Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Лиса гора – урочище в плині часу / Історія Лисої гори / Після 1917-го року

Лиса гора – урочище в плині часу

Історія Лисої гори

Після 1917-го року

Парнікоза І.Ю.

Про долю Лисогірського форту після жовтневого перевороту і до початку радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. інформації страшенно бракує. Наявні лише окремі факти пов'язані з розташованими поблизу об'єктами. Зокрема, Деміївка – Саперна Слобідка фігурують у подіях перших українських визвольних змагань. Зокрема, на Деміївській площі 13.12.1917 р. військами Центральної Ради під час придушення спроби більшовицького Листопадового повстання в Києві було роззброєно збільшовичених вояків 1-го гірсько-кінного дивізіону. А 29.01.1918 р. кінний полк ім. Костя Гордієнка відбив напад Деміївської червоної гвардії на залізничну станцію Київ-Товарний під час придушення більшовицького Січневого повстання (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

Донедавна залишалося не відомим чи знаходилися тут до 1918 р. склади боєприпасів. Натомість добре відомо, що військові склади існували на території Звіринецького укріплення. Саме там під час першої світової війни знаходився й артилерійський парк. Звіринецьке укріплення було побудовано на верхівці сусідньої однойменної гори ще у 1810-12 рр. за проектом Карла Оппермана. Планом модернізації Київської фортеці, розробленим Е.І. Тотлебеном і затвердженим 1870 р. тут передбачалося звести новий казематований форт. Проте ці плани лишилися лише на папері. Саме на Звіринецькому укріпленні 6 червня 1918 р. сталася одна з найжахливіших в м. Києві катастроф. За гетьманату П. Скоропадського та німецької окупації вибухнули у повітря тутешні склади. Після скасування еспланадних правил (що не дозволяли забудовувати простір біля фортечних укріплень) наприкінці ХІХ ст. краї укріплення було забудовано садибами та монастирськими спорудами, зокрема тут зводилася найвища в Російській імперії дзвіниця. Вибух дощенту зруйнував укріплення, зніс навколишні садиби і побив вікна у віддаленіших будинках, аж до Львівської площі. Загинуло біля 200 людей, було зруйновано близько 900 споруд (Лисенко, 2005). Описуючи цей епізод в М. Булгаков помилково пов’язав цей вибух з Лисою горою:

«Однажды, в мае месяце, когда Город проснулся сияющий, как жемчужина в бирюзе, и солнце выкатилось освещать царство гетмана, когда граждане уже двинулись, как муравьи, по своим делишкам, и заспанные приказчики начали в магазинах открывать рокочущие шторы, прокатился по Городу страшный и зловещий звук. Он был неслыханного тембра — и не пушка и не гром, — но настолько силен, что многие форточки открылись сами собой и все стекла дрогнули. Затем звук повторился, прошел вновь по всему верхнему Городу, скатился волнами в Город нижний — Подол и через голубой красивый Днепр ушел в московские дали. Горожане проснулись, и на улицах началось смятение. Разрослось оно мгновенно, ибо побежали с верхнего Города — Печерска растерзанные, окровавленные люди с воем и визгом. А звук прошел и в третий раз, и так, что начали с громом обваливаться в печерских домах стекла и почва шатнулась под ногами.

Многие видели тут женщин, бегущих в одних сорочках и кричащих страшными голосами. Вскоре узнали, откуда пришел звук. Он явился с Лысой Горы за Городом, над самым Днепром, где помещались гигантские склады снарядов и пороху. На Лысой Горе произошел взрыв.

Пять дней жил после этого Город, в ужасе ожидая, что потекут с Лысой Горы ядовитые газы. Но удары прекратились, газы не потекли, окровавленные исчезли, и Город приобрел мирный вид во всех своих частях, за исключением небольшого угла Печерська, где рухнуло несколько домов. Нечего и говорить, что германское командование нарядило строгое следствие, и нечего и говорить, что горожане ничего не узнали относительно причин взрыва».

