Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Імена твої, Україно / Головнокомандувач Європи

Імена твої, Україно

Головнокомандувач Європи

Іван Корсак

У гетьманську світлицю джура, ледве постукавши, не ввійшов, а радше влетів з двома пакетами в руках.

– Тебе часом не ошпарили окропом? – перепитав Сагайдачний, сміючись лише очима.

Той джура, мабуть, не вмів ходити, тільки все підбігцем, лиш поли синього жупана розвівалися; гетьман, що не мав своїх дітей, подумки тішився юним помічником-непосидою: «Добрячий козацюга буде…».

– Ваша ясновельможносте, вам відразу два листи, – подав пакети джура. – Певно, не з близьких країв.

Гетьман, відпустивши кивком голови верткого юнака, надовго схилився над листами. Крізь стримані рядки польського короля Сигізмунда III проступала погано тамована тривога за долю сина і решти польського війська, що застрягло гірше, ніж у болоті, під Москвою. Королевич же Володислав без дипломатії писав зі своєї ставки в Тушино про крайню потребу у помочі, доки він зі своїм військом не зліг до ноги у підмосковних лісах та перелісках.

Листа королевича Сагайдачний пробіг швидко і відклав, бо там, окрім уклінної просьби, годі знайти щось нове чи особливе, а от писане королем Сигізмундом перечитував кілька разів, обмацуючи очима кожне слово, мов хотів зазирнути за нього, чи не заховане там щось таке, досі незнане, з чого могла би в майбутньому трапитись вигода.

Сагайдачному не складно було відмовити королю, вигадавши якісь перепони, але й поміч у загрозливий час чогось важила – Сигізмунд був люблячим батьком. «Йти – не йти?» – хиталася думка човном на хвилях, доки твердо на хитавиці не спинилася: «Треба йти. І потрібно невідкладно скликати велику раду».

Козацька старшина на раді, на подив гетьманський, вагалася небагато, ніхто не гарячкував і не хрипнув, доводячи власну правоту, якось швидко зійшлися: збиратися у похід, починати лаштуватися вже, аби вийти добре готовими.

Тріпотіли на вітрі козацькі хоругви, били копитами застояні і добре годовані коні, та й в очах самого козацтва зачаїлося нетерпіння; святі отці відправили молебень і благословили воїнство. Величезною колоною вишикувалося двадцятитисячне військо та ще море народу вийшло проводжати. А як вдарили литаври, враз перекривши людський гомін, виїхав попереду Петро Сагайдачний, і військо рушило. Довго ще бігли обабіч у хмарах куряви невгамовні дітлахи, махаючи на прощання рідні та знайомим.

Козацька лавина через Сіверщину стрімко йшла на схід, долаючи інколи по тридцять верст від сходу і до нового сходу сонця, ламаючи тим самим будь-які розрахунки московської старшини. Заскочене зненацька місто Лівни боронилося безтолково і, вражене панікою, швидко здалося. А ось уже до гетьмана ведуть зі зв’язаними руками воєводу Микиту Черкаського: розкуйовджена борода, один рукав каптана обірваний, обличчя в сажі, як не нагадує цей похнюплений дядько гонорового ще недавно і властолюбного воєводу. З маршу падає Єлець, гине тутешній воєвода Андрій, що з панічної розгубленості не тільки не зміг налагодити оборони, але й захистити власну жінку, яка стає полонянкою. Цілий гурт привели до Сагайдачного взятих у полон з одягу і обличчя зовсім не московитів, тільки декілька хіба їх нагадували.

– Хто ж ви будете? – запитує гетьман.

– Царський посол до Криму Степан Хрущов, – відказує перший, очевидно, старший.

– Піддячий Семен Бредихін, – озивається інший і показує в бік чужоземців. – А це нам кримський хан дав на дорогу охорону.

Про що балакав посол із піддячим, вияснилося вже на першому допиті. Москва вмовляла кримчаків вчинити набіги на південь козацьких земель, аби грабіж і загроза невільництва зв’язала руки козацькому війську.

Падають у раптових і стрімких атаках Скопин, Данков, Лебедин і Ряський, взято Шацьк, не витримав несподіваного штурму Стародуб. Але на війні як на війні – особливо запеклий опір вчинило місто Михайлов.

– Не яке цабе, – сказав перед походом на нього гетьман полковникові Милославському. – Долі кампанії Михайлов ніяк не вирішує, але взяття цього міста зміцнило б нам лівий фланг. Бери тисячу вершників і штурмуй глупої ночі.

