Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Імена твої, Україно / Вишне моя, емігрантко…

Імена твої, Україно

Вишне моя, емігрантко…

Іван Корсак

У величезному, роззолоченому кабінеті посла Росії в Константинополі князя Лобанова-Ростовського ієродиякон Агапій в стриманому чернечому одязі видавався уже зовсім мізерним та жалюгідним. Князь полю бив пишні апартаменти, з високою вигадливо оздобленою стелею, аби підкреслити велич і потугу Росії, а заодно і свою власну, бо ж при нагоді не забував зазначити, що його родовід від самих Рюриковичів.

Князь довго і прискіпливо вивчав поглядом ієродиякона, як розглядає неспішно натураліст якусь рідкісну комашку, аж доки не озвався невдоволено:

– Ви священнослужителем, слугою Божим лише називаєтесь, а насправді творите аж ніяк не Боже діло. Хто ж то вас підговорив у Лондон в «Колокол» наклепи писати на наш консулат в Афінах та на старших за чином святих отців?

– Ваша світлосте, мені належить служити у церкві, дотримуватися постів і всіх канонів, а видруком газет чи книжок хай клопочуться інші, – делікатно не погодився отець Агапій.

– Лукавите, дияконе, – ствердів голос посла. – Достеменно встановлено, що то ваші кореспонденції там друкувалися. Але мене дивує інше: вам, малоросам, російська держава дає хліб, а ви їй у відповідь – камінь. Вас, дияконе, простого ченця Києво-Печерської лаври, митрополит Філарет ставить секретарем канцелярії, а ви чим віддячуєте? Заводите дружбу з Кулішем, Драгомановим, вам по духу босяк Шевченко? Щоб вирвати вас із вельми сумнівного товариства, скеровують служити у консульську церкву в Афінах. Яка ж віддяка від того? Ваші наклепи Герцену в «Колокол»?

– Я ніколи ні на кого не зводив неправди, – ієромонах перехрестився, хрест він наклав на себе щиро, бо не мав за сказане в душі сумнівів чи вагань. – Та ви хоч знаєте, хто такий Герцен? Звичайний байстрюк, що взяв вигадане прізвище, байстрюк, що ні крихтою не вдався в батька, знаного дворянина Яковлева. Літературне безпліддя та відсутність хисту хоче прикрити скандалістичними справами, і цим баламутить нестійкі уми.

– Ваша світлосте, я маю багато гріхів перед небом, але інших… Тому прошу дозволити мені піти на Афонську гору, подалі від людської суєти, де міг би молитися і служити Богу.

– Вам повірили двічі. А що маємо? Ось переді мною доповідь в Азіатський департамент від 5 квітня 1860 року:

«Диакон Агафий высказывал видимое довольствие в бесславии отечества, духовного знания и всего вообще, что пользуется уважением, – обнаруживая сочувствие к беглым, выказывал идеи о независимости Малороссии, выражал явное недовольство православием, хотел, например, нового перевода Библии и даже сам готовил себя к подобному занятию…»

– Що скажете?

– Щодо перекладу – це правда, ваша світлосте. Я мріяв перекласти Біблію українською, і, гадаю, немає в цьому гріха – ще більше люду, особливо простого, відчує суть і значимість великого Слова… Відпустіть мене а Афон, до подвижників духу.

– В Одесу! До графа Строганова для передачі в духовне відомство. Там вам вправлять на місце вашу вивихнуту душу, – посол різко відкинув від себе аркуш з доповіддю, і той аркуш, перелетівши стіл, гойднувся кілька разів у повітрі й опустився біля ніг ієродиякона.

«Краще кинутися в Босфор, ніж потрапити до Строганова», – ворухнулося думка в Агапія. І тієї ж миті він вирішив для себе, як йому діяти.

Вибору в ієродиякона не було – з порога посольства він направився одразу в порт. Хоч і з потугами, але таки знайшов потрібний корабель, штовхаючись поміж велелюддя: тут видавалося зібрався цілий світ, з різнобарв’ям шкіри, розмаїттям кольорів одягу, мішаниною мов.

Отець Агапій піднявся на палубу корабля. Але той корабель плив не в Одесу і не в Росію, відчаливши, візьме він курс на Лондон.

Ступивши на англійську землю, отець Агапій, насамперед, попрямував у «Колокол». Олександр Іванович Герцен виявився зовсім іншою в спілкуванні людиною, аніж поставав зі сторінок «Колокола» ненависний царським служкам Іскандер. Він за довгу розмову жодного разу не перебив отця Агапія, навіть не згоджуючись із думкою співрозмовника, як видалося гостю, Олександр Іванович силувався вишукати раціональне в почутому, тільки хіба вже зовсім хотілося заперечити у дискусії, то під високим лобом злегка іронічно підсмикувалися рухливі брови.

