02.1881 р. До невідомої особи

Кличете мене, добродію, до себе на святкування рокови Тараса Григоровича. Радніший би прибути до Вас, побачитись з добрими знайомими, познайомитися з Вашою молодою громадою прихильників безсмертного талану, посумувати з Вами одним сумом за велику утрату, поболіти одним жалем, – та те діло, до котрого приставила мене сліпа доля, не пускає від себе. Не здивуйте, що чоловікові часом ради шматка хліба приходиться нехаяти кращими його бажаннями, вищими замірами, дорожчими сподіями.

Щоб чим-небудь виявити перед Вами свою прихильність до Вашого святкування, посилаю шматок своєї недавньої роботи, котра, сподіваюся, хоч, може, і не варта сама того, буде невеличкою ознакою і моєї прихильності, і мого бажання познайомитися з Вашою громадою. Коли самому не можна, засилаю до Вас свої діти, хай вони повідають, що на сей раз у нас з Вами і воля, і дума – єдина.

А поки що мені хочеться ще і окремне побалакати з Вами.

Нам довелося жити в лихий час. Всі бачать і всі добре знають, що це за час, – далекі пустинні Сибірі, неблизькі місця півночні відають, як у їх гине немало молодого завзяття, де скніє часом і талан, і розум, наш цвіт, наш первоцвіт. Наша надія пропадає там. Одна сліпа кара, чи є, чи нема за що, ходить кругом нас і то там, то там вириває по одному. Що в такі часи робити? Куди не глянемо ми, куди не кинемося, всюду і холодно, і пусто… Не дарма так багато молодого народу на себе руки накладає. А в нашій російській пресі тільки в послідній час проривається то там, то там великий на те жаль, гірка скорбота. Чи давно було і того не чутно? Чи давно тільки один гіркий регіт талановитого сатирика роздавався серед лукавого хихикання охранителів, неначе заводи сови серед глухого лісу у глупу північ?.. На наших очах це все було, ми самі все те чули, а інші і на собі гаразд довідалися. Та не можна сказати і того, що цього вже більше не буде, що воно минуло. Лихий час!

Оже який не лихий він, а все з широкого історичного погляду каже про справжнє життя, про те, якщо два нерідні напрямки зійшлися і борються, валандаються, хто кого переможе? Та стривайте лиш: чи це змагання – наше змагання, чи погнічених діло – наше діло, їх завіти – наші завіти? Не можна сказати, щоб воно було нам і не рідне – коли наше браття стражде і гине, а було б кам’яне наше серце, коли б не боліло. Уп’ять же, живемо ми в одному часі, в одному царстві, одними законами правимося, – все те, чіпаючи других, нас чіпає, і бажання кращої переміни – наше давнє бажання. А проте, на мою думку, все воно не наше головне діло. Те змагання – змагання іншого строю життя, іншого розвою, іншої віри…

Щоб не було помилки, гляньмо ми, в яких різних і не однакових постановах стоїть їх діло і наше діло. Я не буду триматись ні економічних, ні політичних сторон, – раніше я сказав, що ми живемо в однім царстві, під одними законами – і між нами нема різнації. Я візьму другі постанови, постанови цивілізації, культури. Почнемо з мови, почнемо з язика, так як народна мова – душа народна, це йому найдорожча могила, куди найвиразніші вимовки наймиліших бажань, надій, радості й горя назносила людська помка, і з його, з сього живого склепу, бере він дороге добро по потребі розвою своєї малої дітвори. Це перший плуг, котрим кучерявий розвій повинен пройтись по рідній ниві, коли він справжньо бажає їй добра.

У яких же постановах стоїть цей головний фактор нашого діла? Лихо нам, та ще й не мале. Він не тільки лічиться за нижче щось, мужиче, потрібне для села і дому; він приймається як ворог, котрому його супротивник не дає вгору глянути. Дійшлося до того, що не [нрзб.] народна пісня не може бути виголошена з кону, ні одна п’єса не може бути поставлена в театрі, кращі ноти повинні друкуватися без слів пісні, учені вчинки, переклади з других мов зовсім заборонені, а самостайні твори… для їх вигадано разом дві цензури, – що не доріже червоним карандашем свій цензор, те вичеркне ще червонішим чорнилом головний уряд. Після таких у різок, де тільки нічого живого не зостанеться, а кісточок часом багато недостане. Отаке!

І це все робиться не над чим другим, як над мужичим живим словом, як над діалектом, різновидностю одного й того ж язика… Нащо? Чого ж хотять від нас? Щоб ми забули свою мову? А з нею позбули і ту головнішу окремність, якою люди різняться від других людей? Не одежею ж справді різниться француз від німця, хоч, певне, і в одежі є різниця. Кажуть, нащо нам плодити таких багато нижчих мов, коли і без того на світі немало головних. Я скажу з другими, це б краще було, коли б усі люди зразу забалакали однією мовою.

