Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)

Дві літератури нашої доби

Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)

Дмитро Донцов

Олена Пчілка, мати Лесі Українки, була одною з найвидатніших постатей українського жіноцтва. І хоч почала писати в 1880-х роках, але не сходила з арени публичного життя майже до самої смерті. Вмерла, маючи майже 80 літ, в 1930 році.

З давних давен і свої, і чужі, подорожники, завважили, що на Україні стрічається більше жінок-мужчин, ніж чоловіків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, зв’язували цей факт з довго існувавшою в нашій землі системою матріархату. Чи це факт, чи здогад, але Ольга Косачева, всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнородна, належала якраз до цього типу жінок-мужчин, з твердим характером, невгнутими переконаннями. Ці свої риси вдачі передала й доньці Лесі, що в кождій майже критичній статті про неї знайдете цитовану думку Івана Франка: що була вона – в той час – єдиним мужчиною поміж нашими поетами.

Уроджена в Гадячі, в 1849 p., в панській родині, О. Пчілка виховувалася в дворянськім пансіоні в Києві, вийшла заміж за високого судового урядовця, і мешкала у Києві, закордоном, або в своїм маєтку коло Ковеля на Західній Волині.

Хто знає цю околицю, зокрема село Колодяжне, де жила Пчілка (і де росла Леся Українка), – той зрозуміє, як могло розвиватися поетичне натхнення і хист письменницький в матері і в доньки, – в тій повній поезії околиці, яку м. і. змалювала Леся в «Лісовій пісні»… Великі ліси, від яких дихало повір’ями і переказами прадавньої минувшини, а в нашу добу – чудова операційна база повстанців; трясовиська подібні до тих, що їх згадує в своїх поезіях розстріляний москалями поет Фальківський, – бо Ковельщина це вже перехід до Полісся; оброслі вербами озера, що як причалите каюком і скочите на беріг, то вгрузнете по кістки в землю…

Чудові історичні пам’ятники – замок того князя Любарта в Луцьку, гора королеви Бони в Кременці, де ще лишилися спогади про Кривоноса; Берестечко, куди до останнього часу щороку відбувалася проща українська на кістки козаків, що впали в битві триста літ тому; Почаїв з Лаврою, старезна мова мешканців, їх старі звичаї, а на Івана Купала – фантастичний вигляд волинського села, коли озером плили вінці, з усіх усюд лунали далекі співи хлопців і дівчат, і всюди, як западала тьма, зеленим фосфоричним вогнем в кущах блискали світлячки, а в степу, на пригорках – блимали й мерехтіли вогні Іванової Ночі… В цій околиці жила і черпала своє натхнення Олена Пчілка.

Писала поезії, новелі, драматичні твори, публіцистичні, редагувала власний журнал; була піоніркою жіночого руху, і матер’ю Лесі Українки, якої дух розвинувся і сформувався, в великім степені, власне під впливом матері.

Була це постать, яка трохи осторонь стояла від української суспільності. Багато було питань, які ділили ії від тої суспільності. А головно – її вдача, безкомпромісова. мілітантна, горда, що можна побачити й на її портреті, звідки дивляться на вас пара проникливих суворих очей, з-під трохи насуплених брів, висунуте наперед, виразно окреслене, підборіддя, високе просте чоло, твердо закроєні уста; нічого з солодкавості української Марусі, а цілість – повна жіночого чару, краси, і детермінації.

Тодішнє українське товариство, яке любило згладжувати всі острі кути, говорити півголосом, не ображати нікого, хто міг би пошкодити, – уважало її трохи за дивачку. В тім не було нічого дивного, ні нового. Пригадуєте вірш Шевченка – «Юродивий»? Порядне товариство завше проголошує «юродивим», «дурним оригіналом» – всякого, хто серед конвенційної мовчанки, забріханості й потульності, – остро запротестує проти воліючого зла, якоїсь підлоти, або проти бундючного противника. Це робила все життя Олена Пчілка, і тому трохи з резервою ставилося до неї наше громадянство.

Одна з постатей Лесі Українки докоряє свому оточенню:

Що на чужій землі шанує Бога,

Нікому невідомого в країні.

Таким от «бранцем», такою «бранкою», була й мати Лесі, не оцінена за життя і часто висміювана короткозорим загалом. Три незатерті сліди залишила вона по собі. Передусім отже як характер, як одна з немногих виразно окреслених постатей тогочасної української безобличності. Цю першу її заслугу уважав за хибу її безхарактерний вік… її творчість, як письменниці, і особливо публіцистки – картали як вибрики якогось «анфан терібль»… Нарешті виховання і сформування доньки Лесі – і цю заслугу відбирав в неї загал, приписуючи її неслушно кому іншому, як побачимо далі.

Критики не були ласкаві до неї, бо була в опозиції і до сучасного, духово скаліченого большевиками, і до вчорашнього, скаліченого царатом українства. Не любить її совєтська критика, ні критик демократичного українства, С. Єфремов за її «шовінізм», очевидно «вузький», ні Чикаленко, такий несправедливий до неї в своїм «Щоденнику». Але рацію їй за те, в останнім розрахунку, признало саме життя…

Основна її ідея, ідея її життя й творчості, була – що і українське письменство, і українська політика – мусять вийти з зачарованого кола простонародності. «Плебейською літературою» назвав колись сучасну йому нашу літературу Драгоманов. Цих поглядів свого брата ніяк не поділяла Олена Пчілка. Національність – думала вона – не обмежується простонародністю. Коли націоналізм визнає саму простонародність і, через те, саму тільки народну мову, – то це нісенітниця, «з таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці».

Ці свої погляди розвиває і в передмові до перекладу творів Гоголя на українську мову (1881); ці ж погляди передираються і крізь її статті публіцистичні, і крізь її белетристичні твори. Письменство повинно давати відповідь на всі прокляті, на всі актуальні й пекучі проблеми, а не замикатися в вузькі рамки життя одної лише верстви нації.

