Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Криза нашої літератури

Дві літератури нашої доби

Криза нашої літератури

Дмитро Донцов

Ніхто не заперечить, що духова творчість нації переходить болючу і тривожну кризу. По цей бік кордону так само, як по тамтой. Старі таланти всі в минулім, з честю обходять свої ювілеї, шановані синами з пієтизму до смаку батьків, безсилі дати нове слово, за яким тужить душа нації. Немов параліжом скутий, не здатний наш колективний мозок ні кидати нових думок, ні творити нових образів, ні викликати нових емоцій. І в який час? Якраз тоді, коли на кривавих бурях війни, на цілім світі йде переоцінка вартостей, коли в напруженім шуканню родяться нові моральні» цінності, нові кличі, які мають вивести на новий шлях недужу тілом і душею хвору людськість.

Чому лише в нас не слідно цеї роботи? Чому в нас не видко цих шукань? Де причина цеї кризи, яку переходить, наше умове життя взагалі, зокрема – наша література?

Думаю, що їх треба шукати як в характері самої цеї літератури, так і в характері нашої доби.

Література, якої предметом є життя природи і людини, може ставитися до них подвійно. Вона може захоплюватися красою безхмарного неба, гірських шпилів, покритих снігом, дивною гармонією всесвіта, будовою людського тіла. Але вона може й подивляти ті сили, ту енергію, які створюють цю гармонію, ті незбагнуті, стихійні сили, той неясний гін, тую підсвідому волю до життя, які кажуть траві рости, сонячнику пнутися до сонця, землі крутитися довкола себе, а людську душу сповняють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усміхом йти на певну смерть, відкривати нові землі, або мільйони собі подібних гнати на загибіль для основання світової імперії.

Цей неясний гін, це – як його звав Шопенгауер – das nicht weiter endaerliche, яке було на його думку найбільш реальною річчю в нашім світі – творить його другий бік. Краса і гармонія, енергія і сила – ось два знані нам обличчя світа, дві його сторони. Обидві вони притягали до себе увагу поетів і письменників, обидві служили темами для мистців.

«Місячна соната» – це краса. Неrоіса Бетховена або його дев’ята симфонія – це гимн нестриманій силі, енергії. Відпочиваючий Геракл – це краса. Знана статуя Родена – «До зброї!» (Aux armes!), постать жінки з затиснутими кулаками піднесених рук, з мяснями готовими тріснути з напруги, з перекривленим пасією, роззявленим ротом, з чолом зморщеним, як у тигра, коли отвирає пащу, з цілим виразом, де вмерла всяка рефлексія, а живе лише порив – то сила й енергія. Промова Ціцерона – це викінченість і гармонія, ясні думки і заокруглені періоди. Картаючі проповіді Демосфена – це непогамований вилив шаленої енергії, унятий в уривчастий, повний драматичної експресії стиль.

В світовій літературі здибуємо представників обох напрямків, обох темпераментів, співців краси і жерців культу енергії. Зовсім інший образ побачимо, коли приглянемося українському красному письменству. Зі здивуванням ствердимо тут, що культ енергії – в нас майже незнаний, що релігія краси – це одинока поширена в нас релігія. Поминаючи кілька виїмків (Шевченка, Лесю Українку) – ціла плеяда наших письменників і поетів, класиків, нових і наймолодших служить тільки одному богові – богові «чистої краси».

Коли кинемо оком на шлях, перейдений нашою літературою, що побачимо на нім? Який загальний домінуючий тон? – Погідну тишу, непорушну красу золотого українського полудня і срібної української ночі, незакаламучений спокій багатого, терпеливого й лінивого краю, примітивну ідилію щасливих гречкосіїв (Нечуй-Левицький), закрашену легким, незлобним гумором (Маковей, Гребінка), або знов меланхолійний сум, угинання під тягарем життя (М. Вовчок, Г. Барвінок), сентиментальний стоїцизм, що наділяв мрійливими пестощами добро, як і зло, без різниці; для якого – мати була ненькою, батько – батеньком, вороги – воріженьками і навіть війна – війнонькою.

Чи знайдемо в цій літературі пафос протесту, відвагу Ікара, Прометея, великі пристрасті? Картаючу сатиру, прокляття тріумфуючій долі? – За всім тим даремне шукатимемо в нашім краснім письменстві! Воно його не має, і – не може мати. Бо брак цих емоцій імманентний літературі, яка служила так однобоко зрозумілому ідеалові «краси»; яка не знала другого бігуна світа і краси – руху і енергії.

Емоції (я назвав би їх героїчними), яким світова література завдячує такі хвилюючі типи, як Макбет, Річард III, Марк Антоній, Цезар та інші типи Шекспіра, або Валенштейн чи Кармен – можливі лиш там, де життєвий елян увижається за причину всіх причин; в світі, де нішо не є, лише все стає, де панують противенства, де гармонія нарушена, де нема рівноваги, де – як казав Геракліт – «війна є батьком всіх речей».

Але це не є світ «чистої краси», в якім живе наша література! Її світ і той, про який я щойно згадав, це два противенства. Там – борються за великі проблеми, тут – всі проблеми вже розв’язані. Там – у вічнім русі зударяються і відскакують один від одного предмети, люди, думки і пристрасті. В царстві однобокої «краси» – все «упорядковане»; око звикле до «гармонії», не любить там напотикатися на тверді і гранчасті лінії, на неугнуті характери, шукаючи за гарними, хвилястими обрисами, за м’якими тонами, за заокругленими рухами, за тим, що виключає раптові зміни і наглі скоки, за спокоєм, що виключає рух і змагання.

