Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Імена твої, Україно / На французькій землі

Імена твої, Україно

На французькій землі

Іван Корсак

Полковник Легарде вийшов на середину площі й повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами розмістилася обозна господарка з кіньми й возами. В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український прапор над площею – не бачений досі французьким полковником, але такий щемкий для стрільців своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої від французьких гір України.

Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде виструнчився майор Віктор Петі, капітан Леклерк, а з іншого – американський льотчик, англійський лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі. Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на – струнко!» Курінний Негребецький, муштрований в армії Української Народної Республіки та німецькій армії, карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється для доповіді полковнику Легарде.

– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю готовий боротися за волю Франції та славу України! На хвильку після слів перекладача зависла тиша, сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на повні груди:

– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції! Хай живе Україна!

Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася церемонія призначення майора Віктора Петі командантом куреня та видача пов’язок з французьким триколором й українською символікою. В історії півтисячного загону українських вояків у Другій світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на французьких полях, горах і перелісках.

Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з нержавійки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували ще безвусих юнаків, яких планували везти десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники. Так само з інших вагонів вивантажували радянських військовополонених, українських юнаків, що нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони. Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською партизанкою, українці мали воювати з українцями. Частина їх, кому пощастило, відразу втікали до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці не втямили: близькість українського підпілля робить такі батальйони для них вельми непевними. Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників була використана більшовиками у політичних цілях. Партизанський рух з початку викликався і контролювався партійними органами, засланими через фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної влади, з іншого – не менша жорстокість «народних месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна воля білорусів до власного самовизначення і самовираження до уваги не бралися; війна з обох боків велася безжальними методами середньовіччя без всякого милосердя до мирних жителів».

Позаду тяжкі бої з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім близькі волинські ліси до українських повстанців.

Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський, бо давно вже відомими стали слова «прем’єра» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на сесії Верховної Ради СРСР:

«Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в марганці, без якого неможливо виплавити панцирну сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя, нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе для Вермахту, усе для перемоги!»

Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик Василь Биков, один з українських старшин Орест Білак зазначить в унісон:

«А що ми були на Білорусії і боролися проти червоних банд, то це цілком нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя організувати свою власну національну партизанку, та до того ж їх грабували і часто палили їх села».

Коли ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали українці, штабові Російської визвольної армії генерала Власова, в один дух всі почали говорити про перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування, обізнане в настроях, випередило: потяг з українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург» для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург, Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще 21 серпня німці встигають призначити своє командування і розмістити стрільців у казармах. Лише десять днів знадобилося в незнайомій країні, щоб налагодити з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під французьким і українським прапорами.

І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня на 1 вересня, перший бій.

Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що наближалися, обережно промацували небо, наче чатуючи на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволення вельми нерівною дорогою – колона машин та мотоциклів майже порівнялася із засідкою.

– Увага! – передає по ланцюжку курінний. – Бити насамперед по голові колони і хвостові!

– У хвіст і в гриву! – засміявся стрілець поруч.

Довгі гаркітливі черги кулеметів, коротко і знервовано, як сорока, що зачула небезпеку, стрекотнув автомат, за ним другий і третій, зненацька заскочена колона огризнулася безладною стріляниною. Та ось вибухнула перша вантажна автомашина, клуби полум’я знялися над колоною, фотографічними жовточервоними бліцами вихоплюючи на мить метушливі фігури німців, що враз ставали мішенями. Оговтавшись від несподіваного нападу, гітлерівці відповіли доволі щільним вогнем, але той вогонь, як і полум’я палаючої автомашини, потрохи рідшав, спадав і нарешті настала тиша. Лише фари кількох мотоциклів поблимували вдалині, щасливим випадком уникаючи куль навздогін. Командант Віктор Петі занотує: «Ця сотня атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини «Татра» і один сідкар. Одна «Татра» і багато сід-карів знищені, залишаючись на побоїщі. Здобуто різну зброю і амуніцію».

Особливо знадобився в подальшому захоплений архів німецького штабу.