Вибух артилерійських складів на Звіринці 5 червня 1918 р. Фото вибуху Звіринецьких складів зроблене з аероплану
Рис. 1. 31. Вибух артилерійських складів на Звіринці 5 червня 1918 р. Фото з німецького аероплану, за (http://www.photohistory.kiev.ua/) Рис. 1. 32. Ще одне фото вибуху Звіринецьких складів 5 червня 1918 р. зроблене з аероплану, за (http://www.photohistory.kiev.ua/)

На відміну від М. А. Булгакова, класик українського націоналізму Д. І. Донцов у своєму Київському щоденнику за 1918 р. не тільки вірно наводить час вибуху (6 червня, тоді як М. А. Булгаков пише про травневий день), але і місце вибуху – Звіринець, та подає такий опис подій:

«6 червня. Нині попрацювати у бюрі не вдалося. Якийсь склад з амуніцєю вилетів у повітря (кажуть на Звіринці). Було 15 сильних детонацій. Шиби в бюрі з вікон, що виходили на Хрещатик, всі вилетіли. Мене і секретарів мало не збило з ніг, коли ми, підбігши до вікон, глянули вділ на вулицю, усіяну товченим шклом. Тут і там лежали, мабуть, збиті з ніг повітрям люди. Всі з бюра кинулися на діл до сутеренів, де й просиділи півгодини. В ушах лящало від лоскоту, з деякими панями була гістерика».

«11 червня. …О пів до четвертої бачив згори, з мого бюра, як попри нього Хрещатиком ішла процесія з жертвами вибуху на Звіринці кілька днів тому. Трумни, музика військова, наша міліція, німці. Грали похоронний марш, один з тих, які завше робили таке стрясаюче вражіння на мене. Здається, що всі ми тут у Києві танцюємо на вулькані»

Як встановив О. Кузяк вже в 1909 р. на Лисогірський форт для охорони піроксілінових складів призначалися караули. У зв'язку з вибухом на Звіринці знаходимо чергове підтвердження того якою небезпечною була тоді Лиса гора. Часопис «Голось Кіева» в номері 43 від 7 червня 1918 р. в статті «Грандіозная катастрофа» писав:

«Через деякий час після вибухів військовим міністром генералом Рогозою вжито термінових заходів до збереження складів, які вціліли і тих складів, що знаходяться на Лисій горі від можливості вибуху»

і там же:

«Зважаючи на часткове продовження вибухів рятівні роботи було дещо ускладнено. Однак не дивлячись на небезпеку німецькі військові частини продовжували роботу по попередженню подальшого розповсюдження катастрофи, зокрема усіма засобами намагалися ізолювати і знешкодити великі запаси піроксиліну, розташовані на Лисій горі. Що стосується піроксилінових складів на захід від цієї гори, то вони загорілися ще раніше та палали, не спричинюючи однак вибухів» (Голось Кіева, 1918).

Дійсно, знімки зроблені з німецького аероплану свідчать, що внаслідок масштабності вказаної диверсії було підпалено не тільки склади на Звіринці, але й на прилеглих місцевостях. Вогнище пожежі спостерігалося зокрема також в нижній течії Либіді недалеко від схилів Лисої гори.

Про склади на Лисій горі в контексті їх загрози для міста згадує і щоденник Д. І. Донцова:

«21 червня. На провінції убійства і пожежі. Чекається поважних розрухів. Чути в місті навіть далекі гарматні стріли. Мабуть, щось поважніше, як «офензива» на Шулявці чи «дурхбрух» на Деміївці. Вчора підпалили одну хату біля Лисої гори. Член політичної комісії мирової делегації, полк. Мішковський, оповідав мені, що коли б Лиса Гора пішла в повітря, то разом із нею і третина цілого міста» (Донцов, 2002).

