Простір і час світу стародавніх майя

Віктор Талах

Відстані та краєвиди

Світ стародавніх майя був невеликим у просторі. Це випливало з обмеженої можливості підтримувати регулярні зв’язки на велику відстань. Адже єдиним доступним транспортним рушієм була мускульна сила людини. Цікаві розрахунки американських дослідників Вільяма Сандерса та Роберта Сентлі показують, що транспортування вантажів носильниками по суходолу доцільне на відстань до 150 кілометрів, під час довшої путі “транспортний засіб” споживає харчування, що складає більше половини максимально можливої ваги вантажу (при цьому подорож займає п’ять днів). Ну а відстань понад 300 кілометрів сушею була практично недоступною [1]. Саме такою відстанню імовірно обмежувалося “земне коло” стародавніх індіанців. Простір світу розширювали водяні шляхи сполучення, проте можливості відомих майя суден також були досить невеликими, і далі західного узбережжя Куби їхні сліди невідомі.

Джерела колоніальної доби дозволяють зробити висновок, що щільність населення на північному Юкатані напередодні Конкісти складала близько 15 чоловік на 1 квадратний кілометр. Щоправда, це була доба занепаду і століттям раніше вона могла бути вдвічі більшою [2]. В південніших і більш вологих областях гватемальського Петену найбільша щільність населення, що займається традиційним землеробством, у 1950-1960-х роках складала 60-80 чоловік на 1 квадратний кілометр [3] (верхня межа приблизно дорівнює густоті населення в сучасній Україні). Якщо прийняти такі значення для Класичної доби, максимальна чисельність майя в Центральній області могла досягати 9 мільйонів чоловік, а на Юкатані – 3,5 – 4 млн. чоловік. Для доколумбової Америки це надзвичайно висока цифра [4].

Слід мати на увазі, що населення було розподілено украй нерівномірно. У такому, наприклад, місті як Тік’аль, на площі трохи більше 120 квадратних кілометрів мешкали 45 – 60 тисяч чоловік [5]. Максимальне населення Копана складало близько 20 тисяч чоловік [6], Калакмуля – до 60 тисяч [7]. Щільно заселені були області Центрального Петену: рештки залишених стародавніх поселень зустрічаються в них через кожні 15 – 20 кілометрів. У той же час великі простори між населеними пунктами займали – у південних областях вологий тропічний ліс, сельва, а на центральному і північному Юкатані – густі чагарники; й те, й те – природне оточення, мало сприятливе для людини.

Ось як польський мандрівник Мацей Кучинський описує “сельву лакандонів” у Чіапасі:

“… Важко собі уявити більш непролазний ліс… Людину з усіх боків тіснить щільна та пружна жива тканина. Ця тканина під ударами мачете не розривалась, а лише трохи розсувалася, як краї рани на живому тілі. Основою цієї тканини служили корені, що звисали з гілок до самої землі, натягнуті, мов дроти, в які вплелися ліани і вросли чагарники. Невеличкі просвіти, які деінде залишалися, були заповнені листям пальм і всюдисущими ліанами. А під ногами – багнюка й купи гнилого листя…

Дерева різної висоти утворюють в сельві три чітко відмінні яруси. В нижньому… дерева досягають двадцяти метрів заввишки, утворюючи непролазні нетрі з характерним гнилісним запахом, куди ледь проникають промені світла. Це щільно збита маса дерев, мертвих стеблин, висохлих і напівзотлілих стовбурів…

Другий ярус утворюють дерева до сорока метрів заввишки. Їхні крони пробиваються до світла. Це – залитий променями дах джунглів.

Верхівки наймогутніших дерев, що сягають вісімдесяти метрів заввишки, утворюють третій ярус. Ці дерева ростуть на деякому віддаленні одне від одного. Тут вільно літають і будують гнізда мешканці повітря – птахи…

В сельві є повноводні ріки, бездонні провалини, величезні озера, невеликі долини і широкі рівнини, пагорби та улоговини. Температура повітря досягає сорока градусів. В такому кліматі ростуть велетенські дерева із стовбурами до семи метрів у діаметрі. Приблизно семи метрів досягає подекуди й шар рослинних решток на грунті…” [8].

