Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Лиса гора – урочище в плині… / Історія Лисої гори / Заборонена зона – Лиса гора…

Лиса гора – урочище в плині часу

Історія Лисої гори

Заборонена зона – Лиса гора 1945-1980-ті рр.

Парнікоза І.Ю.

Після війни територія Лисогірського форту знов потрапила до компетенції військового відомства. Тут розташували артилерійські склади Київського військового округу. Деякі подробиці, пов’язані з функціонуванням складів в 1950-ті рр., ми довідалися від того самого племінника Мітрофана Кароля – Євгена, що в цей час возив на доджі “три чверті” полковника, та мав змогу заїжджати на об’єкт. Саме тут зберігали боєприпаси для усього Київського округу. Звідси їх поставляли навіть на Остерський полігон (сучасна тренувальна база «Десна»). Для обслуговування артилерійських складів було створено спеціальну військову частину (імовірно за номером 63774), що знаходилась на лівому березі Либіді поблизу сучасного озера Глинка. До речі, поряд знаходився табір для військовополонених німців, що працювали на цегельному заводі, ремонті шляхопроводу в районі Либідської (колишньої Московської) площі та на прокладанні суч. Голосіївського проспекту. Сучасна Глинка – це кар’єр того заводу. Тут 1848 р. заснував цегельню полковник у відставці С.В.Шатов. Близько 1909 р. це підприємство стало власністю М.В.Журавльова, від 1913 р. завод орендував А.Й.І. Зак. Тут добували зелену спонділову глину на міцну жовту цеглу (Малаков, 2009). Наразі на місці тієї військової частини – база одного з підрозділів МВСУ. Сам об’єкт посилено охоронявся. Рота охорони мала казарми на Теличці. Лису гору було обнесено двома рядами колючого дроту на невисоких металевих стовпчиках, залишки якого ще й досі можна побачити на горі, (Рис. 1. 40) Колючий дріт був дворядним. Смуги колючого дроту тягнулися вздовж контрескарпа горжевого вала редюїта, та вздовж відкритої платоподібної верхівки південної лисогірської височини. Д.В.Малаков згадує також, що лінія колючого дроту на початку 80-х рр. проходила і біля підніжжя гори вздовж залізничної гілки.

Залишки колишньої особливої зони «Лиса гора» сторожові вишки концтабору «Майданек»
Рис. 1. 40. Залишки колишньої особливої зони «Лиса гора»: мотки колючого дроту біля зовнішнього виходу з потерни №6 (a) та колючий дріт навколо території колишньої глушильної станції, наразі РПЦ Лиса гора (b) (Фото Парнікози І. Ю.) Рис. 1. 41. Мабуть так виглядали сторожові вишки особливої зони «Лиса гора» (Фото з концтабору «Майданек», Парнікози І. Ю.)

Зведено було також сторожові вишки, одна з яких, за свідченнями місцевих старожилів, знаходилася з боку сучасних металевих сходів, що веде на гору з боку Стратегічного шосе. Сторожові вишки були, мабуть, з дерева. Залишків їх фундаментів нам виявити не вдалося, якщо не вважати такими залишки металевих труб на бетонованих фундаментах, що виявлені біля внутрішнього виходу з потерни №8, а також у районі між внутрішніми виходами з потерни №2 та №3. На вишках було розміщено прожектори, було влаштовано також звукову сигналізацію. О. Г. Кузяк ще пам’ятає тут таблички: «Особлива Зона».

На території об’єкту розташовувались також кухня та псарня, де тримали сторожових вівчарок. Караул несли так звані червонопогонники – солдати-строковики (з червоними смужками впоперек погону) з кавказьких республік, що погано розуміли російську мову і тому в разі чого стріляли. Втім, це не зупиняло місцевих дітей, які за свідченням одного з них, зараз – голови поважної установи, вираховували час між проходженням караулу та пролазили під колючим дротом, щоб набрати на горі патронів, та потім виварити з них порох. Боєприпаси підвозили і вивозили залізничною гілкою, що проходить вздовж гори, в неї є невеличке продовження, що веде на територію сучасного цементного заводу. Цією гілкою ходив паровоз. З потяга боєприпаси розвантажували на машину і з південного сходу чи дорогою по дну Північного Лисогірського яру завозили на склади. Боєприпаси зберігалися в потернах, для чого в їх стінах були спеціальні кріплення. Солдати переказували, що ці ланцюги колись слугували для утримання в’язнів царату. Головний КПП було розміщено в самому низу серпантиноподібної дороги, прокладеної ще під час будівництва форту, що й зараз є головним шляхом на гору. Цікаво, що вже в той час на території форту капонірів не було, а на серпантині існував поміст з жовтої цегли, де в царські часи відбувалися страти. Один з відвідувачів гори Ігор Мещанінов, розказав нам, що в 1972-73 рр. курсантом училища зв’язку на Старонаводницькій працював на форті на перевантаженні якихось ящиків. Тоді офіцери розповідали, що снарядів на горі стільки, що в разі вибуху знесе греблю Київської ГЕС. В 70-х роках було прийнято рішення про ліквідацію складів, що почали загрожувати своїм існуванням мільйонному місту, що дуже розрослося і включило Лису гору в межі свого ядра. Могла повторитися подія 1918 р., коли так само вибухнули склади на Звіринці. Для зменшення загрози пожежі на горі звели пожежну станцію, відремонтували споруджену ще до війни систему пожежних гідрантів. Після того, як в 1976 р. охорону зняли, а снаряди вивезли, місцеве населення активно розтягало наземні споруди об’єкту на цеглу. Д.В. Малаков згадує, що перебуваючи на форті в кінці 70-х та на початку 80-х рр., він ще застав у центральній частині форту муровані з цегли споруди з двускатними дахами критими залізом та вікнами з залізними рамами.