Оже моє серце не зраділо б тому. Це б було ознакою пропажі усяких окремностей, усього дорогого і наилюбішого мені, моєму розумові, моєму серцеві. Це б був би один розум, одно серце, одно бажання, а не сотні тисяч, з котрих і складається той квітучий пучок, що зовуть життям. Вам любі на муштрі москалі, витягнені ув одну лаву, як струни, одіті в одні каптани, в одні чоботи, шапки?.. Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б’ється кожна часточка сії машини, кожне серце кожного москаля?..

Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою. Кому люба така муштра, хай любується нею, мені ж любий той рукомовний лемент, яким оголошується наша земля, як любі нам гори й долини, ліси й перелоги, а не любі зовсім б[и] були ліси та ліси або перелоги та перелоги. До сього я думаю, що поти буде жити наша земля з u окремними поясами, з н холодом і теплом, доти будуть жити і людські мови, так як вони є голосовий вираз природних окремностей людських і того саморозвою, і бажання, щоб усі заговорили однією мовою, – марне бажання!

Коли ми з сії постанови глянемо на їх діло і наше діло, то усякому видно стане, яка велика різниця між ними і нами. Там змагання культури з культурою, тут – за культуру; там бажання постанови своїх ідей, своїх поглядів на ту або другу яву громадського життя – тут змагання за саме життя, за право на його. Дехто скаже: то це нам поступатися назад, починати заново те саме, що давно нашими батьками пережите? Ні, це не ступінь назад, а ступінь вперед. Хіба бажання завести у гурт цивілізації і освіти цілий окремний народ буде ступнем назад? Життя не стоїть, [нрзб.] з часу на час шириться, – на підставі цих-то провідних ідей доводиться вести уперед народ, а не на тих, котрі царювали у 15 – 16 віці. Як би там хто не хотів, а ці ідеї обізвуться у великому значному і незначному ділі, вони заставлять робити так, як се можна робити у 19 віці, а не так, як робилось у 16.

Яке ж після сього найголовніше і найперше діло у нашій трудній роботі? Хто скаже, з чого його починати і як починати? Я не ставлю ніяких перепон тому, хто почне що-небудь робити. Хоть що-небудь, аби не нічого. Хто любить свій народ, хто бажає йому добра, той певне знатиме, за що узятись і як узятись, аби найбільше принести йому того добра. Коли нас буде велика купа, коли наших народолюбців будемо лічити не по пальцях, а сотнями тисяч, – доти усяке упорядкування роботи буде тільки поміхою в роботі. Кожному саме серце і уміння скаже, куди йому притиснутися. Головне: більш діла, справжнього діла, охоти роботи чи самої роботи, а не пустодзвонного краснобайства.

Уп’ять же, повертаючись назад, поглядаючи на прошле народів, на його історію, ми бачимо в цьому вільнолюбивому потоці, що мова, слово займало, глядіть лиш, чи не перше місце. З появою великого літературного (я не ділю ученої літератури од усякої другої) талану тільки починається те, що зовуть наші близькі сусіди "народным самосознанием", тільки з того часу глухі чули, а незрячі бачили, що народився новий Христос. Так було і у других, так і у нас.

Котляревський перший по талану завів у літературну мову наше проста слово. Як перший ступінь дитини, і ступінь Котляревського був не твердою поступою доспілого мужа, а тільки ознакою, що в народі почалось глухе самосознаніє, котре просилося на світ божий. За Котляревським пішов Квітка. Справжня його любов до народу зразу поставила діло на його певний шлях. У кожному творі сього майстра слова уже не чується глухого реготу над мужичою мовою, який чується у Котляревського, не видно уже варнякання.

Та й Котляревський, і Квітка були першими і одинокими збройниками у цьому новому ділі. Той, кого ми зібралися сьогодні святкувати роковини його смерті, сей тільки умів звичайною рукою узятися за діло і повести так, як до його ще ніхто не вів. Його просте та щире слово обізвалося у кожнім серці, його ідеї, котрі чуються у кожному і невеличкому творі, зразу заполонили до його тисячі прихильників. З його уже починається те, що в послідні часи зоветься українофільством. Не моїм слабим рукам, не моїй неумілості викладати перед вами про цей напрямок. Хай візьмуться за се діло уміючі руки, більше знаючі голови. А я, як щирий прихильник високого талану, попрошу у вас уваги послухати на вічну пам’ять того, хто ніколи не вмре, сей невеличкий шматочок моєї недавньої роботи.

Примітки

Друкується вперше за чорновим автографом (ф. 5, № 397). Датується орієнтовно за змістом.

… не пускає від себе. – Далі викреслено:

«Я не скажу, щоб се діло було важне або високе, ради котрого варт замінити ним таке свято, як Ваше, – ні, його і врівень становити з тим святом не можна, до того самого мені воно остогидло, осточортіло, а все ж мене держить біля себе, не пускає. Найнявся, каже наш народ, – продався. Прихиляючись до Вашої затії і серцем і душею, я сподіваюся, що товариство Ваше вибачить мені мій неприїзд, коли Ви їм скаже[те], що я служу і завжди послідні дні кожного місяця моя робота приковує мене до міста».

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 349 – 353.