А це – враження, які чіапаський тропічний ліс залишив у іншого мешканця Центральної Європи, чеха Норберта Фрида:

“На тридцять-сорок метрів над нашими головами возносився зелений дах джунглів. Там було світло, грали відблиски сонця, іноді проносилися зграї мавп, пролітали птахи, коротше кажучи, там, угорі, були житлові поверхи тропічного лісу. Внизу, де протовплювалися ми, був вічний вологий півморок, якийсь захаращений льох, вистелений чорним зогнилим листям. Все навколо… здавалося хворобливим, виснаженим, змученим. Дерева губилися в обіймах зелених паразитів…

Я не зустрів… жодного добре розвинутого листа, всі вони були погризені, укриті комахами чи обвиті іншими рослинами…У справжніх джунглях один пожирає іншого, але робить це найчастіше дуже повільно, ледь помітно, причому того, хто пожирає, у той саме час пожирає хтось третій. Смерть не біжить, а повзе, і повзе не швидше, аніж життя” [9].

М.Кучинський додає:

“… Я гадав, що життя людини в сельві цілком, без залишку заповнена тяжкою виснажливою працею від світанку до присмерків… в дійсності праця поглинає лише половину життя. Інша його половина – смуга вимушеної бездіяльності, коли не залишається нічого іншого, як вдивлятися в дощову пелену” [10].

Слід, щоправда, зазначити, що описаний тут дощовий тропічний ліс займає лише східну та південно-західну частини основної області проживання класичних майя. Клімат Центрального Петену, особливо його північної частини, є менш вологим, річна кількість опадів складає 1700 – 2200 мм (приблизно стільки ж випадає в нас у Карпатах), в окремі роки у сухий сезон річки тут пересихають, а дерева скидають листя. Ще посушливішим є центральний та північний Юкатан, який замість тропічного лісу укривають чагарникові хащі, що на крайній півночі півострова переходять у савану. Взагалі, природні умови країни майя є дуже різноманітними. Той же М.Кучинський знайшов у Чіапасі пальмові гаї, де “грунт був менш вологим і росли лише пальми”, савану, в якій “погляд досягав обрію, ковзав, ні на чому не затримуючись, по оксамиту трави і купам чагарників, над гаями, здалека схожими на березові, і заростями рослин, схожими на рокитник,” та заплавні ділянки, в яких “ліс… був схожий на старий парк у смузі помірного клімату” [11]. Пагористі місцевості укривають сосняк і діброви, що нагадали Н.Фриду околиці Праги.

Щільний, смарагдово-зелений навіть у розпал сезону посухи рослинний покрив Тумбальських гір навколо Паленке дуже відрізняється від гірської долини Окосінго, природа якої, з хвойними деревами та дібровами, нагадує гірський Крим. Непролазні хащі з деревами до шістдесяти метрів заввишки на середній Усумасінті зовсім не схожі на ліси басейну Ель-Мірадора, де більшість дерев – невисокі, тонкі, у посушливу пору року скидають листя, утворюючи товстий, укритий білим пилом килим.

Поселення

Земну поверхню, на якій живуть люди, стародавні майя називали kab’. Вона вважалася семишаровою, як її уособлення виступає такий собі Вук Чек’наль, “Семиногий”.

Це ж слово kab’ означало “країна”. У значенні “поселення” вживалися вирази ch’een, “колодязь” чи “печера з водоймою”, а також chan ch’een, “горішня печера” або kab’ ch’een, “долішня печера” (різниця у значенні цих термінів не дуже зрозуміла) [12].

У написах майя зустрічається чимало назв окремих міст і місцевостей, які у наш час прийнято позначати назвами, що склалися з колоніальної доби або були штучно створені дослідниками. Виявляється, що сучасне Паленке називалося у давнину Лакам Ха, “Велика Вода”, Калакмуль – Хуште Туун, “Три Камені“, а його центральна частина – Чіік Нааб, “Озеро Коаті”, Тікаль – Мутуль, “Місце Віщого Птаха”, Тоніна – Попо, П’єдрас-Неграс – Мук’іхтуун, “Кам’яні Пазурі”, а його область – Йокіб, “Каньйон”, “Ущелина”, Наранхо – Вак Каб , “Шість Земель”, Уканаль – К’ан Віц, “Жовті Пагорби”, Агватека – “К’ініч Па Віц”, “Сонцевидий Пагорб-Стіна”, Комалькалько – Петен-Ті, «Острів на Узбережжі», Караколь – Хуш Віц, “Три Пагорби”, Копан чи його область мав імовірно назву Вінтік або Хуш Вінтік.

Цікаво, що деякі топоніми, зазначені в ієрогліфічних текстах, збереглися до цього часу. Так, місто, руїни якого знаходяться на березі сучасного озера Йашха, в стародавніх написах таж називається Йаша, “Зелена Вода”. Місто на Юкатані, рештки якого досі називаються Коба, в ієрогліфічних записах позначаються саме так – Коба. У центральному Петені зустрічається декілька географічних назв з елементом “іца” – озеро Петен-Іца, городище Іцан, і в ієрогліфічних написах з цього регіону згадується якась місцевість Іца. Індіанське поселення, на місці якого розташувалася столиця сучасного мексиканського штату Юкатан Меріда, називалось у XVI столітті Тіхо або Ічкантіхо. Виявилося, що за пізньокласичної доби цю назву мав розташований у 20 кілометрах північніше величезний Ц’ібільчальтун.