Милославському не щастило спочатку – під час нічного переходу зірвалась гроза, проливний дощ на очах із дороги зробив болото, і під місто полковник з військом підійшов геть через кілька годин, відколи розвиднілося. Але буквально перед тим із Сапожка захисникам підоспіла підмога, а потім уже, під час облоги, – і з Калуги, і з Серпухова.

Але більше за підмогу і зливу Михайлову посприяли неймовірні й страхітливі чутки про козаків, що ширилися містом.

– То змії і вовки хижі!

– Чули? Польський король і козацький гетьман хочуть знищити православ’я і в віру свою навернути.

– То ж козаки православні…

– Та які вони православні, кажуть, ріжуть священиків, палять монастирі й церкви. – Всіх убивають у взятих містах, а дітей – навпіл шаблями.

Гармати били майже впритул по дерев’яних стінах, летіли запалювальні ядра, козаки ішли на штурм, ось уже рукопашний бій зав’язався на валах, але все марно. Врешті Сагайдачний, аби не марнувати часу, дав відбій.

– На Москву! – передали полковники війську розпорядження гетьмана. Розбивши ратників під час переправи через Оку, козацька лава каширською дорогою ринула на столицю. Обійшовши її, нарешті з’єдналася з поляками. У став ці королевича Володислава під Тушино нарешті відбулася зустріч, на яку так чекали поляки.

Рівними рядами, як під лінійку, вишикував королевич піших і кінних на великому лугові. Вочевидячки військо не втратило духу і дисципліни, та обносилися вже жовніри, бойові коні не переступали нетерпляче з ноги на ногу, рвучи вудила, а, опустивши понуро голови, світили вигнутими худими ребрами – далеко від Тушино до Речі Посполитої… Лиш сонячний зайчик грався і зблискував на золотих піхвах дорогої шаблі королевича Володислава. Гримнула музика…

– Ваша гетьманська ясновельможносте, як ніколи раді цій зустрічі, – розпочав королевич урочистості і в голосі його проривалася непідроблена щирість, не скаламучена формальностями етикету. – Ми вітаємо славне запорізьке військо, яке розбивало досі, мов глиняні горшки, московські фортеці. Я певен, немало воно засяде ще слави у спільних походах. Після урочистої зустрічі й короткого обміну думками один на один Сагайдачного з Володиславом, розпочалася спільна військова рада.

– Польська сторона пропонує очолити штурм Москви гетьману Сагайдачному. Бойовий досвід подібного штурму козаками набуто завидний, – розпочав королевич раду з конкретної пропозиції.

Полковник Яків Неродич, знаний у війську більше під іменем Бородавка, схилився над вухом гетьмана.

– Знову поляк хоче жар загребти козацькими руками. Без нас їх би тут мухи заїли, – невдоволено буркнув.

Сагайдачний завжди дивувався незмінній недружелюбності до поляків рвучкого і гарячкуватого Неродича.

– Полковнику, в України немає добрих чи поганих союзників, зате мусимо мати свою власну мету і маємо глянути наперед, трохи далі власного носа. В тебе ж око зірке, Якове…

Після спільної військової ради, як тільки смеркло, об’єднане військо рушило на Москву. Колони рухалися швидко, хоча і вживалися всі застережні заходи, аби не виказати себе. Ледве зайшло за північ, як Сагайдачний із передовими загонами вже був біля Арбатських воріт.

Почався штурм, гримнули гармати, запалювальні ядра спричинили пожежі і язики полум’я лизнули густу темряву, іскри змішувалися з зорями. У проміжках між гарматним гавканням сухо тріщали козацькі мушкети, зав’язалася тяжка рукопашна. Хвилі атакуючих союзницьких військ то набігали, то відкочувалися, з різних кінців скакали гінці з донесеннями:

– Бородавка вже прориває оборону!

– Милославський просить ще підвезти гарматних ядер!

– Гетьмане, підірвано Остроженську браму, прочищаємо прохід у Москву!

Сагайдачний аж здригнувся, почувши довгоочікувані слова «підірвано Остроженську браму». Він собі твердо намітив, хоч нікому не обмовився й словом, що як тільки вийдуть на цей рубіж – припинити штурм. Добрі вісті гінців аж ніяк не вводили в оману гетьмана, що облога буде легкою, він знав, що Москва укріпилася міцно, опріч того, їм стало відомо через перебіжчиків про початок нічної атаки. А довга облога аж ніяк не входила в гетьманські наміри. Але не це схиляло його до прийняття такого рішення. Основне завдання запорізькі козаки виконали – врятували життя і честь королевича Володислава.

