Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Л / Богдан Лепкий / Проза / Мазепа / Мотря / Кочубеї

Мазепа

Мотря

Кочубеї

Богдан Лепкий

По сніданню та по добрім обіді, котрий їли втрійку, себто: Чуйкевич, Марія Федорівна і няня, – бо Мотря і до обіду зі свого горища не зійшла, – Чуйкевич пішов до себе.

Положився, бо все ще чув біль і утому.

А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше.

Дійсно, якась незбагнута душа.

Вже дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде.

– Ти куди?

– Не знаю. Наскучило мені.

Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, – то йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гіллячка – і вже кінь готовий, та ще який! Баский та гострий, як у якого сотника. А скільки пташиних гнізд у садку, скільки риби в річці, – що там дівчина?

Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, – від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї.

Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе, як не наяві, то у спогаді, і за тим усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила.

Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто? Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив і тепер щасливий, як його зневажають? Він гарних батьків син, як не багатством, так родом і заслугами козацькими Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві, попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх скочить. Дівчині найгірше зрадиться, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так, або полковник, або покойник, побачимо…

Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній затишний… Мрії!..

Його гадки перебив гамір дзвонів.

Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.

Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.

Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ.

Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже.

Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір’ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.

Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Карета завернула кругом на подвір’я.

Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.

– Го-го-го! – гукнув Кочубей. – Кого я бачу, що за гість!

Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.

– Та пусти, бо задавиш хлопця! – озвалася Кочубеїха. – Дай, хай і я з ним привітаюся.

Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.

– Що ж тебе пригнало до нас, брате? – питався Чуйкевича Кочубей. – Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас оце случаем?

– Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він.

– Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьман хоче? Побачимо.

Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише.

Перед двором чекала Мотря.

Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово:

– Вийшла?

Мотря привіталася з мамою і батьком.

Батько ніби і про лист гетьманський забув, повертав донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював:

– От така! Бач, яка!

– Ходи ж бо вже! – наглила Кочубеїха. Увійшли в двір…

Мотря лишилася на ганку. Чуйкевич підступив до неї.

– Гарний нині день, – почав, щоб щось сказати.

– Еге ж, гарний, і не лиш день, а й вечір. А може, в тебе ще день?

– Як дивлюсь на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить.

– Компліменти. Підпускай москаля, підпускай!

– Мотре, чого ти лиха на мене?

– Я лиха?

– Як не лиха, то байдужа!

– А хіба ж це гріх?

– Не гріх, але ти вчора сказала, щоби ми собі приятелями були, а раз приятелі, так і не байдужі.

– Або байдужі, або ні, як коли. Не люблю я облуди.

– Або я облудник?

– Ні!

– Так чому ж ти мене не любиш?

– Я? Тебе? Не люблю?

– Так, значиться, любиш?

– Хочеш знати правду?

– Хочу…

– Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других, і тільки.

– Спасибі і за це, – сказав козак, стискаючи дівчині руку.

– А де ви, молодята? – гукав з покоїв Кочубей. – Ходіть тут, хай подивимося на вас. Які самолюби.

Пішли.

Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа залишена на канапі і дивилася на свої руки. Це вона звичайно робила, як не хотіла щиро говорити.

Кочубей ходив, ніби підбігаючи від дверей до дверей.

– Засидівся я у тій кареті, – казав, – тепер ходжу як не своїми ногами. Але ти не дивися на мене, що я ходжу, сідай.

Чуйкевич стояв, бо не годиться сідати, поки старші не сядуть.

– Пише мені ясновельможний, що за десять днів, себто віднині через шість, відвідає нас у Ковалівці. Що ж, велика честь…

– Ще й яка! – підхопила Кочубеїха.

– Будемо гостеві раді, – говорив дальше Кочубей.

– Авжеж, що будемо, – доповіла Кочубеїха.

– Вгостимо його на славу.

– Егеж, на славу.

– Так тоді, – почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, – позвольте, ваша милосте, попрощати вас.

Мотря глянула на Чуйкевича, а потім по черзі на батька й маму.

– А то ж то як? – питався Кочубей.

– Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються, і вернемо в Київ.

– Так ти гадаєш? – казав, стаючи перед ним, Кочубей, – то ти ще не знаєш світові ладу. На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу.

Чуйкевич хотів випрошуватися, казав, що боїться, щоб гетьман не гнівався на нього, але Кочубей стояв крайньо на тім, що він хазяїн у своїй хаті, і що хазяйських прав навіть гетьманові не поступить.

