Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Поет ідилії і «чорної лжи» (М. Рильський)

Дві літератури нашої доби

Поет ідилії і «чорної лжи» (М. Рильський)

Дмитро Донцов

Тичина і Сосюра майже відразу перейшли в табор одописців московського колоніалізму на Україні. Неокласики деякі тільки згодом. Прагнули шукати виходу для поетичної творчості в затишній затоці «чистої поезії».

Не все удавалося це їм під немружним оком московських псарів від літератури. Так і М. Рильський, пручаючись, таки зійшов на манівці звеличників червоної звізди.

Чому я зупиняюсь на М. Рильськім? Бо він є відстрашаючий приклад того, на що може звестися непересічний талант, який творить в рамцях і в напрямку, приписаним московськими «фельдфеблями-Вольтерами», як казав про них, здається (в «Горе от ума» Грибоєдова) полковник Скалозуб: я вам фельдфебеля в Вольтери дам; он в три шеренги вас построит, а пикните, – так мигом успокоит.

На прикладі Рильського бачимо, до яких звихнень можуть оті «фельдфеблі-Вольтери» довести поетичну творчість, зробивши з неї поезію, хоч ніби то національну словом, та зовсім чужонаціональну – духом.

Яка є внутрішня, йому притаманна, не накинута ззовні, суть поезії Рильського? Тоді як поети «вісниківці» були поетами непідробленого пафосу, горіння, героїчного найняття духа, Рильський є поет душевного відпруження, ідилії. Ідилія – це нахил до безжурного, пасторального, рустикального життя (чи животіння), здаля від гамору боротьби за великі ідеали, здаля від трагічних конфліктів.

Їх щастя – це щастя загумінку, щастя буднів з дрібними особистими приємностями або такими ж дрібними халепами. Мабуть основником цього жанру в письменстві був еллінський поет Теокріт, автор «буколік». Слідом за ним (лише частинно) ішов, в своїх «Еклогах», Віргілій. Популярним стаб цей жанр в Зах. Європі, під назвою «пастушої поезії» перед французькою революцією 1789 р. В своїй основі був це ескапизм, втома життям і втеча від нього. Ось до такого ідилічного жанру тягло всею душею й М. Рильського.

Коли розгорнемо книжку його ідилічних поезій, нас вразять: прекрасний ритм, вишукані рими, безпосередність, невимушеність вислову. Це перше враження. Дальше ваше захоплення вже не буде таке сильне. Згодом ці поезії вже почнуть вас нудити одноманітністю настроїв і кволістю ідеї, і вірш не виглядає вже таким пливким. Аж нарешті з розчарованням відкладете на бік книжку… Від поезії Рильського відійдете тоді, як Гоголь відходив від мармеладно-солодкого Манілова, яким був захопився одразу.

Паринаючи з насолодою в образах і сценах своїх буколік, поет вже підозріло оглядається на боки, чи пильне око московського фельдфебля від літератури не уздрить «буржуазного ухилу» в тім, що є в його віршах, або в тім, чого там нема, хоч, на думку фельдфебля, й повинно було бути. І тоді поет вибачається за свою ідилію…

Рильський звірюється, що є він «співець рибалок, меду й Навзикаї». В 1920 р. ще віршує про «синю далечінь», мріє про «співучий Лангедок», венецькі води, про мармур сходів і колон Еллади, де кожний камінь є вічним слідом безсмертних літ. і протиставляє цьому бруд, самогон, большевицьку дійсність, від якої тікає в царство поетичних мрій.

Черкав, як Хома Брут, круг себе коло з своїми святими Музами і думав, що не уздрить його за тим чарівним колом большевицька відьма, що, клацаючи зубами, бродила обік. Та мимохіть почав зиркати на неї: чи бачить що він робить чи ні? Ось згадує поезію чумацького життя колись… «П’янке повітря, що плило кругом», скрипіння маж, «степів могутній запах», «весни животворящий дух», який сповня «серце вином ясної мрії»… Є і про те, як, голосом смутним складав чумак пісні своїй коханій, що «линули, стелилися як дим»… І – зараз же вибачається перед літературними совєтськими «держимордами»:

Ця мила казка може й не для вас.

Творці бетону – надто вже наївна

Звичайно, це не Скрябінський екстаз,

Попростому це дудка примітивна,

А я люблю, як у вечірній час

Сопілка заспіває переливна.