Що є суттю емоцій, які я назвав «героїчними»? Коли хочете вхопити цю суть, слухайте музику, цей «язик метафізики», цей Abbild des Willens als Ding an sich (Шопенгауер), або уявіть себе підчас шаленого лету на коні, або вояком підчас а гаки: пожадання, жадоба життя, шал упоєння, нестямний порив, погорда небезпеки, насолода риском, бажання нездержного лету – ось елементи цих емоцій, а їх головною прикметою є, що жодна з них не може дійти zur letzten Ruhe der Befriedigung [3]). Деінде стрічаємо поетів цих емоцій, для яких самий успіх, саме зусилля, саме напруження волі – були ідеалом але не в нашої рідної музи яка шукала своєї «краси» власне в спокою, в стагнації, в закам’янілім, вирванім з ненастанного бігу життя, моменті.

Тому то не мали ми свого Дон-Жуана, а замість нього «Нещасну Оксану» і «». Тому наші опришківські легенди не натхнули нікого на щось подібне, як «Розбійники» Шіллера. Тому кохалися в нас переважно в типах пасивного терпіння, як несчислимі жіночі типи нашої літератури, або нещасливі герої Тобілевича і Кропивницького. Тому оминали з острахом наші поети одну з найбільш блискучих постатей нашої історії, Мазепу, з якого можна було б зробити українського Макбета, Цезара Борджіа й Казанову нараз, полишаючи цю таємничу фігуру натхненню чужих авторів… Внутрішній гін до чину, що трискав з тої та їй подібних постатей, їх непогамована воля, мали забагато вибухової сили, аби заняти місце в царстві непорушної мертвлячої «гармонії» нашої літератури…

Ця література не могла використати «героїчних» емоцій ще з інших причин. Самою своєю натурою етичний зміст цих емоцій – неозначений. Говорячи про творче натхнення, писав Шіллер до Гете: «В мене, коли будиться почування, передовсім мою душу наповняє якийсь музичний настрій, ідеї ж являються потім». Для нього суттю був сам душевний пафос, сам рух, якого першою прикметою – для Пйо – була сила, яка, правда, буває «зародком моральної енергії», але яку він цінить лише за те, що вона зроджує «спонуку до великих бажань».

Для сторонника енергетичного світогляду важною була сама ця сила, сама воля до чину; ідеал – не є в його довершеній формі, лише в стремлінню до нього. І якраз тому не могла засвоїти цеї естетики наша література! «Героїчні» емоції були для неї за аморальні, а «героїчні» типи за «злі», за «злочинні». Вони не личили її ідеалові гармонійної, незмінної «краси», яка в самім виявленню людської волі лиш тоді добачала елементи краси, колії ця воля була звернена на їхню «гарну ціль», яка ніколи не думала, що квіти і терни ростуть на одному й тому самому клаптику землі…

Генії світової літератури знали про таємничу спорідненість усіх речей, тьми і світла, добра і зла. Вони знали, що з ненависті родиться любов, з ночі день, з гріха покута, з упадку піднесення; знали, що ніхто майже не здобувся на таку любов до Месії, як Марія Магдалина; що ніхто не увірував у нього так, як розп’ятий розбійник; що ніхто так добре не пізнав обличчя правдивого Бога, як Яків, що боровся з ним!… Вони знали, що здібність душі до великого напняття в вірі чи безвір’ю, в любові чи ненависті, сама в собі велика цінність, що з того непогамованого, хочби й морально байдужого Drang’y одержимих духом, скоріше виростуть квіти добра, як з «добрих намірів» тих, що ніколи не грішать – з лінивства або з браку нагоди…

«Великість і сила міряються щойно великістю і силою протилежного…, інтензивність і глибина нашого «я» підноситься тим більше, чим більші суперечності, що його роздирають і серед яких воно все ж таки має лишитися самим собою» [4] – і тому ні одного з позитивних зворушень (любов, посвята) не могла віддати поезія «чистої краси» так яскраво, як поети енергії, суперечностей і ненастанного руху…

Не була в силі віддати ці емоції і наша література. Відкидаючи майже з круга своїх спостережень страшне, трагічне, а коли і малювала його, не розуміючи його таємничого зв’язку з ідеальним світом, – залишилася вона добровільно в дуже тіснім кругу переживань. Не знаючи цілої гами емоцій, що завдячують їх повстання заложеній в нас динамічній силі, не могла вона вповні віддати цілої сили зворушень, зв’язаних з великим напруженням волі, з великою вірою, з великою самопосвятою, з великою любов’ю. Вони ніколи не підносилися в своїм пафосі до «богохульства» Шевченка, коли він вигукував:

а до того я не знаю Бога!

– але не мали за те і частини з тої великої віри, яку мав Кобзар в того Бога, що

прийде і осквернену землю спалить.

Як ті погорджувані Богом і Сатаною дантівські душі, що жили «без ганьби і без честі», не знали вони відплати, але і че знали справедливості, ні гніву, ні обурення; ні ненависті, ні любови, ні почуття ображеної честі, нічого з тих емоцій, коли внутрішнє напруження душі переходить з стану контемпляційного або потенціального, в кінетичний, рухливий, їх не стрічаємо в нашім письменстві, яке шукало ідеалів у непорушнім сонці погідної і пестливої «краси».

