2.8.2.5. Підпілля на заплаві Дніпра у Києві в період німецької окупації Києва, вересень 1941-листопад 1943 р.
Парнікоза І.Ю.
У червні-липні 1942 р. на Трухановому острові з літака була скинута пошта, в якій було більше сотні радянських газет та листівки. Пошту підібрав Є.Л Томаров та організував її розповсюдження через робітників труханівської верфі Моханька М.О., Фараонова М.Т., Красновську Н.Г., Стахорського А.П. (у подальшому – Героя Радянського Союзу). Та про розповсюдження стало відомо гестапо, тому його довелося припинити.
Острів’яни, які працювали на колишньому суднобудівному-судноремонтному заводі: Букіна Р., Кушніров Ф., Дорошко Н., Буяло К. та ін., робили недоброякісний ремонт, що швидко виводило судна з ладу (спогади Є.Л. Томарова, мешканця Труханова острова. 1941-1943 (29.09.2000), архів В.І. Дзівалтовського). Очолював групу Ф.М. Кушніров – секретар парткому КССРЗ ім. Сталіна, який був залишений в Києві для підпільної роботи (Спичаков, 2009). Його найближчою помічницею була Раїса Букіна.
Ще 18 вересня 1941 р. підпільники підірвали більшу частину устаткування, частину притопили у надійному місці. Діяльність заводу була паралізована. Своїх людей Кушніров влаштовує також на сусідню "Дніпроверф" ("Dneprowerft" так німецька фірма «Усма» називала філію «Ленінської кузні», розташовану на Рибальському півострові). Тут діяли, незалежно одна від одної, чотири підпільні групи, якими керували Олексій Телепін, Михайло Тонковид, Григорій Квачов та Олександр Шохін ().
Зокрема, в Києві діяла група Григорія Семеновича Квачова – оточенця, який восени 1941 р. під Полтавою потрапив у полон, але втік. Важко пораненого командира з ризиком для себе виходили дві сестри з Булатецького хутора. Взимку, діставшись до Києва, Григорій переховувався у друзів, складав і розклеював містом, навіть на Бессарабському ринку, віршовані листівки. Невдовзі він пішов працювати на Дніпровську верф („Ленінську кузню”), де швидко організував диверсійну роботу, зриваючи ремонт пароплавів і катерів.
Група Г. С. Квачова включала мешканців Труханового острова: техніка Миколу Костянтиновича Попирева та обліковця виробничого відділу двадцятирічну Олену Іванівну Долотову, яка добре володіла німецькою мовою і була перекладачем у представника фірми. Від неї Г.С. Квачов отримував надійну інформацію про всі рішення керівництва фірми. Тут і нові замовлення, і переліки “неблагонадійних”, а також заходи з охорони об’єктів, завдяки цьому підпільники діяли впевнено і без помилок. Вони плутали документацію, постачали устаткування суден недоброякісними матеріалами і судна місяцями простоювали без руху. Робота Г. С. Квачова з Оленою Долотовою перетворилася на кохання, ще під час війни вони одружилися та жили на острові у матері Олени – Капітоліни з відомої родини київських річковиків – Дорохових.
До складу групи Г.С. Квачова входив також Василь Григорович Свєтлов – інженер-капітан 2 рангу Пінської військової флотилії (детально див. ).
З літа 1942 р. і на самому острові на Труханівській верфі діяла підпільна група на чолі з Василем Васильовичем Крушевським (псевдо – Василь), заступником якого був Василь Дмитрович Хоменчук. Група була підпорядкована подільській організації «Смерть німецьким окупантам» і включала патріотичну молодь, близько 20 осіб: Є. Томарова, М. Фараонова, Р. Букіну, М. Рекалова, М. Дорошко, М. Землянського, М. Внукова, Ж. Мухіна, П. Мелкум’янця, Г. Колтановського , Н. Гориславець, П. Найденова, К. Буяло, Р. Букшу, С. Наумчака, О. Стахорського, Н. Бубнова, Н. Моханек, дітей Хоменчука: Василя та Галю, сестру Крушевського – Соню. Підпільники вчиняли диверсії. Так, під час повені на острові Петро Мелкум’янець перерізав кріплення німецьких плотів у третьому затоні (Матвіївській затоці), внаслідок чого вся заготовлена німцями деревина уплила (Дзівалтовський, 2004).
Як згадує Є.Л. Томаров, німці не мали катерів, щоб зібрати спливаючу деревину (зі слів Є.Л. Томарова, за диктофонним записом автора, 03.07.2010).
За завданням підпільної групи робітники підрізали болти на суднах, підсипали пісок у циліндри машин, у підшипники та ін. Після такого „ремонту” судна тонули (Дзівалтовський, 2004).
Також було виведено з ладу сушарку на лісопильні. При цьому був перекритий вентиль, камера вийшла з ладу і не підлягала відновленню.