Мовляв: сам знаю, що не хохлацькій сопілці рівнятися з «старшебратною» музою, але даруйте вже мені, провінціалові!

І мимоволі згадуються Шевченкові вірші на чумацькі теми: скільки в них поваги, трагізму й гордості національної! У Рильського ж вибачання за те, що взагалі посмів перебирати струни української «наївної» ліри, коли довкола потужно гудуть єрихонські сурми Кремля.

Ось поема «Любов» – знов – ідилія. То була ідилія природи, тут – ідилія любощів:

Повітря млосне і п’янке

Ущерть напоєне жагою…

Ліщини затінок дзвінкий,

Роси мигтіння променисті…

І – «милий Київ». Милий Київ! Яке це характеристичне для солодко-нудкого повітря поетичних ідилій! Особливо коли порівняти його з епітетами, що прикладає до того ж нашого вічного міста Олена Теліга, в поезії на ту саму тему, любовного пережиття, п’ятнадцятилітнього підлітка: – іскри від багаття, припадкова зустріч, «полум’ям їдким заслало очі», чиєсь «в іскрах і в огні обличчя».

Хтось «всю мужність світу», її «таємну міць, хмільнішу від вина» війнув їй «на уста і очі» – «ще не любов, передчуття любові». І – як і у Рильського – Київ, але не «милий Київ», розмріяного «Schoengeista» – а «в боях ранений, трагічний Київ», що «за лісами неспокійно спить». Не місто «милих» бульварчиків і садків, а столиця нації в вогні боротьби і мук. У Рильського ж Київ це «тополі, юнаки, жінки», і – «серце тане, як тануть воскові свічки»… Яке це, в порівнянні з «Grand Stil»-ем О. Теліги, – нездарне, дрібне, бабське, сентиментальне!

А за тим, як у більшості ідилістів – ідилія їх любощів викликає на сцену й кулінарну ідилію. То було «для душі», а тепер для шлунку:

Парує чай, шипить смажене,

Карафка хилиться жива…

Київ – як його бачить плебейськими очима учасник якогось «народного гуляння» на Дніпрі. І знову – згадка «весна» солодкого кохання з дружиною колись і той самий рефрен:

Ти на пухких грядках

Вирощувала цибульки тульпанів.

Там де є ідилія природи чи сексуальних втіх філістера міщанина, зараз є й казанок, карафка і цибулька. Під тим оглядом всі філістери в літературі однакові. У Рильського кохання і карафка, у Волиняка – «монументальні коліна» Дульцинеї de Merefa, і – «графинчик», у Самчука в «Ості» – цілий гимн на честь черевоугодства і жуючих щелепів. Щоб вповні оцінити душу цього літературного міщанства треба не забувати, в яку добу компонували вони свої ідилії… Все таки їх перевищує, і більш заслуговує на пробачення їх гоголівський прототип, який одною рукою обіймав дебелу Солоху, а в другій тримав вареника.

Вудилище, гачок і хробак на нім – теж предмет поетичного натхнення поета. Звіряється при тім що:

…й інші пристрасті не раз мене ловили;

Довгенько з мене був завзятий садівник.

Вудка, цибулька, тюльпани, милі часи кохання в «милім Києві» – ось ті дрібні «пристрасті», які ловили і зловили душу Рильського. Є літературний жанр – «поезія в прозі», читаючи ж Рильського, переконуєшся, що буває ще й проза в поезії. Інші, не дрібні пристрасті, були йому чужі. Радо згадує, учителя-історика лише за те, що той «любив метеликів ловити». Коли ж оповідав про революції і війни, – то наш поет – «на лекціях куняв». Все мерехтів йому в думках – «рожевий, голубий, зеленокудрий став», і взагалі – «на землі нема нічого, щоб зрівнять із найсолодшим тим» розкошуванням в ідилічнім, рослиннім півсні, де верби, став, де «квітень пишну чашу розплескав», де «по воді перебіга павук»… Там хотів би жити «новітнім Діогеном», з лещами й карасями.