Тому не знайдемо в українській літературі ні Зудермана, поета гріха і великого ворога всякої вульгарності, ні Гауптмана з його майстром Генріхом («Затоплений дзвін»), ні Гамсуна з його богом Паном, ні Печоріна, ні навіть карикатур на «міцного чоловіка» – Фалька (Homo Sapiens), або Гордона (Dzieci szatana) Пшибишевського, ні ібсенівського доктора Штокмана (Ворог народа). Не знаходимо в нас нічого, що видавалося б хочби марним плагіатом з Кіплінга або Верхарна, Джека Лондона, Лермонтова, Стівенсона (Treasure Island), або з новітньої американської лірики з Сандборгом…

Willensmensch був і лишився чужим нашій літературі. Поняття краси виключає ідею матеріальної користі, але в нас панували інші естетичні теорії. В нас ніякий порив сам в собі не був гарний, коли не йшов на матеріальну користь «народу», звідки ж могло в нас взятися захоплення динамізмом, який звертається проти свого середовища? Який, як у «Ворозі народа» Гозена проголошує «компактну більшість» (народ!) «найнебезпечнішим ворогом свободи і правди»?

Звідки міг взятися вольовий світогляд, який все є бунтом особистої волі проти непорушної потенціальної енергії маси? Та ж цю непорушність ідентифікувалося в нас з красою, і тому від всяких Гамсунів воліли поета цвинтарної тиші Рабіндраната Тагоре, зачитувалися деморалізуючо-буддійськими творами гр. Л. Толстого, а з цілого «Слова о полку Ігоревім» підносили найменш драматичний момент, «Плач Ярославни»! Інші поети були співцями «волі до життя», для якої «розум людський нє знайшов ще ім’я» (…dont l’esprit humain n’a jamais su le nom!» – Бодлєр). Інші оспівували тих невсипущих конкістадорів, що як вічний жид або апостоли ніколи не випускали костура з руки, які все тинялися над краєм пропасті… «над краєм Незнаного, щоб знайти там нове [5]. В нас вважали цей невсипущий гін за гідний осуду.

Одинокими майже виїмками під тим оглядом були Шевченко, Леся Українка.

З тих самих причин чужим лишився нашій літературі момент трагічного. Бо трагічне родиться з конфлікту, з протесту, а не зі спокою; з боротьби ворожих елементів, не з стагнації. Ідеольоги мертвої «краси», які з обох бігунів світа знають тільки один, не розуміючи другого, ні їх ворогування – не розуміють сути трагічного. Хто негує боротьбу, негує моральний героїзм і трагедію. Трагічні постаті переважно «маняки». люди нав’язлих ідей, фантастичних снів; їх головною прикметою є пристрасне хотіння, а їх доля – не лише зовнішні періпетії, a inneres Werden [6]. Вони можуть збуджувати подив або обурення, але ніколи милосердя. Конечний момент трагічної акції – засада особистої свободи, або що найменше те, що герої «хочуть відповідати самі за власні вчинки і їх наслідки» [7]. Тому прикутий Прометей кидає своїм потішителям горде:

«Згрішив, бо хтів згрішити!»

Сам відповідає за свої вчинки.

Але того, що знаходимо в Айсхіля, не знаходимо в наших драматургів: на їх пасивних героїв, як напр. на героїв Кропивницького, паде доля як грім з ясного неба; збуджують вони в нас не подив, а милосердя, а за вчинки свої вони не відповідають, бо на «шлях згубливий» їх «герої» пішли не добровільно, а – от як каже поетка – заблукали туди « плачучи гірко від болю» (Леся Українка).

Відсутністю волевого світогляду треба пояснити слабий розвиток у нас драми. Серед письменників останнього п’ятдесятиліття одинокими майже драматургами були в нас саме Леся Українка і Винниченко.

З тих самих причин не находимо в нашій літературі і сатири. Є легкий жарт і незлобливий гумор, але гризучої іронії Гейне, жорстокого сарказму Свіфта не знайти. На такі почування могли здобутися лише цьковані, як дикі звірята, жид і ірландець, сповнені обуренням на насильників. Але «квіти зла» не росли на погідній і прекрасній ниві українського Парнасу…

А може тут грала роль ще одна причина? Сатира, суверенний сміх з цілого світа і з себе самого – це панська прикмета, тому багато сатириків мали такі державні народи, як англійці, французи і москалі. Тому так багато іронії має наш простий народ, в якім багато чужинців знаходило щось з noblesse; в якім поляки признають певні «аристократичні стремління» [8]. І тому власне не слідно нічого з того почування сарказму серед нашої розмріяної й розчуленої інтелігенції…

Драматизм, сарказм, протест, динамізм, – ці зворушення майже незнані українській літературі. Які ж емоції натомість збуджує вона? – По перше, як вже згадано вище, це емоції; які викликає в нас стан незакаламучеиого спокою, почування ідилічного самозадоволення, солодкого far niente розмріяного сентименталізму середовища, де між одиницею і окруженням осягнуто повну «гармонію», де зникає всяка жадоба зусилля, а лишається лише знуджений. Це – стан душі, в який попадає кожна філософія, яка тримається не того, що стає, лише того, що є, що є незмінне в механізмі природи…

А поза тим? Поза тим, коли хочемо перечислити головніші емоції, які переважають в нашім письменстві, то серед них треба назвати: почуття суму, жалю і милосердя. Людина з вольовою психікою коли бачить свій ідеал розбитим, реагує на це передовсім протестом – акцією. Ті ж, що бачать в житті тільки елемент півмертвої «краси» – тішаться нею, поки вона стоїть перед ними, і сумують за нею, коли щезає їм з очей.

Там – горіння, тут – чадіння. Там – затиснуті кулаки, заповіт відплати над свіжою могилою приятеля, тут – безутішний розманіжуючий плач над нею. Тим плачем і плаче наша література. Скиглінням перейнята вона ціла. Соціальна несправедливість, расова нерівність, особисте нещастя, національна катастрофа – на всі явища реагує українське письменство переважно жалем. Ue якась насолода терпіння, розкошовання в почуттю жалю, plaisir dans le douleur (Буйе): одинока приємність невільника, який не годен вийти зі свого положення.

