Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 3. Інші складові… / 3.1. Об’єкти… / 3.1.7. Втрачені…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 3. Інші складові цінності долини Дніпра в межах міста Києва

3.1. Об’єкти історико-культурної спадщини Дніпровської долини

3.1.7. Втрачені об’єкти

Парнікоза І.Ю.

Втрата того чи іншого історичного об’єкту ще не означає кінець пам’яті про неї. Світовий досвід показує досить успішне використання втрачених пам’яток, особливо пов’язаних з якимись видатними подіями, в туристично-екскурсійній діяльності. Адже в такому разі практикується позначення місця пам’ятки спеціальним пам’ятним знаком, відтворення її зменшеної копії, або і повне відновлення.

1. Фундаменти училища Марголіна та Єлизаветинської церкви

Своїм розвитком слобідка на Трухановому острові повністю завдячує непересічній особистості Д. С. Марголіна. Саме його зусиллями на острові з нагоди 50-річчя Товариства пароплавства, яке відзначали 1908 р., зведено двокласну школу з майстернями, що розмістилася у кам’яній будівлі, виконаній у стилі модерн (Дзівалтовський, 2004).

Збудоване училище прийняло до свого відання Київське благодійне товариство. Воно ж висловило Д. С. Марголіну подяку. Попечителем училища став дійсний статський радник Т.Г. Лубенець.

Рис. 3.1.210. Місцерозташування училища (3) та церкви (4) на Трухановому острові при накладанні сучасної мапи на топооснову 1925 р. Для орієнтації помічено також сучасну парашутну вежу (2) та пішохідний міст (1), 5 – позначено наразі затоплену піщану мілину Рис. 3.1.211. Єлізаветинська церква та будівля двокласного училища на Трухановому острові

До відання міста училище перейшло лише 9 січня 1918 р. В акті передачі було вміщено опис будівлі. Зокрема, вказано, що училище “розміщується у власному мурованому будинку на верхньому поверсі, а учбова майстерня у нижньому напівповерсі того самого будинку та прибудованій мурованій кузні. Приміщення училища складається з трьох великих класних кімнат (15х9 аршин), учительської кімнати, рекреаційного коридору, двох роздягалень, двох передніх, приміщення для служителя та вбиралень. На подвір’ї – будинок з п'яти- та трикімнатною квартирою для працюючих в училища та майстерні”. На початку року в училищі навчалися 97 учнів, у майстерні – 48. Окрім того, у післяобідній час в училищі займалися однокласні училища № 74 (російське) та № 88 (українське) (Ковалинський, 2008). З 1910 р. Товариство постійно опікувалося навчанням дітей робітників пароплавства (Дзівалтовський, 2004).

А 1909-1910 рр. коштом того ж таки Д.С. Марголіна на острові будують церкву св. Єлизавети (архітектор Є.Ф. Єрмаков, не збереглася) на честь губернаторші Єлизавети Сергіївни Трепової (Київ, 2001). Саме вона у ті роки головувала у київському доброчинному товаристві і після будівництва ним школи натякнула Д. Марголіну, що мешканцям Труханового потрібний і храм Божий. Тож Д.С. Марголін повністю профінансував будівництво церкви. Урочистий акт закладки церкви здійснив митрополит київський та галицький Флавіан 21 вересня 1909 р. Згідно з проектом архітектора Євгена Єрмакова церква була кам’яною з залізобетонною банею. Обов’язковою умовою її зведення було забезпечення проти повеневих вод, а також, щоб двері церкви відкривалися назовні (Ковалинський, 2008).

Другого вересня 1910 р. відбулося освячення церкви у неоруському стилі, її інтер’єр прикрасив білий з золотом іконостас роботи О.І. Мурашка. Церква мала маленьку витончену баню на тонкому барабані. (Ковалинський, 2008; ).

Церква набула популярності не тільки серед острів’ян, але й серед мешканців правого берега. Тут часто відбувалися вінчання чи хрещення, які їх учасники намагалися приховати від широких верств громадськості. Першим настоятелем цієї церкви був Олександр Ходзицький (Ковалинський, 2008).

Рис. 3.1.212. Церква св. Єлизавети Рис. 3.1.213. Д.С. Марголін – батько Труханівської Слобідки

Необхідно також зазначити той факт, що кладовища на Трухановому острові ніколи не існувало, а небіжчиків, відспіваних в Єлизаветинській церкві, ховали переважно на Щекавицькому кладовищі, яке таким чином є також об’єктом історії річкового люду (Ковалинский, 2008).

