Заборонена зона – Лиса гора у 1944-2000-ні рр.

Парнікоза І.Ю.

Ще до закінчення Другої світової війни територія Лисогірського форту знову була зайнята радянськими військовими. Тут розташували артилерійські склади Київського військового округу. Також на основі численних знахідок різного типу мін, часто дуже екзотичних, висловлене припущення про функціонування тут школи саперів. Тож не випадково саме в 1944-45 рр. створено значну частину датованих написів-графіті на стінах потерн Лисогірського форту. У серпні 1944 р. особливо активним був охоронець М.С. Тищенко, що став рекордсменом за кількість залишених на різних потернах графіті (22 штуки). Загалом того року він зробив аж 28 графіті. У інші роки його написів більше не було виявлено (Лащенко, 2019). У цей же час на форті проводилися деякі ремонтні роботи, про що свідчить, зокрема, відновлення внутрішнього входу до потерни №1, датоване по графіті 1944 р.

Деякі подробиці, пов’язані з функціонуванням складів в 1950-ті рр., ми довідалися від того самого племінника Мітрофана Кароля – Євгена, що в цей час возив на доджі “три чверті” полковника, та мав змогу заїжджати на об’єкт. За його свідченнями тут зберігали боєприпаси для усього Київського округу. Звідси їх поставляли навіть на Остерський полігон (сучасна тренувальна база «Десна»). Для обслуговування артилерійських складів було створено спеціальну військову частину за номером 63774, що знаходилась на лівому березі Либіді поблизу сучасного озера Глінка. Поряд знаходився табір для військовополонених німців, що працювали на цегельному заводі, ремонті шляхопроводу в районі Либідської (колишньої Московської) площі та на прокладанні сучасного Голосіївського проспекту. Наразі на місці колишнього табору – база одного з підрозділів МВСУ.

Сучасна Глинка – це кар’єр цегельного заводу заснованого Йоганному Ейсманом — київським аптекарем. 1843 р. ця цегельня перейшла до В. Субботіна – професора Університету св. Володимира, а від нього його дружині Емілії Субботиній. Цегла ї заводу мітилася знаками "Э.С.". З цього ж кар'єру брав глину і цегельний завод С.В. Шатова, що 1909 р. перейшов до М.В. Журавльова, а 1913 р. фабрику орендував А.-Й. Зак. Тут видобували зелену спонділову глину для виробництва міцної жовтої цегли (Малаков, 2009).

Лиса гора посилено охоронялася. Рота охорони мала казарми на Теличці. Лису гору було обнесено двома рядами колючого дроту на невисоких металевих стовпчиках. Залишки цього дроту ще й досі можна побачити на горі, (Рис. 1.40). Колючий дріт був дворядним. Смуги колючого дроту тягнулися вздовж контрескарпа горжевого вала редюїта, та вздовж відкритої платоподібної Південної верхівки Лисої гори. Д.В.Малаков згадує також, що лінія колючого дроту на початку 1980-х рр. проходила і біля підніжжя гори вздовж залізничної гілки. Зберіглося фото 1994 р., на якому видно високий дерев’яний стовп, до якого кріпився колючий дріт ().

Зведено було також сторожові вишки, одна з яких, за свідченнями місцевих старожилів, знаходилася з боку сучасних металевих сходів, що веде на гору з боку Стратегічного шосе. Сторожові вишки були, мабуть, з дерева. Залишків їх фундаментів нам виявити не вдалося, якщо не вважати такими залишки металевих труб на бетонованих фундаментах, що виявлені біля внутрішнього виходу з потерни №8, а також у районі між внутрішніми виходами з потерни №2 та №3. На вишках було розміщено прожектори, було влаштовано також звукову сигналізацію. О. Г. Кузяк ще пам’ятає тут таблички: «Особлива Зона».