Квітка пише свою «Марусю», щоби довести, «что от малоросийского языка можно растрогаться». Грінченко співає про «смутні країни». Для Самійленка «найціннішою перлиною» людської душі є «слеза святая за нещасний люд пролита». М. Старицький плаче на грудях ворогів, яких прагне «пригорнути до серця» в замін за крихітку доброзичливості. Кониський бачить в Дніпрі не тую кров, яку в нім бачив Шевченко, а – знов таки сльози:

Не водою заливсь

Дніпровою наш низ –

То з народних із сліз

Береги розійшлись.

Він думає лише про всепрощення й милосердя (не про протест!) і хоче від цього світа борні

На саме небо залетіть,

Де ні хвали нема, ні сварок,

І там любить, любить, любить!

Куліш кличе земляків озватися

дрібними сльозами,

хто на сум благородний багатий.

Грабовський марить про той час, коли то він

рідну землю в сльозах поцілує.

Олесь «журиться самотою на руїні», і признається сам, що його пісні

нудні…, як нудно на Вкраїні

Серед могил і зломаних хрестів.

В ту саму ноту вдаряє Чупринка. Він співає про «рідний і проклятий край», де в’януть під регіт скривавлені рожі», про «свіжі могили», про «бенкет смерті», і знов – про сльози. Про «тугу» й «заупокійний дзвін» дзвенить Карманський. Б. Лепкому ввижається «заплакана Божа мати», що «очі закрила рукою». Для нього навіть «весняний похід» виглядає наче «похорон», що «мов привид далекий снується». Сльози йому застелюють очі, а крізь них «весь край сповивається млою». Серпанком смутку овіяні новелі Коцюбинського; стогін невільника чується в оповіданнях М. Вовчка і в наших соціальних романах. І навіть у Франковім «», особливо в знанім прологу, бачимо тугу заведеної любові, роз’їджений сумнівами запит.

Останні події, війна і голод, які повинні були голосною луною протесту відбитися в творах нашого письменства, – не викресали в них нових акордів… Олесь бачить лише голодні роти й очі, що благають скибки хліба. Образ обдертого і зневаженого краю не викликає в нього ні ноти обурення, ні протесту проти щасливих переможців, лише – сльози і нарікання. Так само в М. Вороного на згадку про лихоліття «крається серце від болю, одчаю», не від обурення й гніву… Читаючи це дійсно хочеться кричати з одчаю!

«І тоді сів собі смуток під образами на лаві право вікна, тай сидить, тай сидить», читаємо в однім з недавних оповідань, і цей образ все стає в пам’яті на згадку про нашу літературу. Коли її пригадується собі, стає «вся природа» (читаємо в другім оповіданню), «подібна до нутра величного Господнього храму, коли то над похиленими в молитві и покорі головами заклубляться дими кадильниць»… Покора й смуток, сум і покора – ось головні мотиви української белетристичної творчості!

Чи цей сум дійсно одиноке зворушення, яке викликає ця творчість? Ні, часом деякі з авторів здобуваються на мажорні тони, на слова прокляття. Але як? В поезії, як зрештою і в прозі та в музиці c’est le ton qui fait la chanson, a цей тон… Ось деякі приклади, вирвані навмання:

У нас сила буйного життя ще росте,

У нас крила міцніють до лету,

В наших жилах буяє ще кров молода,

Що не звикла до гнету…

В наших грудях тихесенько щось лебедить,

І благає о поміч у муці,

Бо наш народ в неволі скорбіє, терпить,

Бо наш народ в розпуці…

Бадьорий акорд, що розпливається в безнадійнім скиглінні. Або таке:

Та я не боюся іспитів страшних,

Нехай навіть смерть я знайду собі в них,

Байдужий до того: не стану тужити,

Без волі України – нема чого жити!

Чи можна вірити в правдивість пафосу «поета», що такими віршами профанує і «Україну», і «смерть», і «волю»? Або ще

Ніч похмура, безпросвітна

Вже минула –

Зоря волі ніжно мрійно

Подихнула.

В крові й болоті купається перш «зоря волі», заки зійде, і чи може зворушити нас «поет-борець», для якого воля злітає «ніжно мрійно» без ніяких зусиль з його сторони, як вареники гоголівському Пацюкові, що самі стрибали йому до отворених уст? І чи не звучить цілий його гимн «ніжно-мрійний» зорі-волі – банальністю?

Таких віршів в нас більше, а майже скрізь в них за «високою» темою – коломийковий ритм, або до тривіяльності заялозені слова й звороти, що не зраджують ні тіні чуття. Над трагічною маскою сороката шапка скиглячого або веселого блазня! Так є в поезії. Проза ж рідко виходить з загально-меланхолійного тону.

Такий характер української літератури не був припадковий. Вігі відповідав тому ідеалові краси, який вона собі виробила. Почування ворожого настрою, гніву, боротьби, які супроводять у всіх живих істот напруженість цілого тіла, зміцніння м’язів, раптовий рух, голосний крик – не мирилися з ідеалом самовистачальної, зрівноваженої «краси». Ця остання знала лише повільні лінії, що звичайно відповідають душевному станові симпатії, милосердя, меланхолії; прояснене чоло, звільнені мускули, погідний усміх, які появляються в нас в стані спочинку і мирних настроїв, а не супротивностей, що руйнують гармонію [9].

