Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Імена твої, Україно / Зустріч у Швейцарії

Імена твої, Україно

Зустріч у Швейцарії

Іван Корсак

На бенкеті в готелі «Метрополь» Іван Васильович Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег, так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали за рукав:

– Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі її ніколи не бачили…

– Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? – не погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні білого фарфору.

До делегації радянських фізиків швейцарські митники поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959 рік, і це була перша делегація в Європейський центр ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян, про що для годиться перепитали, як велика, на їх думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в чемоданах, і така ж кількість ікри.

– Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив око митник і знизав плечима. – Не належить така кількість.

– Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації за гостинці.

– Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з горілкою досліджують, – розтягував слова митник, буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути предметом наукових досліджень.

– Ми – народ гостинний, – розводив руками Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич він вполював.

– Не належить понад норму, – повторював своє митник.

– Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув з серця Чувило.

Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих митників, бо вони, перемигнувшись про щось між собою, щиросердно розреготалися і пропустили без подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.

Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими, він помітив на собі зосереджений погляд одного з тутешніх колег.

– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді ровесники, обоє з 1924-го.

– Даруйте за запитання: а звідки ви родом?

– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують, зате річка ймення не міняє – Лугань.

– А я народився на Рівненщині, там є така річка Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, – Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють до різі в очах золотими розливами латаття… Так далеко літа, коли він ходив благословенними берегами, так далеко Женева від рівненської Дубровиці. Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше поговорити.

– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак, дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою рукою – замість зап’ястя правої був протез.

– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно, навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це, як обоє прийшли з війни. За військовими законами писати в листах про місце дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло, було заборонено. Батько лиш потім оповів про своє поранення. Він залишився живим тільки тому, що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну баржу, де батькові ампутували ноги.

Коли ж одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був сержант, рятівник батька.

– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був учасником руху Опору, смакував харч концентраційного табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав із Францією.

Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана Васильовича напишуть:

«Видатний російський фізик, один із засновників Лабораторії високих енергій (в підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор Московського інституту теоретичної та експериментальної фізики, він вніс надзвичайний вклад в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових центрів світу».

Ще більша слава заслужено випаде Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик, який народився у Польщі» – читаємо в сотнях довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську премію за розробку детектора елементарних часток, створення багатопровідникової пропорційної камери. Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу досі немає), де оповідається про дитинство і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось як згадуватиме про це знаний фізик і радянський політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:

«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом времени: слишком мало лет осталось на науку, слишком мало часов в сутках на исследования… Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть изумительные швейцарские горы… Зато дружеская теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель проволочных камер для регистрации элементарных частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей по-французски машине к себе домой, где можно было расслабиться и выпить вина на выбор: заложенного ли в год моего ареста, или в год моего суда, или в год моего освобождения».

Дещо по-різному жилося вченим в Росії та Женеві…

– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що багато домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть моїм землякам.

Батько Георгія володів підприємством із виробництва цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні у розбудові поліських сіл та містечок.

– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.

…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки не пропали марно митні старання Чувила, люди з вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це мало зважали – їм було про що переговорити, людям з берегів різних річок, але які течуть по одній землі, ймення якій Україна.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 359

Модифіковано : 21.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.