Вибух артилерійських складів на Звіринці 5 червня 1918 р., Фото долини Либіді. Один з перших фотознімків Лисої гори: 1 – Нижня Теличка, 2 – озеро Старик (Коров’яче), 3 – р-н. суч. автостанції Видубичі, 4 – верхівка верхнього Галерного острова (з переправою через нього) – суч. острів Великий Південний, 5 – дорога на хутір Корчувате, 6 – схили Звіринецької височини над суч. вул. Бойчука, 7 – Саперно-Слобідська вулиця під північним схилом Лисої гори, 8 – район залізничної станції Київ –ІІ (суч. Київ-Московський), 9 – Саперні сараї, 10 – район Саперної слобідки, 11- став на Либіді, 12 – Буслівський сад, 13 – Лисогірський рукав Дніпра, 14 – район Госпітального кладовища, 15 – дим над промисловою забудова при гирлі Либіді Долина річки Либіді між Чорною, Звіринецькою та Лисою горами. Сучасний вигляд на основі супутникового фото: 1 – Нижня Теличка, 2 – озеро Старик (Коров’яче), 3 – р-н. суч. автостанції Видубичі, 4 – верхівка верхнього Галерного острова (з переправою через нього) – суч. острів Великий Південний, 5 – дорога на хутір Корчувате, 6 – схили Звіринецької височини над суч. вул. Бойчука, 7 – Саперно-Слобідська вулиця під північним схилом Лисої гори, 8 – район залізничної станції Київ –ІІ (суч. Київ-Московський), 9 – Саперні сараї, 10 – район Саперної слобідки, 11- став на Либіді, 12 – Буслівський сад, 13 – Лисогірський рукав Дніпра, 14 – район Госпітального кладовища, 15 – дим над промисловою забудова при гирлі Либіді
Рис. 1. 32a. Вибух артилерійських складів на Звіринці 5 червня 1918 р., Фото долини Либіді. Один з перших фотознімків Лисої гори: 1 – Нижня Теличка, 2 – озеро Старик (Коров’яче), 3 – р-н. суч. автостанції Видубичі, 4 – верхівка верхнього Галерного острова (з переправою через нього) – суч. острів Великий Південний, 5 – дорога на хутір Корчувате, 6 – схили Звіринецької височини над суч. вул. Бойчука, 7 – Саперно-Слобідська вулиця під північним схилом Лисої гори, 8 – район залізничної станції Київ –ІІ (суч. Київ-Московський), 9 – Саперні сараї, 10 – район Саперної слобідки, 11- став на Либіді, 12 – Буслівський сад, 13 – Лисогірський рукав Дніпра, 14 – район Госпітального кладовища, 15 – дим над промисловою забудова при гирлі Либіді Рис. 1. 32b. Долина річки Либіді між Чорною, Звіринецькою та Лисою горами. Сучасний вигляд на основі супутникового фото: 1 – Нижня Теличка, 2 – озеро Старик (Коров’яче), 3 – р-н. суч. автостанції Видубичі, 4 – верхівка верхнього Галерного острова (з переправою через нього) – суч. острів Великий Південний, 5 – дорога на хутір Корчувате, 6 – схили Звіринецької височини над суч. вул. Бойчука, 7 – Саперно-Слобідська вулиця під північним схилом Лисої гори, 8 – район залізничної станції Київ –ІІ (суч. Київ-Московський), 9 – Саперні сараї, 10 – район Саперної слобідки, 11- став на Либіді, 12 – Буслівський сад, 13 – Лисогірський рукав Дніпра, 14 – район Госпітального кладовища, 15 – дим над промисловою забудова при гирлі Либіді

Вибуху на Звіринці ми завдячуємо першим фотозображенням Лисої гори. Адже на знімках з німецького аероплану чітко видно долину Либіді та лісистий (темний) північний схил Лисої гори.

Насправді залибідська Лиса гора, яка була розташована за тодішнім містом, дуже підходила для розташування військових складів. Адже тут були придатні для цього приміщення – ходи сполучення – потерни, що закривалися дверима і могли слугувати за порохові льохи. Те, що в передреволюційний, та пореволюційний час в потернах Лисої гори дійсно зберігалися вибухонебезпечні речовини підтверджується також їх пильною охороною в цей час. Про це свідчать солдатські графіті на привходових стінах потерн, а також пізніше передвоєнне та післявоєнне використання Лисогірського форту з цією метою. Зважаючи на це зафіксовані Д. І. Донцовим побоювання полковника Мішковського щодо більшовицької диверсії на складах Лисої гори не були марними. Ще одним місцем локалізації вибухонебезпечних складів було селище Коцюбинське на Коростенській гілці залізниці.

План Лисогірського форту 1923 р., складений Б. С. Віккерсом, який був знайдений М. О. Рибаковим
Рис. 1. 32c. Вибух артилерійських складів на Звіринці 5 червня 1918 р., Один з перших фотознімків Лисої гори (1) Рис. 1. 32d. План Лисогірського форту 1923 р., складений Б. С. Віккерсом, який був знайдений М. О. Рибаковим

В 1920-ті рр. форт продовжував використовуватися як військовий об’єкт. До нашого часу дійшов (Рис. 1. 32b.).