В 1943 р під час знищення Слобідки на Трухановому німці остаточно знищили церкву святої Єлизавети, напіврозібрану ще у 30-і рр., підірвали кам’яну школу (№100 – колишнє училище Марголіна). Фундаменти обох будівель можна знайти неподалік металевої парашутної вежі, вони добре прголядаються на місцевості. Визначені нами координати фундаментів школи – 50.463200°N, 30.534720°E, координати фундаментів церкви 50.463530°N, 30.534340°E. Необхідно позначити це місце інформаційним аншлагом з зображенням пам’яток, а в перспективі їх відновити. Необхідно також звернутися до єврейської громади Києва з ініціативою відкриття на Трухановому острові пам’ятника Д.С. Марголіну.

Далі на північ по парковій алеї від місця, де за нашими розрахунками знаходилася церква, виявлено рів невідомого призначення. В ньому знаходиться бита цегла, металеві частини, в тому числі замок, а також що найцікавіше – бетонні елементи склепінь, пілястрів та інших конструктивних деталей церкви. Неподалік виявлено також якісь бетоновані фундаменти. Місцеві пошуковці навіть припустили, що саме тут розташовувалася церква і встановили в 2016 р. дерев’яного хреста. Проте знімок, який показує церкву разом з школою переконує що вони розташовувались неподалік. Місце ж де виявлено будівельні матеріали та імовірні частини церкви розташовано досить далеко від школи. Можливо сюди просто висипали частини будівельного сміття від руїн церкви під час приведення території острова в порядок після другої світової війни?

2. Передмостне (Передмостове) укріплення

Розташоване на лівому березі Дніпра. Центр укріплення приблизно припадає на ст. м. Лівобережна. Передмостове укріплення або Тет-де-пон (фр. Tte de pont «голова мосту») це укріплення для охорони переправ. Влаштовані у воєнний час тет-де-пони являють собою звичайну тимчасову або польову укріплену позицію. Якщо ж переправа забезпечується завчасно, то для охорони мостів будують довготривалі укріплення досить різноманітного характеру, починаючи від кам'яних сторожових веж. Передмостне укріплення Київської фортеці зводиться в період підготовки Київської фортеці до обороні в період Кримської війни для охорони Ланцюгового мосту.

Рис. 3.1.214. Передмостне укріплення на супутниковому знімку Києва Рис. 3.1.215. Передмостне укріплення на мапі 1912 р.

Дата його зведення варіює, вказується 1854–55 рр. чи 1850-1853 рр. (Петров, 2012). В Російському державному військово-історичному архіві зберігся опис робіт по укріпленню Києва у зв’язку з Кримською війною, який свідчить що Передмостове укріплення знаходилося за Микільською слобідкою у 900-саженях від Ланцюгового мосту на Броварському шосе з валом, двома галереями під ним, двома дерев’яними блокгаузами та «палісадом» (РГВІА, ф. 80, оп. 5, спр. 7407, арк. 71 зв.). згідно аналізу мап та рельєфу. Дане укріплення і досі знаходиться на своєму місці, натомість навколишня місцевість підвищена внаслідок гідронамиву. Детальніше див. тут ,

Наразі необхідне встановлення інформаційного аншлагу та перетворення цієї території в один з об’єктів екскурсії лівим берегом столиці.

3. Місце по церкві Передмостової Слобідки

Тривалий час Передмостова Слобідка (яку називали ще першою або нижньою, на відміну від сусідньої Микільської) не мала власного храму. Міська преса зазначала у 1903 р.: "Очередным вопросом для Слободки является постройка церкви, так как в первой (нижней) слободке, несмотря на ее многотысячное население, нет ни одной церкви" (Кальницький, 2011).

Церква на високому постаменті на честь св. Іоанна Рильського була зведена на Венеціанському острові поблизу мосту та була відома завдяки своєму неповторному іконостасу з білого та сірого мармуру та блакитного кришталю. Під церкву громада запропонувала ділянку на землі округу, що іменується “Посадки” біля будівлі громадського зібрання та садиби генерала О.І. Корниловича. Справу вирішило те, що селяни взяли на себе додаткове підсипання ділянки, на якій будувалася церква, та зведення під неї високого фундаменту. 3 травня 1909 р. відбулася її закладка в ім’я святителя Іоанна Рильського та святої великомучениці Варвари. А вже через сім місяців – 4 грудня, її було освячено. Цією церквою петербурзька жителька Варвара Григорівна Бобрикова, яка пожертвувала на спорудження храму 20500 рублів, увічнила пам’ять свого померлого чоловіка Іоанна.