Коли б ми уявили собі, що нечиста сила відірвала гоголівського Пацюка від його вареників, або пана Шпоньку витягла з його перини, і з їх віку – перенесла в нашу добу й поставила на бочку – промовляти на честь большевицької революції, «папи Сталіна» і «незабутнього Ілліча». – то уявимо собі те, що сталося з Рильським, якого, цього «новітнього Діогена», нечиста сила витягла його з бочки й поставила на большевицьку бочку, щоб бути «орателем» отої «великої жовтневої»…

Показалося, не можна було стати співцем буколік – «у наші дні грізні, у наше врем’я люте», не для нейтральних такі часи. Чи голос власної совісті, чи чиясь рука з револьвером з’являється тоді над сонним мрійником з грізним питанням: «як віруєш? Де твій бог? З нами, чи проти нас?». Не раз питався сам себе:

Чому в ці дні, коли маліє обрій…

Не мрію я про ті моря багряні…

й не рвусь у таємничі мандри?..

Ах може я і так оджив, не живши,

Нехай летять у далечінь щасливші,

А я собі, кінчаючи свій круг,

Втечу од бур вогнів і заверюх

У край, де друзі за вудками стежать

І до письменських течій не належать –

цебто до жадних «течій», ні до правих, ні до лівих. Бути нейтральним, без догми – позиція, яку так захвалюють втомленим малоросам Шерех, Самчук і Волиняк.

Та втекти не вдалося. Не вдалося перехитрити московського «фельдфебля-Вольтера».

І Рильський поволі пішов манівцями, які привели його (як і Тичину, і Сосюру, і Карманського) в табір звеличників Нечистого. Тоді, може, пригадав він собі відповідь московського генерала на питання: як взявся він за фах, що йому зовсім був незнаний? – Генерал відповів: «прикажуть – акушером буду»! Таким «акушером» революції в поезії і став зюдом М. Рильський, став примусово бояном доби «бурі і вогнів» – тільки не по стороні своєї нації.

Перш огорнув його страх – чи догодить своєю лірикою начальству. Боїться чергових критиків:

Той класицизмом очі коле,

А той рибальством допіка.

Біда тай годі!

Такий уже для нас закон,

Що кожен, як дрібненький злодій

Знай, оглядається кругом.

Інакше сказати пізнав на власній особі старий, неписаний закон, який – ще з часів царату, наказував кожному підданому імперії – «ежесекундно неукоснительно трепетать», за виразом Салтикова-Щедріна. Намагається писати під марксизм, хоч і тяжко то йому йде:

«ніяк не можу про турбіни,

Триби та паси хоч убий!

Як йому писати, про «крицю та бетон», коли мріє про «квітку й соловейка»? Удає, що «вірить в творчий дух реторт», в матерію і в техніку, але знає, що

людську мисль і почуття орлине

Ніхто й ніщо не викине за борт…

Гомункулом не замінить людини.

І все ж – партію не обдурить! її «директиви» – це не був жарт. А вона зажадала змотати вудки, сховати сопілку і взяти в руку червону балалайку, і бренькати про «щасливу Україну» під Сталіном. Максим Рильський таки мусів вилізти на бочку.

Став співцем – «нової, щасливої України», зовсім «благонадьожної», яка в нічім не колола ока завойовника. Ніби славив те саме, що й перш: «землі своєї зелень та блакить», де «стрибають, циркають, квокчуть між кушами дрозди», де «шовкова рунь трави», «повітря тихий мед» і пр., – от така собі провінція, «где все обильем дышит»…

Є це, правда, й країна Шевченка, але його Рильський вже деградує до «кріпацького поета», поета не нації, а одного її класу. А дальше гімн «рабоче-крестьянской» України. Крім Шевченка, її представляють:

…дядько мій Кузьма, і Каленюк Демко

І славний у віках безвісний воїн скромний,

І той, хто воскресив поля і сінокос,

І той, що до життя вертає шахти й домни.

Замість павучків, хробачків, лещів і солов’їв, з’явилися і люди, народ. Отже, Україна це тепер народ поетів, невідомих вояків, гречкосіїв і робітників, готових завше грати, воропати, співати і лляти піт і кров… За кого? За що? Не відомо. Нація без голови, народ без свого проводу, «безвісний» народ. Такою є ідилічна Україна Рильського тепер.

Але історії не можна було перекреслити. Україна була давніше, стала знов і за Рильського, не «безвісним» народом «скромних» гречкосіїв і кріпаків. Була вона нацією меченосців, що в ім’я свободи країни «рубали мечем голови з плечей» займанців. Історії не можна ж перекреслити!

