– Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, грюхоче грім, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля! Наварили, напекли, нарвали пахучого зілля, червячки, світлячки і співучі птички, соловейчики, кочубейчики, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Марія Федорівна тричі хрестить її:

– Благослови деше моя Господа і вся внутренная моя імя святоє єго!

– Не хрести мене, тітко, не хрести! Краще візьми ніж та заріж, заріж мене, я одержима, я божевільна.

Марія Федорівна притулила руки Мотрі до своєї груді. Мотря чула, як голосно билося її серце:

– Мотре, дитино моя, чуєш, воно для тебе б’ється, воно для тебе жиє. Ти не божевільна, ти своєвільна, розпещена батьківською рукою, а маминою дратована щоднини. Заспокійся, я біля тебе стою, я за вас усіх спокутувала гріх, давно, давно. Глянь, уста мої, як полотно, а волос білий, як сніг. Терпіла я, терпіла за вас усіх, за тебе, Мотре, теж.

– За мене? – спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю.

– Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитино люба.

Мотрина голова опинилася на лоні Марії Федорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Федорівна гладила чоло своєї сестрінниці, як вітер квітку в гаряче полуднє, і нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова:

– Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так…

Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою.

Марія Федорівна боялася одного, – щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі – Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку, як тепер, ще не було.

– Розведох очі мої вгору, отнюд уже придеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю.

Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом:

– О-о-о! Зимно мені, тітусю!

– Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива… Батько вже настрічу гетьманові поїхав, – натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.

– Гетьманові? Якому гетьманові?

– Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!

– А Богдана Хмельницького бачила коли?

– Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в’їздив. Ніби крізь сон бачу.

– Гарно було, правда? Так величньо, так гордо, так що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що?

Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро:

– Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького.

Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята.

– Гарний був Сомко? – питалася Мотря.

– Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної… високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить – то справді по-гетьманськи.

– І ти любила його?

– Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна…

– Великого хотів, – з жалем сказала Мотря. – А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх… Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?

– Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман – ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній.

– Справді?

– Так собі гадаю.

Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.

– Тітко, а що сталося з Сомком?

– Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?

– Читаю їх, але що живе, то не писане слово.

Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні… Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.

Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.

– Як вивели його на поміст, – кінчила, а голос її дрижав від великого болю, – як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. «Що, – каже, – таку голову рубати?» А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було… Двадцять літ! – сказала й зайшлася плачем.

Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.

– Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?

– Любов сильніша від смерті.

– Любов сильніша від смерті! – повторила Мотря. – О-о-ох! – зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала.

Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.

– Як на Великдень, – сказала Мотря, – і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на Великдень. Добре, тітусю?

Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста.

Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:

– Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!

Дівчата приладили усе як слід.

Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.

Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.

– Заспівайте що, дівчата, – просила.

– Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню – і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, – захочувала Марія Федорівна.

Але такої пісні дівчата не могли підібрати.

– Так заспівайте тоді про Мороза, – просила Мотря, бо вона тую пісню любила.

Ой вивели Морозенка на Савур-могилу:

– Подивися, Морозенко, та на свою Україну. –

Вони його не стріляли, ані не рубали.

Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.

Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір’ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень.

Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді?

За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі.

– Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!

– Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.

– А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.

– А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана, тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.

І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перед, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.

– Кращої панночки на цілій Україні нема, – шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.

– Спасибі вам, дівчата! – сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над’їхати гетьман.

Дівчата прибрали хату.

Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:

– Гетьман їде!..

Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в’їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.

Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір’ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого.

Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки.

Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, – одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих красок, що мерехтіли кругом.

«Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отсе чорне вбрання, як черниця», – думала собі Мотря, задивлена в простір.

Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала:

– Їдуть!

Мотря ніби збудилася зі сну.

– Охочекомонний відділ, – казала тітка, – бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А напереді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому коні… Женуть, ніби вірли летять… Махнув пірначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали… Їздці…

Мотря голову вперед подала – дивилася.

– На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, – вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить.

Мотря з кріслом присунулася ближче вікна.

– А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться, Войнаровський і Орлик… Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ти наша золота, чого ж так дуже задумався?

Мотря встала з крісла і притулилася до тітки.

– І вони вже в нашу вулицю скрутили… Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько, а біля нього він – гетьман!

Мотря подалася крізь вікно вперед. Тітка її за стан обіймила, щоби не впала. Тихо, лиш дзвони грають, лиш моздірі ревуть, лиш народ «слава, слава!» кричить.

– Гетьман у нашу вулицю скрутив!

Ніби причинна, з замкненими повіками Мотря назад у своє крісло паде. Уста розхиляються, груди підносяться високо, мерехтять на них перли, як на морських хвилях.

Дівчата липнуть до вікон:

– Гетьман у нашу вулицю скрутив… Їде… за декілька хвилин перед брамою пристане…

Мотря зривається, встає, очі розплющує широко, рукою по чолі веде і, знімаючи голову вгору, приказує дівчатам:

– Біжіть у город і зривайте троянди! Усі! Усі!


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 130 – 140.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 105

Модифіковано : 4.05.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.