Її белетристичні твори, особливо з огляду на тематику, були явищем видатним на свій час. ЇЇ колеги по перу нехтували політичною стороною української проблеми; для них народ український – це була властиво одна верства, клас паріїв. Для неї народ – це була нація, що як кожна нормальна нація, складався з різних верств. Психологічне наставлення її сучасників було перечулене співчуття з обездоленими, милосердна сльоза, що мала гоїти всі рани, розв’язувати всі питання, звільняючи від обов’язку їх глибшого розуміння або до них активного відношення.

Олена Пчілка здалека стояла від того примітиву. Їй не вистачало зворушувати читача чиєюсь «гіркою долею», що#б від неї серце «занило й затужило» (А. Метлинський). Замісць загальноукраїнського всецілющого зілля на всі болі, – милосердної сльози, шукала вона в своїх творах чинного протесту. А хоч зачіпала й ті самі проблеми, то порушувала їх глибше. Інші – огортали симпатією все своє, яке б воно не було; вона – ота «шовіністка» – розрізняла, не раз картаючи власне оточення.

Її займала боротьба за нову людину, не лиш за скибу землі або з «народною недолею». Бо не хлібом єдиним живе людина і не кожний принижений є гідний співчуття. Гідний того співчуття був – кажучи виразом Франка – лише «цілий чоловік», з відпорною душею, без якої нема відродження раба. Душею «цілої людини» – ось чим треба було здобути собі нагороду, не самим терпінням.

В своїх спогадах оповідає вона про цікаву постать своєї бабусі, яка мабуть не лишилася без впливу на пізнішу письменницю. Бабусю ту прозивали – «Вісімнадцятий вік», бо в книгозбірні її повно було французьких романів тої доби, тай вся вона – духом своїм – була нібито живе викопалиско того віку. Бабуся та –

«весела, бадьора, жартівлива, іноді висловлювала свавільні думки» – пише Пчілка. – Було каже: «Не хочу я бути в раю, бо там велика нудота. Все те саме! Кажуть там янголи день-у-день співають, та що з того? Добре, як гарно співають, а коли інші так, як наші краснолуцькі дяки, то не дай Боже!»

В добу народницького ліберального українства, з його ідеалом незахмареного «щастя» або утопії соціалістичного «раю», – дійсно свавільною думкою був погляд на світ не як на країну вигоди чи невигоди, а – нудоти чи повноти життя. Дзвенів в тих думках свавільний сміх фрівольного ХVІІІ-го віку кавалерів з напудрованими косицями і дам у фіжмах, «мішанина християнства ХVІІІ-го віку та якобінства з демократичним цезаризмом» – як писала вона. І коли щось з того гризучого сміху і «свавільних думок», не таких як в інших, – знаходимо в творах Пчілки, разом з якобінською задиркуватістю, загонистістю і нетолеранцією, – чужою і ії братові Михайлові і взагалі ХІХ-му вікові, – то перейняла це Олена Пчілка власне у тої бабусі, та ще може в Якова Драгоманова, декабриста, що згинув на засланні. В тих думках старого, не зросійщеного ще духово, українства і росла вона, жадібно всякаючи їх в себе. Ось чому и творчість її так різниться від творчості Вовчка, Нечуя або Мирного.

Кожне ії оповідання – це якийсь глибший конфлікт, не простий собі малюнок, щоб зворушити читача. Це якась проблема – або протест проти офіційної московської церкви («За правдою»); або проти чужої, московської культури (там же й «Пігмаліон», «Біла кицька»). А над усім домінує питання, незнане її сучасникам, але яке її безнастанно займало – змаг активної одиниці з інерцією, з безрухом власної суспільності; трагізм тих, які – «з громадою стають на поєдинок» («В пущі» Лесі Українки), тема дуже поширена в західноєвропейській літературі, але мало в нашій.

І всюди в ті проблеми вносила письменниця свою питому ноту. Ось іде мова про душі, вихолоджені порожнечею зросійщеної офіційної церкви… І Пчілка не стільки переймається тривогою і сумнівами тих душ, як малює протест фанатиків духа, шукачів нової правди… Ось виступає проти чужої культури! Але не за те, що вона «панська», а за те, що чужа і замало панська! Культурі російській, культурі Пушкіна – поклонялися як ідолові її земляки. Для неї – це була «отруя» («За правдою»). В передових представниках тої літератури бачила вона не наших духових провідників, а тільки «російську розволокість і млявість думки».

Мало була вона схильна «до плачу над лихою долею» і в трактуванні соціального питання. В новелі «Збентежена вечеря» бачимо хлопчика Омелька, протестанта проти московського панства, але не за його «панскість», а за те, що є ті пани якісь «анемічні», «смішні і миршаві», за їх здегенерованість, якою гордила здорова селянська душа Омелька. Погорда Омелька до того панства, це не звичайна у нас ненависть хирлявих, звихнених заздрісників до сильних, а погорда раси, певної своєї здоровості, вищості моральної, до збанкрутованого класу, готового вже до уступлення. Ненависть не здолу вгору, а згори вділ.

Відношення письменниці до соціально-покривдженого – не розчулений жаль до нього, а симпатія з ним за відвагу його, того хлопця, який мститься за зневагу, шпурляючи назад панам, крізь збиту шибу, отриманого у Свят Вечір п’ятака… За цей жест і любить вона того свого Омелька, не за його лахи і кривду. Ті самі нотки звучать в другім оповіданні – «Солов’їний спів», нотки чинної реакції пошкодованого, не розчуленої симпатії до нього.