Рис. 3.1.216. Місце по Церкві Іоанна Рильського на Передмостовій слобідці на супутниковому знімку Києва Рис. 3.1.217. Церква Іоанна Рильського на Передмостовій слобідці, креслення

Чин освячення здійснював архімандрит Києво-Печерської лаври Назарій разом з місцевим благочинним священиком о. Михайлом Веліжевим та парафіяльним священиком о. Памфілом Лєсуновим. У богослужінні взяли участь також навколишні парафіяльні священики: о. Олександр Русанів з Воскресенської Слобідки, о. Микола Володченко з Позняків, о. Іоанн Гусаковський з Вигуріщини. На урочистостях співав відомий хор Я.С. Калишевського. Після закінчення церемонії відбувся сніданок на дачі у генерала Корниловича (Ковалинский, 2008).

Храм був цегляним, хрещатим у плані, у середохресті здіймався вежеподібний об'єм, увінчаний шоломоподібною банею. В опорядженні використано елементи неоруського стилю (течії модерну). Дзвіниця була окремою невеликою дерев'яною спорудою з наметовим завершенням. Храм активно прочитувався у перспективі Лівобережжя, що відкривалася з Ланцюгового мосту (Кальницький, 2011).

За радянського часу церква діяла під назвою "Іоано-Рильська". 1931 р. Наркомат освіти назвав церкви на обох Слобідках серед тих, які вважалося можливим закрити і розібрати (Кальницький, 2011).

В 1941 р. у період німецької окупації на Передмостовій слобідці у колишньому приміщенні церкви відкрилася православна молельня. Остаточно долю церкви було вирішено лише 1961 р., коли київський виконком прийняв рішення знести її у зв'язку з проектом будівництва метрополітену (Ковалинский, 2008).

Рис. 3.1.218. Хрест встановлений на місці церкви Іоанна Рильського на Передмостовій слобідці Рис. 3.1.219. Місце по храму св. Миколая на Микільській Слобідці на супутниковому знімку Києва

На 100-річчя храму у святковий день в храмі мученика Валерія Мелітинського, що на Гідропарку, була відслужена Божественна літургія. Після закінчення літургії духовенство та парафіяни пройшли хресним ходом до місця, де 100 років тому діяла церква святого Івана. Тут, з ініціативи настоятеля Свято-Валер`євського храму ієрея Євгенія Нікітіна, було встановлено чорний пам'ятний кам’яний хрест. Його добре помітно з метро. Необхідне також встановлення інформаційного аншлагу та зменшеної копії церкви. Об’єкт необхідно включити в паломницькі та екскурсійні маршрути.

4.Місце по церкві Микільскої слобідки

Перша дерев’яна церква була зведена на Микільській слобідці ще у XVIII ст., проте знаходилася вона приблизно на місці сучасного греко-католицького собору. В 1880 р. праворуч дороги від Русанівського мосту у напрямку Броварів (підвищенні біля сучасної школи № 218 на вул. Раїси Окіпної, 6) на цегляному фундаменті звели новий хрестоподібний сільський дерев’яний храм св. Миколая з гранчастою банею й такою самою прибудованою дзвіницею. Храм домінував над невеликими будиночками Слобідки.

Рис. 3.1.220. Школа № 218 на вул. Раїси Окіпної, 6 – біля місця де стояла церва св. Миколая Рис. 3.1.221. Вид на храм св. Миколая на Микільській Слобідці

Саме у цій церкві 25.04.1910 р. вінчались А.А. Горенко (Ахматова) та М.С. Гумільов (Ковалинский, 2008). Неподалік знаходилася міністерська двокласна школа, освячена 8 листопада 1909 р. Старожилка Краснова Г. М. загадувала в передвоєний період цей храм як «дореволюційну дерев’яну українську церкву» Микільської Слобідки.

