Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Імена твої, Україно / Розгром Росії

Імена твої, Україно

Розгром Росії

Іван Корсак

Кіннота князя Пожарського увірвалася на вулиці містечка Срібного як вихор після затяжної спеки: сили оборони були мізерними супроти потужного війська князя. Мчали вершники вулицями нажаханого міста, опускалися шаблі на останніх оборонців, не минали ні жінок, ні дітей, ні сліпого кобзаря на перехресті разом із його поводирем-малоліткою.

– Все живе й що ворушиться – ваше. І все неживе й цінне – теж ваше. Але тільки на дві доби. Україна велика і попереду в нас здобичі куди більше.

Ображено гелготали гуси, з переполоханих курей пір’я і пух заметіллю кружляли вулицями, кувікання упійманих поросят звучало, як переможні фанфари. Військо вклалося у визначені князем строки, навіть впоралося раніше, бо вже на другу добу над Срібним запала кладовищна тиша, тільки рої мух гуділи над незахороненими трупами, бо нікому було вже їх поховати. Як напише про це безпристрасний літописець – «врятуватися міг лише той, хто мав би крилаті коні».

…У просторій світлиці ось-ось розпочнеться генеральна рада старшин. Стіни зі смаком прикрашені вишитими рушниками, на яких буяли небачені дивовижні квіти, з-за ікони Божої Матері визирав пучок висохлого зілля, освячений на Маковея для оберегу від нечистих сил – вся мирна хатня обстановка ніяк не в’язалася з мовою перед вирішальною кривавою битвою. З хвилі на хвилю мав під’їхати гетьман Іван Виговський, тож козацький генералітет упівголоса обмінювався репліками, мов для розминки перед головною розмовою.

– З усіма посли й дипломати порозумілися, тільки з московитами ніяк не вдається…

– Шведський король підписав угоду, що визнає нашу незалежність, погодився також, що до козацької держави переходять Берестейське та Новгородське воєводства.

– Поновлено союз із Кримом, а Туреччина і Польща гарантують якнайширшу автономію.

– Всі наші вольності збереглися б, аби на ділі постало усе, як в угоді, підписаній у Гадячі 16 вересня 1658 року.

– М-м-м, толково полковник Немирич написав цю угоду.

– А що ви хочете: чоловік не тільки в Україні закінчив академію, він студіював в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, подивився власними очима, як діє влада в Англії.

– Пригадуєте, трохи кривилися зверхники усіх трьох держав, але вже ж згодилися, бо не якийсь «самопал», а випробувана вже європейська річ.

Стрімко ввійшов гетьман Іван Виговський, усі встали й після короткого вітання та молитви одразу ж почалася військова рада.

– Панове старшини, я передусім хочу повідомити вам про «Маніфест до європейських держав», який ми направили в усі монарші двори, всім послам і представництвам. Європейські народи мають знати правду про причини війни з московитами не з чужого голосу, який звик усе перебріхувати, а з голосу нашого. Дозвольте ж вам зачитати цей документ.

Гетьман читав швидко, але не ковтав слова, радше викарбовував кожне, час від часу піднімав очі від писаного і оглядав генералітет, мов звіряючись – видно було, що маніфест він майже весь знає напам’ять.

«…І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки, щоб нашу свободу, здобуту з Божою допомогою й освячену проливом крові могли зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна у всьому, вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили… а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася…»

Іван Виговський аби перевести дух, на хвилю відклав писане. По мовчанці, затягнутій і глибокій, що комара, видавалося, можна почути, враз загуділи старшини.

– А якої ж трясці московському царю ще треба?

– Йому ж пропонувалося – о-го-го!

Гетьман підняв руку, щоби втихомирити товариство, він нікого не міг обірвати просто так, бо всі вони в бойових походах не один казан кулешу разом з’їли, над ними всіма ті самі кулі посвистували, і не відомо було, кого з них виберуть першим; гетьман просто дивився на ці обвітрені, вкриті шрамами битв обличчя, що за звитяжні роки стали як рідні. Нарешті, як стишився шум, Виговський вів далі.

– Маєте рацію, панове. Вереснева угода в Гадячі була основою для федеративного об’єднання України, Литви і Польщі, аби припинити війни й розбрат. Всі три держави мали б рівні права. Ця федерація на європейських засадах не спрямовувалась проти когось іншого, в тому числі й Москви. Мало того, як ви знаєте, російській стороні теж пропонувалося приєднатися до федерації, але не схотіла Москва, рівних прав їй замало, ненаситному треба усе… Скажу більше: як передають вірні нам люди, у царських палатах ще в лютому цього року пройшла таємна нарада, де бояри і цар відхилили остаточно переговори про федерацію. Натомість, оскільки угода в Гадячі скасувала Переяславський договір 1654-го, московити хочуть угоду з Україною лише двосторонню. Мене на переговори запрошували, але я не дав згоди – у таких «дружних» перемовинах можна позбутися голови. Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори… А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю військо, за різними даними розвідки, від ста до ста п’ятдесяти тисяч.

– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки ворон кряче над непохованим нашим людом, – знову загули старшини.

– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній день – 29 серпня 1659 року – то доля наша і всієї України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давайте, панове, висловимося, які полки виступатимуть з досвіта, як, коли і куди ітимуть.

Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин (кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких люльок, густіший від осінніх туманів грибної пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.

– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось із полковників на звернення.

– Згоден, панове, – похилив голову Виговський. – Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна чіткість і послух.

Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений гетьман не потерпить найменшого нехлюйства чи відхилення від наказу. У своїй принциповості Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські бояри збаламутили козаків, Іван Виговський скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили Івана Остаповича і повернули йому всі гетьманські клейноди.

…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки, полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували головні сили. Козаки билися затято, але й російські війська боронилися вперто – впертості їм додавала поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою, поразка, яка навіяла підсвідомий жах та посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі, падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів через голову свого коня.

– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані козаки-охоронці.

– Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович, кривлячись від немилосердного болю в плечі. – Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра, самі свідки.

– Гетьманові свіжого коня, негайно!

Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась успішно, ворога тиснули, видавалось, ось-ось він мав бути зломлений, як на подив простих козаків пролунав твердий наказ Виговського:

– Відступати!

На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи на старшин, а з віддалених козацьких рядів пролунало навіть здивоване «Зрада!».

– Відступати негайно! Так треба, – без вагань відповіли старшини.

Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив московських ратників, кіннота князя Пожарського, що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася до переслідувачів. Але тут трапилося негадане для московитів – тільки-но їхня частина переправилася на другий берег річки, як із засідки на них вдарив гетьманський резерв разом із кримськими татарами.

– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман. Спантеличеним московитам стало тяжко битися на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового духу не піднімало.

– Загатити річку! – новий гетьманський наказ. Важка царська кавалерія місила болото, безладно смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку, то в іншому, падали московити під козацькими шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один по одному підлітали гінці.

– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у полон!

– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.

Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу, бачив розвиток бою і в слушний момент полки Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до козаків.

А гінці з добрими новинами все прибували:

– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!

– Князь Пожарський в нас у полоні!

…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися з лещат і вернутися тим шляхом, яким прийшли на українську землю.

«Катастрофа Росії»… – відгукнулися на розгром під Конотопом європейські видання. І ніхто не співчував загарбникам – адже у виданнях, що виходили в Данцигу, писано:

«Ми щойно одержали з України радісну звістку, згідно з якою український гетьман Виговський кілька разів ущент розгромив московитів, причому захопив добру здобич і полон. Гетьман Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під ним гарматною кулею вбили коня».

Сумний похоронний подзвін розлився над Москвою, цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу і, важко вимовляючи кожне слово, сповістив люду про катастрофу Росії. І йому було б ще важче говорити, якби люди знали, що послала на смерть їхніх одноплемінників безмірна царська та боярська жадоба. Через багато років російський історик Соловйов, якого аж ніяк не можна звинуватити у симпатіях до українців, напише про розгром під Конотопом:

«Цвіт московської кінноти загинув за один день, і ніколи вже після того московський цар не матиме змоги вивести в поле такого блискучого війська».

Не зможе більше вийти в поле і сановитий князь Семен Пожарський. У козацькому полоні він поводився нахабно і брутально, мов у своїй вотчині з холопами. Врешті дійшло до того, що про хамство Пожарського доповіли гетьманові:

– Якщо ця нечема вам набридає, то знаєте, що зробити – віддайте татарам.

Пораду Виговського козаки виконали з радістю, князя передали союзникам. У намет хана його ввели із зав’язаними руками.

– Князь Пожарський? – перепитав Магмед Гірей рівним тоном, у якому лише злегка звучала проста чи радше буденна цікавість – недавній супротивник уже не становив для нього якогось особливого інтересу.

– Я не маю бажання представлятися кожному бусурманові, – крутнув головою Пожарський так, мов його пройняли дрижаки.

– Погано ви, князю, вчились у школі. І, певне, вас часто били лінійкою – та все по голові, – посміхнувся, зовсім не розсердившись хан. – Особливо низькі оцінки у вас були з етикету.

– Не тобі, остолопові, мене вчити, – щось крутило і під’юджувало Пожарського зсередини, аж волосся дибилося на потилиці.

– Мабуть, князь ще не стямився після розгрому, – все усміхався хан. – Князь не уявляє свого становища і не спам’ятався, де він тепер. Полон у козаків може видатися багатою гостиною…

– Пішов ти, бусурманське рило, матір твою… – закрутив розкішного з вихилясами матюка, на якого був неабияким мастаком.

Він справді досі, як у козацькому таборі, почувався самовпевнено, ніяк не міг розлучитися зі сподіванням, що його, царського улюбленця і першорядного сановника, відіб’ють московити або ж в крайньому разі викуплять.

– За довгий язик відповість короткий розум та нерозважлива голова, – не змінив свого тону, спокійного і дещо іронічного, хан. – Відрубати її негайно.

– Я… Ні… – лише встиг заїкнутися Пожарський, як свиснула шабля, і голова князя покотилася до ханових ніг.

– Заберіть… це, – відштовхнув той бридливо закривавлену голову, на якій ще востаннє смикалися повіки.

…Кілька століть поспіхом перегортали сторінки російські історики, слинячи пальці, сторінки про бої під Конотопом.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 764

Модифіковано : 26.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.