Ту саму нотку знайдете в її трактуванні проблематики кохання й родинного життя. Про свою «Козачку Олену» писала вона до Ом. Огоновського: «Не в той слід іду я, в який пішов той Марко Вовчок і сучасні йому автори, я стала на нове поле». Бере вона за героїнь не «тих ніжних коханок, сестер і жінок, а постать жінки-патріотки», знову – активної протестантки, борця. В цій поемі описує вона постать дівчини-патріотки з часів гетьманування П. Дорошенка. Василеві, хоч він одружився з іншою, приносить на прощання дівчина мережану хустку, як той іде в похід:

Уже стоїть осідланий

Твій кінь воронець, –

Треба хутко знаходити –

Розмові кінець…

Тож колишня твоя мила

Прощатись прийшла,

Та гостинця на прощання

Тобі принесла:

Пам’ятаєш мережану

Хустину мою?

Не здалася хустиночка

На весілля нам…

Але ж тобі готувала, –

Тобі і оддам!

Урази особистої до нього не має, журиться важнішою справою: як переможе у полі, хай вертає додому; коли щастя принесе тая хустина, – «хай розплете твоя жінка коникові гриву»!

Коли ж в ділові святому

Зрадиш, козаченьку,

Хай натрапиш, вертаючись,

На злу доріженьку!

Хай тоді у чистім полі

Ти марно загинеш

І моєю хустиною

Собі руки вкриєш!

Пам’ятай же теє слово,

Що тут говорила,

Як прощатись приходила

Незвінчана мила.

Ця поема одна з найкращих її речей, силою виразу, кованістю стилю і змістом, гордим і шляхетним; зрада особиста – це біль, який переболить. Але зради отчизни не вибачить!

Подібний другий вірш – «Прощання», де говорить в імені лицаря, що від’їздить в свою непевну путь: «Мандрую, кохана, в непевну дорогу… Хай буде як буде», та він не вернеться з раз обраного вільною волею шляху. Просить, щоб очі коханої освітили йому путь, щоб одвагу додавали, а не жаль…

Свійською є й інтерпретація Пчілкою постаті біблійної Юдити. У деяких наших авторів ця демонічна постать переміняється в ніжну коханку, у Пчілки – «вбогая Юдита» Самсонові себе не продала, воліла занапастити свої літа, аби «помсту здобути» свому народові. Знову момент патріотизму – над моментом особистого щастя…

Власний свій підхід мала вона і до справ подружжя. В одній новелі («Світло добра»), одна з її постатей каже: «не в тім сила, з якої сторони – (цебто якої нації) – людина, а щоб по серцю була». Але Пчілка не приймає цеї теорії, в новелах («Пігмаліон», «Біла кицька») ставляє над власне серце – рідну сторону. На першім місці у жінки ставляє не «ніжність», а характерність. Не лише має людина іти за голосом серця, а за приказами вищого порядку.

Немилосердно картає мрійників вигідництва, глузує з них, хочби й належали до власного народу, стає й «з громадою на поєдинок», коли тій громаді брак гарту і витривалості. В цих самих випадках глузував з громади, як з «капусти головатої» – і Шевченко. Ділила людей не на «добрий» народ і «злих» панів, лише на інші дві категорії – на людей сильної віри і волі з одної сторони, а з другої – на манекинів житейського театру, смиканих за мотузок чужою рукою.

Відповідно до такого наставлення, відшукувала вона й взірці з чужомовної літератури, які перекладала. Перекладала насамперед Гоголя. Перекладала м. і. з Лермонтова, цього, своєю психікою, найменш московського поета Росії (він все підкреслював своє шкоцьке походження). Переклала його «Мцирі», історію молодого кавказького ченця, що тікає з мурів монастиря, щоб згинути в смертельнім поєдинку з диким барсом – звеличення повноти життя, безстрашності і боротьби. Переложила Олена Пчілка і Юлія Словацького – «Ліля Венеда», де її увагу звернула на себе постать полоненого короля, який відмовився стати «послугачем-музикою» нового пана, воліючи спалити свою арфу, ніж дати її зганьбити службою чужинцеві (Чи не це надихнуло Л. Українку на їі «Оргію»?).

Навіть в дрібничках – рідко зраджуючи себе – трискає з усіх її писань той її життєвий настрій, так часто далекий від настрою її сучасників. Пригнобленим співчувала, та не за самий факт їх терпіння; а їх визволення не мало прийти автоматично як нагорода за страждання. Вона шанувала людину не за ії приналежність до тої чи іншої верстви чи класу, а за те що вона була людиною, за її душевний гарт, що не піддавався насильству, за душевну міць. Той гарт, та міць і мали – на її думку – принести визволення страждучим, не якісь там «об’єктивні причини», просвіта чи поступ.

Мала глибокий подив до фанатиків своєї віри. Писала: «люди, що мають якусь міцну ідею в своїм житті й діяльності, взагалі варті уваги і гідні пошани». В новелі «За правду» захоплюється ними: «яка в них велика сила переконання! Це мене надить!», і хоч в останнім рахунку відверталася від тих сектантів, яких виводить в новелі, але імпонували вони їй, як імпонувала всяка сила духа і переконання «взагалі».

З того ж підходу свого подивляє вона й Шевченка. Підкреслює в нім, що «поет був цілий вік вірний своїй думці…; як починав, так і кінчив – не зрадив свому глаголу». Вивищає його перед росіянином Пушкіним, якому слушно закидала політичне перекинчицтво, коли цей колишній приятель декабристів-революціонерів, став звеличником царя, того самого, що його приятелів послав на каторгу…

Думала, що всякий клас чи нація, яка хоче піднестися з занепаду, має передусім піднестися духом, має видати з себе нову людину: «не в чому наша недостача, – писала, – як в людях»… В часи, коли все поступове українство, ідучи за прикладом ліберальної Росії, – щасливого майбутнього шукало тільки в зміні зовнішніх обставин, державного чи соціального порядку, – її клич, передусім удосконалитися самому, самим стати насамперед твердим духом, – був ревеляцією, на яку, на жаль, так мало звернули уваги…

Життя уважала не за механічний поступ, лише за безнастанну, невсипущу боротьбу, з ворогом нації і з оспалістю власної суспільності. Не приймає ідеалу людини «чистого серця» і «кришталевої душі», яка «не має ворогів», як деякі земляки намагалися представити знаного композитора М. Лисенка. Боронить його вона:

«як може бути – питається, – щоб чоловік видатний не мав ворогів? Це можливо тільки для людини зовсім незначної, про яку справді можна сказати, що вона – нікому нічого».