Імовірно, адміністрація верфі була не зацікавлена у повідомленнях про якісь заворушення, бо це могло викликати відправку всіх німецьких робітників на фронт. На практиці це означало, що тутешня німецька адміністрація весь термін окупації попросту робила видимість «бурхливої діяльності», пересиджуючи небезпеку у тилу. Звідси відсутність звичного для німців розслідування та жорстокого покарання ініціаторів диверсій у випадку Труханового острова.
Окремо слід згадати підпільницю з Труханового острова Раїсу Букіну, яка до війни очолювала комсомольську організацію на Київському суднобудівному-ремонтному заводі. Під час оборони Києва вона налагоджувала побут працівників заводу, які замінили собою кадрових працівників, що пішли на фронт, організовувала винищувальний батальйон, очолювала комсомольські виїзди на риття окопів, а також збройну охорону території заводу. Після окупації Києва за дорученням підпільників Р.В.Букіна працює над налагодженням конспіративних квартир і збільшенням підпільної організації. Коли після кількох спроб здійснює втечу з концентраційного табору секретар парткому заводу Федір Минович Кушніров, Р. В. Букіна обладнує для нього схованку у своїй квартирі на вул. Боричів Тік, 10. Вона стає зв’язковою, через яку організовувалася підпільна боротьба (Касаткин К. Дорогами мужества – матеріал з архіву В.І. Дзівалтовського).
У кінці жовтня 1942 р. у зв’язку з рухом радянських партизанських з’єднань С.А. Ковпака та А.М. Сабурова з Брянських лісів на Київщину та Житомирщину, діяльність київського радянського підпілля активізувалась. У свою чергу посилює репресії і німецька влада. Києвом ідуть масові облави та арешти. Ледве уникнув розправи Микола Сєров. За спеціальністю він був ювеліром, а для підпільників підробляв документи. Багато острів’ян з його допомогою уникнули відправки до Німеччини (матеріал з архіву В.І. Дзівалтовського).
Продовжує свою діяльність і зв’язкова і інформаторка Кушнірова – Р.В. Букіна. Після судноверфі вона влаштовується на роботу у поліцію, де здобуває перепустки для підпільників. З часом її викрили. Схоплена 1942 р. гестапо вона загинула у застінках після 5 місяців катувань, не видавши членів організації (Касаткин К. Дорогами мужества, матеріал з архіву В.І. Дзівалтовського).
Після вдалої втечі з Бориспільського табору до Києва пробрався червонофлотець Іван Васильович Жеребко – електрик з канонерського човна «Каганович». Тут він увійшов до підпільної групи Федора Миновича Кушнірова і влаштувався електриком на «Дніпроверф». 25.07.1942 р., коли група Кушнірова була розгромлена, Жеребко уникнув арешту (мати відкрила кватирку, що було умовним знаком про засаду). 13.11.1943 р. він здав першому секретарю Подільського райкому партії Миронову звіт про діяльність групи Кушнірова разом з вцілілими схованими документами, печатками, друкарською машинкою, папером та листівками та пішов на фронт. За результатом цього звіту постановою Бюро Подільского райкому КПУ від 19.10.62 р. «визнана патріотична діяльність т.т. Кушнірова Ф.М., Букиної Р.В., Лисиці М.В. та Жеребко І.В. під час тимчасової окупації м. Києва (Спичаков, 2009).
07.10.1941 р. капітан-лейтенант Костянтин Павлович Кузьмин – колишній начальник 2-го відділення штабу ПВФ зареєструвався у польового німецького коменданта як не маючий документів і влаштувався слюсарем на механічний завод. Входив в склад підпільної групи Кушнірова. Заарештований гестапо 24.07.1942 р., в день коли була розгромлена група Кушнірова. Страчений гестапо (Спичаков, 2009).
Деякі спогади, які, можливо відносяться і до групи Кушнірова залишив Голубко Дем’ян Йосипович – головний старшина, комендор монітору «Жемчужин»:
«Навесні 1942 р. я почав навідуватися до Києва. Зустрів там главстаршину Королева, він жив на Андріївському узвозі. Неподалік нього мешкали поранені моряки з «Передового» – боцман Скубов та артелектрик Ананьєв. Зустрічав бувшого боцмана з «Ударного» Авдеева та Музиру – рульового з «Левачёва». Потім довідався, що Корольова, Авдеева та Музиру німці арештували по ділу о подільському підпіллі та розстріляли…Коли я збіг з таборів то сховався» , де було багато таких як я. До самого звільнення їжу приносили робочі (Спичаков, 2009).
Пам’яткою про групу Кушнірова у Києві є меморіальна дошка на будинку по в пам'ять про явочну квартиру підпільної групи Ф.М. Кушнірова, яка діяла в Києві та Київській області в 1941-42 рр.