За радянської доби Микільська Слобідка належала до Броварського району Київського округу (з 1923 р.), у 1927 р. включена до території міста Києва. Микільський храм залишався діючим, належав до традиційної "старослов'янської" конфесії. У грудні 1935 р. президія Київської міськради ухвалила закрити храм і передати приміщення Дарницькій райраді для знесення, оскільки на місці церкви передбачалося спорудження школи. Але це будівництво не відбулося. Церква, зрештою, уникла руйнації у 1930-х роках, а по війні тут поновилися богослужіння. Проте у липні 1961 р. міськвиконком видав постанову про зняття з реєстрації церковної общини та знищення церкви, мотивуючи це прокладанням траси метрополітену (Кальницький, 2011).

Необхідне позначення місця, де знаходилася ця церква пам’ятним знаком, а також встановлення інформаційного аншлагу, а також включення цього об’єкту в паломницькі та екскурсійні пункти лівобережжя.

5.Місце по церкві с. Вигурівщина

Церква, присвячена св.Георгію Побідоносцю, вперше згадується у 1708 р. Була дерев'яною, тридільною, одноверхою. Востаннє перебудована у 1870-80-х рр., коли з заходу додали дзвіницю з наметовим верхом, стіни обшили шалівками. За спогадами старожилів, храм стояв на березі ставка, у районі сучасної вулиці Каштанової на Вигурівщині-Троєщині.

Рис. 3.1.222. вул. Каштанова на якій знаходилася Георгієвська церква с. Вигурівщина Рис. 3.1.223. Георгієвська церква на Вигурівщині. Фото1930-х рр.

У 1930—31 рр. храм закрили і перетворили на зерносховище, причт репресували. Під час німецької окупації в храмі знов відновили службу Божу. Однак у вересні 1943 р. (напередодні Воздвиження), перед наступом радянських військ, церкву було спалено разом з усім селом. В 1945 р. на згарищі селяни спорудили маленьку дерев'яну церковку, повносили ікони й начиння, що зберігали. Та церква простояла менше року. За наказом районних властей її розібрали, а в 1950 р. на її місці збудували школу. З того часу мешканці Вигурівщини ходили до Троїцької церкви сусідньої Троєщини.

Необхідне встановлення інформаційного аншлагу та зменшеної копії церкви. Об’єкт необхідно включити в паломницькі та екскурсійні маршрути.

6. Залишки Імператорського яхт-клубу

В 1887 р. північніше від пароплавних майстерень на Трухановому острові (територія сучасного санаторію «Дніпро») розташувався Київський імператорський яхт-клуб (Дзівалтовський, 2004). Як свідчать архівні фотознімки та вивчення сучасного стану узбережжя острова у місці, де розташовувався яхт-клуб, існувало заглиблення всередину масиву острова, що утворювало його Гавань (взимку це була стоянка суден).

Рис. 3.1.224. Місце розташування яхт-клубу на супутниковій мапі м. Києва Рис. 3.1.225. Гавань яхт-клубу

Наразі це місце добре помітне завдяки відсутності кам’яної відсипки, що укріплювала б берег. Враховуючи те, що після будівництва Канівської ГЕС рівень води в Дніпрі підвищився, затока яхт-клубу, до цього замулена, була затоплена

У Києві різноманітний активний відпочинок на воді почав набувати більшої популярності у другій половині 1880-х рр. Вперше ідею організації яхт-клубу висловив київський, подільський та волинський генерал-губернатор князь О.М. Дондуков-Корсаков. Втім, реалізована вона була тільки за його наступника генерала від інфантерії О.Р. Дрентельна. Ініціаторами створення яхт-клуба виступили професор університету св. Володимира О.Х. Ринек, який став його командором та інженер шляхів сполучення М. І. Максимович, який став віце-командором. Пристань яхт-клубу було споруджено 29 серпня 1887 р., а над дерев’яною його будівлею замайорів клубний прапор. Було впорядковано гарний парк. У дерев’яному павільйоні-вокзалі розміщувалися буфет, а також головна зала з «Золотою дошкою», виготовленою за ескізом віце-командора М. І. Максимовича.

Рис. 3.1.226. Дерев’яний павільйон-вокзал Київського яхт-клубу Рис. 3.1.227. Водомірний знак київського яхт-клубу чи так звана водомірна куля

Вона слугувала для щорічної відзнаки членів клубу нагороджених золотими жетонами та шовковим прапором за перемогу у заключних осінніх перегонах. Там же знаходилися шафи з документами, архівами, призами, а також подароване одним з засновників клубу піаніно. Окрім головного літнього павільйону на території яхт-клубу (на освоєння якої засновники відпустили 160 паїв по 25 крб. кожний) розмістились електростанція, верф-майстерня, елінги: наплавний та зимовий, альтанка на острівці перед гаванню для суддівської комісії та оркестру, тир, кегельбан, тенісний корт, купальні з роздягальнями (Матеріал «Яхт-клуб на Трухановому острові (1887-1918)» з архіву В. Дзівалтовського).