Багато ворогів мала й вона сама; була натурою, як писав Чикаленко, «яку кортить полеміка», вабить змагання.

Подібно як в її поезії, в новелах, в перекладах, так само яскраво відбивалася її непримирима вдача і в її публіцистиці. Особливо в справах відношення до націй, що панували над Україною. Щоби зрозуміти суть її розходження з офіційними – що так скажу – колами українськими в поглядах на ці дражливі справи, треба усвідомити собі, що для тодішніх українців божищем була ліберальна Росія.

Вони були проти режиму, проти царату, але ідеали російської ліберальної чи соціалістичної інтелігенції – це були й ідеали інтелігентів українських; вони вірили, що свобідна нова Росія дасть свободу і нам; що тільки з нею, не проти неї – стелиться наш шлях; адорували вони так звану «велику російську літературу», а сказати хоч слово критики на Толстого чи Тургенєва або Пушкіна, – це була образа кожного свободолюбного українця.

Мало було тоді таких, що думали більше незалежно. До тих немногих належала й Олена Пчілка, і за те власне, що бачила дальше, і не хотіла плисти за течією, яка – знала вона – веде Україну до згуби, – її земляки й охрестили її дивачкою… Нема що тому дивуватися. Не треба думати, що так звані відьомські процеси існували тільки за часів Середньовіччя, і лише на Заході. Існували вони і в пізніші часи і ще у Квітки можете прочитати про це в оповіданні «Конотопська відьма». Та ще й в оповіданні Леся Мартовича («Мужицька смерть») – Грициха присягалася, що Варвара є таки відьма, бо на власні очі бачила, як та «ходила гола навкруг хати з макітрою на голові»… А інших лаяли відьмами просто тому, що скоса дивилися на сусідів. Доказів не вимагалося, треба було на підозрілого (не такого як всі) кричати, повторяти і причепити ганьбляче слівце. А тоді вже був кінець… всі її обминали.

Те, що давніше значило слово «відьма», то тепер значить слово «фашист» або «ворог демократії», бо вже за одне це людину варта повісити. Як варто було розіп’ясти Христа за те, що був «ворогом цісаря», як кричали жиди. За часів Олени Пчілки – таким слівцем, що виключаючи всякі дебати, відразу п’ятнував людину як проскрибовану, відсуджену від честі, як «відьму» – було слівце «шовініст», «шовіністка», вузька націоналістка… Цю наліпку причепили і Олені Пчілці. Трималася бо думок на національні справи, п’ятнованих більшістю як єресь…

В Полтаві видавала «Рідний край», журнал, який офіційне українство висміювало, а подекуди й просто бойкотувало, хоч в тім журналі писала і Леся Українка і хоч в нім було далеко більше не раз здорових думок, як в інших часописах наших тої доби. Офіційне українство тих часів було космополітичне, повне – як вже сказав – віри в російский лібералізм, в вічну згоду з ним і з жидівством, повне безмежної пошани до російської культури; йшло в сторону найменшого опору.

Нічого з того не мала в своїй публіцистиці Олена Пчілка – а займалася нею найінтенсивніше від 1900 до 1914, коли з вибухом війни царський уряд заборонив видавання «Рідного краю». Вона бачила, як над її країною зависла тяжка змора російщини, власне російщини, а не лише царського режиму і закликала до боротьби з нею, і з російським лібералізмом, і з соціалізмом, і всіми неросійськими агентами московського колоніалізму на Україні, яких портретували подостатком і Нечуй-Левицький, і Мирний.

На вічні залицяння сучасників до московських лібералів і соціалістів, вона відповідала: «не можна вірити російським лібералам, ні марнувати кебету на якесь там сподіване поєднання з ними». А коли їй говорили про конечність єдиного фронту з російськими лібералами в цілях успішної політичної боротьби, вона відказувала: «треба мати більше віри в свої сили»…

В ті часи розпаношилося також нове слов’янофільство. Говорилося, як і нині, про єднання всіх слов’ян межи собою, а думалося – якби ще тих братів-слов’ян, які живуть поза межами імперії російської, – теж взяти в кайдани. Бо провід в тім слов’янофільськім русі, як тепер, так і тоді – повинна була очевидно вести Росія. Олена Пчілка перестерігала земляків перед захопленням ворожою нам ідеєю і писала: «не настав ще час для слов’янської згоди»!

На всі пекучі політичні питання, відгукувалася в своїм журналі та відважна жінка, і всі їх трактувала оригінально і незалежно, виходячи тільки з інтересів свого народу і своєї країни. Чи йшло про вибори до Державної думи (до царського, парламенту), про виборчі блоки і порозуміння; чи про рух кооперативний, який тоді починав пишно розростатися на Україні наддніпрянській, чи про справи «Просвіт», – все обстоювала вона незалежну позицію національну в тих питаннях, позицію незалежної національної політики і тактики. В часи, коли на провідників російського лібералізму чи соціалізму дивилися як на божків на Україні, – її наставлення було майже героїчне. Подібне їй наставлення проповідував на терені України в ті часи М. Міхновський на Слобожанщині, в своїм «Снопі», видаванім в Харкові.