Тепер же для України надпотужна Польща невигідна, бо загрожує козацькій землі, більш вигідно, аби московська держава збереглася, тільки тоді може Україна зіграти певну роль, саме свою роль, коли буде рівновага між Варшавою і Москвою.

– Припинити штурм, усім відійти! – пішов у військо наказ Сагайдачного.

Подив і нерозуміння, а то й відверте обурення – як так, Москва під ногами! – прокотилося військом. Але хто посміє не підкоритися слову гетьмана?

В селі Деуліно під Москвою, яке згодом перейменують у Сергіїв Посад, королевич Володислав підписує 1 грудня 1618 року на чотирнадцять із половиною років почесне для себе (ледве не згинув у пастці!) перемир’я. За ним до Речі Посполитої додатково відходять Смоленська і прилеглі землі. Війська розвертаються і йдуть до своїх домівок.

А вже через рік і кілька місяців із Києва до Москви вирушає цілком мирне посольство, яке московські урядовці щедро обдарують грішми, дорогими сукнами й іншими цінними речами. Та не так цікавили козацьких послів коштовні подарунки, як перебування на той час у Москві єрусалимського патріарха Феофана III – з’явилася реальна можливість відновити на Україні православну ієрархію. І коли в березні 1620 року Феофан III від’їжджає з Московської держави, то на кордоні його урочисто зустрічає великий козацький почет на чолі з Сагайдачним. У Густинському монастирі тоді так описали монахи цю важливу подію:

«И отсюда идеше святейший патриарх во святый град Киев, проводжаху бо его множество воин Козаков, гетьман Сагайдачный Петр, муж зело воинственно бяше й страшен бе врагом всем; и поставиша святейшого отца патриарху во братви церквы святих богоявлений, средь града Киевского, и обточиша его стражбою аки пчелы матицу свою».

Тут є одна неточність, літописець без сумніву знав, що на той час вже гетьманував на Україні Яків Бородавка, але авторитет Сагайдачного був такий, що його і в ранзі полковника продовжували іменувати гетьманом.

На подвір’ї Богоявленського монастиря на київському Подолі, де зупинився єрусалимський патріарх, давно не було такого жвавого руху – сновигали ченці, як чорні мурахи, поміж них різнобарвні свитки світського люду вкраплювалися лиш зрідка, зате до монастирських воріт народу все прибувало. Бо окрім патріарха до Києва прибули болгарський митрополит Неофіт, грецький митрополит Авраамій і ще ряд високих духовних осіб, від яких одержати благословення було чимало охочих.

Але не тільки благословенними справами займалися духовні ієрархи. Між ними і козацькими урядовцями велися енергійні переговори про відновлення на Україні митрополії. Після кількох перемовин, що хоч і не дали якогось результату, принаймні з’ясувались позиції. Патріарх Феофан виявився вельми обачною людиною, його лякали як погрози, цілком зрозуміло, аж ніяк не безпідставні, кліриків Польщі, під якою юридично перебували козацькі землі, так і гнів зі Сходу, бо ж щойно козацтво воювало проти «одновірців», пройшовши гучним походом через усю московську державу.

На чергові перемовини Петро Сагайдачний взяв із собою ігумена Михайлівського монастиря з Києва Йова Борецького, земляка і давно довірену особу, від якої не мав таємниць.

– Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і Апостольським помічником, якби преподобність твоя народові руському митрополита і єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів, – говорив смиренно Йов Борецький.

Патріарху важко давалися переговори, кожне слово, перш ніж вимовити, він подумки перекладав то на один бік, то на інший, – йому й лукавити гріх було, але й страх реальний і обгрунтований, навіть за власне життя, незримо стояв за спиною.

– Козацька земля, гадаю, повинна мати власну митрополію. Однак ви перебуваєте під скіпетром не моїм, а константинопольського патріарха, – опустивши голову, говорив Феофан.

– Ваша святосте, – не стримався Сагайдачний, – ніщо не перешкоджає цьому. На Річ Посполиту, як доносять вістуни, йде потужна турецька лавина, хтозна, чи в цей час не знемагають польські війська, борючись від захмелілої сили Османа II. Зі Сходу теж не доводиться поки чекати лиха, бо ще не весь пил улігся, як ми підривали Остроженську браму Москви і штурмували її. І нехай подякують козакам, що залишили Московщину як державу, а не польську провінцію.