Опинившись на чужій британській землі, отець Агапій Гончаренко починає допомагати як верстальник у випуску чергових номерів бунтівного журналу першої вільної російської друкарні.

Півторарічне лондонське життя отець Агапій згадуватиме завжди з приємністю. Тут він не тільки набуде досвіду у видавничій справі, яка йому небавом стане вельми в пригоді. Тут заведе нові знайомства з неординарними людьми, подорожуватиме у вільний час, відвідає Єгипет, Туреччину, побуває на Афонській горі, куди так і не дозволив йому поїхати російський посол, навіть розшукає там в одному з монастирів свого дядька Дмитра Богуна.

Отець Агапій цінував подвижницький труд Герцена, хоча й немало доводилося дискутувати – навіть у найдемократичніших росіян залишалися передсуди щодо України, принаймні незнання її пракоренів.

– Ваша стаття «Росія і Польща», року п’ятдесят дев’ятого, справді наробила поголосу по всій Європі, – звернув якось увагу Герцена отець Агапій на одну деталь. – І там є добре слово про мій край. Ось читаю: «Україна була козацькою республікою, в основі якої лежали демократичні та соціальні засади. Запорізька Січ – дивне явище плебеїв-рицарів, витязів-мужиків». Все це так і не так Олександре Івановичу. На відміну від римського плебсу, що не мало громадських та цивільних прав, наше козацтво володіло цим усім.

– Не будемо лукавити, – заперечив Герцен і його брови запитально і з подивом поповзли угору. – На Січ ішло немало безземельного, скривдженого люду. І як воювали Стамбул чи Кафу козаки, то не тільки визволяли з рабства своїх одноплемінників, але й по щирості грабували…

– На війні – як на війні, – отець Агапій дивився на кінчики своїх пальців, де в’їлася друкарська фарба і нічим її вже не відмити, мов там міг вичитати відповідь на закид. – Трофеї як брали колись, так і все ще беруть, на жаль. Та не є секретом, що козачий люд у самій своїй суті був непогано освічений, як вся Україна того часу, досить послатися на сина Антіохійського патріарха Макарія, Павла Алепського. Я не кажу вже про те, що простолюд наш встиг витворити свою аристократію, вишколену в найкращих європейських університетах, при королівських дворах, на дипломатичній службі.

Отцю Агапію так багато хотілося оповісти про знаних своїх земляків. Хмельницький, учень відомого доктора теології, письменника і проповідника, окрім рідної та російської, достеменно володів латиною, польською, турецькою, татарською і французькою мовами, Мазепа закінчив Києво-Могилянську академію, Єзуїтський колегіум у Варшаві і Падуанський університет, Сагайдачний вийшов з Острозької академії, одного з найкращих тогочасних східноєвропейських закладів, Юрій Немирич вчився у Голландії, Оксфорді, Кембриджі та Парижі, більшість козацьких чиновників походили з потомствених шляхетних родин, а про поміч церквам і освіті не багато рівних знайдеться такому «плебсу». Хіба ж бо незіставна культура, освіта і мова українського люду будь-якому іншому знаному народові?

Хтозна, чи не спадали на думку Герцену слова Агапія Гончаренка, коли він для грудневого числа «Колокола» 1861 року писав свою статтю «З приводу листа з Волині»:

«Визнаймо ж раз і назавжди як незмінну істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати, що нікому не слід заважати говорити і думати, вчитися і писати як кому заманеться… Заради чого українець, приміром, проміняє свою рідну мову – ту, якою він говорив у вільних лісах усю історію його – на мову зрадницького уряду, який постійно обманює Малоросію? Але з цього не випливає, щоб українець навчався, прикладом, польської тільки тому, що «весь освічений клас народу розмовляє польською».

…Корабель торкнувся причалу, залопотів теплий вітер у приспущених вітрилах і Агапій Гончаренко зійшов на американську землю. Доля розпорядилася йому відкрити нову сторінку в його унікальному житті. На отця Агапія, українського бунтівника, з незмінною підозрою дивилося російське світське і духовне начальство, зате в грецького духівництва він здобув повагу – на берег зійшов з рекомендаційними листами до грецького консула Димитрія Ботоссі. Консул приязно зустрів новоприбулого на американський континент і небавом Агапій Гончаренко вже служить у тутешній грецькій церкві. Минає небагато часу і Біблійне товариство Нью-Йорка приймає його до редакційної колегії. Тут частково здійснюється його мрія про новий переклад Біблії – він редагує видання, але не українською, редагує, як добрий знавець, арабською мовою.