На території об’єкту розташовувались також кухня та псарня, де тримали сторожових вівчарок. Караул несли так звані червонопогонники – солдати-строковики (з червоними смужками впоперек погону) з кавказьких республік, що погано розуміли російську мову і тому в разі чого стріляли. Втім, це не зупиняло місцевих дітей, які за свідченням одного з них, зараз – голови поважної установи, вираховували час між проходженням караулу та пролазили під колючим дротом, щоб набрати на горі патронів, та потім виварити з них порох. Боєприпаси підвозили і вивозили залізничною гілкою, що проходить вздовж гори, в неї є невеличке продовження, що веде на територію сучасного цементного заводу. Цією гілкою ходив паровоз. З потяга боєприпаси розвантажували на машину і з південного сходу чи дорогою по дну Північного Лисогірського яру завозили на склади. Боєприпаси зберігалися в потернах, для чого в їх стінах були спеціальні кріплення. Солдати переказували, що ці ланцюги колись слугували для утримання в’язнів царату. Головний КПП було розміщено в самому низу серпантиноподібної дороги, прокладеної ще під час будівництва форту, що й зараз є головним шляхом на гору. Цікаво, що вже в той час на території форту капонірів не було, а на серпантині існував поміст з жовтої цегли, де в царські часи відбувалися страти. Один з відвідувачів гори Ігор Мещанінов, розказав нам, що в 1972-73 рр. курсантом училища зв’язку на Старонаводницькій працював на форті на перевантаженні якихось ящиків. Тоді офіцери розповідали, що снарядів на горі стільки, що в разі вибуху знесе греблю Київської ГЕС.

В 1970-х роках було прийнято рішення про ліквідацію складів, що почали загрожувати своїм існуванням мільйонному місту, що дуже розрослося і включило Лису гору в межі свого ядра. Могла повторитися подія 1918 р., коли так само вибухнули склади на Звіринці. Для зменшення загрози пожежі на горі звели пожежну станцію, відремонтували споруджену ще до війни систему пожежних гідрантів.

У 1974-75 рр. спостерігалася незначна активізація у створенні графіті військовими (Лащенко, 2019). Це може свідчити про активність військових, що вивозили склади. Зокрема, на потерні № 5 (внутрішній вхід, правий бік) зберіглося графіті молодшого сержанта та рядових датоване 1974-76 рр. Тут слід звернути увагу на дворічний інтервал. Саме такий дворічний період служби фігурує і на інших графіті цього періоду. Важливе графіті 6-ї потерни, внутрішній вхід, північна стіна: "Жировка 1975-77 г Закан" такого ж типу, дворічний інтервал свідчить, що то був солдат, імовірно останньої вахти на форті. Аналогічне графіті "Казань Жировка 75-77 Закан" наявне на самому внутрішньому порталі з лівого боку.

Як свідчить ще одне з графіті на Лисій горі: "Род. 1941 г. Годованец В. сборы 1970 г." у 1970-ті рр. також проводили військові збори (Лащенко, 2019).

У середині 1970-х рр. склади ліквідують. Проте не весь військовий крам вивезли. Частину непотребу просто закопали на горі. У 2017 р. зокрема було знайдено численні азбестові фугаси – пам'ять про післявоєнні радянські склади. Не виключено що в цей час могли потрапити до землі і деякі артефакти асів Другої світової війни, в тому числі вибухонебезпечні.

Після того, як в 1976 р. охорону зняли, а снаряди вивезли, місцеве населення активно розтягало наземні споруди об’єкту на цеглу. Д.В. Малаков згадує, що перебуваючи на форті в кінці 70-х та на початку 80-х рр., він ще застав у центральній частині форту муровані з цегли споруди з двускатними дахами критими залізом та вікнами з залізними рамами. 1976 р. як рік передачі Лисої гори місту фіксує І. Чопик та співавтори (1986). Вони вказують що одразу після 1976 р. Лису гору досліджували ботаніки О. Дубовик, Т. М’якушко. В. Ткаченко, В. Протопопова, М. Бортняк, В. Любченко та ін., збори яких зберігаються у гербарії Інституту ботаніки ім. М. Холодного. Свідченням, що саме після 1976 р. Лиса гора стала доступною є також найбільш ранній гербарний зразок Pulsatilla pratensis з Лисої гори 1977 р. з гербарію Інституту ботаніки НАН України М. Клокова (KW). Свідченням зникнення охорони є також найбільш ранні графіті випадкових відвідувачів. Зокрема, на потерні №6 внутрішній вихід, північна стіна "Белоус А.Ф. Киев 1979 г.". Наявні поодинокі графіті 1980-х рр.