Як бачимо, план Лисогірського форту 1874 р. (див. розділ 1, рис. 1.12) і Б. С. Віккерса дещо не збігаються. Імовірно, Б. С. Віккерс показав на плані лише частину Лисогірського форту часів Олександра II.

О. Голованов окремо зупиняється на особі Б. С. Віккерса і наводить характеристку, яку дав цьому краєзнавцю М. О. Рибаков:

«Різнобічно освічений, хоча й без наукових ступенів та звань, він був блискучим краєзнавцем. Понад 30 років, аж до дня смерті, Б. С. Віккерс (1904—1976) присвятив дослідженню історії київських вулиць, відомостей про них у фольклорі, топографії, а щодо їх топоніміки, то навіть не мав собі рівних. А скільки цікавих планів, карт і схем було складено ним. Скільки зроблено фотографій та ілюстрацій. Тридцять томів, на жаль, не опублікованих описів і тек із незавершеними матеріалами — ось таку безцінну спадщину залишила ця людина» (Цит. за Голованов, 2002).

О. Голованов же з матеріалів Б. С. Віккерса робить висновок про те, що у перші роки радянської влади Лисогірський форт зазнав певних змін з точки зору фортифікації, проте використовувався як військовий склад (Голованов, 2002). На нашу ж думку в той час було аж ніяк не до фортифікаційних робіт. Адже революція та визвольні змагання нанесли відчутного удару економічному і стратегічному становищу Києва. Відступаючи з міста, польсько-українські загони у червні 1920 р., підірвали усі мости через Дніпро, у тому числі й Дарницький залізничний. Їх відбудова стала найголовнішим завданням повоєнного часу. Завдяки неймовірним зусиллям було відбудовано Дарницький залізничний міст за рекордно короткий термін за допомогою примітивного обладнання. Але тоді він вважався єдиним шляхом через Дніпро. 10 вересня 1920 р. відбулося урочисте відкриття моста. В цей час до Лисогірського форту, згідно плану Віккерса начебто добудовується ще одна частина, що була оточена ровом, містила стрільбище (для яких цілей?, авт.). Сюди увійшли також колишні «лаврські амбри (потім цейхгаузи)» (маються на увазі споруди колишнього хутору Лаври – Коноплянка вилученого 1872 р. у зв’язку з будівництвом Лисогірського форту – авт.) (Голованов, 2002). Імовірніше, що йдеться не про модифікації форту, а про не зовсім точний його опис. Так, як місцевість на Лисій горі була не доступна для відвідування, то наведений план, напевнее, складався зі слів якогось очевидця. Що стосується стрільбища то під нього надзвичайно зручно було використати сухий рів між потернами №6 та №8. На його дні дійсно лишилися фундаменти споруд, які можливо можна ідентифікувати, як «лаврські амбари». Зазначене місце страт ми вже коментували в попередній частині, пов’язуючи його з ділянкою під північним схилом гори над ставом на Либіді. На схемі точно показано місце впадіння притоки Либіді – р. Буслівки (під суч. вул. Бойчука).На його протилежному березі показано сад. Імовірно це той самий «Буслаївський сад», . Більша ж частина форту показаного на плані це територія сучасного радіо-передавального центру. Рів же з капоніром (підтвердження того, що він таки був збудований?) відноситься, напевнее, до віддаленого на схід редюіту. Цікаво, що на плані Лисогірського форту, складеному Б.С. Віккерсом позначено також Хутор КП лаври «Коноплянка», як такий що знаходиться всередині форту. З приводу останнього відомо, що в на початку ХХ ст. тут на хуторі існував дитячий будинок №60: садиба з трьох корпусів. Фруктовий садок, город і лан на 23 га, 5 працівників, близько 40 дітей і підлітків, кінь, корова, 15 овець, 2 свині, 3 вулика (Вакулишин, 2014).