– Забув ти, козаче, що з генеральним суддею не слід заходити в процес, го-го-го!

Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича як чоловіка. Його годі було не любити. До того вони не одну кришку хліба з собою ділили, не одну дощову годину під тим самим окопом перестояли, і коли б добрі люди не пхали пальці поміж них, вони оставалися б щирими приятелями, забуваючи про ті дрібні порахунки, які між ними бували. Та ще одна гадка всміхалася Кочубеєві, а саме, що його дружина, Любов Федорівна, чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить свого мужа в спокою, – а це щось також варте!

– От і піймали козака! – казала Кочубеїха, показуючи на Чуйкевича. – Але ж бо й засоромився бідолаха, що хоч з гетьманом хліб-сіль їсть, а з Кочубеєм справу програв. Не журися, якось воно буде, гетьмана уговкаємо, це я вже на себе беру. А може, ти боїшся, щоб люди не сказали, що ми тебе до Мотрі ловимо?

Мотря здвигнула раменами.

– Донька ваших милостей, – відповів Чуйкевич, – не з таких, щоб до неї треба ловити.

– І я так гадаю, – додав від себе Кочубей. – Значиться, ти остаєшся в нас і поможеш мені приладити усе як слід до гостини такого «зацного» і достойного гостя. Роботи чимало, а мого сина ще нема. Він щолиш за які два-три дні надтягне. Поїхав відбирати жнива на хуторі. Багато всілякого клопоту з орендарями та намісниками маю.

– Малий маєток – клопіт малий, а великий – так і клопіт великий, – потвердив Чуйкевич.

– Про наші маєтки, – казала Кочубеїха, – люди казки розказують, а вони то й не такі вже великі, як вони собі гадають. У гетьмана куди більше гроша.

– На те він і гетьман, – перебив її муж. – Більший пан – кращий крам.

– Я в гетьманських економах не служив, – казав Чуйкевич, – але знаю, що гетьман щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а людям корисні діла.

– Честь йому за це, – похвалив Кочубей, – а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай.

– Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний.

– Часто я це від вас, молодих, чую: від Орлика, Войнаровського й других, а мені воно бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно. Всі ми люди грішні, го-го-го! Але мова мовиться, а діло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко?

Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами, переходячи цілу низку покоїв. А покоїв тих було багато, й не яких-небудь. То не була вже давнього типу козацька домівка, зі сволоками тесаними, з лавами дубовими й віками малими, а новомодний двір, у якому й князеві не сором було б жити. Салі просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані, або всякими паволоками криті, зеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові або хрусталеві, печі кахлеві або фарфорові з гарними насадами, з усякими квітами та амурами. Будували цей двір майстри, з чужих країв спроваджені, й робітники, що при них штуки будування та оздоблення вивчилися, і треба сказати, збудували гарно. Кочубей був гордий своїм новим двором й все щось нового вигадував, щоб його ще розкішніше прибрати. Багато дечого було ще не викінченого, скрізь чулося той дух, яким заносить від нових домівок.

– Це бачиш, – звернувся до Чуйкевича, – гніздо для моєї Мотрі. Хто візьме її, візьме й цей двір з нею.

Мотря встала й вийшла.

– Обидилася… Химерна вона дуже або попаде на когось, хто уговкає її. Нема такого коня, щоб на нього не сів добрий козак, треба тільки знати, як.

– Донька вашої милості, панночка, умна й характерна, і як попадеться чоловік, любий її серцю, то вони заживуть у вашій Ковалівці, як у раю.

Кочубей глянув на Чуйкевича з-під своїх навислих бровів, ніби зизом, і спитав:

– Так ти гадаєш?

– Я певний того… – повторив Чуйкевич.

– Сідай, – сказав нараз Кочубей, – побалакаємо. Чуйкевич сів неглибоко в фотель, лиш на краю, а руки поклав на колінах, злегка нагнувся в сторону генерального судді і слухав. Кочубей говорив:

– Не перший раз бачимося нині. Ти ще хлопцем був, а Мотря дитиною, як ми, себто я і Любов Федорівна, з твоїми батьками вас у своїх думках обручили. Бачить моє батьківське серце, що Мотря тобі не байдужа, тому-то й хочу тобі сказати, що ми не від того, щоб додержати нашого слова… Що ж ти на те? Мені треба знати, бо, певно, й до тебе доходили слухи, що із-за Мотрі в моїй хаті чимало турбот. Гадаю, чи не пора її віддавати, стане жінкою і відміниться. Що ж?