В майяських містах суперечливо поєднувалися ретельно розплановані прямокутні площі з храмами та палацами та житлові квартали, що являли собою хаотичні скупчення осель і громадських будівель, які зазвичай тягнулися на багато кілометрів від головного міського ядра, непомітно зливаючись із навколишніми поселеннями. З більше ніж сотні відомих зараз класичних міст майя прямі вулиці знайдено лише у двох: Караколі та Йашха. Американський археолог М.Д.Ко зазначає: “Не може бути нічого більш чужого для майяського центру, ніж план у вигляді прямокутної сітки, відомий в містах центральної Мексики, таких як Теотіуакан” [13].

Стародавні майя виділяли місця, що мали з їхньої точки зору особливу святість і значущість: саме так можна пояснити звичай будувати нові споруди не поряд із старими, а над ними, на тому ж місці, так що деякі індіанські піраміди та палаці нагадують капусту чи “матрьошку”. Скажімо, храмово-палацовий комплекс А-V у Вашактуні протягом свого існування перебудовувався щонайменше вісім разів.

З точки зору американського дослідника Девіда Фрейделя архітектурні ансамблі площ найбільших міст майя – Вашактуна, Тік’аля, Паленке, Копана – символічно відтворювали центр світу у момент його створення:

“… Площі мерехтять схованою гладдю Первісного моря, сходи спускаються з вершин Гір Творення, відзначаючи шляхи між світами… У будь-якому випадку ми знаходимо очевидне прагнення визначити центр світу і закріпити його в особливу мить його творення…” [14].

Окремі ритуальні будівлі подекуди також розглядались як відтворення космічних об’єктів. Наприклад, коридори, що перехрещуються всередині копанського “Храму 11” мали пишну назву Okte Sak Xay tu Pam Chan , “ Біле Перехрестя біля Стовбура у Глибині Небес”.

Небеса

Земля, світ людей, в уявленнях центральноамериканських індіанців була розташована між декількома шарами неба і декількома шарами підземного світу.

Небесні шари стародавні майя вважали створеними з якогось твердого матеріалу: у сцені на одній з ваз на “небесній твердні”, зображеній у вигляді особливої лінії символів, так званої “небесної смуги”, розташувалися вісім богів, два яких через отвір у поверхні небес втягують туди пишногруду жінку, імовірно, жертву. Під небесами відбувається церемонія за участю ще восьми жінок, три старі жерці підносять вишиті плащі богові Сонця, що сидить на троні.

Ацтеки, космологічні уявлення яких відомі більш докладно, нараховували тринадцять небес і дев’ять підземних світів. Повідомлення щодо поглядів майя є суперечливими. З одного боку, згідно з етнографічними спостереженнями початку ХХ століття майя Юкатану вважали, що небеса складаються з семи шарів. Однак це може бути результатом християнського впливу. Записані етнографами погляди цоцілів із поселення Сінанкатан намагаються примирити ідею про сім і про тринадцять небес: небесних ярусів сім, але Сонце протягом дня робить по них тринадцять кроків – шість угору, один на найвищому сьомому небі й шість униз. З іншого боку, в записаному за ранньоколоніальних часів тексті “Боротьба богів” згадується “тринадцятий шар небес”, у Дрезденському рукопису фігурують господарі десятого і тринадцятого неба. Отож, стародавні майя нараховували все ж таки тринадцять розташованих одне над одним небес.

На думку Ю.В. Кнорозова це число пов’язане з числом зодіакальних сузір’їв, які майя виділили у смузі неба, де рухаються Сонце, Місяць і планети. При цьому в якості відрізків, на які поділили річний рух Сонця серед зірок, було використано не синодичний період Місяця (час між двома молодиками), що дорівнює 29,5 добам (найближча до тривалості сонячного року ціла кількість місяців – 12: 29,5 х 12 = 354), а його сидеричний період (час між поверненням Місяця до тієї ж точки зоряного неба – 27,32 доби), округлений для кращого узгодження з сонячним роком до 28 діб (найближча до тривалості сонячного року кількість цілих періодів – 13: 28 х 13 = 364). Звідси і взявся поділ річного сонячного шляху на тринадцять частин. Перелік таких сузір’їв наведено у Паризькому рукопису, на одній з розписних ваз Класичного періоду та (частково) на рельєфах з так званого “Жіночого монастиря” в Чіч’еен-Іца.