Звичайно, наше письменство не приймало об’єктивного світа таким, як він є. Суб’єктивне попадало в колізію з об’єктивним. Але колізія не конечно мусить вести до чинної реакції. Ця реакція може бути чисто пасивною. І такою власне була вона в нашій літературі.

Хто дивиться на життя, як на процес (Werden), той не відділяє різко вчора від нині, людину від нижчих так само, як від вищих істот. Там, де ніщо не усталилось, де все тече, там півбог може стати безсилим, як людина (Прометей!), а вчорашній підвладний – богом (як Зевс по поконанню титанів). Там енергія не є ще бездушною силою, а все ще можна змінити власним зусиллям і боротьбою. Тому всяке лихо, біда, викликає тут гнів і протест, як в скутого Прометея. Сама смерть не викликає рефлєксій суму. Там, де суттю є непогамоване стремління людського духа, там навіть смерть може бути тріумфом, як для єретиків на кострищі, в яких навіть огонь не зміг знищити незломної думки. Там граються зі смертю, переконані, що безсмертний людський дух і поза її межами знайде нові краї, нове небо, Бога…

Інакше хто дивиться на світ, як на щось, що скінчило вже процес свого творення. Вищі сили, які посилають на нас щастя і біду, стоять тут перед нами не в своїм Werden, але в Sein, що мають вже боротьбу з титанами за собою, незрушимі і безпристрасні, як сліпі сили природи, яких не можна ні переблагати, ні – поконати. Яких можна лиш подивляти в часі спокою, і – на яких гніватися за посилані нещастя так само смішно, як гніватися на лаву, що засипала Помпеї, або як шмагати батогами за кару море подібно тому перському цареві.

Ті, хто відчували, як напр. Океаніди, що прийшли потішити скутого Прометея – можуть лиш жалувати його і плакати над ним. До жалю і плачу схильна і наша література, яка як ідеал краси, так і цілий об’єктивний світ уявляє, як щось вже уложене, закамяніле в своїм непорушнім маєстаті, яка «ненавидить вітрів життя, що нищать ліній тишу», якій «ридання як і сміх –…однаково незнані» [10], як лиш тихий плач. Їх ідеал краси полягав на «вічнім спокою в собі». Там людський дух ніколи не давав себе випровадити з рівноваги, а його негативне відношення до об’єктивного, могло виражатися лише в сумі, im Ernst der Trauer, як казав Гегель [11].

Коли гибіль краси, або іспити долі викликає в нашій літературі замість активного протесту тільки почування жалю і смутку, то туга за ще нездійсненим ідеалом виявляється в неї не активним змаганням до нього, лише безплідним мрійництвом, роз’їдженим сумнівом сподіванням. І зовсім логічно! Бо там, де ідеал уявляється, як річ в собі, хоч гарна, але непорушна, сепарована від нас, незалежна від наших впливів, не як щось, що ми можемо осягнути зусиллям власної волі, лише як далеке сонце, про такий ідеал можемо хіба лиш мріяти, не активно іти до нього.

Мріє про нього і ціла наша література. Мріє про нього Грінченко:

О прийде, запевне, той день,

що ми відпочинем од мук.

співає він, а йому вторує О. Левицький, що питається в рідного краю: «чи верне, поверне та слава твоя?». Про те саме питається й Кониський:

А де ж ти, зіронько ясна,

Сподівана, бажана доле?

Всім їм представляється ідеал не як щось, за що треба боротись, лише як щось, що паде готове з неба, як Deus ex machina, незалежне від зусиль людських, чого треба лиш виглядати й викликати: не динамічні, але чисто статичні образи.

Звідкись здалека приходить цей Deus для Старицького, ця «сподівана воля», що з’являється

«у промені, як пишная весна,

в вінку з квіток ріднесенького поля».

Для Руданського – це будучий рай, де «потече ізнову медом і молоком свята земля». Для Куліша – це «голос правди», що існує десь над або поза нами, від якого впадуть сіонські брами:

«Колись прийде той час,

що подасть правда глас

і зруйнує лукаву споруду».

Олесь бачить у відродженню краю не зусилля, не корону довгої борні, але передовсім красу вже заіснілого стану, вже чогось готового: «Яка краса відродження країни!» – зачинається знаний його вірш. Для Франка цей Deus ex machina – «», що сходить звідкись на землю.

Один з молодших поетів (з «Веселки») уявляв його собі як «промінь волі», що несподівано «блисне нам» і «згоди щирої» збудує (не ми самі, лиш він!) «пишний храм». Для всіх – ідеал це щось не в нас, а поза нами. Для всіх – стремління до нього не активна боротьба, але пасивне чекання й виглядання, мрії про нього…

В них не знайдемо нічого про утяжливу дорогу, про терни, що колють чоло, і каміння, що кривавлять ноги людини, яка пнеться на гірські шпилі, лише захват перед їх красою. Не повне драматичної поезії змагання до високої мети, не путь на Голгофу – образ, що сталить душу і гартує волю в її неприєднаній негації об’єктивного світу, лише образ відпочиваючого Геракла, що наклонює до пасивної контемпляції.