За спогадами М.В. Савченко одразу після того як Лиса гора була залишена військовими (1985 р.) вона являла собою надзвичайно дике урочище, сильно заросле, де пройти можна було тільки військовими стежинами. Військового майна майже не було. Проте залишалися якісь бочки, було знайдено гімнастерку, окремі гільзи. Потерни тоді стояли зачинені дверми зафарбованими в чорно-білу «ялиночку». Допоміжні будинки та караульні приміщення стояли без скла в вікнах. Мешканці Саперної Слобідки ходили сюди відпочивати, випивати та займатися спортом. Глушильної станції станом на початок 80-х рр. начебто ще не було.

Схема розміщення споруд, що знаходилися на території Лисої гори Залишки фундаменту однієї із споруд форту
Рис. 1. 42. Схема розміщення споруд, що знаходилися на території Лисої гори до ліквідації забороненої зони (Мапа з одної з перших систем Visicom) Рис. 1. 43. Залишки фундаменту однієї із споруд форту з зовнішнього боку бастіону №3 (Фото Парнікози І. Ю.)

В той час тут орудували цілі бригади, які вигідно продавали добуту цеглу. Вже в останні роки викопано кабелі, які було прокладено в цегляних жолобах, повністю порізано на метал залізну будку, що знаходилася біля Пожежної частини (наразі повністю розібраної на цеглу). Така ж сама доля судилася й для трьох понтонів, сильно порізані залишки яких ще донедавна можна було оглянути в сухому рову біля шпилю напівбастиону №1, вздовж дороги південним схилом південного Лисогірського яру та біля озера Східне (станом на 2011 р. практично цілий понтон).

Наразі, в куті зовнішніх валів форту розташовується радіопередавальний центр (РПЦ), зводився він в тих самих 70-х роках, як глушильна станція. Тоді ж подібна потужна станція функціонувала і в районі Броварської траси – вул. Радистів.

За свідченням місцевих мешканців, на західних схилах Лисої гори зберігалися залишки колишніх лаврських садів. Лисогірський форт знаходився у стані запустіння. Хоча неодноразово порушувалося питання про відновлення і збереження Лисогірського форту, як пам'ятника історії, але міське керівництво проявляло до цього байдужість. Становище ускладнилося і тим, що деякий час на території форту розташовувалася військова радіотехнічна частина і Лису гору було оголошено “зачиненою зоною”, до якої не можна було навіть і близько підійти. Тоді ж військові та місцеві мешканці не прогаяли можливості розібрати по цеглиночці і розтягти на свої потреби все, що залишилося у форті.

Пам’ятний знак закладки парку на честь 1500-річчя міста Києва

Рис. 1. 44. Пам’ятний знак закладки парку на честь 1500-річчя міста Києва (Фото Парнікози І. Ю.)

У 1982 р. з'явилася можливість врятувати Лисогірський форт від подальшого руйнування. Це було пов'язано з прийняттям рішення про улаштування на Лисій горі природно-ландшафтного парку на честь 1500-річчя Києва. Здавалося, все йшло до кращого. Територію форту почали приводити до ладу, місцями відновлювалися земляні вали, були розчищені потерни і завали. З музикою та квітами відкрили пам`ятний камінь. Та невдовзі, у зв'язку зі змінами у міських керівних структурах, подальші заходи з улаштування парку впроваджувалися дуже повільно, а потім і зовсім припинилися. Будівництво парку так і не було завершено. Лише камінь-пам'ятка з написом про його закладку самотньо стоїть у бастіоні №2 Лисогірського форту. На камені напис: "Природный парк заложен в ознаменование 1500-летия г. Киева".