На основі цих даних численними дослідниками зроблено спроби реконструювати зодіакальну смугу, як її уявляли стародавні майя.

“Зодіак” майя [15]

Крім “зодіакальних” сузір’їв у майя Юкатану відомі також назви Плеяд (Волосожар) – Цаб, “Брязкало Гримучого Змія” (Плеяди розташовані у сузір’ї Тельця, що його майя розглядали як Гримучого Змія), Малої Ведмедиці – Чімаль Ек’, “Зоряний Щит”, а також двох найбільших зірок сузір’я Близнят, Кастора і Поллукса, які виділялися в окреме сузір’я Мехен Ек’, “Зорі-Сини”. Полярна Зоря мала імена Шаман Ек’, “Північна Зоря” або Ах Чікум Ек’, “Дороговказна Зоря”; зорі навколо неї (імовірно європейські сузір’я Дракона і Цефея) називалися Йах Бак’уль Пач Шаман, “Ті, що охоплюють ззаду північ” або Йах Кутіль (переклад неясний).

Американські дослідники Денніс і Барбара Тедлок висловили думку, що кіче розглядали Велику Ведмедицю як Вукуб-Какіша, міфічного злого птаха-велетня. Чумацький Шлях індіанці називали Ах Пооу, “Підліток”, Тамкас, “Середина” (так саме називався й вид змій з плямистою шкірою), Кушаан Сум, “Жива Мотузка” або Сум Кі, “Мотузка з волокон агави” [19]. В різних джерелах згадуються зорі чи сузір’я Улюм, “Індик”, Йаш Кок Ах Мут, “Зелена Черепаха – Віщий Птах”, Ах Поісба Хаб, “Та, що ділить рік навпіл”, якомусь небесному об’єкту (зорі, сузір’ю чи планеті) імовірно відповідає відомий з Дрезденського рукопису Цуль Кан, “Небесний Пес”, але їх ототожнення з явищами нашого неба не виявляється можливим.

Природно, що серед небесних тіл особливу увагу індіанців привертало Сонце (його називали k’in; це ж слово означає “день”, “свято”). Майя добре вивчили небесний рух денного світила і орієнтували згідно з ним деякі архітектурні споруди. Наприклад, три храми групи Е в Вашактуні (ЕІ, ЕІІ і ЕІІІ) розташовані таким чином, що над середнім Сонце сходило у дні рівнодень, а над крайніми – у дні сонцестоянь. Подібним чином зорієнтовано комплекси з трьох храмів або трьох стел (вертикально поставлених різьблених кам’яних стовпів) ще у півтора десятках стародавніх міст майя. На схід Сонця у зимове сонцестояння зорієнтовано вхід у Храм Хреста (таким чином сонячні промені проникали до нього лише в цей час) та середину гребеня Храму Написів у Паленке. На точки сходів Сонця у рівнодення і літнє сонцестояння спрямовані віконні отвори чудернацької куполоподібної споруди, схожої на сучасну обсерваторію, так званого “Караколя” (“Равлика”) в Чіч’еен-Іца.

Якщо справедливе припущення американця Джона Тіпла, що записана на “Монументі G” з Кірігуа дата, яка відповідає 8 серпня 785 року, вказує день, коли Сонце сходило у саме тій точці обрію і піднімалося над ним саме на ту висоту, що й на початку поточної ери майя, слід зазначити, що індіанці визначили такий день, а відтак, тривалість періоду видимого річного руху Сонця, напрочуд точно – помилка складає всього дві доби або 0,00014 відсотка загального часу [20].

Стародавні майя уважно стежили також за Місяцем (в ієрогліфічних текстах він називається Uh). Його господаркою була жінка, яка тримає на руках кроля (у плямах на Місяці майя, як й інші центральноамериканські індіанці, бачили фігуру цієї тварини).

Щоправда, не до кінця зрозуміло, чи ототожнювалася місячна богиня Іш Ух Ахав, Місячна Владарка, з місячним диском як небесним явищем, чи все ж таки останній важався окремою сутністю.

Виключно точний розрахунок дат нових місяців міститься у Дрезденському рукопису (наведені в ньому календарні записи свідчать, що таблицю було складено наприкінці VIII століття). Згідно з ним протягом 11 960 діб мали місце 405 молодиків [21]. Фактично 405 молодих місяців відбуваються протягом 11959,888 діб, таким чином помилка в одну добу при визначенні дати нового місяця мала місце лише через дев’ять таких циклів, тобто через 292 роки. [22]. Схожа за загальним підходом, хоч і відмінна в деталях таблиця місячних півріч була знайдена в 2012 році на розписному мурі так званої “Структури 10К-2” у Шультуні (Східний Петен), побудованої близько 814 року [23]. В ній 162 місяці дорівнюють 4784 добам, що еквівалентно 11960: 405 = 28.53086. Отже, в Шультуні використано той саме базовий розрахунковий період для визначення нових місяців, що й у Дрезденському рукопису.