Настав урешті день, коли сумніви і терзання полишили душу патріарха, мужність його дозволила понад усі ризики і страхи поставити інтереси вселенського православ’я вище – він ухвалив рішення про висвяту київських ієрархів. Богоявленський монастир того вечора нагадував обложену фортецю. Багатотисячний загін озброєних і готових до найгіршого козаків оточив монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння, а якесь дійство не на своїй землі, швидше на неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу.

«Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості уже наших ієрархів колись таки будуть», – з гіркотою думав тоді Сагайдачний.

На Перемишлянське єпископство першим пройшов висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісайя Копинський.

9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на київську і галицьку митрополію митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким стагонським єпископом Авраамієм та софіївським митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському монастирі. Козацький уряд вживав усіх засобів перестороги – переїзд владик супроводжував щонайменше тритисячний загін добірного козацтва, попереду якого про всяк випадок йшла розвідка.

Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита, Ісайю Копинського на Перемишлянське єпископство, на Володимирську і Берестейську кафедру зведено архімандрита Єзекиїла Курцевича, Луцьким та Острозьким єпископом став ігумен Чернчицького монастиря з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белзьке єпископство очолив Паїсій Іполитович, Полоцьке архієпископство довірено Мелетію Смотрицькому, а Туровське і Пінське – єпископу Авраамію…

– Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої віри людської треба ставити шаблю з мушкетом.

– Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим, – тільки й відкаже задумливо митрополит. Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали, важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари Османської імперії над Європою.

На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою козацьку старшинську раду цього разу збиралися неохоче і не вельми таїли невдоволення:

– Ще у полі дайбіг поратися, а тут відривають від діла… – А мо’, справді таке щось нагальне? – Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав… – Не кажіть, він писарів без замороки не лишить. Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов до діла.

– Панове, король Сигізмунд III прислав спішну депешу. Султан Осман II, що хоче явити себе куди войовничішим за свого батька, направляє проти Речі Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм. Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний гетьман.

Притамоване початком козацької ради невдоволення випурхнуло як пір’я із надірваної подушки.

– Та ми після московського походу лиш недавно рани зализали!

– Хай без нас коронний гетьман підставить власну голову під криву турецьку шаблюку!

Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати товариство.

– Вдарити б разом із турками по Речі Посполитій… Згинула б навіки.

– Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі.

– Це вже напевне.

– А що нам повік цілуватися з поляками і зважати на їхню гонорову примху?

– То до Сагайдачного, він на це вельми ладен.

– Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій поживиться.

– Гарно придумано, а коли турок розвернеться на нас всією міццю?

Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди.

– Моя думка, панове, проста: прохання Варшави відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались і пішли на Московію, вирятували королевича. Але ж польський двір не виконав наших вимог про рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування, число реєстрових козаків…

– Та бий його сила Божа, не сподівався я такого від Сагайдачного…

– А що діяти з вільним наймом?

Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін.

– Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує: військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче – вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький, чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри мають… То ж нехай собі…

Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись на кожному, мов перераховував.

– Чи все товариство такої думки? Добре, тоді прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині гніваються, що вечеря геть вихолоне.

Третій день козацька валка була в дорозі, вже й коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено лише інколи піднімаючи голови й озираючись: чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому випадало долати таку дорогу.

– Не журіться, владико, небавом зупинимось у маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось підохотити святого отця. – А там за пару деньків і Варшава.

– Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування, а це – не найважче. Зате святе діло маємо вчинити.

Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою. Він з єпископом очолював велику депутацію до польського короля Сигізмунда III. Так ухвалила козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд, гнаний тривогою.

Чорна хмара нависла над Польщею і Україною, над всіма зрештою європейськими державами і всім християнським світом. Перемога на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер-паша з турецьким ханом Джанібек-Гіреєм вщент розбили минулої осені польські війська, де взято величезний військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, прив’язана до сідла, зробила останню свою подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила султана Османа II. Перед його палацом піднісся бунчук із кінської гриви, що означало особисту султанову участь в майбутньому поході. На три континенти, де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам збиратися зі зброєю під султанові прапори.

Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву. Розвідка одних держав доповідала, що турецько-татарське військо обчислюється в двісті тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста тисяч. Варшава терміново відряджає послів до Папи Римського, в європейські монарші двори, всі співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська на поміч.