Певно, але від своїх панів навчився Рильський її – фальшувати. Не можна оминути Хмельницького? нехай! То Рильський так описує Хмельниччину: «земля шумить, гуде, під хлопськими ногами»… Цілком так, як її представляють в своїх нібито романах П. Феденко і Ю. Косач. Чому під хлопськими, а не під козацькими? Таж гетьман Богдан був «Exercitus Zaporoviensis Dux» – таж Україна була тоді «patria cosacorum» – Козацька нація! В тім то й суть, що козаки мали власних, національних вождів, а «хлопи» могли мати й чужих, що їх «визволяли». А за неписаними директивами партії – Україна повинна була стати народом плебеїв, погноєм пануючого народу – москалів. Ці останні тільки, за партійною директивою, могли мати вождів, командний клас. Раби мали її тільки слухати.

Подібно обезголовлює Рильський і гайдамаччину. Залізняк? Ні, це не був козак, це ватажок «голоти», тої самої безіменної черні, без політичних ідеалів, – в поезії Рильського.

За «московською указкою» проголошує він, що взагалі наша старшина козацька гнобила народ, так що бідний український голота Іван «не має з ким іти по правду».

Старшина козацька – це «рідний пан», такий же шкідливий, як чужий: «не від Виговського й Мазепи прийде сподівана зоря» для України, це твердо знає голота Іван в поемі того ж імення. Але чи не є тою сподіваною зорею московський цар, того Іван не певний:

«…А втім, а може…

А може той восточний цар

Супроти панства нам поможе…

Як теє відати?..

Тему вкрав Рильський від Шевченка. Тільки що у першого народ «не має з ким іти по правду» і тому звертає очі до Москви, а в Шевченка – «нема кому порадоньки дати» народові як раз тому, що «козачество гине», а ту «порадоньку» дають народові як раз свої козацькі вожді – Наливайко, Павлюк, Тарас Трясило («Тарасова Ніч»). Дальше йде у Рильського просто вже полеміка з Шевченком. Останній чекав воскресення України від воскреслого духа козацького, з козацьких могил. Модерний поетичний лакей – навпаки:

«Не від козацької могили

Рятунку ждати, – тлінь і прах

Могили ті».

Не тлінь і не прах для Рильського, з благословення большевицької цензури, – це московський цар… Тоді – білий, тепер – червоний.

В новітні часи, за совєтським поетом, почалося відродження України не від Костомарова, Максимовича, а від вождів російської революції, Герцена, Чернишевського, а дальше – Маркса і Леніна, яких «поет» згадує майже в кожнім розділі поеми, замість, як колись, карасів і метеликів… Ці – Ленін або Чернишевський – стали ідолами, перед ними махає він своєю кадильницею, в якій догорали й чаділи марні рештки таланту. Так за словами російського сатирика Щедрина – він «по повелению начальства познал истинного бога»…

Ці большевицькі «боги» очолили, за Рильским, і революцію 1917 р. на Україні. Героєм тої революції є – босяк, «не сто й не двіста – неподоланий океан» босячні. Московська босячня, яка в 1917-19 сунула на підбій України, – це були наші «визволителі», а їх Мойсей – очевидно Ленін:

«Міцні, як меч свободи правий,

Живлющі як вода гірська, –

Ясні слова большевика».

Мусіли ці слова бути дуже «ясні» й «міцні», коли Рильский, який куняв на лекціях історії про війни і революції, тепер став бояном революції – лише не української. Поему «Жага» присвячує совєтсько-московській владі, яка

в Кремлі багряно розцвіла

І світ наш огріває цілий.

З нею йде, річ ясна, могутня «правиця Ільїча»… І – його партія:

Вона – це мисль, це – надія,

Вона – це засів і жнива.

Вона – це людськості надія,

Твердиня правди світова.

Та Кремль тими славословіями не вдоволився. Розбивати лоба поклонами, «чолобиття» перед московськими ідолами, – це було похвально, та цього було замало: треба було піти ще далі – треба було обкаляти все святе, все велике й героїчне у власній нації, збезчестити все своє.

І цього завдання піднявся колишній ніжний співець павучків і вудок. З цинічною насолодою смакує смерть замордованого большевиками українського вояка:

Лежав під тином, біля двору

В закостенілій тишині

На брудно синім жупані

На лобі, в затінку папахи

Щасливі лазили комахи…

В поемі «Любов» виливає наш «поет» віршовані помиї на нашого селянина, таврує його ганебною кличкою «куркуль», не забуває ніжний співець ідилії ще й інших обляпати болотом з московської клоаки:

«До чорта їх було –

гетьманів і Петлюр,

Махнів, Тютюнників».