Одною з провідних постатей, законодавців російської культури, її Мойсеєм – був, ще від часів Шевченка, знаний критик літературний В. Белінський. Для Пчілки Белінський був живим втіленням цілої облуди московщини, – з гарними і високими словами на устах, і з каменюкою за пазухою на всякого, хто смів підносити голос проти московського месіанства. Та для її земляків Белінський був «табу», особою нетикальною, носієм «великої культури братнього народу», до якого заповідей треба було прислухатися і ЇХ сповняти…

В нашім житті відіграв він вічнопам’ятну роль своєю нагінкою на Шевченка, його виводило з рівноваги, як смів Шевченко писати по-українськи, і як смів так картати царат і москалів, як він картав? Тому, коли Шевченка відправив царат на заслання, ліберал Белінський не посідався з радості і в своїм журналі хвалив царя Миколу, що так зробив…

Олена Пчілка не признавала його, бачила в нім лише облудного оборонця кривавого шляху московської імперіальної захланності. Щоб відчинити очі на нього своїм засліпленим землякам, Олена Пчілка наводила місце з Белінського, де той писав, що

«уряд російський не нарушив народне право, підбивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників… які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість».

На думку ліберала Белінського, «російський уряд визволив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів!» Цілком мова большевиків! А зупиняюся я над тим тому, що в російсько-українських відносинах – міняються люди, убрання й наліпки, а суть лишається та сама. І тепер повно є в московськім письменстві таких Белінських, тільки вони інакше називаються, і тепер, завойовуючи вогнем і мечем якийсь народ, вимагають, щоб той тішився «визволенням» і квіти під ноги наіздникові сипав. І тепер знаходяться, як і за Пчілки знаходилися, землячки, які кричали тим Белінським «Осанна»…

Цієї «Осанни» не кричала Олена Пчілка, не бігла за возом чужого тріумфатора. Вона писала, що до культури, яка видала подібних облудників і звеличників насильства, можна чути хиба погорду… Навіть Достоєвський писав про Белінського, лаючи його за його безбожництво, – як «о самом смрадном, тупом и позорном явлении нашей жизни», як про символ «мелкой злобы, подлости и самолюбия». Та коли якийсь українець писав про нього хоч соту частину цього, його каменували дорогі земляки, як ретрограда і реакціонера… Робили так і з О. Пчілкою.

Ще з більшим запереченням ставилася вона до другого божка і герольда московської культури – до графа Льва Толстого. Толстой, як учитель життя, був для неї «великий лицемір», бо те його «царство Божие», яке проповідував, так глибоко заховане «внутри нас» і таке далеке від життя! В постаті «великого вчителя землі російської» бачила Пчілка «більш тіні, ніж світла», а в проповіді його – «велику облуду». Не розуміла, як може він, що «кличе до протесту в питаннях віри і в основах громадського життя», разом з тим проповідувати «непротивлення злу»; це «дві речі, що розбивають одна одну». Богацько в нім – думала – було позерства.

«Малюнок-портрет Толстого босоніж біля плуга є неначе портрет якогось актора в (якійсь) ролі (театральній)» – писала Пчілка. Особливо обурилася вона на Чернигівську «Просвіту», яка запропонувала всім «Просвітам» на Наддніпрянщині, в Галичині, на Буковині і в Америці спільно відсвяткувати ювілей Толстого. Питалася вона: «та невже ж для загального поєднання всіх наших просвітніх сил нема пильнішої справи, ніж святкування ювілею графа Льва Толстого»? Чому Толстого? Чому не Шевченка? Та в її часи такі голоси були «голосом волаючого в пустині»… Протести О. Пчілки проти лакейства перед Толстим, проти культу Белінського, що так цинічно варварськи ставився до Шевченка, – ці її протести земляки картали як прояви «шовінізму» і «вузького націоналізму».

Інакші були й її погляди на жидівство на Україні. Відбулась тоді голосна колись судова розправа проти Бейліса, жида, обвинуваченого в ритуальнім убивстві і виправданого судом. З цього приводу писав у провіднім органі українців, в Київській «Раді», речник ліберального українства, критик Сергій Єфремов: «Бейлісе, я тобі вклоняюся!»… З цього приводу писала О. Пчілка:

«та невже ж почуття своєї достойності, гідності, якогось гонору і совісті, не спинить наших письменників у тому паданню ниць, до ніг чужинців? Чому не кажуть всякому, хто після сидження в тюрмі був виправданий, – «я тобі вклоняюся»? А скільки серед них було й українців, що сиділи по царських тюрмах? Нащо ж розбивати собі лоб на поклонах»?

За таке її наставлений до цеї справи, преса української, ліберально-соціалістичної інтелігенції оголосила цю сміливу жінку під громадським бойкотом. Вона його не злякалася. Не без почуття гумору, оповідала в своїм журналі, як до неї з’явилася делегація від російської преси у Києві з протестом проти нібито антисемітських статтей в «Рідному краю». Очевидно, делегати прочитали про цей «антисемітизм» не в її журналі, а в «Киевских вестях», бо заявили вони – «украинских газет не читаем, так как этого языка не знаем».