…Знову перевертається сторінка життя Агапія Гончаренка, відкривається новий аркуш цього захопливого опису унікальної долі – отець Агапій уже на Алясці, яку щойно Росія продала Сполученим Штатам. Він купує друкарню і видає газету «Alaska Herald». Газета англо-російська, але в підзаголовку «Свобода» широко публікуються українські статті. Як то жилося священику з далекої Київщини, зрозуміло, типово в російському «ключі» описується на сайті Інги Клеменс, юриста, що займається імміграцією в Канаді:

«Это был русский эмигрант, революционер, священник, народоволец, редактор-издатель и типограф журнала «Аляска Гералд» на русском и английском языках, (десь поділись українські публікації в «російського» емігранта – авт.) превратившегося затем в газету «Свобода». Американское правительство субсидировало этот журнал с целью познакомить русских после покупки Аляски с Америкой и превратить их в лояльных американских граждан. Гончаренко создал первый журнал и первую типографию на русском языке. Он душевно болел за всякие неудачи и оббирательства русских людей. В нем билось сердце одинокого русского человека, жившего вдали от родины, о которой оно тосковало и томилось.

Гончаренко родился в 1832 г. в Киевской губернии и воспитывался в Киевском Духовном училище. Умер на своей маленькой ферме в Калифорнии в 1916 г. В 1857 г. он был отправлен на службу при русском посольстве в Греции. Сотрудничал в «Колоколе» Герцена. Пропагандировал освобождение монастырских крестьян.

В 1860 г. был арестован, как политический, и послан в Россию. В Константинополе бежал с корабля в Лондон, где был наборщиком и сотрудником Герцена. Был вторично в Греции и посвящен в сан священника. Перебрался в Америку и оказал содействие основанию первой православной церкви в Нью-Орлеане.

2 марта 1865 г. в Нью-Йорке, по просьбе епископа Потера, Гончаренко совершил православную литургию Иоанна Златоуста на английском языке и убедил американцев в том, что нет святее религии, как православие. Это была первая русская православная литургия в Нью-Йорке.

Свой журнал он начал издавать в 1867 г. Посылал бесплатно в Аляску. Гончаренко, бледный и тощий, ходивший в костюме, напоминавшем подрясник, был типичным украинцем. Он сам был редактором, экспедитором и конторщиком. Обычно работал с 5 часов утра до поздней ночи.

Ему помогала жена, итальянка, родственница Мадзини, не говорившая по-русски. Гончаренко очень интересовался русскими людьми и всячески старался не только просвещать их, но и помогать им в новой стране. Он нападал на священника и консула потому, что они не заботились о бедняках, о рабочих и о полудиких детях Аляски, а только о том, чтобы соорудить храм да дать возможность попу выпить хорошо.

Священник Николай Ковригин в свою бытность миссионером в Аляске ничего не делал. Туземцы же Аляски были преданы пьянству, разврату и без пристанища валялись в грязи. Они не знали, что такое «Бог» и «Христос». Не было иконы. Вместо православных священников появились спекулянты пасторы и ксендзы, положившие значительную часть денег в свои карманы. Гончаренко хотел школы, а не церкви. Американцы презирали русских за то, что они не умеют управлять сами собою.

Колоши, по словам Гончаренко, имели несколько индейских родов. Их до 40 000 человек. Таены (старшины – дворяне) имеют рабов, которые всецело принадлежат первым. По обычаю, при смерти таена убивают несколько рабов, чтобы они и за гробом служили своему господину. Этот обычай совершается таким образом: приговоренные в жертву рабы покорно ложатся на землю рядом. На их горла накладывается шест, на концы которого садятся родственники умершего и душат несчастных. Если колошам – христианам обещают какой-нибудь подарок, они идут в церковь в шапках и с трубкой в зубах и хохочут во время богослужения. При крещении они ищут крестного побогаче и за бутылку водки не только крестятся, но и убьют человека.

Обрисовывая программу своей газеты «Свобода», А. Гончаренко так писал: «Книгопечатание – единственный путь соединить нации к общей пользе, к прогрессу человечества. Понимая это, мы поставили у себя русский станок, который есть первый в Америке, для напечатания торговых карт, циркуляров, документов, памфлетов, грамматик для изучения русского и английских языков и всякого рода работ, способствующих благоденствию народа…

Цель учреждения нашего русского станка в Сан-Франциско состояла в том, чтоб нашим соотечественникам, отдаленным от центра великого племени, доставить возможность встретить русское слово в далекой отдаленности… При этом замечаем, что мы не имеем ничего общего с лакеями и ворами, бежавшими из родины от заслуженного наказания. Мы жмем руки и даем наше сердце только истинным и святым труженикам за свободу и прогресс России…

Наше слово истины не замолкнет, потому что для публикации мы не нуждаемся ни в чьем пособии. Мы – издатель, типографщик и разносчик нашего журнала «Свобода». Агапий Гончаренко, приехавший за океан, «чтоб творить русское дело в Америке», вел упорную борьбу с официальными представителями России в Америке. «Я клянусь, – писал Гончаренко в 1869 г. – по гроб жизни ненавидеть все императорское, а русский народ, из-за свободы которого я осужден страдать, любить и уважать по гроб жизни». Гончаренко умер в бедности.