За спогадами М.В. Савченко одразу після того як Лиса гора була залишена військовими (у його спогадах це був 1985 р.) вона являла собою надзвичайно дике урочище, сильно заросле, де пройти можна було тільки військовими стежинами. Військового майна майже не було. Проте залишалися якісь бочки, було знайдено гімнастерку, окремі гільзи. Потерни тоді стояли зачинені дверми зафарбованими в чорно-білу «ялиночку». Допоміжні будинки та караульні приміщення стояли без скла в вікнах. Мешканці Саперної Слобідки ходили сюди відпочивати, випивати та займатися спортом. Глушильної станції станом на початок 1980-х рр. він не пам'ятає (хоча вона була побудована на початку 1970-х рр.).

В той час тут орудували цілі бригади, які вигідно продавали добуту цеглу. Вже в останні роки викопано кабелі, які було прокладено в цегляних жолобах, повністю порізано на метал залізну будку, що знаходилася біля Пожежної частини (наразі повністю розібраної на цеглу). Така ж сама доля судилася й для трьох понтонів, сильно порізані залишки яких ще донедавна можна було оглянути в сухому рову біля шпилю напівбастиону №1, вздовж дороги південним схилом південного Лисогірського яру та біля озера Східне (станом на 2011 р. практично цілий понтон).

Наразі, в куті зовнішніх валів форту розташовуються рештки радіо-передавального центру (РПЦ), який зводився в 1970-ті рр. як глушильна станція. Тоді ж подібна потужна станція функціонувала і в районі Броварської траси – вул. Радистів. Глушіння західних радіостанцій припинили в кінці 1980-х рр., а колишня глушилка функціонувала як радіо-передавальний центр. Ще до 2000-х років він був під пильною охороною охоронців і собак. Наразі цей центр на Лисій горі пошкоджений та не функціонує.

За свідченням місцевих мешканців, на західних схилах Лисої гори зберігалися залишки колишніх лаврських садів колишнього хутора Коноплянка (50.396077°, 30.542263°). На північно-західних схилах гори ми знайшли лише старі екземпляри груші (Pyrus communis) та глоду (Crataegus rhipidophylla). Однак південно-західний кут Лисої гори ще донедавна використовувався під городи.

Лисогірський форт знаходився у стані запустіння. Хоча неодноразово порушувалося питання про відновлення і збереження Лисогірського форту, як пам'ятника історії, але міське керівництво проявляло до цього байдужість. Становище ускладнилося і тим, що деякий час на території форту розташовувалася військова радіотехнічна частина, що зумовлювало часткове продовження офіційної “зачиненої зони”. Проте військові та місцеві мешканці не прогаяли можливості розібрати по цеглиночці і розтягти на свої потреби все, що залишилося у форті.

Згідно Рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16.07.1979, № 920 та підтвердженому розпорядженням КМДА від 17.05.2002 р. № 979 Лисогірський форт увійшов до зони охоронюваного природного ландшафту Києва.

1982 р. з'явилася можливість врятувати Лисогірський форт від подальшого руйнування. Це було пов'язано з прийняттям рішення про улаштування на Лисій горі природно-ландшафтного парку на честь 1500-річчя Києва (цей ювілей був призначений згори і не відповідав даним істориків та археологів відносно віку Києва).

М.М. Шулькевич та Т.Д. Дмитренко (1982) писали, що в рамках впорядкування нагірних парків Києва:

“На території Лисої гори передбачається створити національний парк з ботанічним заказником, експозиціями давньоруського містобудування і укріплень, що тут збереглися. Таким чином, зелене намисто парків на мальовничих схилах Правобережжя тримає своє логічне завершення”.

Здавалося, все йшло до кращого. Територію форту почали приводити до ладу, місцями відновлювалися земляні вали, були розчищені потерни і завали. З музикою та квітами відкрили пам`ятний камінь. Та невдовзі, у зв'язку зі змінами у міських керівних структурах, подальші заходи з улаштування парку впроваджувалися дуже повільно, а потім і зовсім припинилися. Будівництво парку так і не було завершено. Лише камінь-пам'ятка з написом про його закладку самотньо стоїть у бастіоні №2 Лисогірського форту. На камені напис: "Природный парк заложен в ознаменование 1500-летия г. Киева". Як свідчить схема того часу під парк планувалося відвести майже повністю територію сучасного Регіонального-ландшафтного парку "Лиса гора".