Нема тут чарівних образів, які здибуємо в Лесі Українки: «», що «виривається з темниці серця»; або «», що видобуває поетка «хоч слабою та смілою рукою» з «світового органу», або «пісня безумна, що з туги повстала», яка летить як «вихор ледовий», як божевільний «на безвість до загину»…

Нічого, щоб збуджувало враження руху, динамізму, боротьби… Прекрасне Завтра для більшості наших поетів ніби проваллям відділене від Сьогодні. Воно є для них не тою чудесною рожею, яка цілим виглядом провокує на чин, до якої аж кортить простягнути руку, хочби й ранячи колючками пальці, – лише екзотичною квіткою, яку лиш в далековид можна побачити десь на верхів’ях, мріяти про неї. Не жадоба, а взивання й викликання. Плач за тим, що пішло, і плач за тим, що ще не прийшло, в обох випадках скарга: одинока «сильна» емоція, якою невільникові позволено реагувати на удари долі…

Поняття динамізму о стільки чуже нашим письменникам, що навіть тоді, коли пробують уняти його в образ, то й тоді уявляють його не як щось імманентне людській душі, що виходить з неї самої, з їх власновільної динаміки, лише як функцію іншої порушаючої сили. Це не той «», не тая іскра, якої «пал… в своїй душі» чує Леся Українка. Власної розгонової сили вони не мають…

Або візьмім Франка – дійсно чудових – «». Чи це образ душі творця, п’яної гарячкою мистця, упоєною розкішшю творчості? Хіба там віддано шал борця, для якого «все було палким в годину творчу: і небо, і земля, і камінь, і різець, і серце майстра»? (Леся Українка – «»). Ні, там бачимо понуру працю похмурих, мовчазливих невільників. В них також є неспокій творця. їм також присвічує далекий ідеал, але їх праця, їх порив у Незнане, в Непевне уявляється авторові не як в авторів енергетичного світогляду, як найвище щастя, лише як прокляття.

І навіть почування, яке деінде найкраще віддає активну сторону людського «я», почування, якому супроводять найвище напняття волі – любов, являється в нашій літературі або як пасивна емоція, або як карнаваловий флірт (Пачовський). Дорога любові не є для наших поетів дорогою, що відчиняє браму у вічність; не дорогою устеленою – як в Гамсуна – квітами і кров’ю, лише дорогою нудного терпіння і солодких втіх…

Не робить під тим оглядом різниці і найновіша українська белетристика, особливо з-за Збруча. Є там поети або письменники з талантом, як Хвильовий, або покійний вже Михайличенко, але загал! Загал шукає галасливо нових форм, але забуває, що смілий жест творця не те саме, що чудернацький скок клоуна, та що завдання поета не лише опанувати форму, але й пристосувати її до змісту.

Що ж до змісту, то тягар старого сентиментального світогляду апостолів «краси» тяжить і над «новими», якби вони себе не звали, поетами будуччини, чи комуністами. Збудувати динамізм своєї творчості на позичених, російсько-комуністичних мотивах – не вдається, угрунтувати його на національній стихії не можуть! На заваді – брак оригінальності в їх творчості, що рабськи мавпує московську і не може розрізнити поняття революції від революції московської, а крім того майже повна відсутність динамізму в старім національно українськім письменстві, до якого вони проти волі вдаються, вертаючи до «рідної хати». Все те приневолює їх вічно хитатися між селом і містом, між теоретичним, розумовим прийняттям комунізму і чуттєвим його відкиненням, що цілій їх, нібито динамічній, творчості надає відпечаток чогось в’ялого, нерішучого, штучного і зовсім непереконуючого [12].

Один з цих поетів захоплюється революцією, але потім охоплює його сум на вид руїни, жаль, що «з кождим днем все більше й більше крові». Коряк нарікає на «криваві дні сумні й страшні» замість сподіваної «веселої весни».

Сумує на вид крові і Тичина, якого охоплює жах на вид смерті, що «шумить косою». Перед революцією стоїть він – як сам признається – як «теля перед новими воротами». Він її не розуміє. Навіть думає, що там «не буть ніколи раю у тім проклятім краю», де вона раз перейшла. Посилає прокляття «всім, хто звірем став», а соціалізм не уявляє собі без «музики». Соціальний переворот для нього не драма, не трагедія, а – «трагічна лірика».

Та сама безпорадність і в Загула, і в Семенка, який збентежений стоїть перед «містерією» революції, який теоретично готов співати гімн електриці і хмародрапам, але який, син степів, «бродить по місту» як «вічний жид», не стрічаючи для себе «близьких людей». Не дивно, що вони не бачать перед собою певного шляху. Не дивно, коли їм, втомленим, здається, що вже «втомилась наша нація», що «їй вже близько до кінця», «що в нас чудова профанація і майже жодного співця» (Тичина), що ми «згубили зорю» (Семенко).

Шукання цеї «зорі» в російсько-пролетарській революції, проба там знайти культ сили і енергії, якого збувало нашій літературі, не вдалося. Їм хотілося «на ясні зорі, на тихі води» кинути «сажу і дим заводів», відтворити, за московськими взірцями, поезію «галасливої юрби, смердючих авт, кав’ярень, кін, пудрованої проституції і заллятих електрикою вікон реставрацій» (Ярошенко). Але не вдалося перемогти в собі навіяною думкою – живе почування степовиків. Бо те місто, якому вони хотіли співати гимн, вмерло в їх душі під важкими ударами українського «куркуля».

В М. Івченка читаємо: «місто вмерло, і мрія зникла, і страшна порожнеча в мені… Чим жити?» Місто вмерло, його «Гноми-трамваї лежать порвані, вода не циркулює по водогонах, пащі фабрик роздерті, труби повалені, машини попсовані», його «сатанівський апарат зруйнований», воно мертве, воно руїна!… Правда, поет потішає себе тим, що прийдуть до міста нові люди, які творитимуть нове життя, але боїться, що його вони не визнають, не приймуть…

Та сама душевна роздертість і в Савченка. який кидає виклик місту: «О місто! Я не боюсь тебе! – Бо хто ж загартований в горнилі пекучого сонця степів, жахнеться тебе?», а в задушеного московським скорпіоном Хвильового, виривається наче передсмертний стогін: «жевріють спогади… про що? – Степи! Степи! Від вас, степи, я!»