А далі потягнулися дні за днями, бої за боями, інколи і по кілька військових операцій за день. В наступі на місто Понтарліє сперш свічками запалали три німецькі автомашини, чорний дим, кіптява і запах паленої гуми, від якого забивало дихання; наступ спотикнувся на заставі ля Мен-Горгон, яка контролювала перехрестя доріг. Лише вибивши з натугою гітлерівців з ретельно облаштованого ними укріплення, вдалося з’єднатися з марокканською кавалерією та іншими французькими частинами. Вони разом з ними ввійшли в місто, а також з альпійськими стрільцями, і в міру того як курінь крокував вулицями над будинками піднімалися французькі прапори, у вітринах виставлялись портрети де Голя – хоча подекуди ще на вулицях чулася віддалена стрілянина. В боях за місто склав голову Броніслав Козинський, поранили Лукинюка і Токаря.

Ще не вистигли цівки зброї, як дві сотні з українського куреня перекидають на допомогу частинам в Шо-ле-Пассаван, де блокувався відхід гітлерівців.

Раптом з’являються танки з французькими прапорами, двоє з куреня встають і з французьким триколором ідуть назустріч. Та вмить на танку прапор зникає, натомість гаркнула кулеметна черга і зацьвохкали кулі під ногами, знімаючи легку куряву – підступна хитрість могла б коштувати багатьом життя. І все ж полягло шестеро з українських стрільців, багатьох поранили, а Степан Кириляк нарахував у своєму одязі п’ятнадцять дірок від куль.

Підступом вирізнялись не тільки гітлерівці. Вже 9 вересня український курінь відвідала радянська делегація, в тім числі підполковник Федоров і кореспондент «Правды».

– Радянська армія жене німця все далі на захід, – оповідали гості. – До перемоги не так вже далеко. Вам треба вертатися додому. Стрільці слухали мовчки, подумки зважуючи кожне слово: за час німецької окупації стало широко відомо, скільки люду і в яких містах вигубили при відступі Червоної армії в сорок першому, скільки в Сибір народу втрапило зі стражденної Західної України.

– Так коли ж ви вернетесь на батьківщину? – допитувалися відвідувачі.

– Вернемося, – відповів за всіх лейтенант Мекешко. – Але на танках.

Тим часом набігали нові надії, і не всі вони були однозначні. Радість і сум водночас, коли команданта українського куреня Віктора Петі французьке керівництво забрало на підвищення – керівником третього відділу підокруги F. F. I. D 2. Восьмеро стрільців отримали державні нагороди іменем Франції. Лише через роки буде опубліковано похідний журнал Віктора Петі.

Другий Український курінь в склад 30-ї піхотної дивізії СС приїжджає коло 15 серпня 1944 до Франції. 25 серпня – Курінь зі своїм полком на постою в Коші у Вальдагоні.

27 серпня – Розправа з німцями в казармах у Вальдагоні. Посуваючись на схід від Вальдагону, курінь знаходить зв’язок з Ф. Ф. І. – відтинку Леклерка.

29 серпня – Постій у П’єрфонтен. 30 серпня – Петі перебирає команду над куренем. 31 серпня – Наказ операцій на Вальдагон – як наслідок втеча поручника Гаврилишина, що повернувся назад до Коша у Вальдагоні під претекстом забрати звідти священика, лікаря, машиністок і вбити поручника Сандула, який під час розправи з німцями залишився в Коші у Вальдагоні.

Відкликання наказу капітаном Шевріє. До одної сотні, одначе, відкликання наказу не доходить. Ця сотня, підходячи на позицію, атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини «Татра» і один сід-кар. Одна «Татра» і багато сід-карів знищені, залишаються на побоєвищі.

Здобуто різну зброю й амуніцію. На вбитому капітані Тео Фішбах знайдено рапорт про відхід 2-го Українського Куреня й доказ зради поручника Гаврилишина, а також наказ походу для 2-го московського полку.

4 вересня – Наскок одної чоти українців на роздоріжжі Ля Мен Ст. Горгон. Три німецькі вози, що їхали до Понтарліє, знищено, а залогу вбито. Кінцева кооперація з легкими французькими частинами.

5 вересня – Здобуття Понтарліє. Одна сотня українців у сполученні з батальйоном Валянтена з 3-го полку альпійських стрільців. – Один вбитий, два ранені. Захоплено багато полонених (Майор Петі – поручник Федорів).

Бій у Шо-ле-Пассаван.

Дві сотні українців атакують німецькі панцерники. Шість українців вбитих. Один вбитий француз (сержант Без з П’єрфонтен).

6 вересня – Наступаючи з Валльон під наказами полковника Гіллєбо з 4-го полку 11, курінь здобуває Дамблєн. – Один вбитий від гарматного стрільна.

10 вересня – Здобуття місцевості Гу.