На них сентиментальний ловець коропів не лишає сухої нитки.

Подібних одописців, що славили московських володарів, звав Шевченко «тупорилими віршомазами». В наші часи їх звуть поетами і навіть на еміграції влаштовують їм ювилеї. Прогрес!

Хто вступив на шлях тих «віршомазів», тому повороту нема. Той вступив в яничарську корогву «дядьків отечества чужого». Україна стає для Рильского «окраїною» імперії, країною гелотів, феллахів. Щезає поняття патріотизму.

Шевченко, тільки-но переїздив північні кордони України – вже чувся «на чужині». Рильскому, від Києва до Алтая – все це «наша батьківщина».

А Москва? – це для «поета» вже – «моя Москва, мій Кремль, моє життя». А тоді пішло брудним потоком: «рідному Сталіну слава й хвала!.. Сталіна слава в віках!» Він є «серце народів, мозок землі». І «чуб і сережка Святослава», і Запоріжжя, – все це, показується, було тільки на те, щоб Україна нині

як річка рано на весні

Влилась в нове всесвітнє море, –

в московську калюжу. Переспів Пушкина: «славянские ручьи сольются в русском море».

Таку Україну малює в своїх творах наш «тупорилий віршомаз». Або як глуху провінцію, затуркану й некультурну, відсталу, хоч милу й поетичну, заселену патріархальними малоросами, без яких будь власних національно-політичних стремлінь, без власного проводу, яких щойно Москва «визволила», а та й потюпала за нею як п’яна «на голос істини, що возвестив Ільїч» – цебто той сифілітик, перед чиєю мумією побожно дефілюють тисячі ідіотів в «мавзолею Леніна».

Мучений совістю, намагається Рильский переконати сам себе:

«Ніколи чорного безслав’я

Я не доходив: утопить свій дар

У чорній лжи».

На жаль – і ця поезія брехня. Бо яка ж «лжа», яке безслав’я – можуть бути чорнішими? Сам же ж він признається:

«Життєву путь свою

Не рівно і хитаючись верстав я,

І чашу мук за те належно п’ю…

Як спорожнів, спустів я нині,

Хоч і потовщав!

…Пора б і перестать…

Ну й кепсько, коли серце цвіллю

Почне гнилою обрастать.

Оборонці «дядьків отечества чужого» в поезії кажуть: в тих обставинах Рильский не міг писати інакше. Не міг… Та коли взяти навіть його поезії ідиліста, перед «гріхопадінням», – запитаймо себе: що крім млосно-нудної буколіки дають вони нам? Чи змушують жвавіше битися наше серце шляхетним почуттям, великою ідеєю? Горіти великою любов’ю до Бога, до своєї України, розтерзаної і героїчної? Бути гордим на її славне минуле, вірити в її велике майбутнє? Ненавидіти насильство й зло? А «творчість» його після гріхопадіння? Многі москалі (колись це стверджували окремі анкети) – деякі твори Гоголя і Наріжного, брали за переклади з чужої мови. Згадані твори Рильского читаються як переклад з московської.

Випадок Рильского (як і Тичини, й Сосюри) стверджує, що не можливий справжній розвій нашої літератури чи культури, поки на їх сторожі не стане власний меч. Тільки тоді духова творчість України буде національною не тільки мовою, а й духом, пульсувати всіми почуттями, пожаданнями і стремліннями національного генія, відблиском затаєних його мрій та ідей, горіти його ідеалами. Де того нема, талант гине, дрібніє або дегенерує, хоч і «творить» в «рідній мові». Де вмирає дух, вмирає, розпадається форма.

До того сорту літератури маємо ставитися з недвозначним осудом, так як до собі сучасних «тупорилих віршомазів», панегіристів чужих ідолів ставився Шевченко (наприклад до Чужбинського). Інакше бо зайдемо туди, куди нас кличе Майстренко. Він просто виправдує Рильского, панегіриста Сталіна («Вперед», липень 1955), передруковуючи слово одного промовця на ювілейному вечорі М. Рильського в Нью-Йорку. Думає, що славословіє Рильского Сталінові це те саме, що наприклад панегірики Мольєра Людвікові XIV, а Мільтона Кромвелю… Для Майстренка, отже, нема різниці: між Кромвелем або Людовіком XIV – і Сталіном! І ще одне: він думає, що коли француз славить своїх славних володарів, а англійський пуританин свого пуританина Кромвеля, то це те саме, коли український поет славить московського володаря і ката України.