Пчілка здивовано запитала, як же ж вони не знають мови України, живучи на Україні? Відповідь делегатів була: «мы живём не на Украине, а в Российской империи». Тоді, оповідає про це поетка, «мені зосталось сказати на це одно, і я це сказала: значить правда, що ви серед нас чужородне тіло, ви дійсно нам чужі, навіть вороги нації». За пропаганду її ідей і мальтретували її земляки-ліберали і соціалісти, які звикли розбивати собі лоба раз перед Толстим, раз перед Белінським, раз перед Бейлісом. Як тепер перед большевиками…

Але це була політика, а в приватнім житті – Олена Пчілка була повна куртуазії. Непохитна в справах засадничих, громадських, ця «шовіністка» зовсім іншою була там, де ці засадничі справи не були в грі. Оповідають пікантну сцену з її приватного життя: до Олени Пчілки, до маєтку її, прийшов жид Мошко з якимсь інтересом (в ті часи для інтересів кожний пан на Україні мав свого Мошка). На веранді сиділо товариство, опріч господині – все молоді ліберали, поступовці, студенти, сторонники повної рівноправності жидів, не такі «антисеміти» як Пчілка, і пили чай. «Сідай, Мошку, нап’ємося з нами»! – запросила господиня. І Мошко сів пити чай з антисеміткою, тоді як всі ліберальні паничі обурено гуртом встали і вийшли, аби не сидіти з Мошком при однім столі…

Подібна психіка поверхової» словоблудної «засадничості», покутує і досі серед українців. І досі, наприклад, коли «любезні земляки» їдуть на спільну нараду з явними противниками самостійності, – то це уважається за нормальну політичну акцію… Коли ж хто вип’є шклянку чаю з росіянкою або поговорить з нею по російськи, – про погоду чи флірт, – це національна зрада.

Проти того плебейського примітивізму остро й виступала Олена Пчілка. Вона навчала, що до справи чужинців на Україні нема чого підходити з «гуманної, чоловіколюбної» точки погляду, «а з чисто практичної», з точки погляду «боротьби за життя в своїм краю». Не можна думати відірваними гаслами – лібералізм, соціалізм, поступ, або як тепер змосковська кажуть українці – «прогрес», – без відношення до своєї країни. Особливо тому, що ці ж доктрини несли до нас з Московщини. Що з того, що говорили нам – не будьте вузькоглядами, обмеженими провінціалами! Будьте космополітами, всесвітянцями! – що з того, коли пошкробати тільки, а зза принадної маски якоїсь міжнародної науки, завше вилазило огидне обличчя облудного наїздника…

До одного з своїх оповідань дала О. Пчілка мотто з одного польського поета:

«мартве знаш правди, незнане для люду;

не знаш правд живих – не обачиш цуду!»

Цих живих правд і шукала вона і в відношенню до російського лібералізму, і до російської культури і літератури» і до немоскалів-агентів московської експансії на Україні, до всієї проблематики нашого життя. Серед тих брехливих» «правд» був космополітизм (всесвітянство), який протиставляв ще Драгоманов «вузькому національству».

«Вам націоналізм здається занадто вузьким, – каже одна з її постатей, – але навпаки, гадка космополітизму може стати занадто широкою, розпливчастою і коли хто має дійти до апатії (зневіри), то з гадки космополітизму хутчій дійде до неї»…

Ці слова звучать як пророцтво! Скільки ж то наших земляків, яких мара космополітизму в останній большевицькій формі погнала до того табору, – скільки їх зневірювалося в далекій Колимі, на Соловках, в концентраках, скільки – як Хвильовий – пускали собі кулю в чоло! А скільки то комуністичних космополітів в Чехії, в Польщі, в Югославії, в Німеччині – переходять той самий тернистий шлях зневіри, розпачу або смерті за те, що не розуміли простої істини, яку обстоювала Олена Пчілка сорок ліг тому! – що облудою є всяка міжнародна нібито ощасливлююча людськість ідея, яку приносить на вістрі своїх багнетів або на кінці свого облудного язика чужинець!

Тоді ці думки видавалися, і п’ятнувалися, як єресь, як відьомство – і ще яке! Та найкращою реабілітацією, виправданням, Олени Пчілки перед тодішнім українством – є не тільки факти життя, але й спізнені рефлексії – мудрих по шкоді земляків. В своїм «Щоденнику» видавець «Ради», знаний діяч з-перед 1-ї війни, Євген Чикаленко, писав про співвизнавців Бейліса, що є вони «найбільшими і найщирішими агентами омосковлення»; писав, що російський лібералізм є найстрашніший асиміляційний чинник на Україні.

Отже коли ці думки, актуальні і на часі, коли їх висловлювала та самітна жінка відважно і голосно, – то стягала на себе не раз бойкот власної суспільності. Тоді як деякі мужчини (як Є. Чикаленко) довіряли ці думки лише свому «Щоденнику», і то мудрі по шкоді, бо в розгарі боротьби ховалися з ними, ідучи за течією, що не раз вела до згуби націю… І тут Олена Пчілка не знала розходження між словом і ділом, далеко випереджуючи свій час і своїх земляків.

Від її поезії і новелістики, від її публіцистики, перейду до її третього чину, третьої заслуги супроти нашої країни, – яка може варта була двох попередніх, – до дарунку, що вона лишила нашій літратурі в особі своєї доньки – Лесі Українки, Ларисси Косачівної, Квітки по мужу. В однім з листів писала Пчілка: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки – і з певністю можу сказати, що мені це вдалося»… Мала вона рацію щодо Лесі бодай.

Як я вже згадав, в Олені Пчілці у нас хочуть бачити лиш фізичну, не духову мати Лесі Українки. За духового батька її уважають дядька її, брата матері, – Михайла Драгоманова. На мою думку – без жодних підстав. Розумують при тім поверхово: Драгоманов був дядьком Лесі, вона часто з ним листувалася, звідти і виводили, що мусила бути під його впливом. Твердження за поверхове. Єдине, в чім може Драгоманов мав на Лесю вплив, це що прищепив їй зацікавлення історією. Позатим ціле світовідчування його було зовсім протилежне світовідчуванню доньки Олени Пчілки.

Драгоманов був соціаліст, анархист, космополіт, антиякобінець, проповідник толеранції. Леся – письменниця – була агресивна як її мати, фанатична як її мати, дивилася на світ як на боротьбу не класів, а націй. Де ж драгоманівські впливи? Слушно пише один совєтський критик (Дорошкевич), що чужа була Лесі ідея соціальної революції; що приймаючи політичну революцію шроти Росії,

«революційним шляхом думала вона дійти до національно-буржуазної концепції самостійної української державності… їй хотілося боротьби, але не в середині України (не класової), а поза межами її, боротьби з Росією».