Першу навігацію та гонки шлюпок і байдарок, побудованих у майстернях клубу, було проведено 1888 р. Друга гребна гонка відбулася у червні того ж року. Сполучення між київським берегом та садибою клубу здійснювалося на власному паровому катері. (Ковалинський, 2008).

На своє десятиліття яхт-клуб на знак своїх заслуг отримав покровительство Почесного командора – Його імператорської високості Великого князя Олексія Михайловича. У цей же час вийшов окремий альбом «Київський яхт-клуб. Десятиліття. 1887-1897». Копії з нього, що збереглися в архіві В.І. Дзівалтовського, містять краєвиди яхт-клубу, парусні та гребні судна. Урочистості супроводжувалися гарматним пострілом зі спеціальної гармати, що стояла на набережній яхт-клубу (Ковалинський, 2008). Гармата була подарована яхт-клубу почесним членом генерал-ад’ютантом М. Драгомировим (Яменко, 1997). Наразі ця гармата фірми Крупа без лафету знаходиться на території яхт-клубу міського палацу дітей та юнацтва на Київському морі (Дзівалтовський, 2004).

Наразі на території колишнього яхт-клубу – нинішнього санаторію «Дніпро». Залишилися лише залишки колишньої набережної та гранітна куля –своєрідний водомірний знак (координати 50.468799°N, 30.534050°E). Неподалік від кулі також знайдено місце де імовірно знаходилася щогла, а також кам`яну обкладку місця під гармату. Дані об’єкти мають бути збережені, а на території санаторію мають бути встановлені інформаційні аншлаг, що інформують про перший в Києві яхт-клуб.

Рис. 3.1.228. Водомірна куля Рис. 3.1.229. Позначки повені на постаменті водомірного знаку

7. Місце по садибі заповідника «Конча-Заспа»

На території правобережної заплави збереглося місце, де з 1923 р. і ще деякий час після війни існувала садиба заповідника Конча-Заспа. Цей перший в Придніпров’ї заповідник цій був початково створений ще в 1893 р. за ініціативою піонера охорони рибних запасів відомого рибовода І.Н. Фалєєва. За радянської влади рішенням НКЗ УРСР від 29 грудня 1921 р. завдяки О.А. Янаті, І.Н. Фалєєву його було поновлено «Учитывая громадное значение озера “Конча-Глушец”, протоки “Лящивка”, урочища “Заспа” Хотовской волости Киевского уезда, как места нереста ряда пород рыб среднего течения Днепра». Першим директором заповідника був І. Н. Фалєєв. При ньому і збудовано згадувану дерев’яну садибу заповідника.

заповідник «Конча-Заспа» заповідник «Конча-Заспа»
Рис. 3.1.230. Садиба заповідника «Конча-Заспа» на супутниковому знімку Києва Рис. 3.1.231. Будівництво садиби заповідника «Конча-Заспа», 1923 р.

Другим директором заповідника у 1924 р. став відомий український природоохоронець і вчений Е. (М.) В. Шарлемань. При ньому до заповідника було приєднано ділянку соснового лісу Вітяно-Трипільського лісництва, протоки Козача та Осетрова лука, а також мисливський заказник – острова Козачий, Круглик та урочище Молодецьке.

Рис. 3.1.232. Біля головної садиби заповідника «Конча-Заспа», 1920-ті роки, третій зліва М. В. Шарлемань . 3.1.233. Сучасний вигляд колишньої садиби заповідника «Конча-Заспа»

В 1930 р. територія заповідника становила 800 га. Після переїзду столиці УРСР з Хракова до Києва в 1935 р. заповідник було ліквідовано. Після війни поновлення статусу заповідника не відбулося. Натомість його найкращі південні шматки почали розтягувати під урядові дачі, бази відпочинку тощо. А садибу пов’язану з народженням вітчизняної заповідної спарив просто знесли. Наразі тут відстійний пункт далекобійників. Детальніше див. тут.

Необхідно встановити на цьому пам’ятний знак на честь зусиль піонерів заповідної справи, та включити інформацію про цей об’єкт в програму екскурсій Жуковим островом та Конча-Заспою.