Крім того, місячна таблиця Дрезденського рукопису дозволяла визначати дні, коли були можливі затемнення Місяця та Сонця [24]. Для періоду між травнем 690 року та березнем 852 року всі дати таблиці, які можна тлумачити як пов’язані із затемненнями, відповідають сонячним затемненням, хоча лише 14 з 50 цих затемнень були видимі в регіоні майя. Стосовно місячних затемнень, то у 23 випадках з 50 табличні дати, що їх можна розглядати як вказівки на них, дійсно відповідають датам затемнень Місяця, і з них 14 були видимі в Мезоамериці [25].

Серед інших світил виключну увагу стародавні майя приділяли Венері. Вони знали, що Ранкова і Вечірня Зорі – одне й те ж небесне тіло, яке називали Чак Ек’ чи Нох Ек’, “Велика Зоря”, Шуш Ек’, “Зоря-Оса”, Ах Ахсах Каб, “Та, що пробуджує Землю”. Як і на Сонце, на Венеру зорієнтовано деякі архітектурні споруди. Скажімо, довге і вузьке вікно у Храмі 22 в Копані зроблено таким чином, що Ранкова Зоря у VIII столітті з’являлася в ньому під час свого найбільшого віддалення на північ від точки сходу Сонця (так званої східної елонгації); на таку ж точку вказує вісь головного вівтаря згаданого вже “Караколя” в Чіч’еен-Іца.

У Дрезденському рукопису та в Рукопису Грольє («Майяський кодекс із Мехіко») наведено вишукано розраховану таблицю видимого небесного руху Венери [26].

Її основою є цикл з п’яти “років Великої Зорі”, що дорівнює 2920 добам, та період із тринадцяти таких циклів, тривалістю 37960 діб. Крім того, в таблиці містяться корекції, пов’язані з тим, що 65 дійсних синодичних періодів Венери дорівнюють 37954,8 доби. З їхнім урахуванням між 240 сходами цієї планети у променях ранкового Сонця минуло 140140 діб. У дійсності цей час складає 140140,8 доби, отже, помилка в 1 добу наставала б лише через 478 років. Щоправда, з початкових дат 37960-добових періодів, наведених в таблиці, дати, що містяться на її початку і відповідають VII – IX століттям н. е., не збігаються з дійсними астрономічними явищами. Близька відповідність між датами таблиці з Дрезденського рукопису та фактичними геліакічними сходами Ранкової Зорі спостерігаються для X – XIII століть.

Ймовірно таблицю було складено у Х чи ХІ столітті, але розраховано назад до VII століття.

Предметом спостережень індіанських мудреців був також Марс. Майя ототожнювали його з тапіром (велика тропічна тварина з хоботом) чи з пекарі. У Дрезденському рукопису двічі наведено розрахункові таблиці, засновані на інтервалі у 780 діб, близькому до середньої тривалості часу між появами Марса на небі після невидимості (779,93 доби). Однак встановити зв’язок зазначених у цих таблицях дат з реальними небесними явищами не вдалося (скласти таблицю руху Марса взагалі дуже важко, оскільки фактичні періоди часу між видимими першими сходами дуже відрізняються від середнього значення). Досить ймовірно, що в таблицях, пов’язаних із Марсом, зазначено не дати певних астрономічних явищ із точністю до однієї доби, а певні 78-ми добові інтервали, в які Марс з’являвся після часу невидимості, або в які він починав зворотній рух [27].

Барвисту картину нічного неба, як його уявляли собі стародавні майя, ми можемо побачити на вазі із Американського Музею Природничої Історії.

У просторі небес простягнувся величезний змій, плямистий і бородатий – Чумацький Шлях. На його тілі спалахують язички полум’я, на спині – Місячна Богиня із кролем у руці, в утворених ним звивах – Москіт зі знаком “темрява”, символ світових вод, символ земної поверхні, з пащеки виходить голова фантастичної істоти Міін, а під щелепою останнього – кільце із написом k’inich, “сонцевидий” (одне з імен Бога Сонця). Велетенський змій з’являється із ступінчастої споруди, утвореної тілом двоголової рептилії – символу земної поверхні та підземного світу. З центра цієї споруди разом із тілом змія здіймається голова небесного ящера. Під мордою змія крокує напівлюдина – напіволень, і трубить у велику мушлю. Це мабуть символ зодіакального сузір’я Оленя; у такому разі малюнок репрезентує небо дня зимового сонцестояння. Між мордою і хвостом зоряного змія – дерево, на яке забираються три людиноподібні істоти (міф про людей, які влізли на дерево і перетворилися на мавп, широко відомий у народів майя).