Рішенням виконкому Київської міської ради народних депутатів від 17.11.1987 р. № 1112 на Лисій горі оголошено Об’єкт культурної спадщини місцевого значення – «Поселення трипільської культури в урочищі Лиса гора».

Мапа, створена для спортивного орієнтування (1989 р., зараз постійно перевидається), фактично першою відобразила топографічну ситуацію в урочищі після зняття з нього статусу військового об'єкту. Однак наявні на ній деталі, зокрема відсутність будівель, вказують на те, що вона була складена вже після першої хвилі руйнувань, завданих покинутому військовому об'єкту. Надзвичайно цінною подробицею наявною на ній є зображення території колишнього хутору Коноплянка (50.396077°, 30.542263°). Не зрозуміло на підставі чого воно зроблено. Імовірно, сліди хутора ще проглядалися на момент складання цієї мапи.

1995-97 рр. спостерігалася незначна активізація у створенні графіті на потернах Лисогірського форту, що може свідчити про активність цивільних осіб, що потрапляли сюди після того як склади було вивезено (Лащенко, 2019).

На початку 1990-х рр. щодо Лисої гори з'явилися різні шалені плани. 1994 р. виникла загроза розміщення тут лунапарку. Щоби зберегти урочище від цієї загрози восени 1994 р. директором Київського еколого-культурного центру В.Є. Борейко та академіком НАНУ Т.Л. Андрієнко-Малюк було вперше обстежено Лису гору на предмет флори та фауни. Тоді було виявлено популяції деяких рідкісних рослин, зокрема півників угорських, а також багатий тваринний світ урочища: хижих птахів, горобиних птахів, метеликів, богомолів та зайців. На основі цього обстеження рішенням Київської міської ради №14 від 17 лютого 1994 р. було прийнято рішення про створення Регіонального ландшафтного парку місцевого значення – Урочища «Лиса гора» площею 137.1 га з формулюванням:

«Особливо цінна ділянка луково- (тут треба лучно-авт.) степового ландшафту на півночі Українського лісостепу, де збереглися рослини занесені до Червоної книги України (скорпонерія (мається на увазі скорзонера Scorzonera purpurea, яка не була внесена до першого видання Червоної книги України, але є регіонально-рідкісною і досі зростає на Лисій горі – авт.), різні види ковили (на Лисій горі зростає лише ковила волосиста Stipa capillata – авт.)».

Землекористувачем території урочища став відділ експлуатації зелених насаджень Печерського району.

В 1997 р. києвознавець С. Вакулишин писав:

«Чи багатьох може задовольнити куценька інформація енциклопедичного довідника «Київ» про Лисогірське урочище біля історичного гирла Либеді? Чому там не вказано авторство Тотлєбіна – видатної постаті в Севастопольській епопеї середини ХІХ ст. – у проектуванні Лисогірського форту збудованого 1872 року. Беззаперечною є природна вартість Лисої Гори: прадавній рельєф лісу з віковими дубами, трави південного схилу. Тим часом варварські відвідування homo soveticus постійно додають рядків до Червоної Книги. Понад сто років урочище мало статус «Забороненої зони. Невдовзі після входження Лисої гори в межі міста (1923 рік) киянам окремо оголосили заборону «гуляти, проходити, проїжджати або випасати худобу на території військової зони Лисої гори…Більше того, активно руйнується сам Лисогірський форт, навколо якого немає жодного застереження про заповідний статус цього урочища. Особливо непокоїть катастрофічний стан кам’яних споруд, який погіршується день у день…Я мав розмову з науковцями музею «Київська фортеця». Вони так само занепокоєні станом Лисогірського форту і готові взяти його під свою опіку. – було б відповідне розпорядження. Тим часом форт є небезпечним для відвідування: в самісінькому центрі заповідника хтось регулярно вправляється у стрільбі з пістолета» (Вакулишин, 1997).

Він же зазначає оцінену в 1990-х рр. природничу цінність урочища:

«Весь простір Лисої гори було відкрито для відвідувачів 1982 р. Тут на північному "форпості" лісостепу площею близько 130 га росло тоді близько 400 видів рослин, зокрема такі рідкісні як хохалтка та ковила волосиста (Corydalis solida та Stipa capillata присутні в флорі гори і зараз – авт.). 1994 р. присвоєно статус регіонального ландшафтного парку» (Вакулишин, 2014).