Русское духовенство в те годы занималось больше всего коммерческими делами и служило больше не народу, а компании. Сам князь Максутов целовал руки одного пастыря, прозванного «Петрушкой».

Без денег он не исповедывал и не причащал. В марте 1868 г. протоиерей Ново-Архангельского собора К., с разрешения епископа Павла, через письмоводителя К. Боровского собрал 800 долларов на школу. Архиерей даже окропил водою пустую школу, которая так и осталась пустой под управлением дьячков, вывезенных из Нушагача и Михайловского редута. Тут «работал» отец Н. Ковригин, Несветов, дьячки и пономари. Школа ожила только при американцах.

Нехорошо шли дела местных жителей в Аляске при Готчинсон, Когл и Ко. Эти господа стали застращивать людей, чтобы они продавали свои меха и другие товары только этой компании, иначе будут расстреляны или повешены в Америке. Между тем, компания продавала свои продукты дороже, чем прежние монополисты. Затем наехали еврейские торговцы, пооткрывали магазины, складочные места и старались все дела повернуть для их карманов. Они свободно торговали водкой, хотя это было запрещено правительством. Они за одно ружье брали с охотников по сто рублей. Такому обману помогали не только жители Соединенных Штатов, как Шлос, А. Вассерман, Л. Герстле, А. Боскович, но и русские люди, как главный агент «Готчинсон Ко», Илларион Архимандритов.

Гончаренко поднял вопрос о том, чтобы русские жители Аляски сами выбирали правителей из своих людей. Но эта идея не прошла, ибо русские к самоуправлению не привыкли и не доверяли друг другу. Они хотели, чтобы ими управляли иностранцы».

Минуть роки, Агапій Гончаренко продасть друкарню, а кошти пожертвує на духовні цілі. Справжні ж причини припинення видавничої діяльності, очевидно, з найбільшою вірогідністю опише Олександр Еткінс у статті «Избирательное средство»:

«Беглый афонский монах Агапий Гончаренко, сотрудничавший в Лондоне с Герценом, в 1865 году добрался до Бостона. Его план состоял в пропаганде революции среди аляскинских казаков. До своей смерти в 1916 году престарелый отец Агапий выпускал журналы и организовывал тайные общества, надеясь провозгласить независимость Аляски и преобразовать ее в Великую Казацкую Империю (11)».

У колі друзів Агапій Гончаренко якось сказав:

– Одинадцять разів Запорізька Січ змушена була через ворогів міняти своє пристанище. В дванадцятий раз Григорій Орлик, син славного гетьмана Пилипа Орлика, хотів заснувати Січ на Рейні, між німцями і французами, бо на своїй землі вже не сила… То може, хоч тут, на далекій Алясці, українство прихистить свої голови та збудує собі державу. Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Данис, а опублікує його канадський альманах «Український голос» аж у 1948-му.

«…В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими літерами червоною фарбою «Україна», в мене серце так і забилося: Україна в Каліфорнії! – а хтось зауважив: «А на Україні – Московщина…»

Входимо через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від зворушення мені в очах стали сльози. Нас привітав пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові. На його похилені плечі спадало сріблисте волосся, наче пелюстки відцвілого дерева. Його глибоко в голову запалі очі виявляли велику доброту. З-під сивої бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому така неправда на світі? Чому найкращі сини України розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на своїй рідній – годуються зайди?»…

Ми розмовляли на дворі під деревом. Альбіна (дружина) поставила чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив перед нами. Коли вже все було готове, він сказав, що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко, зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок, – по його обличчі покотилися великі перли-сльози, які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої, – промовив Гончаренко, – я був з вами один момент в Україні»…

Після чаю повів нас показати своє господарство. Перед хатою росла велика сосна, яку він тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і сосна – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку: «Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок і хвалю Всевишнього».

Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів, лунала українська пісня. У снах він марив Україною. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи. Московський прапор скинемо, а на його місце поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне, на добро людям, вічну правду й волю».

Вишне моя, емігрантко…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 444

Модифіковано : 30.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.