У темниці

Богдан Лепкий

«Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув! – це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогуркотіло питання: – За що? Пощо? За яку провину? За те, що вона вірною хотіла бути свому коханню, що не хотіла ломити чесного слова? Невже ж це гріх?»

Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, – знала би, за що страдає, а так? – і серце стиснулося з великого болю.

Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Найшла якусь скриню, залізом куту, сіла.

Довго не могла звикнути до темряви й освоїтися з гадкою, що її позбавлено волі.

Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців, – і бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем.

«Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене».

Знала невгнутість Любові Федорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що треба буде перестрадати чимало. Страдатиме.

Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отсе свою цеглину не тільки до будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра…

Голодом її не зморять. Батько не згодиться на те. І довго не триматимуть у темниці. Люди спитаються: де Мотря?

Генеральний суддя не може зважитися на таке беззаконне діло.

Мотря заспокоювалася і одного тільки бажала – дрібку світла! Одну щілинку, крізь котру побачила б небо.

Не знала, що так любить його, навіть те зимове, хмарами вповите, загніване небо. Не знала, що так любить простір і волю, рев вітру і шум дерев.

А тут така тиша.

Чує, як б’ється її серце, як кров кружляє по жилах, пальці дрижать, у лицях жар, ніби їх хтось доторкнувся.

Доторкалися мамині слова.

Чого тая мати така сердита? Не розуміє її і не розуміла ніколи. Ніколи вона не погладила її, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Все грізна, горда, самовпевнена, як деспот. Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає її.

Неприродно та прикро.

Мотрі жаль батька. Хотіла б тепер побалакати з ним на самоті, як дитина.

Може, прийде. І Мотря надслухує. Чує тільки, як миш шубортає у скрині. Може, гризе якісь важні папери, а може, гроші нищить. Котрі нажиті нечесно, хай знищить геть!

Яка ж настирлива отся тишина мовчалива! Як вона бентежить ЇЇ! Ніби млин шумить, то знов далекі дзвони гудуть, копита по мості дудонять, хтось сокирою валить. Який жахливий гук! Яка ж тая темрява червона! Не чорна, ні, а багряна, як багряниця кривава. Недаром її кров’ю слимачків красять… Крізь кров, і без крові нема життя. Який кервавий цей світ!..

Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за семої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він доскочить до неї, і розіб’є кам’яну стіну, і добуде її, щоб показати небо?

Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що на шляху куряву збиває, копита глухо дудонять, чорна тінь по мертвій воді, кругом, кругом…

І Мотря замкнула повіки.

Ніби хтось віткою маку промайнув над її очима. Мак – зілля забуття, маком дорогу від могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, – забуття…

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 242 – 244.