Чуйкевич встав і обняв Кочубея за коліна:

– Пане мій і добродію! Нічого кращого й ціннішого не могли ви мені сказати. Я козак, про кохання не вмію гарно говорити, й не такі гарні часи. Стоїмо під прапором Марса, а не Купідона. А все ж таки прохаю прийняти до вашого відома, що я почував би себе найщасливішим чоловіком на цілій нашій великій Україні, коли б Господь зв’язав мої руки з ручками вашої доньки.

– Ну, то й гаразд! – гукнув Кочубей, встаючи з фотеля, і вже хотів плескати в долоні, щоб покликати слуг та казати принести щонайстаршого масляча з пивниці, але Чуйкевич вхопив його за руки:

– Ради Бога, пане генеральний суддя, цитьте! Послухайте моїх слів до кінця і не полоште мойого щастя!

– Що такого?

– Як я це вспів дотепер зауважити, панночка Мотря – дівчина такої вдачі, що до неї треба здалеку заходити.

– Що значить – здалеку? Лучається надійний чоловік, батьки благословлять, і діло скінчене, – плетім вінок. Барвінку й рути чимало росте в моїх городах, а позолоти не підемо купувати, бо й правдивого золота досить знайдеться в Кочубеєвих скринях.

– Все воно правда, але ще більша правда, що силуваним коханням до щастя не дійдеш. Мотря добровільно мусить дати згоду, інакше нічого з того не вийде, я це вже знаю. І тому прошу вашої милості не поспішатися. Краще уважно та певно, ніж нагло та в пропасть.

Кочубей поправив свій злототканий цвітистий пояс, що постійно підсувався йому вгору, ніби хотів сховатися під пахи, і погладив вус.

– Може, ти й добре говориш, козаче. Мотря – дівчина крутої вдачі. Бог один знає, як її доля лежить мені на серцю, а так мені якось здається, що за тобою вона буде щаслива. Тому-то може, й не дуже політично почав я перший говорити, не дожидаючи, щоб ти заговорив до мене.

– За це я вам дякую, як батькові рідному, – сказав, низько кланяючись, Чуйкевич.

– Подякуєш, як поблагословимо під вінок, а тепер скинь пиху з серця і підпускай москаля, га, що ж, підпускай москаля, го-го-го!

– Вашої доньки, пане генеральний судде, ні гарними, ні влесливими словами не візьмеш, вона сама в собі мусить рішитися, щоби сказати «так» або «ні». І я одного з тих слів буду терпеливо дожидатися, – кажучи це, ще раз обхопив Кочубея за коліна, а цей пригорнув його до себе й поцілував, як будучого зятя, аж луск пішов по новій і не дуже ще обставленій салі.

– А тепер, – казав, – підемо на вечерю, бо мені вже серби в кишках грають, а чую, як у столовій тарілками дзвонять. Ходім!

– Що ви там такого цікавого розговорювали? – питала Любов Федорівна свого мужа, як цей увійшов у столову і, ніби сніп, повалився у свій високий фотель за столом.

– Про Київ балакали, – відповів, не загикнувшись, – про гетьманський двір, – і скоса глянув на Мотрю. Мотря наливала вишнівку в чарки з дорогого чеського скла і на срібнім підносі несла до стола, вважаючи, щоб не розілляти, бо наповнила по щирості.

– Позвольте, тату, піднести вам чарку, – сказала, наближуючись до Кочубея.

– В першу чергу піднеси нашому дорогому гостеві, бо так звичай велить. Перше – гість, а тоді – домашні, – відповів Кочубей.

Мотря, паленіючи, підійшла до Чуйкевича. Козак поклонився їй у пояс, але не брав за чарку. Хвилину стояли так безмовно проти себе, обоє гарні і – збентежені.

Батьки дивилися на них з великим вдоволенням. Кочубеїха лівою утирала уста.

– Чого ж ти стоїш, Мотре? – сказала. – Хіба не бачиш, Чуйкевич жде, щоб ти по старому козацькому звичаю пригубилася до чарки. Пригубися!

Мотря піднесла чарку до уст, що розхилялися злегка, як платки розцвітаючої рожі. Чуйкевич задивився на неї, як на образ. Чула його влюблені очі, рука задрижала, і чарка покотилася по новій лискучій долівці, і смачний напиток червоним струмком поплив до порога.

