Народження Лисої гори

Парнікоза І.Ю.

«И что горы, сим подобные, получили начало от долговременного пребывания на поверхности земной океяна. Сие всякому можно приметить из слоев их горизонтальных»

М. Ф. Берлінський, «Історія міста Києва», 1798 р.

Як же народилася Лиса гора? Вона є крайовим відрогом Київського плато, що в свою чергу входить до складу Придніпровської височини. Межі Київського плато проходять по лінії: південна частина правобережжя м. Києва — східніше м. Фастова — м. Біла Церква — м. Рокитне — м. Богуслав — м. Корсунь-Шевченківський — лівобережжя р. Рось до р. Дніпро; на сході — по правобережжю р. Дніпро. Таким чином, Київське плато займає центральні райони Київської і північну частину Черкаської області (Гриценко, 2005). Це геологічне утворення являє собою хвилясто-пасмову рівнину, розсічену ярами та балками. За фізико-географічним районуванням дана територія входить до Обухівсько-Васильківського району лісостепової області Київського плато Дністровсько-Дніпровської лісостепової провінції. В основі височини залягають юрські, крейдяні, палеогенові, неогенові та антропогенові поклади, що вкриті товстим шаром лесу, на якому сформувалися сірі та світло-сірі опідзолені пилувато-легкосуглиністі ґрунти (Шеляг-Сосонко та ін., 1984, Гриценко, 2005; 2007).

Утворення Київських гір пов’язано з відступом останнього великого морського басейну – Харківського (більш як 20 млн. років тому) та наступним тектонічним підняттям. В той час на колишньому дні моря, вкритому осадовими породами, сформувалися платоподібні долини, що зазнали впливу вітряної та водної ерозії. Складний рельєф пізніше дещо згладили льодовикові товщі під час передостаннього Дніпровського (Рисського) зледеніння (374.000 – 130.000 років тому). Втім, по своєму східному краю Київське плато продовжувало зазнавати сильної водної ерозії, пов’язаної із стоком з його схилів поверхневих вод у Дніпро. Внаслідок цього його східний край виявився сильно ерозійно-розсічений. Так утворилися окремі Київські гори (Парнікоза, 2007; Канівський природний заповідник, 1999).

Розглянемо просторово-часове розміщення порід різного віку – стратиграфію Київських гір. Найвищі точки Київського плато перекриті потужною товщею лесу (Гаврилюк, Речмедін, 1956; Стецюк та ін., 2001).

Що ж до лесу В. Шафер (Szafer, 1950) писав:

«Лес є зараз вже повсюдно визнаний утвором клімату льодовикового періоду. Проте варто пригадати, що до того як це твердження укріпилося, погляди на його формування були дуже різними… Тож вітри наносили і в нас в першу чергу лесовий матеріал, який змітали, головним чином взимку, з висушених мулистих осадів, відкладених в літню пору великою водою в велетенських річкових долинах….»

Лес являє собою поруватий карбонатний суглинок світло-жовтого чи палевого кольору. На дотик лес ніжний, легко розтирається пальцями і лише зрідка попадаються піщинки. У відслоненнях дає вертикальні стінки; в породі часто можна спостерігати карбонатні утворення у вигляді твердих або рихлих конкрецій. Порівняно з іншими породами лес легко пропускає воду. В ньому можуть спостерігатися прошарки похованих ґрунтів – так званий гумусовий лес: товщина таких прошарків сягає 1 м. Донизу лес стає більш піскуватим та набирає помітної шаруватості. В лесі можна зустріти черепашки наземних м’якунів родів Helix, Pupa, Succinea, а також залишки ссавців – кістки мамонта (Mammuthus primigenius), печерного ведмедя (Ursus spelaeus), шерстистого носорога (Coelodonta antiquitatis) та ін. Глибина лесової товщі в межах Києва та його околиць різноманітна та коливається від 1 до 20 м. Для лесу Києва та його околиць характерний приблизно такий хімічний склад (в %) SiO2 -74,61, Al2O3 -10,05, Fe2O3 -3,10; CaO -2,50; MgO – 0,22; SO3-0,43; Na2O і K2O -1,88. Лес є сировиною для червоної будівельної цегли, а вилугувані шари лесу використовують як сировину для клінкерного виробництва (Гаврилюк, Речмедін, 1956).