Ідеї зовсім чужі Драгоманову, а що їх знаходить у Лесі совєтчик, якому ці її думки зовсім не на руку, тим цікавіше це. Так само, Драгоманов не терпів Шевченка за вплив, що мало на нього Євангеліє, за його біблійні теми. І якраз своє натхнення черпала Леся часто-густо з євангельських сюжетів. Нічого спільного не мало це все з духом Драгоманова. Виключати або ослабляти вплив на Лесю її матері О. Пчілки, тим менш оправдане, що їх ідейну інтимність стверджують незаперечені факти. Леся активно підтримувала «Рідний Край» Олени Пчілки, писала в нім, радилася з матер’ю про твори, які збиралася писати, що видко з її листування і т. п.

Але залишім відірвані міркування, перейдім до єдиної правильної, порівнявчої методи. Порівняймо ідейний світ Олени Пчілки з світом її доньки і побачимо вражаючу подібність думок, настроїв, тем, навіть окремих виразів… і мати, і донька – мали боеву вдачу, дарма, що одна «ніжно» називалася Пчілкою, а друга Лесею. І одна, і друга захоплювалися головно конфліктами різних людських пород, націй, не класів тої самої породи. В обидвох велике значення має момент – «поєдинку з громадою» окремої одиниці. В обидвох відраза до пасивної моралі непротивлення злу. Обидві замилувані в натурах активних протестантів, обидві надихані незнаним, або рідким, в нашім письменстві духом суворого патетизму, особливо в еротиці (гл. «Маскарада» Пчілки і скупість еротики у Лесі). Обидві кохалися в конфліктах, в супротивностях духового характеру… Спільна була загальна тонація, настрій їх душ – матері і доньки. Відзеркалюється ця спільність і в деталях.

О. Пчілка кпить з нудного «райського життя», Леся Українка – в соціалістичнім «раю» бачить лише «велику нудну касарню». Порівняйте текст Пчілчиного перекладу Словацького «Ліля Венеда» і драматичної поеми Лесі – «Оргія», а побачите, що це та сама тема, в тій самій конкретизації, конфлікт переможця і переможеного, який не хоче для чужого пана профанувати свій талант, своєї арфи. У матері – протест проти облуди, розходження між словом і ділом, це саме розходження – улюблена тема Лесі («Одержима», «У пущі»).

Коли згадаєте представлені Пчілкою конфлікти на тлі родинного життя, мішаного подружя, людей різного національного духа, – зараз пригадаєте подібні ж конфлікти в творах доньки, Лесі, як «Айша і Магомет», «Руфін і Присцілла», «Йоганна жінка Хусова». Ті самі проблеми і однаковий до них підхід у матері і в доньки. Момент привселюдного каяття перед громадаю, – це був момент, який відіпхнув Пчілку від штунди, від цеї секти релігійної В оповіданні «За правду» стоїть: «неприємно вразили їхні покаянія». І як раз до такого каяття відчуває непоборну відразу Леся – в «Одержимій», в «Пущі».

Олена Пчілка виводить ряд постатей, що воюють з туподумством своєї громади. Цеж і улюблена тема Лесі! Пчілка уважала, що кожна видатна людина, яка прагне здійснення своєї правди, мусить мати ворогів, засуджена на боротьбу з ними; ненавиділа спокійні, так звані «чиста кришталеві» душі, спрагнені миру з усіма. І Леся – залюбки зупиняється на ворохобних душах борців за правду, які не прагнуть спокою і погорджують ним, як Міріам, Кассандра, Річард.

Далі, Омелько Олени Пчілки, шпурляючий каменюкою до тих, що його образили, пригадує Міріам Лесі, яка шпурляє каменем в юрбу, що зрадила Христа. Візьміть поезію Пчілки «Посмертна шана», де вона глузує з юрби, яка прийшла урочисто вшанувати того, ким нехтувала за життя, – а знайдете ті самісінькі мотиви в «Одержимій» Лесі. Пчілка звертається до спізненої юрби шануючих: «де ж перше ти була?» Чому ще за життя «не заглушала ворожі гукання» й «догани дурнів», які сипалися на тепер вже мертвого?

За це саме картає Лесина Міріам прихильників месії, що зібралися по смерті «тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали»… Пчілка подивляла людей, «що мають якусь міцну ідею», і цей же ж тип фанатика ідеї виводить в творах своїх Леся – Йоганна, Річард, Міріам, Черниця, Присцілла.

Олену Пчілку «кортіла полеміка»? – цюж саму «загонисту вояцьку вдачу» виявляла Леся в своїх драмах, в діалогах, які були пристрасним і прекрасним гузєдинком різних духом і намірами осіб, немов зграбний, чарівний словний фехтунок! В «Пігмаліоні» Пчілки читаємо про «тих індийських жінок, які по смерті чоловіків, кидалися в вогонь»…, як про «далеку й дивну байку». І цей самий образ стрічаємо в «» Лесі, – де порівнює революційну молодь героїчну, що для ідеї іде на смерть, – з індійською вдовою, що «весела та хмільна» йде на кострище, де палять тіло чоловіка, немов «на огнище до шлюбу», щоб востаннє – «обнять дружину любу»…

Одна з постатей Пчілки (перекладних) каже, що «чує в серці міць якусь убійчу, що дасть моїм словам до убивання силу» (Ліля Венеда). А в своїх «Ритмах» звертається Леся до слів своїх: «вражайте, ріжте, навіть убивайте,… палайте чи паліть, та не в’яліть!»