Залишався для королівського двору Сигізмунда III один вихід – прохати козацьку державу. Знаючи свої попередні гріхи, бо не бракувало утисків українців, не було пошанування до їхньої споконвічної віри, зрештою, козакам не завжди платили належне за договорами, польський король вирішив діяти через єрусалимського патріарха Феофана. Особистий секретар короля зумів переконати патріарха, і той звернувся зі щирим листом до козаків. То ж на велику військову раду в Сухій Діброві, окрім велетенського сорокатисячного гурту, вперше прийшло духовенство – митрополит Йов Борецький, єпископ Є. Курцевич, понад триста священиків та кілька десятків монахів. Більшість люду розуміла, що, розгромивши Польщу, Туреччина не зупиниться чемно на порозі України.

…Через кілька днів коні козацької депутації дзвінко вицокували варшавською бруківкою. Сагайдачний пильно вдивлявся в обличчя перехожих, помічаючи на їхніх лицях то острах, то приязнь, то відверту ворожість, то просту людську цікавість, але й були варшав’яни, в очах яких тліла надія.

Король приязно прийняв депутацію, хоч Сагайдачний виставив непрості умови: розширення козацької землі, свобода на Україні православної віри, адміністративна автономія козацької держави та збільшення козацького війська. А присутність у депутації православного єпископа Є. Курцевича (диво дивне!) не спричинила можливого шоку, бо то було не викликом, не якоюсь навмисною демонстрацією, а просто відчуттям і значенням власної сили й достоїнства.

Після надання згоди на козацькі вимоги, Сигізмунд III, прощаючись із Сагайдачним, похилив голову:

– Вдруге довіряю у ваші руки життя і долю власного сина. Королевич Володислав разом із престарілим і хворобливим, пораненим гетьманом Ходкевичем мали повести проти турків польські війська.

Майбутня битва під Хотином була для Сагайдачного аж ніяк не першою битвою з турецькою армією – як на суші, так і на воді. Молодим, ще полковником, водив він козацькі флотилії на Варну, громив турків під Очаковом, штурмом брав Кафу та визволяв невільників. Тисячі нещасних бранців звільнив року 1614, коли вдарив по Трапезунду, і зруйнував, видавалося, неприступну фортецю. А після цього був десант з моря й атака із суші Синопу. – Повісити візира! – віддав нечуваний наказ турецький султан, коли впав гордий замок в Синопі. Через літо вже Стамбул на добу в козацьких руках.

– Такого не бачили на віку, – писали зі Стамбула посли в Париж, Амстердам і Венецію. – Козацька флотилія ввійшла у Босфор з розгорнутими хоругвами і під бій литавр штурмом узяла передмістя, а султан рятувався втечею. Лиш здалеку бачив султан, як кіптявими свічками горіли його галери, як димом ішла чи не найбільша на той час світова морська міць.

– Або голова Сагайдачного мені до ніг, або тобі самому не жити! – наказав султан адміралу Алі-паші. Адмірал наздогнав козаків уже аж біля острова Зміїного – у жорстокому двобої флотилій адмірал, смертельно поранений, сам потрапляє в полон.

Наступного разу Стамбул вже на три доби в козаків.

Не зарадивши сам у морських звитягах із козацтвом, турецький султан прагне створити широку антикозацьку коаліцію разом з Венецією, Францією та Нідерландами.

Водночас Сагайдачний, своєю чергою, готує широкий антитурецький союз, хоче Францію залучити таки на свій бік, а ще Іран, Грузію, Ватикан… Ведуться перемовини про призначення Сагайдачного головнокомандувачем об’єднаних європейських сил, які були б здатні спинити мусульманську експансію у Європу. Та набігли інші події…

Сонце 4 вересня 1621 року сходило тяжко, з натугою, на якийсь час лише визирнувши з-за виднокраю, крізь легенький туман, наче не хотілося йому повністю викочуватися та дивитись на нове людське побоїще, на кров, розпач і біль. Турецький султан Осман II на цей день призначив штурм, який подумки вважав для себе вирішальним і про який воїнству своєму і старшинам говорив, що він має стати останнім.

Стотисячна турецька армада рушила на союзні війська і вістря армади націлилося саме на козацькі позиції. П’ять годин наступали турки, ось-ось мала настати довгоочікувана і така тяжка вікторія. Але із затятістю рубалися козаки, піт змішався з кров’ю і небо видавалося червоним від того кривавого поту, що заливав очі – врешті, знесилені турецькі лави відкотилися на вихідні місця. Але ледве перепочивши, знову двогодинна атака, що так само вичахла, наразившись на стійкість і бойовий козацький досвід.

Спантеличено дивилися козаки, коли замість турецьких рядів у третю атаку на них насунулися хмари куряви, куди вищі за поодинокі дерева, а з тієї куряви доносилося ремигання, іржання та зовсім незрозуміле ревіння якихось тварин. Лише як наблизився той дивний вал, то розгледіли, що ворог гнав поперед себе табун верблюдів, мулів та іншої худоби, ішли, повільно хитаючи хоботами, чотири бойові слони – все це диковинне нашестя могло геть поламати ряди і з війська зробити натовп.

