Брехливі звинувачення в антисемітизмі

Жарких М.І.

1992-й рік приніс цілих чотири статті на тему "Гумільов, якого ми не розуміємо". Перші три були опубліковані в часописі "Нева" (1992 р., № 4) під єдиним заголовком "Етика етногенетики". Цим заголовком задано напрямок обговорення – видобути етичний зміст з природничої теорії Гумільова. Про непридатність такого підходу я вже висловлювався в зв’язку з Чівіліхіним (див. екскурс "Нашествия Батыя и Мамая на Русь в изображении В.А.Чивилихина"). І що має означати слово "етногенетика"? Генетика етносу, чи що?

У першій замітці Олександра Тюріна ("Лист до редакції" – с. 223 – 225) зроблено велике "відкриття": виявляється, Гумільов – антисеміт! Це відкриття автор зробив на підставі книги Гумільова "Давня Русь та Великий степ":

"Епізодів, у яких автор 'реконструює' зрадницьку або грабіжницьку роль євреїв, дуже багато" [с. 223],

і далі наводяться приклади цих неправильних реконструкцій. Звичайно, щось у Гумільова може бути помилковим (один тільки бог без гріха), але називати зраду зрадою і грабіж грабежем – це ще далеко не антисемітизм. Далі Тюрін заперечує тезу Гумільова, що кожен етнос живе за рахунок ландшафту:

"Суть історичного розвитку в тому, що природне середовище мешкання змінюється на штучне […] Саме в містах, а не на лоні природи, створювались нові 'екологічні ніші' для прикладання розумової та фізичної праці" [с. 225],

– тобто наш автор твердо переконаний, що батони ростуть в хлібному магазині, і що той, хто мешкає на шостому поверсі, може не платити податок на землю, оскільки його квартира стоїть не на землі, а на стелі п’ятого поверху. З невірних, на його думку, трактувань ролі євреїв та природного середовища Тюрін робить ідеологічний висновок:

"Будь-яка ідеологія створює 'свою' історію як далеку, так і близьку. На мій погляд, історія, за Гумільовим, ідеально здатна підійти стовпам неосталінізму […] Подарунком для них став відкритий Гумільовим етнопаразитизм: тепер можна з посиланнями на науку протягати ниточки від дияволопоклонства давніх євреїв до 'іудео-хозарського' іга 10 ст. і до жидомасонського засилля в цьому столітті [… Гумільов] тепер живить вишуканою науковістю нову зміну заєдинщиків" [с. 225; підкреслення мої – М.Ж.]

– одне слово, "от ущерба и упадка / прямо к мельнице врага" веде Гумільова пан Тюрін. Тому теорія, яка спочатку тільки "здатна підійти" (в потенції, десь в майбутньому), через кілька рядків уже "стала" ідейною зброєю (в дійсності, в сучасності). Але хто той "заєдинщик" нової формації, який з цією ідейною зброєю в руках організував єврейський погром – не сказано. Нема ані прізвищ, ані дат, ані місць – тому я як історик мушу назвати це вигадкою.

Доктор історичних наук Ігор Дьяконов ("Вогняний янгол" – с. 225 – 228) на початку замітки відзначає такі позитивні риси:

"Зокрема, я думаю, що Л.М.Гумільов глибоко правий, коли твердить, що етнос не пов’язаний ані з расою, ані з мовою, ні навіть – хоча це менше відтінено автором – з релігією […] етноси – це групи 'наших', яким протистоять всі інші як 'не наші'. […] Про причини пасіонарності можна і треба сперечатись, але вивчати її необхідно" [с. 225, 226].