В поемі «На руїнах» говорить пророчиця у Лесі: «Хто раб? Хто подоланий? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі»… Тому Леся нарікала не так на зовнішню неволю, як на рабство духа, кладе натиск на духове переродження самої людини. І мабуть робила це теж під впливом світогляду матері, яку гнітила «недостача людей», «розходження між думкою і чином»… Образ жінки патріотки – присвічував першим крокам творчості Пчілки, і той самий образ, перетворений в образ жінки одної фанатичної ідеї, приковував і увагу доньки…

Ні, такії мабуть мала рацію Олена Пчілка, що бодай в Лесю перелила вона свою душу і думки… Передала їй той вогонь, що розпалився в стократ більшим світлом від джерела, звідки його дістала. Так як Шевченко перейняв свій світогляд не від Костомарова чи братчиків взагалі, лиш вичитав його в столітніх очах діда, так і Леся Українка сформувала свій духовий світ не під впливом далекого їй духом Драгоманова, а під впливом матері, яка передала їй багато мабуть дечого, що сама одержала в спадщину від тої бабусі «ХVІІІ-ий вік»; світогляду її ще не розложеного безобличним ліберальним гуманізмом 19-го віку. Та й ще від чарівної, надиханої героїчною старовиною, нашої Волині.

Попри письменницьку працю і публіцистичну, присвячувала багато уваги і гроша Олена Пчілка справам громадським, – записує селянські пісні, що потім їх передала М. Лисенкові; змальовує народну орнаментику, та в 1876 р. видає першу свою науково-етнографічну працю «Український орнамент». На Ковельщині закладає українські книгозбірні. В 1872 p., з малою Лесею, їде до Галичини, де помагає піонерці жіночого руху Н. Кобринській видати альманах «Перший вінок». Вона ж одна з перших проповідує ідею єдності українських земель Наддніпрянщини і Галичини. В 1905 p., по першій революції, була одна з тих, які добилися дозволу на українську пресу, доти в імперії неіснуючу і заборонену.

Такою як в своїх творах, була вона і в житті. У неї слово не розходилося з чином! І для всякого, хто любить виразність, стиль, форемність, сувору окресленість, – лишиться постать Олени Пчілки одною з найпривабливіших постатей нашого жіноцтва.

Під тим оглядом цікавий був її виступ на святі відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві в 1903 р. Як відомо, царська влада на тім святі позволила виголошувати привіти по українськи тільки галицьким делегатам, що по-московськи не вміли. Отже іншим привіти українському поетові заборонено було відчитувати в мові, якою він писав. Наддніпрянські делегати до того застосувалися, резигнуючи з відчитання привіту або демонстративно складаючи його мовчки на столі президії. Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по українськи. Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили… Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю моральну відвагу, свідчить яка сила крилася в отій «дивачці»!

Подібний випадок: на святі Шевченка в Гадяцькій гімназії, вже за большевиків в 1920 році, вона огортає погрудя поета національним, жовто-блакитним стягом. Скандал! Комісар Крамаренко зриває прапор. У відповідь на цю зневагу, О. Пчілка, піднісши догори руку, гукає на залю: «ганьба Крамаренкові!» – вигук, підхоплений цілою залею. Цей виступ вона відпокутувала лише коротким арештом (це був ще 1920-й рік!). Але в зв’язку з, нагінкою большевиків на «Спілку визволення України», О. Пчілку арештовують в 1929 р. Цебто хотіли арештувати, але вона вже лежала в ліжку, звалена смертельною недугою. Померла в 1930 p., на 81 році життя. Похована – під терором займанця – без урочистастей, без промов.

Про її величезну упертість свідчить завзяття, з яким – незражена нападами і навіть бойкотом – видавала свій «Рідний край». Ним заколочувала вона тугу земляків за вигодою, нарушувала їх бажання миру і спокою з ворожою російською суспільністю, свідомо викликала назріваючі і неминучі конфлікти, незримі оспалим землякам. Була «канчастою» індивідуальністю, що викликала масу суперечок з нею її громадянства і російського. Як людину з власною і одвертою думкою – її старалися оминати в громадській праці і в стоваришеннях. Поміркована, угодова в політиці, «вирозуміла» до особистих хиб і некоректностей, тодішня громада українська не зносила її за «нетолеранцію», за сарказм, за терпке слово правди, за її суворі вимоги, що ставляла і до одиниць і до їх гурту, за громадську відвагу.

Вмерла незрозумілою й недоціненою, мов справді – «бранець, що шанує Бога, нікому невідомого в країні». Але не тому, що той Бог її був неправдивий Бог, лиш тому, що. країна її кланялася і розбивала лоба перед чужими божками…

Не прийнята життям, вона перемогла його, бо остаточноте життя, хоч спізнено, признало їй рацію. Всі погляди її – на російський лібералізм, соціалізм, на чужинецьких агентів російського наїзду на Україні, на культуру Московщини, – витримали огненну пробу життя і часу. Які їй признали рацію, а не її противникам. Вона, не її противники» мала рацію й тоді, коли підкреслювала, що ніяке угруповання не переможе, коли не виховає в своїх членів передусім сили характеру, гордого і незалежного духа, коли не зформує людей «міцного переконання», фанатиків ідеї, цивільної відваги.

Разом з немногими належала вона до тих «ізгоїв» власного оспалого суспільства, голіруч наражаючи себе на помсту і кпини. Самітно ломила запліснілий але твердий мур рідного туподумства в ім’я найвищої цінності – людської й національної гідності; належала до тих, що не вагалися в імя своєї ідеї і ідеї нації – «з громадою на поєдинок стати»…

В історії воюючого українства, і в галерії видатних українських жінок, – займе постать матері Лесі Українки одне з почесних місць.


Примітки

Вперше опубліковано під назвою «Олена Пчілка: проба реабілітації» – ЛНВ, 1931, т. 106, № 5, с. 439 – 452.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 154 – 175.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 40

Модифіковано : 28.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.