Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

6

Марко Вовчок

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела доріженька! Де глянути – усе цвіте й пахне, про що здумати – усе любо, та мило, та ясно!.. Як тепер усе добре: і згадувать колишні напасті й лихо, і забігти мислонькою уперед, у пришлість одрадісну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупі, як господарюватимуть разом.

– Будемо жити самі двойко, – каже козачка, – авжеж у нас нікого нема!

І дві пароньки найщасливших очей ізглянулися із собою.

Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку – вона змінилася на лиці й промовила:

– А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькі?..

Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голівкою припасти. І, наплакавшися ревними сльозами, козачка піднесла голівку і знов промовила:

– Ніколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер! Як то їх бог милує, Михайло коханий, га? – спитала вона й дожидала козакового одвіту. – Як їх бог милує?

Почалася в їх тоді мова про братів, і всякі здання, помисли й надії усякі певні уявилися… І в пришлості палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньці, як жадалося її сердечку. А козак на все согласний і на все довольний.

У такій мові вони невважливо їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, – оглянулися вони й забачили темні гаї з усіх боків, сонечко, що за їх заходило, і управо якийсь хуторець.

– Та ми се з шляху зблудилися, Галю! – каже козак, всміхаючись. – От тобі маєш! Дивись після того в яснії оченята, так і дорогу прогледиш!..

Яснії оченята одказали йому таким поглядом, що він знову забув про дорогу.

– А он дорога попереду, – каже Галя, показуючи вперед.

Упереді лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з’їхали, попали, самі не знали, коли й як.

– Шлях є, та кудою він провадить? – каже козак. – Треба під’їхати до хуторця й поспитатись.

І козак, відрікаючись наперед дивитися в яснії оченята, звернув волів до хуторця.

Се був маленький, вбогенький хуторець. Усюди, де тільки можна по землі, заріс він червоним маком пломенистим; мак поспіль вкрив городи коло кожнісінької хатки, снопчиками та жмутками ріс при дорозі; то забиравсь на дашок одною квіткою пишною, то цілою сімейкою: то наче габою внизував округи дашок, перериваючись де-не-де, як порване коралеве намисто, і здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огню.

– О, який мак! – покрикнула Галя. – Що ж за пишнії маки. Я собі насію такого!

Під’їхавши до першої хуторянської хатки з краю, вони стріли молодицю з дитиною на руках і поспитали, де шлях у Глибове.

– Не знаю, такого села нема, – одказала молодиця.

– А які ж коло вас села? – спитався козак.

– Хрумово, Іваньково, Кривушино…

– А далеко Кривушино?

– О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верствів.

– А як туди проїхати?

– Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потім… Та тільки, що сей шлях тепереньки небезпечний.

– Чому?

– Та чутно – розбивають тепер і ріжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! – спиняла вона дитину, що тягнулась до волів, – ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбійників…

Та дитина, мабуть, була смілого одважного козацького роду, – вона, тільки почувши сеє, засміялася і вхопила вола за роги.

– Малий козак, та смілий, – каже Михайло.

Мати глянула на малого смілого й усміхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрічалося, що вбачалося, приповняло та прибільшало щастячка й радощів, – Галине сердечко до всіх озивалося.

– То прощавайте, спасибі вам! – каже Михайло молодиці. – Прощавай, козаче, та рости, – каже до дитини.

– Рости, любенький, рости! – промовля Галя.

– Спасибі, щаслива дорога! – одказувала молодиця. – Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотів вклонитися й угорно драв голівку увишень, як мати нахиляла.

– Бачте, який! – каже молодиця, сміючися. І Михайло, і Галя одказали їй усміхом.

– Так се шлях у Хрумово? – спитав ще раз Михайло.

– Сей, сей самий. Тільки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

– А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! – одказує Михайло. – Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всміхи, ще вклони й пожадання добрі – і от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, і млин не шумить, і їдуть вони гаєм, то спускаючись к Дніпру, чуючи його прохолоду, то знов піднімаючись високо й прислухаючи тільки плески та леління хвилі Дніпрової.


Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 396 – 398.