Таких нот не чути в російській революційній поезії; в москалів, які оспівували свою, а не як наші свіжовипечені комуністи, – чужу революцію, не було розбрату між думкою і чуттям. Тамті не шукали «музики» в горожанській війні, а в трагедії – «лірики». Їх динамізм не мав у собі нічого фальшивого, а пафос – нічого штучного.

Наші ж, як св. Касіян, що не хотів помогти мужикові витягти з болота віз, бояться поваляти свою сніжнобілу одіж поета кров’ю і брудом революції. Кому суть життя є непереможна воля, тому посол з-під Марафона, покритий пилом і потом, але з лавровою галузкою в тріумфуючій руці – був прекрасний! Як і Кармен, що навіть під ножем не хотіла змінити своє «ні» на «так»…

Наших революційних естетів «чистої краси», напевно разили б: на однім його піт і пил, на другій – кров і скривлені смертельними судорогами уста… Доба «бурі і напору», до якого вони надаремне хотіли примазатися з своєю поезією, не була рідною їм. Звідти шукали вони в ній, вірні своїй сентиментально-малоросійській вдачі, «музики», «весни», «лірики», а не знаходячи цього, вдавалися в стару тугу, одиноке почування, в якім невільник приходить до свідомості власного «я», єдиний спосіб, яким рабові вільно реагувати на чинені йому «кривди».

Нездібність нашої «пролетарської» музи найти нові шляхи для української літературної творчості, стверджують, зрештою, прихильні до них критики, напр. Кулик, який твердить, що ціла ця поетична українська пролєтароманія «носить хаотичний, або явко надуманий характер». Він же ж пояснює і причину: «Одинокою громадською масовою групою, на якій українська інтелігенція могла будувати свою ідеологію було селянство», цебто клас, ворожий всякій пролетарській революції. Отже проба цеї течії впровадити на нову путь наше письменство, мусіла скінчитися невдачею.

В авторів цеї течії за міцно сиділи ідеали старої тужливої «краси», що боялася різких жестів і руху, – щоб вони зуміли перенятися пафосом, якого б то не було динамізму. А вже найменше комуністично-міського, що був чужий цілій їх психіці. Показалося, що за мало було доброї волі, за мало було скасувати логіку, видумати безсенсові слова з двадцятьох букв, за мало знищити синтекс і метрику, викинути ортографію… Як і «старі», затерли вони в своїм ідеалі всякі познаки яких-небудь стремлінь, всякі сліди волі.

Дивлячися на явища природи і людської душі не з погляду енергії, що вибухає з них, з погляду сили, – лише з погляду закамянілої, погідної краси, наша література, стара і нова, могла лише подивляти «красу», знала лиш розкіш чистої контемпляції, коли ця краса була (в теперішності), сумувати за нею – коли вона щезала (в минулім) і мріяти про неї, коли її ще не було (в будуччині). Оце і була нескладна гама емоцій, доступних нашому красному письменству.

Правда, було й крім того ще щось. Гійо пише, що коли якусь форму або положення важко опанувати зором і змірити, вони можуть викликати естетичні почування, але буде це вже скорше ідея сили і величі. Візьмім нпр. прямовисне положення. Воно має в собі щось твердішого і енергійнішого, бо око, хотячи опанувати його, мусить зужити більше сил; але це ж якраз і є положення всього, що живе і бореться, що вимагає від членів більшого накладу сили, бо бореться з тягарем… І тому то власне емоції, звязані з життям і боротьбою, лишилися поза овидом нашої літератури, опертої на культі непорушної «краси».

До неї більше промовляло положення, яке легко опанувати зором, яке є властиве поняттю їх «краси» – положення поземне: похила верба, спущені руки, схилене чоло, сльози, що кануть на землю, ось образи, що наближаються до цього положення, вони відповідають і найулюбленішим емоціям в нашій літературі. Але поземне положення – читаємо в Гійо – це положення сплячої або мертвої людини, дерева вирваного з грунту, зваленої колюмни, рівнини, зеркала спокійних вод, бо все, що шукає спокою, кладеться…

Подібно говорить Гегель. Лише через боротьбу, через насильне знищення конфлікту між суб’єктивним і об’єктивним, стає життя афірмативним. Те ж, що вже одразу «легко опанувати зором» (ідеал нашої літератури!), те, що одразу є в стані спокою, що резигнує з боротьби, що вже одразу являється, як щось готове, – ist und bleibt ohne Leben [13].

Ось чому, не лише «розкошування в терпінню», – а смерть є той момент, який неспостережно криється в поняттю так однобоко зрозумілого ідеалу краси! Ось чому в меланхолійно скиглячім тоні нашої літератури слідно печать руїни.

Наслідком обмеження на такім ідеалі краси, був той занепад українського красного письменства, який я ствердив в початку. І що до образів, понять, ідей, так і щодо емоцій і навіть стилю [14]. Як не переставляти кілька величин, коли їх число мале, невелике буде і число можливих комбінацій. Звідси знудження читачів і вичерпання письменників, з яких хіба лише Стефаник і Черемшина та кількох молодших підносяться до правдивого пафосу.