Лесова товща в районі Києва підстеляється мореною, походження якої пов’язане з Дніпровським зледенінням. Морена являє собою суглинок червоно-бурого, жовто-бурого чи сірого кольорів з домішкою великої кількості піску та валунів. Тому цей суглинок в літературі часто називається валунним. Серед валунів зустрічаються найрізноманітніші гірські породи – граніти, габро, сієніти, порфіри, гнейси, діабази, слюдяні, хлоритові та талькові сланці, пісковики, кремені, кварцити, доломіти та ін. Припускають що ці валуни були принесені з півночі льодовиком. Валуни мають різні розміри від дрібних у поперечнику до великих до 2 м. Глибина моренових відкладів в середньому складає 5-6 м, а іноді досягає 10 м (Гаврилюк, Речмедін, 1956, Стецюк та ін., 2001).

Безпосередньо під мореною, або відокремлюючись від нею шаром під моренного середньозернистого шаруватого піску залягає прісноводний зелено-сірий суглинок. Товщина його в районі Києва становить 3-6 м. Тут же часто можна зустріти черепашки м’якунів родів Planorbis, Limnea та ін. З приводу цієї породи припускають, що вона є покладами мілководних прісних озер, а інші вважають, що це передльодовиковий лес (Гаврилюк, Речмедін, 1956).

Підморенні суглинки підселюються шаром бурих глин, який є найнижчою частиною четвертинних відкладів. Ця порода досить пластична та на дотик масна. Хімічний склад її приблизно такий (в %) SiO2 -71,01; Al2O3 -15,56; Fe2O3 -5,44; CaO -1,15; MgO -0,40; K2O та Na2O – 1,12; Н2О – 4,99 і SO2-0,31. Бура глина є водонепроникною породою і на її поверхні збираються ґрунтові води, що часто призводить до утворення зсувів, досить характерних для правого берега Дніпра (Гаврилюк, Речмедін, 1956; Стецюк та ін., 2001).

Нижче бурих глин залягають вже породи третинного періоду, які представлені такими ярусами: рябі або строкаті глини – водонепроникні, збирають воду і призводять до зсувів, товщина 3-10 м, піски Полтавського ярусу – морські частково прибережні піски – дуже міцні. В них зокрема викопано лаврські печери; шар бурого вугілля; піски Харківського ярусу (4-5 м); мергелі Київського ярусу, а ще нижче відклади Бучакського і Канівського ярусів (глауконітові піски різного кольору з включеннями фосфоритів та апатитів) (Гаврилюк, Речмедін, 1956; Стецюк та ін., 2001).

З даних порід ми детальніше зупинимося лише на мергелях – породах часів палеогену (66.0 – 23.04 мільйонів років тому), які ще називаються спонділовою або блакитною глиною. Адже саме вони є дуже добрим матеріалом для виготовлення міцної жовтої цегли. З неї, зокрема, зведено цегляні споруди Лисогірського форту. Заради ж неї розриті східні схили Лисої та Багринової гори. Ця порода має великий вміст карбонатів (від 16.33 до 34.99%). В цій породі можна зустріти рештки глибоководних морських м’якунів. Викопну фауну цього горизонту становлять молюски Pecten corneus, Pecten idoneus, Spondylus buchii – керівна копалина еоцену (56.0 – 33.9 мільйонів років тому), а також корали Ostrea pilicata. Окрім того в багатьох місцях тут можна знайти залишки риб у вигляді відбитків, окремих частин скелету, зубів, тощо. Товща шарів спонділової глини в Києві досягає 20-25 м, при чому нижні частини її залягають нижче рівня Дніпра (Гаврилюк, Речмедін, 1956, Стецюк та ін., 2001).