Розпорядженням КМДА за № 1678 від 14.08.1998 р. Лисогірський форт з охоронним номером 867/25 потрапив до переліку пам’яток історії і культури місцевого значення (Печерський район).

2003 р. урочище отримало новий охоронний статус. Зусиллями директора історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця» В. Кулініча територію Лисої гори площею 118.7449 га рішенням Київради було передано музею. Таким чином наразі територію Лисої гори, без перебільшень рятує лише музейний статус. На відміну від багатьох подібних історико-культурних об’єктів, межі земель музею «Київська фортеця» винесені в натуру. Окрім того музей має державні акти на право користування землею, в тому переліку й на територію Лисої гори.

Проте решта території Регіонального ландшафтного парку "Лиса гора" -18.4 га залишилася у віданні інших землекористувачів: верхів'я Лисогірського струмка та надзвичайно цінні лісові схили південно-західної частини урочища на південь від гласісу форту – КП УЗН Голосіївського району, а також землі колишнього РПЦ "Лиса гора".

Постановою Кабміну України від 10.10.2012 р за № 929 Лисогірський форт оголошений об’єктом культурної спадщини національного значення (пам’ятка містобудування) «Лисогірський форт Київської фортеці». Охороний номер 260066-Н.

Згідно Наказу Міністерства культури та інформаційної політики України № 599 від 02.08.2021 р. Лиса гора також стала частиною Центрального історичного ареалу м. Києва.

Таким чином, унікальна доля гори сприяла тому, що під охороною Лисогірського форту вона дійшла до нашого часу не забудованою і потрапила під охорону.

Лиса гора повернулася на загальні мапи Києва наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років у зв'язку з поступовим зростанням уваги до цього урочища. Лиса гора позначена на мапах 2003-2004 рр. та на сучасних картах. Проте, слід зазначити, що на жодній із сучасних мап вона не позначена як регіональний ландшафтний парк або територія Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», що пов'язано з відсутністю тематичної інформації на сучасних топографічних продуктах.

Література

Баграмян И.Х. Так начиналась война. – 3-е изд. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 493 с.

Вакулишин С. Ще раз про Лису гору // Вечірній Київ – 25.03.1997. за Вакулишин С. Околиці Києва. Документально-публіцистична збірка. – К.: Географіка – 2009. – С. 56-57.

Вартові героїзму та звитяги: Київський укріпрайон (УР-1). – К.: Пошуково-вид. агентство «Книга пам’яті України», 2001. – 112 с.

Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.

Дзівалтовський В. І. Дніпровська ділянка Поясу бойової слави: Жуків острів. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам’яті України», 2004 . – 26 с.

Історико-архітектурний та історико-містобудівний опорний плани м. Києва. Додаток 2. Історичні території Києва. Книга 3. Диміївсько-Китаївська частина, 2001 –С. 16-18.

Йшли полки по Україні / Авт.-упорядник І. К. Карпов. – К.: Молодь. – 1990. – 184 с.

Каминский В., Автографы из прошлого // Сегодня. Среда, 3 января 2007. – С. 23.

Крещанов А., Кузяк А., Осипов А., Продан О. 1941. Оборона Киева. Книга 1. – К.: Архив-пресс, 2002 – 77 с.

Малаков Д. Прибуткові будинки Києва. – К.: «Київ». – 2009. – 384 с.

Малаков Д. В. Київ 1939-1945 // Фотоальбом. – К.: Кий. – 2005. – 464 с.

Мощанский И. Б. Битва за Киев. 7 июля-26 сентября. – М.: Яуза. – 2008. – 208 с.

Спичаков В. Пинская военная флотилия в документах и воспоминаниях. – Л..: Лига-Пресс, 2009. – 384 с.

Чопик В.И., Краснова А.Н., Кузьмичов А.И. Эталон дикорастущей флоры урбанизированных территорий – урочище Лысая гора в г. Киеве // Ботан. журн. – 1986. – 71, № 8. – С. 1136-1141.

Шулькевич М.М., Дмитренко Т.Д. Киев: Архитектурно-исторический очерк. 6 изд. перераб. и доп. – К: Будівельник, 1982. – 448 с.