Про військове призначення форту в цей час свідчать також написи-графіті на стінах потерн, зроблені напевне багнетами. Зі стіни 5-ї потерни ми зокрема списали таке графіті: «Охранял пост мая 11, 1921. кур. г. ОБО. У М.В.О. СД. – Г. Я. Русанов». Ще одне графіті: «Стоял на посту Капустин 1923 года 5 марта Вятской губ. Котельничи». Ще одним cвідченням про військові склади на Лисій горі в той час, можуть слугувати спогади молодого бійця Київського караульного полку у 1919 р. (вже за більшовиків), а згодом відомого радянського письменника К. Г. Паустовського, який теж ніс службу з охорони військових складів» «где-то за Байковым кладбищем» (місцевістю цією після вибуху складів на Звірниці напевне була Лиса гора), та епізод описаний ним в (Малаков, 1983, Лисенко, 2005):

«Прекратил все это тяжелое и буйное существование караульного полка солдат нашей роты – тот самый низенький и тихий Иосиф Моргенштерн, о котором я упоминал в начале этой главы. Этот кроткий безответный человек ненавидел Антощенко люто, с холодным бешенством. Особенно после того, как Антощенко пообещал "расщелкать" всех евреев в полку и очистить полк от "иерусалимских дворян". Однажды нашу роту, вопреки правилам, послали нести караулы около складов за Байковым кладбищем и даже выдали по два боевых патрона на винтовку. Была теплая ночь. Откуда-то пахло цветущей маттиолой. Среди ночи взошел над темным Киевом серп умирающего месяца и поплыл над беззвучной украинской ночью. Чтобы не уснуть, я напевал про себя всякие песни. Когда я дошел до старинной песни:

Не слышно шума городского,

На Невской башне тишина –

И на штыке у часового

Горит полночная луна, –

послышался топот копыт. Кто-то подъехал к складу и, матерясь, соскочил с седла. Я узнал голос Антощенко. Иногда по ночам он проверял караулы. Антощенко пошел к складу. У дверей склада стоял на карауле Моргенштерн.

– Кто идет? – крикнул он своим тонким голосом.

– Что у тебя, повылазило, свинячье ухо!--закричал Антощенко.– Не видишь, кто идет?

Тогда Моргенштерн, тотчас же, конечно, узнавший командира, якобы соблюдая устав, три раза без перерыва быстро прокричал: "Кто идет? Кто идет? Кто идет?" – и, не дожидаясь ответа Антощенки, выстрелил в него в упор и убил наповал».

Графіті на одній з потерн Лисої гори

Рис. 1. 33. Графіті на одній з потерн Лисої гори (Фото М. Кальницького, )

Питання про солдатські написи цікаве й саме по собі. Д. Маяцкий наприклад стверджує, що оскільки значна частина солдат була забобонною, то в умовах лихої слави Лисої гори командування видало цікаву інструкцію, яка проголошувала: перед виходом на караул офіцер зобов’язаний був попереджати солдата, щоб той не ніяковів від незрозумілих шумів – то всього лише пориви нічного вітру та крики нічних птахів. Стояти на чатах було сумно, тому вартові видряпували інформацію про себе на жовтій цеглі потерн. Д. Малаков зазначає, що тут виявленні написи починаючи з 80-х років XIX століття, коли взагалі не кожен нижній чин володів грамотою. Поруч з старими з "ять", назвами губерній, повітів, звучать імена з датами 20-х та 40-х років ХХ ст. Цікавим є графіті на внутрішньому вході до потерни №3 такого змісту «Был великий день, разорили старое правительство и настала свобода». Не менш інтригуюче звучить інше графіті на внутрішньому вході до потерни №5: «Верещак Виктор Дмитриевич забрал ключ от Лысой горы 1959-1961 г. Харьковск. обл.».

Про те, що солдатських автографів на Лисій горі колись було більше, свідчить стаття С. Вакулишина 1997 р. «Ще раз про Лису гору», де зокрема вказується:

«Минулого літа я досліджував лисогірські «графіті» – звичайні здавалося б, солдатські автографи, надряпані на цеглинах біля входів до військових сховищ (потерн –автор). Усього вдалося прочитати 290 графіті. Найбільше їх з’явилося в роках 1916-му, 24-му, 44-му, 45-му та 77-му. (З датованих графіті перші належать до 1916 р., останні до 81-го). Серед тих автографів, з яких можна встановити національність автора, половина належить українцям (приклад: «Стояв часовой 20.IV.44 року Макаренко Йван Михтодович»), третина –росіянам («Косолапов Мирон 1925 год»). Є унікальні графіті латинськими літерами: «T.Fimon 3/76 21. VIII.18», Бугарский» «KIJEW 1943»»(Вакулишин, 1997).