Світові дерева

Небозвід тримався на п’яти різнокольорових світових деревах, які постали після всесвітнього потопу по сторонах світу та в його центрі, як про це каже текст із книжок “Чілам Балам”:

Тоді встали чотири боги, чотири Бакаби.

Це вони зруйнували світ, коли відбувся потоп.

Ці Бакаби встановили дерева.

Тоді здійнялося Червоне Дерево Сейби [28],

цей небесний стовп, цей знак руйнування світу,

на котре сів жовтий самець вивільги.

Тоді встало Біле Дерево Сейби на півночі,

те, на яке сів білий птах сенсонтле,

тоді встав небесний стовп, знак руйнування світу,

це Біле Дерево Сейби, яке тоді встало.

Тоді встало Чорне Дерево Сейби на заході землі,

знак руйнування світу.

На це Чорне Дерево Сейби сів чорногрудий птах піцой.

Помістилося Жовте Дерево Сейби на півдні,

знак руйнування світу, на який сів жовтогрудий птах піцой,

на якому вмістився самець жовтої вивільги,

на який сів жовтий віщий птах ойал.

Тоді помістилося Зелене Дерево Сейби

у центрі землі на згадку про зруйнування світу [29].

П’ять світових дерев, на верхівках яких сидять космічні птахи та перед якими приносять жертви та здійснюють кровопускання персонажі в одязі правителів, зображено на архаїчних розписах із Сан-Бартоло [30].

У класичних написах ці дерева іноді мають назву lem te’, “жадеїтове / сяюче дерево”. Кольори дерев: червоний на сході, жовтий на півдні, чорний на заході і білий на півночі – були тісно пов’язані з відповідними сторонами світу. Походження цієї кольорової символіки досить прозоре: червоне – колір світанку, чорне – вечірніх сутінок, жовте – полуденного Сонця. Цікаво, що північ має білий колір – вочевидь, колір снігу. Однак у місцях історичного мешкання майя на півночі, в теплих водах Мексиканської затоки, ніякого снігу не буває (сніг майя могли іноді зустрічати якраз на півдні, на вершинах гватемальських Кордильєр). Отже, кольорова символіка сторін світу склалася ще в предків майя, які жили в північній Каліфорнії та Орегоні, де сніг і мороз приходять із півночі.

Індіанці вважали, що під центральним, зеленим світовим деревом (його називали також Йаш Чеель Каб, “Перше Дерево Світу”) була розташована прабатьківщина людства і жила першолюдина Ш-Аном або Аном, який харчувався його плодами. У тому ж місці знаходився індіанський рай, про який Д. де Ланда пише:

“Про це майбутнє [загробне] життя вони кажуть, що воно поділяється на добре і погане…, на тяжке і сповнене відпочинку… відпочинок, якого вони… мали досягти, якщо були добрими – це потрапити у певне приємне місце, де ніщо не завдає шкоди, і де достаток їжі і питва великої солодкості, і дерево, що вони його називають Йашче, дуже розлоге і з великою тінню, під гілками якого і в затінку вони завжди відпочивають і насолоджуються” [31].

Цей рай під деревом репрезентовано на знаменитому рельєфі з віка саркофагу у Піраміді Написів Паленке.

Примара померлого правителя лежить під деревом, зморшки кори на стовбурі якого утворюють знак lem, “сяюче”, на гілках лежить небесний двоглавий змій, на вершині сидить кецаль з головою бога дощу, а біля коренів розмістилася одна з голів двоголового небесного ящера [32]. За деревом – вхід до печери, по стінах якої повзають равлики, а навколо – ще шість печер, де живуть душі небіжчиків [33].

Підземний світ

Як ми пам’ятаємо, згідно з уявленнями ацтеків під земною поверхнею знаходилися дев’ять підземних світів. Майя також вважали, що загробний світ для поганих людей знаходиться під землею:

“Покарання за погане життя… полягало в тому, – читаємо в Д. де Ланди, – щоб йти у місце, більш низьке… – вони його називають Метналь…, і в ньому зазнавати мордування демонів, і муки голоду, холоду, втоми й туги” [34].