Чуйкевич присів, щоб позбирати скло, але надбіг Мотрин чура і зробив лад, а Кочубей озвався:

– Де чарки б’ються, там сльози не ллються, про мене – побийте хоч би й усі, щоб ви тільки горя не знали. Пригубися, Мотре, вдруге.

– Ви, мужчини, тільки й знаєте, що посуду бити, – говорила Кочубеїха до мужа. – Вам вона буцімто й не потрібна, а не знаю, з чого їли б та пили б, як тарілок та чарок не було би. Хіба з корит та з коряків, як на Січі.

– Коли потовчемо скляні та фарфорові, то обзаведусь срібними й золотими, – Кочубея на це стати, – відповів Василь Леонтійович, випиваючи три чарки одну по другій. – В Тройці Бог пребиваєт, – почав приговорювати, але жінка припинила його:

– Знаємо, знаємо, чотири сторони світу, п’ять пальців і так дальше, аж до двадцять, та нанині й трьох досить, ти й так на печінку недужий, краще їдж!

– Чуєш, козаче, як тії люті жінки знущаються над нами, – повернувся Кочубей до Чуйкевича. – Уважай, щоб не попав у таку неволю.

– Своєї долі і конем не об’їдеш, – відповів козак, кидаючи оком на Мотрю.

Мотря сиділа безмовно, ніби тільки тілом була між ними, а душею іншими світами блукала. Тітка й няня з жалем споглядали на неї, а мати – мов на ворота дивилася.

– Ти, Мотре, дальше й говорити забудеш, – казала.

– Коли старші говорять, то молодшим слухати годиться, – відповіла Мотря.

– Добре, дочко, кажеш, – замітив Кочубей, – молодим слухати годиться. Слухай і будь послушна, го-го-го!

– Чого ти так голосно смієшся, як у коршмі? – спитала його жінка, – побудував палату, як який князь, а сміється, як напідпивку чабан.

Кочубей, замість відповісти жінці, повернувся знову до Чуйкевича:

– Чув? Уважай же, щоб не попав у жіночу неволю, бо вона гірша від вавілонської, з неї тебе ніхто не виведе. Бо то, брате, так: дере коза лозу, а вовк козу, а…

– Та до чого ти це балакаєш? – перебила йому жінка.

– Дай докінчити, тоді й побачиш, до чого.

– Та як же таку дурницю при чужім козаку говорити, він, певно, вже і без тебе чув.

– Ні, ваша милосте, про козу і лозу я ще не чув, – заперечив Чуйкевич.

– О, бачиш, – втішився Кочубей, – він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юриста дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба та дере за чуба… го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав?

Любов Федорівна повернулася лицем у другий бік:

– Коли ти щось мудрішого скажеш?

– Що ж такого?

– Хоч би про Київ, про царя.

– Що ж тобі про царя говорити? Він великий чоловік, дійсно великий, гадаю, переступив би через тебе, як я через поріг.

Кочубеїха махнула рукою:

– Ет!

– Не «ет», не «ет», коли б ти побачила його, то, може, й зі мною інакше балакала б, набрала би страху перед мужчинами. Він таки, їй-Богу, страшний.

– Коли страшний, – озвалася Марія Федорівна, – то пощо про нього під ніч говорити, ще присниться.

– Про антихриста, – зашипіла няня, – ні вднину, під вечір не слід у християнській хаті говорити, – хай ся преч каже!

Всі змовкли. Кочубей споважнів. Не хотів дразнити няні, щоб не стукала костуром та не грозила гнівом предків, що вона звичайно робила, коли їй не вгодили.

Пили чай.

Нараз хтось стукнув у ворота. Раз і другий. Роздалися крики вартових, залунали гасла і свисти. Мотря вибігла на ганок:

– Хто там такий?

– Московські ратники, – відповів козак, що біг із вартівні до Кочубея спитатися, чи має їх впустити.

– Тату! – сказала Мотря, вертаючи у столову, – московські ратники грюкають у браму… Не кажи їх пускати. До чого воно подібне, ратники добуваються до двора генерального судді, як до коршми. Це ж зневага. Не впускай!

Чуйкевич глянув на Мотрю і здивувався. Це не була та сама людина. Більша, сильніша, грізна і ще якась краща. Брови майже сходилися над рівним грецьким носом, ніздрі роздувалися, груди підносилися високо, аж дзвонило намисто.