– Клин клином вибивають! – гукнув Сагайдачний.

Вдарили козацькі бубни, озвався весь інструмент, який тільки міг дати щонайдужчий звук, вискочили відчайдухи назустріч валу, що з ревом насувався невідворотно – і гучні вигуки, зустрічний звуковий вал раптом спинив тварин. Ще мить – і нажахана худоба розвернулася, рушила назад; зі швидкістю, з якою наближався цей дикий вал на козаків, тепер рухався на своїх господарів, топтав їх копитами, розсіював і, зрештою, із бойових порядків стала каша і мішанина. Слідом за тваринами пішли козаки, найвправніші вже увірвалися у турецький табір.

– До Ходкевича, його кавалерія має негайно підтримати наступ! – наказує гетьман своїм гінцям. Січа наростала, землю так рясно вкривали трупи, що й переступати їх перестали, і кров не встигала всякати в землю. Козаки, тужачись, вивозили вже гармати, тягали оберемками мушкети та іншу зброю, полишену у поспіху відступаючими, а така бажана польська кіннота все не з’являлась. І, як з’ясувалося потім, не мала з’явитися зовсім, бо чомусь польський гетьман скеровувати своїх вважав необачним.

З тяжким серцем давав Петро Сагайдачний наказ на відступ, він досвідченим оком вояка помічав ознаки паніки, яка мала ось-ось початися в турецьких лавах, він не знав тільки, що панічний настрій різко підігріла вість, яка раніше за нього докотилася до султана – козацька флотилія пустила на дно в морі Понтійському двадцять турецьких суден, разом з гарматами і людьми, що вже горить Константинополь, а турецьке військо, зазіхнувши на чужі краї та чужі батьківщини, може залишитися без батьківщини власної. Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому турецькому таборі. Тож султан, аби до решти не жахати своїх вояків, табір переносить.

Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька армія атакувала козацькі і польські позиції. 8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають його з гетьманства і обирають своїм вождем Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому руки в управлінні військами.

14 вересня турецьким воякам прибуває відчутна допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу.

– Одним штурмом до вечора змету і поляків, і запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись із бойовою обстановкою. Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна напруга з обох боків, знов гори трупів людських впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть – чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора, бо вже через годину мертве тіло Карапаш-паші принесли на ношах до султанового намету. Забобонний страх гірше шабель потіснив турків, які, задкуючи, перейшли в оборону.

Ні, не був Хотин для козацтва прогулянкою з розвагами, то був тяжкий ратний труд, і немало товариство запорізького сьорбнуло лиха. Ще вертаючись із Варшави, наосліп через ворожу територію, Сагайдачний із супроводом запримітив широкий військовий слід. Думали, що то козаки проходили, то ж поспішали. Ось і вогні розлогого табору, і дим багаття, що лоскотав голодних мандрівників запахом смаженини. Тільки зовсім зблизька розгледіли:

– Боже, то не козацький табір, а турки постоєм.

Кинувся Сагайдачний навтікача, але потомлені коні не рівня свіжим, довелося прийняти бій. Жадібний мисливський вогник світився в очах погоні, азарт легкої здобичі додавав туркам сил, а Сагайдачному з товариством силу тримала невидима стіна, що холодила спину – хибний крок чи паніка означали погибель. Виспівувала шабля лиху для супротивника пісню і в здоровій, і в скаліченій руці Сагайдачного, віртуозно боронилося все товариство, та в нерівній січі склала більшість голови, а ватаг їхній спішився і, поранений отруєною стрілою, кинувся в чагарі.

Боячись наступити на суху гілку чи видати себе іншим чином, продирався чагарями Сагайдачний усю ніч, і наступний день, стискаючи зуби від безжального болю, аж доки за деревами не зблиснув берег Дністра. А коли переправився на інший бік, то вже зі спокійною душею швидко натрапив на козацький табір коло Могилева.