Однак кількість і устрій підземних світів залишаються дуже неясними. З одного боку, в текстах “Чілам Балам” небесним Тринадцяти Богам протистоять Дев’ять Богів, що їх можна розглядати як підземних, пов’язаних із дев’ятьма загробними світами. У цоцілів загробний світ називається “Олонтік”, що без сумніву походить від B’olonti K’u, “Дев’ять Богів”. З іншого боку, один із богів смерті в юкатеків має ім’я Вак Мітун Ахав, “Владар Шести Загробних Світів”.

У найбільш докладному описанні загробного світу майя в епосі кіче “Пополь-Вух” також фігурують шість “будинків”: “Будинок Темряви”, “Будинок Ножів”, “Будинок Холоду”, “Будинок Полум’я”, “Будинок Ягуарів” та “Будинок Кажанів”. Цей світ називається Чі-Шібальба, “місце примар” (у какчікелів таку назву має стародавня прабатьківщина, місто предків). Щоб потрапити до нього, слід спуститися по дуже крутих сходах і перетнути чотири річки, в одній з яких замість води тече кров. Це описання має близькі аналогії в класичних пам’ятках, які згадують “Шість Темних Місць” та “Шість Темних Водойм” (Wak Ik’ Waynal Wak Ik’ Na’b’nal), а також “Шість Місць Небуття” (Wak Mi’nal) .

Згідно з уявленнями Класичної доби загробний світ був оточений та наповнений водою. Навіть один із виразів, що позначає смерть, буквально перекладається: “Вирушив у води”.

У джерелах колоніальної доби загробний світ позначається терміном Шібальба або Шібальбай, що може означати “Там, де страх”, від xibib, “боятися, страхатися”, чи то “Місце, що розпливається мов примара”, від xibil, “зникати як видіння або примара”. Проте, у класичних текстах ця назва невідома.

Уособлення природи

Характерною особливістю уявлень класичних майя про Всесвіт є повсюдне уособлення явищ неживої природи. Здається, для них у довкіллі не існувало різниці між живим та неживим.

Небесне склепіння, над яким здіймалися всі тринадцять ярусів з усім на них розташованим, утворювало тіло велетенського ящера Іцам Каба (“Ящір-Земля”) чи Іцам Каб Ахііна (“Ящір-Земля-Крокодил”) [35]. На пам’ятках Класичної доби його зображували двоголовим, як наприклад на вівтарі 41 з Копана чи у рельєфному декорі порталу Храму 22 з Копана. При цьому дві голови Іцам Каб Ахііна лежали на землі, тому їх часто зображували біля коренів світового дерева.

На троні з “Палацу Паленке” космічний ящір названий “той, хто проходить у небесах, той, хто проходить по землі” [36].

Світові дерева утворюють злиті тіла двох зміїв: червоного та блакитного. Вони символізують два сезони року (на Юкатані та у Гватемалі не чотири пори року, як у нас, а лише дві: сезон дощів, з травня по вересень, і сезон посухи, з жовтня по квітень). Іноді стовбуром світового дерева є гігантський ящір. Гори, що здіймаються над космічними водами – це також голова гігантської живої істоти [37].

Уособленням земної тверді була велетенська двоголова черепаха, чиє ім’я передається знаком, який поєднує риси черепахи та крокодила [38].

Ця істота імовірно репрезентована у вигляді черепахи зі знаками початкових днів циклу тринадцяти “двадцятиріч”, знайденої в Майяпані [39]. В інших випадках вона зображувалася як крокодил із риб’ячим хвостом [40]. Символом океану був так званий “Змій Водяної Лілеї”, якого класичні написи називають Йаш Чііт Хун Віц’ Нах Кан, «Першобатько Єдиний Водоспадний Первісний Змій”.

Серед гір особливе значення мала міфічна Квіткова Гора, яка з’єднувала підземний світ і небеса і на якій знаходилося Маїсове Дерево (у класичних текстах – Ішіім Те’), надприродна рослина, на якій росли всі плоди [41].

Рахунок часу. Двадцятиденка та тринадцятиденка

Основною одиницею відліку часу в майя був день (k’in – “Сонце”, в записах інтервалів вживалися також терміни pasah, hew – “світанок”, буквально “відкриття”, “розкриття” або lat – “доба”).

Найдавнішим календарним періодом була двадцятиденка – по числу пальців у людини (вона так і називалася – winik, “людина” або winal, ”двадцятка”). В цьому періоді, як у нашому тижні, кожен день мав окреме ім’я. Хоча значення ієрогліфів, що позначають назви днів, було визначено ще Ш.-Е. Брасьором де Бурбуром, їхні точні читання у більшості випадків установити не вдалося. Назви днів двадцятиденки у різних народів майя є дуже близькими, але все ж таки відмінними, і якому саме варіанту відповідають ієрогліфічні записи, визначитися складно (див. таблицю). До того ж читання знаків як назв днів імовірно відрізнялися від їхніх читань в інших випадках. Тому поки що прийнято вживати назви днів, засвідчені у XVI столітті на Юкатані.