Почуття моральної заламаності, настрій безборонних паралітиків, нездатності до протесту, занепад самої здібності хотіти, безплідний гуманітаризм, розслаблюючий сентименталізм, декаденська втеча від життя, все, чим майже жила наша література досі, чи тим могла вона розширити круг свого діяння, чи це все мало що спільного з поняттям життя? Чи така література могла надхнути енергією мозок нації, змусити серце сильніше битися від сильних переживань, живіше кружляти в жилах кров, будити жадобу, гартувати волю, привабити блискучими маревами фантазію? Що дивного, коли відкидаючи емоції боротьби і руху, цеї основи життя, і трагічного, що дає житті глибину і зміст, – не могла наша література в своїй арфі, якій бракувало половини струн, – викресати могутні акорди, які знаходимо в світовім письменстві…

Наша література хвора. Одна з причин цеї хвороби – лежить в ній самій, в декадентськім розумінні краси, виробленім віками рабства і занепадом всякої активності нації. Друга причина – в характері нашої доби. Коли в старі часи, в часи чумаків і «старосвітських батюшок» наша література, можливо, гармонізувала ще з духом своєї епохи, то тепер, в наші часи величезних потрясінь, у часи революцій не тільки в людській суспільності, але і в людській психіці і науці, штуці, музиці й філософії, в період наглих шарпань і хворобливого кидання, в добу занепаду матеріалізму і зародження ірраціонального неспокійного стремління до нового, в добу розплутання всіх укритих досі енергій, – в такий момент носитися з ідеями пасивної гуманності і безоглядного мрійництва це небезпечна хвороба.

Ця хвороба грозить затроїти цілий організм нації, роблячи його невідпорним, нездатним до великої ривалізації між націями. Цю хворобу тим легше вилічити, що бакцилі ще не роз’їли цілого організму. Вони йому чужі, бо культ сентиментального квієтизму не лежить в традиції нації.

Ці традиції треба відсвіжити, не гонячися за чужими взірцями. € дві України! Україна щасливих «гречкосіїв», Україна «бідних невольників», і Україна XVII віку і гетьманщини, старої князівської Руси. Яка ж інша була їх література! Читайте «Слово о полку Ігоревім», про тих войовників, в яких були «луки витягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені» і які скакали «наче сірі вовки в полі, добуваючи собі честі, а князеві слави». Читайте про того князя, що хотів «спис надломити край поля половецького… голову свою положити, або шоломом напитися Дону»…

Хіба в тих постатях, в мові тій, в тім світогляді, не чується здобувчо-хижацького духа білої раси, тої білої раси, яка лід Пуатіє, на Катальонських полях, в наших степах – залізною рукою стримала побідний похід монголів? Хіба це не мова всіх конкістадорів, які підбивали континенти? Мова тих, яким належить світ?

Читайте енергійну мову І. Вишенського! або думи з XVII в., про тих. що перейняли і високо тримали лицарські традиції князівської доби. Читайте про «Червлені щити» якими «Русичі поля перегородили», про червлений прапор, червлений бунчук, срібне ратище, що їх здобуто у половців. Читайте про «криваві зорі», що рано світ віщують, про «криваве вино» на бенкеті князів.

Читайте Шевченка або Лесю Українку, яким срібні річки в краю плили «червоними гадюками», з яких одному минуле, другій – будуччина країни затягалася в очах пурпуровим серпанком, які обоє так прагнули зобачити її у великім всеочищуючім огні, в тім огні, який для Геракліта був первісною динамічною силою, через яку повстало, жило і рухалося все…

Там, в них заховалася правдива традиція нашої нації, її дух. Та традиція, яка, висловлюючи в поетичних образах великі пориви і думи поета, вбирала їх в пурпурово-криваву мову барви, що здавна була символом панування, війни, життєвої енергії. Як старі греки, що в пурпурові плащі вбирали своїх бардів, коли співали про подвиги героїв «Іліяди», залишаючи блакитні шати співцям «Одисеї».

Динаміку і порив, волю минулих віків, коли люди ще думали, що toute la vie est dans l’essor – треба воскресити в собі нашій літературі! Лише поворотом до великих споминів нації, коли вона не терпіла, а творила, жила не квилінням і мрією, а волею і чином, – залагодимо і крізу нашої літератури, яка є лише частиною загально національної крізи.

Трупів не воскресити! Калік не підвести… Але молодша генерація, що живе споминами боротьби, не неволі, повинна (в згоді з генієм пробудженої нації) ломити нові стежки в пралісі нашої духовості. Завдання найактивніших з молодої генерації, – для якої не квієтичний гуманізм, але невсипуща енергія є суттю життя – потягти за собою інших. Коли це станеться, буде зліквідована і наша літературна кріза.


Примітки

Вперше опубліковано під назвою «Криза української літератури». – ЛНВ, 1923 р., т. 79, № 4, с. 351 – 370.

3. G. W. F. Hegel, Vorlesungen ubcr die Aestetik, II т. ст. 55, Berlin 1843.

4. ibid. т.І, с. 224.

5. Ch. Baudelaire, Le voyage («Fleurs du Mal»).

6. Hegel op. cit. T. II, с. 139.

7. ibid. T. III, с. 541.

8. Przegl. Wszechp. № 11, 1923.

9. M. Guyan – Problèmes de l’éstetique oontemporaire.

10. Бодлер – «Краса» (La beauté).

11. Hegel op. cit. t. II, с. 79.

12. Всі нижче наведені цитати взяті з харківських «Шляхів мистецтва», Поліщука («Звуколірість»), Коряка («Веснянки»), Тичини («Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг»), Семенка («Перо кохає», «Товариш сонце», «Дев’ять поем») і ін.

13. Hegel, op. cit. t. I, с. 124.

14. Ігнорування життя, як процесу, ігнорування тої Wille zum Leben привело до тої «неясності» нашого літературного стилю, яка межує з банальністю і вульгаризує найшляхетніші емоції.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 47 – 68.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 48

Модифіковано : 4.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.