Ще гірше, ніж рана, яка до смерті не дала Сагайдачному спокійного життя, боліли йому негаразди початку кампанії. Надто вже захопилися козаки через потурання тодішнього гетьмана Бородавки у Молдавії легкою здобиччю, якою напихали вози, тож через запізнення почалася розруха, не приготували запасів харчу для людей і фуражу коням. Те вартувало Бородавці гетьманства і голови, хоч від цього козакам не полегшало. Гинули без паші охлялі коні, лаючись на чим світ стоїть, випрошувало козацтво у поляків сухарів чи в’язку сіна. Оте жебрання принижувало і лягало каменем на горді душі, хоч польським воякам також не з медом велося, і в них бракувало сіна, коней годували дубовим листям, якого ставало не завжди. Нічим не здатен був зарадити королевич Володислав, який запізнився, до того ж його надовго звалила тяжка пропасниця.

Із тяжкими потугами й марно втраченими чубатими козацькими головами починався хотинський похід. Турецько-татарська армія замислила упередити з’єднання з польським військом козацькі частини, що блукали за трофеями просторами Молдавії. Турки погромили впень окремі загони, але тисячі три козаків люто рубалися, пробираючись на з’єднання з поляками, за відчайдухами потяглося і головне козацьке військо.

Гірка доля спіткала козацькі чати, душ понад триста, що йшли від Сучави. Передні турецькі загони, не здатні зламати козацький опір, запросили помочі у султана. Козаки спробували використати печери над Прутом як неприступну фортецю, що могла видатися нездоланною. Хитрий султан наказав викурити козаків димом – задихаючись від кашлю, полишали козаки один за одним печери і лягали під шаблі яничар у нерівнім бою.

Турецький султан з більшою частиною загону, що окопався табором на другому березі Прута, з шатра на високій кручі особисто керував операцією, і коли приносили й клали йому до ніг на списові скривавлену козацьку голову, сам вручав дорогі дари.

– За хоробрість у битві з шайтанами, – рідко такої честі удостоювалися його підлеглі. Під покровом ночі козаки покидають табір і, поділившись на дві групи, відступають переліском. Вдень знову, викопавши шаблями шанці, творять важкоприступний табір. Безперестанні атаки, хвиля за хвилею, не дають туркам ніякого успіху, і лише у сутінках табір здобуто.

– На кавалки рубати невірних, – розпорядився султан. – Стріляти з луків і рушниць.

І сам показав, як це робити, розсікши навпіл шаблею зв’язаного козака.

24 вересня тривожна звістка гуляла спочатку шелестом поміж польських рядів, лише старшини втаємничували одне одного – помер після хвороби поранений гетьман Ходкевич. Ще згодом, як не старалися приховати смерть, про неї вже відав і рядовий склад. Козацьке військо звістка лякала менше своєю невірогідністю, а в султанському оточенні новина сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих ще недавно очікувань.

– Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд на небо Осман II. – Це істинне нам знамення, щоб ми не барилися з перемогою.

Наступного дня почався новий штурм, турецькі воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо штурм почав захлинатися, українське і польське військо чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися, як згасла хвиля. Султан, який повірив у знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у шостий великий штурм.

– Хай не схолонуть гармати і стріли, і кулі ваші не обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні резерви.

І справді, такого шаленого гарматного обстрілу польських та українських позицій не було за всю кампанію, жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою в останній бій ішли турки, відколи сонце з’явилося перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…

Та не ті уже сили, і віра не та, не вдавалося навіть їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих, ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики підрахували, що в тих останніх атаках полягло турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від втрат за всю битву під Хотином.

Випогодилося, коли з королевичем Володиславом і Сагайдачним підписував мирний договір Осман II. Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому небі з сумовитим прощальним криком пролітали на південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу, але він живий і повертається додому, до звичного і розміреного життя. Не знав тільки султан, що того розміреного, щасливого життя лишилося йому так небагато – поразки йому не пробачать свої ж, уже наступного року його чекає погибель під час яничарського бунту.

На довгі місяці світ для гетьмана після повернення в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном, за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні, як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо цікаво було спостерігати за птаством: поважно надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито роздивлялися навкруги, де все було проти їх значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися з власного дзвінкого і добродушного цінькання. А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися – щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві, що губилося ген-ген за видноколом далеких літ, розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.

Сагайдачний змирився з думкою, що він небавом піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме. Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька обирала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість».

М’який і делікатний поза військовими справами, навіть жінка Анастасія, сварлива і свавільна, як розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим був у державних справах. Борони Боже, хто в поході до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про більші провини: троє козаків пограбували церкву і, звісно, були одразу спіймані.

– Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління виніс гетьман неоскаржуваний присуд.

Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка, у поході вбивають, беруть у полон, завойоване майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише про похід на Москву Сагайдачного:

«…вогнем і мечем спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного віку і статі йшли за його колісницею».