Кочубей встав:

– Ні, не впустити не можна, бо не знати, з яким ділом приходять. Але кажи, – звернувся до вартового, – щоби впустили двох, інші хай підождуть. Ті два скажуть, чого їм треба.

Кочубеїха, не дожидаючи кінця, побігла на вартівню; няня, стукаючи своїм костуром і кидаючи по дорозі якісь не дуже-то влесливі слова, пустилася до себе; Марія Федорівна помагала їй проходити великі покої.

Осталася Мотря і Чуйкевич. Хвилину дивилися на себе. Чуйкевичеві здавалося, що по обличчю Мотрі гонять за собою гнів і турбота. Приступив до неї ближче і шепнув:

– Не турбуйся мною, Мотре, мій кінь і мій чура стоять наготові, як треба, дмухнем, що нас і сам чорт не дожене.

– І я з вами… – додала Мотря.

– Мотре! – мало не крикнув козак.

– Тихо, це лиш щоб тобі показати дорогу. Та як би воно й не було, тобі треба пройтися. Мій чура покличе тебе, як небезпеки не буде, а як ні, то я вже знаю, що зроблю.

Вивела його в город і показала стежечку понад копаний став у байрак. Вертаючи, шепнула щось вірному чурі на ухо. Хлопчик відповів одне слово «так». Він за свою паню пішов би був і в пекло. Притаївся за углом. Мотря ждала на батька на ганку.

Не вертав, може, з годину. «Мабуть, щось недобре», – гадала собі. І в голові в неї явилися всілякі гадки, як і що зробити. Обдумувала все до найменших подробиць. Чуйкевич живим не попадеться в руки, хоч і ранений, це знала.

– Що ж то за такі нічні гості, тату, – питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із вартівні.

– Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ не втекли.

– І що ж ти зробив?

– Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на дорогу і боклажок горівки, і на тім край.

– Багато їх?

– Шістьох.

– Будуть тривожити людей і грабувати.

– В моїх маєтках ні, бо я післав з ними 12 своїх людей, щоб провели їх аж на Полтавський шлях. А там хай другі про свою шкуру дбають.

Мотря плеснула в долоні.

– Ти на кого?

– Зимно мені. Хочу, щоб подали хустку.

– Краще ходім у хату.

– Ходім.

А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка. Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь.

– Тату!

– Що, доню?

– Чи довго воно ще буде?

– Що таке?

– А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, наш дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.

Кочубей покивав головою, аж тінь на стіні захиталася.

– Що ти такими речами журишся, Мотре? Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати…

– Тату, – почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. – Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх наших маєтків. Я не турбуюся собою, моя турбота – Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, а вольною і славною. Ви, генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку, то не було мене вчити, не було давати книжок у чужій мові в руки, тепер мені уже замало голка й нитка, замало навіть барвінковий вінок, я більшого бажаю.

– Моєї турботи бажаєш ти, дочко, – відповів коротко Кочубей, і прежня веселість десь нараз зникла з його обличчя.

– Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті – доброї слави для Василя Кочубея, більш нічого.

– Це багато, це дуже багато, Мотре, – відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем його бажання. – Нам треба коритися, дочко, – почав по хвилині, – бо так, видно, сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися.

– Ви про царя, тату?

– Авжеж, що не про когось другого.

– На Україні паном гетьман, а не цар, – сказала Мотря і блиснула очима.

– Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!

Мотря здригнулася ціла.

Батько глянув, і в очах доньки побачив щось найгіршого, що батько побачити може, – погорду! Ще нижче похилив голову над стіл…

Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Веселкові краски мерехтіли в хрусталевих оздобах на вісьмох раменах світила. Білівся, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж угинався під тягарем дорогої посуди. Зі стін дивилися портрети батьків. А той, що все те надбав, сидів, як нищий і горем прибитий.

Мотрі жаль зробилося батька. Припала до його руки:

– Доброї ночі, батеньку!

Підняв на неї очі, ніби здивований її голосом, м’яким і повним жалю. Поцілував її в чоло:

– У тебе жар?

– Ні, тату. Москалі збентежили мене.

– Поки я живий, нічого тобі не станеться. Досить у мене сили, щоб захистити рідне гніздо.

Гладив її косу рукою, і Мотря чула, як тая рука дрижала.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 95 – 108.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 338

Модифіковано : 24.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.