Восени 1994 р. директором Київського еколого-культурного центру В.Є. Борейко та академіком НАНУ Т.Л. Андрієнко-Малюк було вперше обстежено Лису гору на предмет флори та фауни. Тоді було виявлено популяції деяких рідкісних рослин, зокрема півників угорських, а також багатий тваринний світ урочища: хижих птахів, горобиних птахів, метеликів, богомолів та зайців. На основі цього обстеження Київською міською радою 14 лютого 1994 р. було прийнято рішення про створення Регіонального ландшафтного парку місцевого значення – Урочища «Лиса гора» площею 137,1 га з формулюванням «Особливо цінна ділянка луково- (тут треба лучно-авт.) степового ландшафту на півночі Українського лісостепу, де збереглися рослини занесені до Червоної книги України (скорпонерія (мається на увазі скорзонера Scorzonera purpurea, яка не була внесена до першого видання Червоної книги України, але є регіонально-рідкісною і досі зростає на Лисій горі – авт.), різні види ковили (на Лисій горі зростає лише ковила волосиста Stapa capillata –авт.)». Землекористувачем території урочища став ВТЕЗН Печерського району.

В 1997 р. києвознавець С. Вакулишин писав:

«Чи багатьох може задовольнити куценька інформація енциклопедичного довідника «Київ» про Лисогірське урочище біля історичного гирла Либеді (так у автора)? Чому там не вказано авторство Тотлєбіна – видатної постаті в Севастопольській епопеї середини ХІХ ст. – у проектуванні Лисогірського форту збудованого 1872 року. Беззаперечною є природна вартість Лисої Гори: прадавній рельєф лісу з віковими дубами, трави південного схилу. Тим часом варварські відвідування постійно додають рядків до Червоної Книги. Понад сто років урочище мало статус «Забороненої зони. Невдовзі після входження Лисої гори в межі міста (1923 рік) киянам окремо оголосили заборону «гуляти, проходити, проїжджати або випасати худобу на території військової зони Лисої гори…Більше того, активно руйнується сам Лисогірський форт, навколо якого немає жодного застереження про заповідний статус цього урочища. Особливо непокоїть катастрофічний стан кам’яних споруд, який погіршується день у день…Я мав розмову з науковцями музею «Київська фортеця». Вони так само занепокоєні станом Лисогірського форту і готові взяти його під свою опіку. – було б відповідне розпорядження. Тим часом форт є небезпечним для відвідування: в самісінькому центрі заповідника хтось регулярно вправляється у стрільбі з пістолета» (Вакулишин, 1997).

У 2003 році урочище отримало новий охоронний статус. Зусиллями директора історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця» Кулініча В. Я. територію Лисої гори площею 119 га рішенням Київради було передано музею. Таким чином наразі територію Лисої гори, без перебільшень рятує лише музейний статус. На відміну від багатьох подібних історико-культурних об’єктів, межі земель музею «Київська фортеця» винесені в натуру. Окрім того музей має державні акти на право користування землею, в тому переліку й на територію Лисої гори. Таким чином, унікальна доля гори сприяла тому, що під охороною Лисогірського форту вона дійшла до нашого часу не забудованою і потрапила під охорону.

Литература

Баграмян И.Х. Так начиналась война. – 3-е изд. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 493 с.

Вакулишин С. Ще раз про Лису гору // Вечірній Київ – 25.03.1997. за Вакулишин С. Околиці Києва. Документально-публіцистична збірка. – К.: Географіка – 2009. – С. 56-57.

Вартові героїзму та звитяги: Київський укріпрайон (УР-1). – К.: Пошуково-вид. агентство «Книга пам’яті України», 2001. – 112 с.

Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.

Дзівалтовський В. І. Дніпровська ділянка Поясу бойової слави: Жуків острів. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам’яті України», 2004 . – 26 с.

Історико-архітектурний та історико-містобудівний опорний плани м. Києва. Додаток 2. Історичні території Києва. Книга 3. Диміївсько-Китаївська частина, 2001 –С. 16-18.

Йшли полки по Україні / Авт.-упорядник І. К. Карпов. – К.: Молодь. – 1990. – 184 с.

Каминский В., Автографы из прошлого // Сегодня. Среда, 3 января 2007. – С. 23.

Крещанов А., Кузяк А., Осипов А., Продан О. 1941. Оборона Киева. Книга 1. – К.: Архив-пресс, 2002 – 77 с.

Малаков Д. В. Київ 1939-1945 // Фотоальбом. – К.: Кий. – 2005. – 464 с.

Мощанский И. Б. Битва за Киев. 7 июля-26 сентября. – М.: Яуза. – 2008. – 208 с.

Спичаков В. Пинская военная флотилия в документах и воспоминаниях. – Л..: Лига-Пресс, 2009. – 384 с.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6121

Модифіковано : 14.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.