8.Церква та хутір лаври на Жуковому острові

Станом на кінець XIX- поч. XX ст. Жуків острів разом з Чернечим островом (зараз о. Водників) належав Києво-Печерській лаврі. Він використовувався під сінокіс і як місце для риболовлі. В 1869 р. на о. Жуків лавра побудувала дерев’яну церкву в ім’я ікони Пресвятої Богородиці, яка отримала назву «Взыскание погибших».

Рис. 3.1.234. Схема території Жукового острова з позначенням об’єктів колишнього лаврського хутора Рис. 3.1.235. Місце де знаходилася церква «Взыскание погибших»

Тут у літній час проводили богослужіння для братії, що працювала на розташованому поряд хуторі навпроти Чернечого (наразі – Водників) острова.

Дерев’яні будівлі хутору, льодовня, хлів для худоби, руїни каплички існували тут (на місці колишнього клуба «Шквал») і після війни. Тут також зберігся монастирський колодязь. Друга капличка стояла біля каналу на відстані 1 км. у південно-західному напрямку від першої (фундамент зберігся до нашого часу). А на місці ж церкви (зруйнованої у 30-і р.р. ХХ ст.) наразі височіють три вікові сосни. Біля церкви ченці облаштували озеро, а на острівних луках – мережу каналів проти весняних паводків. Частину цих лук відвели під виноградники (Дзівалтовський, 2004).

На місці колишньої церкви треба встановити пам’ятний знак, а на місці хутору біля колодязя інформаційний аншлаг. Необхідно включити інформацію про цей об’єкт в програму екскурсій Жуковим островом та Конча-Заспою.

9.Подільський верк, Набережний верк або Подільська брама (Подільські ворота)

(Подільська набережна брама) – окреме укріплення казематового типу у комплексі Нової Печерської фортеці, здатне вести самостійну оборону, прикриваючи підступи до Ланцюгового моста. Верк слугував для оборони Набережного шосе, яке входило в фортецю з боку Подолу (Київська фортеця, 2018).

Споруджено у 1854 р. за проектом архітектора Петра Таманського. Розташовувався упоперек Набережного шосе в комплексі з двома підпірними стінами, що збереглися (Стіна верхня напівкругла підпірна; Пам’ятка архітектури та містобудування; Постанова Ради Міністрів УРСР від 06.09.79 № 442, Стіна нижня напівкругла; Пам’ятка архітектури та містобудування; Постанова Ради Міністрів УРСР від 06.09.79 № 442) (Кальницький, 2013).

Рис. 3.1.236. Місце де розташовувався Подільський верк на супутниковому знімку м. Києва Рис. 3.1.237. Зовнішній вигляд Подільського верка

Верк здатний був вести в усі боки потужний вогонь у два яруси, а з боку Дніпра у три. Обидва напрямки шосейного руху пропущені безпосередньо крізь арки будівлі, яка фактично явила собою величезну укріплену браму. Додатковим оборонним засобом стало влаштування на шосе з боку Подолу особливого містка, який за потреби можна було підняти, таким чином унеможлививши вихід ворожих частин до Ланцюгового мосту (Кальницький, 2013).

У 12 казематах верку можна було розмістити 41 гармату і 18 стрільців (Київська фортеця, 2018).

Підпірні стіни були влаштовані для захисту верку від зсувів, забезпечували додатковий вогневий захист, а також здійснювали безпосереднє сполучення з фортецею за допомогою прихованих галерей, які вели до казарми на перешийку з Микільською брамою. Тривалий час верк був ланкою системи водопостачання фортеці, будучи облаштованим водозабірними пристроями, від яких було прокладено підземні труби, якіпостачали воду на висоту 107 м. Поруч був склад дров для фортечних потреб (Кальницький, 2013; Київська фортеця, 2018).

Після 1897 р. перед верком замість дерев’яного містка зроблено насип для нормального шляху, а в 1910-1912 крізь арки прокладено колію, по якій курсувала мототрамвай, який сполучав Поділ з Лівобережжям, а пізніше трамвай, що курсував із Подолу до Наводницької балки. Верк було висаджено в повітря та розібрано у липні 1951 р. у зв’язку з розширенням Набережного шосе (Кальницький, 2013).

Втрата цього об’єкту насправді непоправна для Києва. Необхідно в першу чергу поставити інформаційний стенд про цю пам’ятку а в перспективі відновити її.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1235

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.