До якого степеня удалося Москві скалічити душі деяких наших «революційних демократів»! Ще крок – і Майстренко буде прирівнювати чолобитні Рильского Сталіну з панегіриками Мазепі чи Хмельницькому учнів Києво-Могилянської Академії… Ще крок і він виключатиме з української літератури поетів, які не пішли слідами Тичини, Сосюри і Рильского, в розбиванні лоба перед кремлівськими ідолами. Чи не з тої причини «революційні демократи» виключають з української літератури Ольжича, Телігу, Мосендза, Маланюка? Що нема в них того московського смороду?

Оборонці тих совєтських одописців патетично питають: що ж, значить виключити їх з нашої літератури? «Але хіба у Рильского… є тільки панегірики?! О ні» – обурюється Майстренко. – «Читайте, дивіться і побачите! Такого художника слова, як Рильский, такого митця… наша поезія ще не мала ніколи!» Решта поетів – «тільки солома, що полетить з вітром». Отже Шевченко, Л. Українка, О. Теліга, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, Ю. Клен – це «солома», – на думку Майстренка і товаришів.

І з точки погляду змалоросійщеної аж по-нікуди душі їх, «вопль» цей цілком логічний, як логічне заперечення Шевченка у «сшлюзованого», «здіпростроєного» і зсовєтизованого «тоже поета» Багряного. Бо – що оборонці Рильських протиставляють, в його поезіях, – його панегірикам, що дало б йому право називатися великим поетом? Майстренко перечисляє, для прикладу, «картини», яких «наша поезія ще не мала ніколи», крім як у Рильского…

€ це: «на білі гречки впали роси», «Проса покошено», «Вже червоніють помідори»… Оці проса, роси, покоси, помідори, та ще цибульки і лещі – ну і «млосне і п’янке» коханнячко у «милім Києві» – ось та скаля емоцій, переживань, тремтінь душі і змагань духа – які вистачають Майстренкові, щоб поставити Рильского на постумент великого національного поета, над всіх вісниківців і над Шевченка… Чи ж можна такого генія виключати з нашої літератури? Ніяк не можна – і я скажу, тільки треба його поставити на його місце, його поезії ті, що перед «гріхопадінням», може й досконалі формою, займуть своє місце в українській поезії, поруч з О. Телігою, О. Ольжичем, але – от так як в українській музиці «Стоїть гора високая» як «Гандзя чарівниця», парує з творами Бортнянського.

Тішуся, що ставлячи Рильского ідиліста-буколіка на таку недосяжну височінь, пан Майстренко з однодумцями, тим самим признав правильність моєї думки, що є дві естетики, два поняття краси, дві літератури, нижчого і вищого гатунку. І є – дві краси в суспільстві: одній вистачає інтимна, примітивна лірика, вузька тематика, поезія побутовщини з її гимном помідорам, покосам і росам, замість гимну божественному в природі, з її сексуальним гоном замість любові.

Другі – шукають в поезії не емоцій, що розпливаються горизонтально, а поривів думок і кличів, які линуть вгору, в височінь, не в ідилію, не в відпочинок «від бур, вогнів і заверюх», а як раз туди «у таємничі мандри» у «моря безкраї», де риск, боротьба, упоення нею, де горіння духа, де сильне і величне. Такою була і є поезія Шевченка, Лесі Українки, «вісниківців», М. Зерова, Филиповича. Одна поезія – для одного гатунку людей, друга – для другого.

І другий з тогож класу адораторів Рильского, підтверджує мої думки: в статті про Сосюру – В. І. Гришко (В. Сосюра – Засуджене й заборонене, зібрав і зредагував В. І. Гришко, Нью Йорк 1952). Він відважується твердити, що деякі вірші Сосюри виглядають «як рядки з поезії «Вісника» Донцова» і «буквально тотожні настроям таких націоналістичних середовищ того ж часу, як напр. «Вісник».