Решта замітки присвячена додатковому обґрунтуванню гумільовського антисемітизму, вже відкритого паном Тюріним:

"Перераховуючи різні погроми та різанини у далекому минулому (в тому числі різанину деревлян в 10 ст.!), і приписуючи їх іудейському впливу, Л.М.Гумільов забуває згадати: більше і частіше різали як раз євреїв" [с. 226]

– тобто якщо хтось хоче писати про іудейські впливи, той мусть знайти рецензента, який був би одночасно доктором історичних наук і євреєм (тим більше що це не важко), щоб той проглянув рукопис і сказав: чи урівноважують згадки про різанину євреїв згадки про іудейський вплив. Якщо ж рецензії не буде, або рецензент визнає, що "не врівноважують", то такий автор – антисеміт.

Розвиваючи ідеї пана Тюріна, Дьяконов знаходить помилки в гумільовській інтерпретації історії Хозарії. Зокрема, на думку Дьяконова, Гумільов помилково вважає хозар іудеями, та ще й талмудистами: "Хозари були не іудеї, а скоріше караїми" [с. 227]. Мушу на це зауважити, що походження самого караїмства на сьогоднішній день не з’ясовано [11], тому це – пояснення одного невідомого через інше невідоме (я думаю, що якраз навпаки, караїми утворились від хозар, але то окрема тема). Висновок: перш ніж спростовувати тези Гумільова (навіть такі, що видаються неприємними), треба спочатку вивчити предмет.

Примітки

[11] Я це стверджую, вивчивши таку найновішу літературу:

Ачкинази В.М. Имена крымчаков. – "Проблемы истории Крыма", Сф., [далі – ПИК], 1991 г., т. 1, с. 9 – 10;

Ачкинази И.В. К вопросу об этногенезе крымчаков в советской историографии. – Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии [далі – МАИЭТ], 1990 г., т. 1, с. 170 – 174;

Ачкинази И.В. Погребальный обряд как источник по этнической истории крымчаков. – ПИК, 1991 г., т. 1, с. 10 – 11;

Ачкинази И.В. Крымчаки: историографический обзор по публикациям 19 – н.20 вв. – МАИЭТ, 1991 г., т. 2, с. 165 – 181;

Ачкинази И.В. Погребальный обряд крымчаков. – МАИЭТ, 1993 г., т. 3, с. 193 – 198;

Белая И.Н., Белый О.Б. К вопросу об особенностях формирования этнического самосознания крымских караимов. – ПИК, 1991 г., т. 1, с. 15 – 17;

Белый О.Б. Опыт систематизации источников по этнографии караимов Крыма. – "История и культура Херсонеса и западного Крыма в античную и средневековую эпохи", Севастополь, 1987 г., с. 32;

Брейтман Ю.Ю. О некоторых аспектах этнического самосознания караимов. – "Регіональне та загальне в історії", Дп., 1995 р., с. 258 – 260;

Брейтман Ю.Ю. Вопросы этногенеза караимов в научноі литературе 19 – 20 вв. – "Древние культуры и цивилизации восточной Европы", Од., 1995 г., с. 118 – 120;

Котлер И.Б. Фамилии крымчаков как источник их этнической истории. – "Малые и дисперсные этнические группы в Европейской части СССР", М., Наука, 1985 г., с. 83 – 94;

Куповецкий М.С. Динамика численности и расселения караимов и крымчаков за последние 200 лет. – "География и культура этнографических групп татар в СССР", М., Наука, 1983 г., с. 76 – 93;

Куповецкий М.С. К этнической истории крымчаков. – "Этноконтактные зоны в европейской части СССР", М., 1989 г.;

Полканов Ю.А. Караимское вероисповедание: истоки, отношение к другим конфессиям в Крыму и новейшая история. – ПИК, 1991 г., т. 1, с. 94 – 96;

Чернин В.Ю. О появлении этнонима "крымчак" и понятия "крымчакский язык". – "География и культура этнографических групп татар в СССР", М., , Наука, 1983 г., с. 94 – 104;

Шамаш С.Я., Бараш Я.И. Караимские традиции и фольклор как источник сведений по этногенезу, истории и взаимоотношениям народов Крыма. – ПИК, 1991 г., т. 2, с. 9 – 10.