Ян Собеський нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення. Коли, повертаючись, грізний гетьман

«мимо град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал от себя дву человека: объявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал ни единого зла сотворяти».

Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько польського короля Яна III Собеського, про українського гетьмана полишить такі рядки:

«Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими людьми свого часу…»

…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.

«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона не страшна – подумки подивувався Сагайдачний, – навіть… красива».

Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно, якось по-злодійському навіть більшала, ані вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився, коли хтось заходив у покій, мимовільний стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною розкішшю, яку міг собі дозволити.

Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного повітря.

– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї, – озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом джура. – Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав мені одну річ, треба написати. А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:

– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє майно…

Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів, який документ йому випадає писати.

– Заповідаю своє майно Київській братській школі… Львівській братській школі… монастирям… – повільно диктував гетьман, боковим зором дивлячись на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом. – Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий мій грамотію?

Джура здригнувся від несподіванки, перечитав, беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо ж справді трапилася помилка.

– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався, чи незграбно хотів підлеститися молодик.

– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче, – посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали без фальші. Грецької нас учив Никифор Парасхев, який перед цим десять літ викладав у Падуанському університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов на константинопольський патріарший престол, у різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький, брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив тікати до нас. Московська темнота встигла лише спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім зі світу звести…

Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав, аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося ще розповісти як про славних людей, що прибули в наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили там Україну. Про пристрасне слово Івана Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського доктора медицини, котрий став професором Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого у ті часи Болонського університету…

Щодо особистої грамотності, то був він не лише авторитетним спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали гучні дискусії, але й автором оберемка похідних козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір, вельми живучими, і через багато десятиліть, навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі душі в походах.

Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний лише крізь зуби джурі докинув:

– Перепиши гарненько, тоді вичитаємо ще раз. Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись, окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись, і залопотів крилами до голубиного табунця, що тішився в небі п’янкою весною.

В приймальню генерального писаря зайшло двоє чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі здолали неблизькі дороги.

– Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий гість.

– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно прийняти нас, – додав другий.

Стрункий джура легким поклоном дав знак, що розуміє сказане ними, і пішов доповідати. Генеральний писар не став морити довгим очікуванням втомлених прибульців.

– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи справи, – знову першим почав смаглявий гість. – Свого часу, після багатьох переможних морських битв, велися перемовини про призначення його світлості головнокомандувачем об’єднаних європейських сил проти загрозливої мусульманської експансії. Генеральний писар опустив очі додолу, мов запилене взуття прибульців цікавило його більше, ніж вираз облич дипломатів.

– Зараз настав особливий момент, – долучився парижанин до мови. – Ні для кого не секрет, що через невчасну смерть коронного гетьмана Ходкевича та хворобу королевича Володислава роль гетьмана Сагайдачного у битві під Хотином була визначальною. Тому Версаль і Ватикан повторно розглядають можливість призначення його ясновельможності Сагайдачного головнокомандувачем європейських сил супроти великої загрози з боку Туреччини всьому християнському світові. Добре було б, коли б після одужання від рани гетьман вирушив у дорогу для багатосторонніх перемовин.

– Його ясновельможність гетьман Сагайдачний уже в дорозі, – тихо сказав генеральний писар. Прибулі здивовано перезирнулися.

– Нам ще вранці казали, що рана серйозна, тим паче, стріла отруєна…

– Його ясновельможність уже в дорозі до Бога. Гетьман Сагайдачний щойно відійшов у кращий світ, – генеральний писар підвівся з-за столу, підійшов до вікна і напівпричинив його.

Тієї ж миті десь вдалині пролунав гарматний постріл. Гості здригнулися від несподіванки, а збагнувши, й собі ступили крок до вікна. Козаки викочували гармати, й один за одним звучали постріли, звучав останній, прощальний салют гетьманові. А як стихло гарматне відлуння, озвалися першими дзвони Києво-Братського монастиря, де навік упокоїться гетьман Сагайдачний. Вже інші храми підхоплюють той сумовитий передзвін, і здіймається він над всім містом у блакить весняного неба, а разом з ним здіймається і відбуває многостраждальна гетьманська душа.

Душа грішника-воїна, що не випускав шаблі із рук все свідоме життя, душа праведника, що всі маєтності віддав на школи, церкви й монастирі; не маючи своїх дітей, він кожного сущого на цій землі вважав своєю дитиною і своєю ріднею, і про кожного клопотався до останнього подиху, до останнього поруху серця свого многостражденного…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 582

Модифіковано : 28.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.