Ударна патруля, зложена з 5 чоловік (з яких три будуть ранені і один вбитий), проти танків. Взято в полон кілька німців.

11 вересня – Стежа до Гран-Буа. Доброволець, цивільний провідник Морель з Мошан, ранений. Запеклий бій одної сотні, перекиненої опісля до Гран-Буа.

Ніч з 11 на 12 вересня – сім українців і один ФФІ Мажжі ранені гарматним вистрілом.

13 вересня – Наказ відтяти дорогу на північ від Пон-де-Руаде.

Один км на північ від цього міста для підтримки наступу з півдня. Одна сотня стрільців, команда куреня й третя сотня (Федорова) попадають в оточення внаслідок німецького протинаступу з флангу поляни, протинаступу з панцирною зброєю, що відтяв ці частини від решти куреня.

Ще на самому початку французька гармата 57, що мала нас супроводжувати, наскочила на 3 німецькі міни, дві наступні 57 не змогли через це піти вперед і таким чином згадані вище одиниці відтяті від зв’язку з Мошан.

Поручник Паолі вбитий, один українець ранений – в намаганні знайти цей зв’язок. Наші одиниці оточені ворогом, в частині лісу, що межує з роздоріжжям біля ферми Монтпурон. Німецькі танки патрулюють довкола наших позицій. Німці копають свої становища довкола нас, особливо вночі. 14 вересня – Вириваємось з оточення. Відступ на Мошан-Нефшатель.

15 вересня – Дамблєн (стан на 15 вересня 1944).

10 українців убитих. 2 французи убиті.

11 українців ранених. 2 французи ранені.

Курінь відходить на відпочинок до Епенуа, чекаючи на своє влиття в Іноземний легіон.

Майор Віктор Петі переведений до Штабу Підокруги Ф. Ф. І. – Д 2, де виконує обов’язки Шефа 3-го Бюра.

Віктор Петі.

Тим часом курінь опинився без фінансування: ввійти в регулярну армію, за законом, українські стрільці як іноземці не могли, а під статус військовополонених не підпадали. А тут ще й тиск радянської дипломатії. Якийсь час перебивалися, продаючи вози, коні та інше з майна.

Коли прийшов наказ про розформування, стрільці без розмов склали зброю, але зажадали розписки:

– Як буде Україна самостійною, Франція має повернути зброю українському уряду.

Стрільців куреня повантажили на військові автомашини і повезли на станцію Моншард. Прощальні помахи хустинок з вікон і церковний передзвін, спеціально яким проводжали французи бойових побратимів: той подзвін знімався над вуличками і будинками, подзвін прощання і благословення.

І знову вистукують на рейках вагони з українськими стрільцями, через Лонг-ле-Сеньє, Бург, Шамбрі, Гренобль іде ешелон на південь Франції і 2 жовтня прибуває до Марселя. 8 жовтня новий командант куреня капітан Вірвіль шикує стрільців.

– Хто хоче їхати в СРСР – крок вперед!

Кладовищна тиша зависла над шеренгами, надмогильним каменем придавила душі людей, яким належало зробити невідворотний вибір: іти чи залишатися?

І ось перший стрілець робить крок уперед, другий, третій, двадцятий. Сто шістнадцять вояків вийшли вперед, не в змозі подолати глибинної туги, сильнішої страху за ймовірні наслідки.

А ще через кілька днів на вимогу Кремля прийшло розпорядження заборонити українцям вступати до французького іноземного легіону, решту ж вояків відправити в радянський табір. Їх посадили на машини і рушили до радянської місії. Та раптом просто у полі, не доїжджаючи місії, колона спинилася.

– Хлопці, я порушую наказ, – сказав французький офіцер. – Але я не можу забрати у вас права останнього вибору – куди йти.

Вояки зрозуміли і оцінили цей благородний вчинок. Ще раніше, потай від радянських військовиків, їм видали посвідки про участь у французькому Рухові Опору, які дозволяли записуватися в іноземний легіон.

Вони прощалися так, як прощаються назавжди, вони не говорили багато слів, але знали напевне, що більше ніколи їм не зустрітися. І пішли вони в різні боки під насупленими осінніми хмарами Франції – одні в Алжир та Індокитай воювати за чужий інтерес, а інші пішли дорогою, що не мала перехресть і узбіччя, дорогою, з якої неможливо уже звернути і яка вела прямісінько в радянські концтабори.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 351

Модифіковано : 30.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.