Нижче за третинні породи у Києві залягають породи крейдяного періоду мезозойської ери, проте вони у Києві на поверхню не виходять (Гаврилюк, Речмедін, 1956, Стецюк та ін., 2001).

Первинна рослинність київських висот, зокрема Лисої гори сильно відрізнялася від сучасної. В прадавні часи більшу частину Київського плато займали широколистяні ліси (Парнікоза та ін., 2020). Проте вже за неоліту для землеробства в першу чергу обиралися найбільш родючі лесові ґрунти. Ліси, які їх вкривали, випалювали та корчували, створюючи вигідні умови для існування степової флори. Первинними середовищами існування для останньої були не заліснені відслонення вапняків чи гіпсів, а також круті схили річкових долин (Szata, 1977). Багатотисячолітній вплив людини призвів до того, що на верхівках київських гір, зокрема на Лисій горі, закріпилася лучно-степова рослинність.

На прилеглих ділянках льодовикових пісків були поширені соснові ліси. Біля підніжжя Лисої гори, як і усього пасма Київських гір, смугою вздовж Дніпра тягнулися заплавні діброви та луки, розсічені протоками, порослими прибережно-водною та суто водною рослинністю. Такими колись були сучасні урочища Покал-Галерний острів (Ілюстрована історія Києва.., 2012). Але з розростанням Києва в ХVII-XVIII ст. ліс на схилах Лисої гори активно вирубувався. Незаможні городяни активно збирали на паливо сухостій та вітровал, а на вершинах пагорбів, де вирубали ліс, випасали худобу. Як свідчить план Києва 1695 р. (Алферова, Харламов, 1982), вже в другій половині ХVII ст. урочище цілком виправдовувало свою сучасну назву.

Література

Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века. – К.: Наукова думка. – 1982. – С. 159.

Гаврилюк В.С., Речмедін І.О. Природа Києва та його околиць: Фізико-географічна характеристика.— К.: Вид-во КДУ ім. Т. Шевченка, 1956.— 70 с.

Гриценко В. В. Лучні степи Київського плато: флора, рослинність, популяції рідкісних видів та охорона: дис…канд. биол. наук: 03.00.15. – К., 2007. – 20 с.

Гречишкіна Ю.В. Природна флора судинних рослин м. Києва. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук. 03.00.05.- ботаніка. –К.-2010 – 358 c.

Ілюстрована історія Києва. Під ред. Боряк Г.. Геєць В., Івакін Г. та ін.– К.: Фенікс, 2012.-424 с.

Канівський природний заповідник. Путівник / Під заг. Ред. М. Г. Чорного. Канів: УФЗ, 1999. – 112 с.

Парнікоза І. Ю. Лиса гора // Екологічна газета, № 52(86), 2007. – С. 4.

Пояснительная записка к генеральному плану реконструкции г. Киева. Киевский горсовет, Архитектурно-планировочное управление, Киев. 1936 г. -81 с.

Стецюк В., Романчук С., Щур Ю. та ін. Київ як екологічна система: природа-людина-виробництво-екологія. – К.: Центр екологічної освіти і виховання, 2001. – 259 с.

Шеляг-Сосонко Ю. Р., Дідух Я. П., Кузьмичов А. І., Падун І. М. Рослинність урочища Лиса гора (околиці м. Києва) // Укр. ботан. журн. – 1984. – 41, № 1. – С. 86-90.

Szafer W. Epoka Lodowa – Warzawa: PZWS. – 1950. – 116 s.

Szata Roślinna Polski. T. 1. Pod red. W. Szafera i K. Zarzyckiego – Warzawa: PWN. – 1977. – 615 s.