Наразі, коли закінчено роботу з фотофіксації усіх графіті Лисої гори, можна стверджувати, що деякі з написів, які ще бачив С. Вакулишин вже втрачено. Сфотографовані графіті наразі аналізуються з метою з'ясування походження контингенту гарнізону форту. Цікаво що на стіні потерни Лисогірського форту виявлено навіть китайський ієрогліф (червоноармієць-китаєць?).

Лису гору напевне зачепили і додаткові фортифікаційні роботи, що велися одразу після чергового (на цей раз надовго) зайняття Києва більшовиками у 1920 р. Зокрема, навіть після скасування 27 березня 1921 р. Київського укріпленого району, у 1920-21 рр. велись деякі додаткові роботи з укріплення міста. Зокрема було проведено роботи з покращення оборони Дарницького залізничного мосту. Для його цього були відриті окопи, влаштовані кулеметні гнізда та встановлені дротяні загородження на західному та східному березі Дніпра, а також на острові (суч. острів Великий Південний – авт.) (Кайнаран и др., 2011). А у 1923 р. Лиса гора увійшла до складу Києва (Голованов, 2002).

Підтвердженням того, що в 1930-х рр. на території Лисогірського форту знаходилися склади боєприпасів є протипожежна система з чавунних гідрантів які знаходяться в цегляних колодязях. На пожежному гідранті біля потерни №2 можна оглянути клеймо, яке свідчить, що він був вироблений на заводі в м. Лівни, Орловської області в 1938 р. Даний завод і наразі виробляє протипожежне обладнання.

У міжвоєнні роки вважали, що стара Київська фортеця вже не може протистояти наступаючій армії противника, яка має нове озброєння. Адже наприкінці 20-х років у радянській (як і у світовій) фортифікації домінувала система оборони міст далеко за їх межами та доктрина створення оборонних ліній. Згідно до неї на основі старих ліній укріплень зведених восени 1915 – навесні 1916 рр. у 1929 -32 рр. було споруджено комплекс Київського укріпленого району (КІУРу). Основу його становили залізобетонні вогневі споруди, що об’єднувалися в опорні пункти із взаємною вогневою підтримкою (Кайнаран и др., 2011). Однак, у 1941 р., коли на лінії КІУРу (Білогородка, Нові Петрівці, Кременище, Круглик, Віта Поштова) розгорілася оборона Києва в систему оборонних споруд міста увійшов і Лисогірський форт, що зрештою з честю виконав своє призначення.

З розповіді одного з відвідувачів гори – пана Мартиненка ми дізналися, що його дід служив у форту в 1939-41 рр. Тут він охороняв склади з боєприпасами поки не був демобілізований в березні 1941-го. Втім, коли почалася війна він був знову направлений сюди. Як і багато інших бійців потрапив в оточення і жахливий німецькій полон…

Література

Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.

Вакулишин С. Ще раз про Лису гору // Вечірній Київ -25.03.1997. за Вакулишин С. Околиці Києва. Документально-публіцистична збірка. – К.: Географіка – 2009. – с. 56-57.

Вакулишин С. Топонімія Києва ХХ ст.- Київ: Центр ДЗК, 2014. – 260 с.

«Грандіозная катастрофа» // «Голось Кіева», №43 від 7 червня 1918 р. (Архів С.Кожевнікова)

Донцов Д. І. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання / Упоряд.: Галушко К. Ю. – К.: Темпора, 2002. – 208 с.

Кайнаран А. В., Крещанов А. Л., Ющенко М. В. Киевский укрепленный район: 1928-1941: (История. Довоенная служба. День сегодняшний). – Житомир: Волынь, 2011. – 356 с.

Лисенко В. Лиса гора. Збірка краєзнавчих матеріалів. – К., 2005. – 24 с.

Малаков Д. Лиса гора // Прапор комунізму, 6 січня 1983 р. – С. 5.

Проценко Л. А. Історія Київського некрополя. К., 1995. – С. 256-257.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4014

Модифіковано : 13.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.