Та не це для нього важне. Він сам пише неймовірні речі про В. Сосюру (і Тичину), обвинувачує його майже в «сексотстві», в «ганебній співпраці» з окупантом, але – «не зважаючи на це», каже, що в поеті билося «щире українське серце, палаюче гарячою любов’ю до України», і тому він – «наш», з нього глядить на нас «український світ, схований під большевицьким накривалом, але наш світ». Слушно! – і Сосюра, і Рильский – це теж український світ. Але «український світ» блестить всіма барвами веселки. Тому «український світ» тих поетів це, правильно, ваш світ, але не наш!

Пише Гришко про Сосюру (а це відноситься, певно, і до М. Рильского і до Тичини) – що з Сосюри (а я скажу і з Рильского) визирає «мягко-гнучкий ніжник». Але світ тих «ніжників» – це ваш світ, не наш.

Пише Гришко, що лірика Сосюри (і М. Рильского) – повна «занепадницьких» настроїв і нездорового еротоманства? – Слушно, але і цей світ є ваш світ, не наш.

Пише Гришко, що Сосюра (й певно і Рильский) – це «не письменник з історіософічним нахилом, а поет-лірик з явним ухилом в стихійно-елементарну і примітивну емотивність»? – Слушно! Але і цим він є з вашого світу, не з нашого. З одної поезії Сосюри:

А струни плакали не в бій,

вони нас кликали в утому

– ось суть і поезій Рильского. І тому він – не наш світ.

Вірші Сосюри повні мрійливих згадок про «сади на моїй Україні і зорі в її небесах» і про «звук поцілунків у тьмі». Подібно й у Рильского – і тому їх творчість – це ваш світ, не наш.

Пише Гришко, що мав Сосюра (і певно й М. Рильский) «щире українське серце», і тому зовсім «щиро» і про ті садки і зорі українські писав і так само щиро Москву хвалить, і що «свідомість» у нього розходилася з «щирим серцем». І це слушно. Багато про ці роздвоєні душі писав я в 1920-х і 1930-х роках (див. «Наша доба й література»), але світ цих двоєдушників з тим «щирим» на два боки серцем – є ваш світ, не наш…

Про Сосюру, – пише Гришко, що схилялися його поезії в бік «примітивної емотивності», а про себе писав Рильский, що його лірика – це «дудка примітивна», і те що він іі дуже любить… Отже, про смак не сперечаються. Дві касти людей, дві їх породи: Шевченко – і П. Куліш, Леся Українка – і Олесь; Рильский і Сосюра – і Ольжич, Теліга, Мосендз, Маланюк, Зеров, Филипович, Самчук – і Корибутяк…

Тому і різні барви «українського світу» – для вищої, ведучої верстви, і – для плебса. І дві літератури. Що вашого світу поети «любили Україну горячою любов’ю»? – можливо, але яку? Люди вашого світу люблять Україну ідилії, насолоди плоттю, розніжену і розмріяну Україну «мягких ніжників» з «щирим серцем», але з «свідомістю» – їм все одно якою і чиєю, Україну провінцію з любов’ю, яка сама не знає, кого і що любить, часом навіть свого ката.

Люди нашого світа, навпаки, люблять Україну великого минулого, героїчного теперішнього і блискучого майбутнього, Україну не страждальників, а тих, що «караються, мучаться але не каються», – ні в житті, ні в поезіях, – Україну, яка принесе світові нову революцію духа, яка вицідить з нього гнилу кров і наллє в жили «чистої, святої крові» мучеників, аскетів, людей віри і любові: – одної любові, не любові двоєдушних калік. Люди і поети нашого світу кохають не «милий Київ», а Київ «трагічний і великий», як трагічною і великою – не ідилічною – є наша Україна.


Примітки

Вперше опубліковано: «Вісник» Нью-йоркський, 1955, XII.

прикажуть – акушером будуепізод запозичено зі спогадів композитора М. І. Глінки, де ці слова вимовив поет Нестор Кукольник.

где все обильем дышитіз поезії О. К. Толстого «» (1840-і роки), в якому йдеться про україну.

грати, воропатинатяк на роман І. С. Тургенева «» (1855): «гає, грає, воропає».

по повелению начальства познал истинного богадослівно такої фрази у творх М. Є. Салтикова-Щедріна нема, хоча вона і формою і змістом чисто щедрінська.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 109 – 123.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 166

Модифіковано : 28.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.