Назви днів двадцятиденки

Дню двадцятиденки майя надавали великої містичної ваги. Вважалося, зокрема, що від дня віналя, в якому народилася людина, залежала її подальша доля. В декількох рукописах “Книжок Чілам Балам” збереглися своєрідні “гороскопи” з провіщаннями майбутнього новонароджених, наприклад:

“День К’ан.

Іш К’ан, владарка кукурудзи,

птах-мерула – його знамення,

жовті співаки – його птахи,

велика сейба – дерево вправного,

він багатій і чаклун до того ж”.

“День Хіш.

Військовий ватажок,

скривавлено його вуста,

скривавлено його пазурі,

він хижий, він пожирає плоть,

він людиновбивця”.

“День Кіб.

Мисливська здобич – його знамення,

він крадій і ледар,

вояк – людиновбивця до того ж,

погана його доля і він злий” [42]

Назви днів у двадцятиденці майже завжди сполучаються з порядковими номерами цих днів у тринадцятиденному циклі (навколо його походження є чимало гіпотез, але жодної цілком переконливої). Однакові дати, що складаються з номеру дня у тринадцятиденці і назви дня у двадцятиденці, скажімо, 1 Іміш або 13 Ахав, повторюються через кожні 260 днів. Такий цикл одержав назву tsolk’in, “порядок днів” і мав у індіанців величезне ритуальне значення (саме за цольк’іном зазначено дні більшості жертвоприношень і ритуалів у Дрезденському і Мадридському рукописах). У народів Центральної Америки існував навіть звичай називати дітей іменем дня двохсотшестидесятиденки, в який вони народилися (якщо б подібний звичай існував у нас, то дитину, що народилася, скажімо, 10 березня, батьки назвали б “10 Березня”). Цей спосіб вибору імен, що найбільшого поширення набув у міштеків, серед класичних майя зустрічається рідко: відомий, наприклад, бог із календарним іменем Хун-Ахав (1 Ахав), на одній із ваз репрезентовано воїна на ім’я Ча [43]-Ак’баль (2 Ак’баль), дворак паленкського царя, зображений на платформі з Храму ХІХ мав ім’я Чан [44]-Ахав (4 Ахав).

Сонячний рік та “Календарне коло”

Поряд із 260-денним циклом, не пов’язаним з якимись астрономічними явищами [45], майя користувалися сонячним роком.

Первісно використовувався місячно-сонячний 364-денний рік, що складався з тринадцяти двадцятивосьмиденних “зодіакальних” місяців. Однак він рано вийшов з ужитку і залишився лише у розрахунках містичних циклів у рукописах. За Класичної доби майя користувалися 365-денним сонячним роком із 18 місяців по двадцять днів і п’яти додаткових діб, який називався “хааб” [46].

Назви місяців хаабу в ієрогліфічних текстах прочитано, виявилося, що вони частково близькі до тих, що за пізніших часів побутували в індіанців чоль, частково – до юкатанських.

Назви місяців майя

Оскільки тривалість року хааб складає рівно вісімнадцять двадцятиденних місяців із чвертю, цей рік міг розпочинатися лише в один з чотирьох днів двадцятиденки. За Класичної доби це були дні Ак’баль, Ламат, Бен і Ец’наб (у пізніх джерелах ці початкові дня року називаються ah kuch haab, “носії року”). Залежно від початкового дня рік мав особливого бога-правителя, який мешкав в одній із сторін світу, і був пов’язаний із кольором цієї сторони світу. У версії Дрезденського рукопису роки Ак’баль знаходились у зв’язку із півднем і жовтим кольором, Ламат – із заходом і чорним, Бен – з північчю і білим, Ец’наб – із сходом і червоним.

Наприкінці Класичної доби сталася календарна реформа: початок сонячного року з незрозумілих нам причин було перенесено на день уперед, і “носіями року” стали дні двадцятиденки з назвами К’ан, Мулук, Хіш і Кавак [47]. При цьому дещо змінилася і традиція стосовно зв’язку років із кольорами та сторонами світу. Якщо в Дрезденському рукопису, де початки років віповідають класичному календарю, роки, що послідовно змінюють один одного, розташовані по сторонах світу за годинниковою стрілкою: “південь” – “захід” – “північ” – “схід”, – то в Мадридському рукопису і у Д. де Ланди сторони світу, в зв’язку з якими знаходяться роки хааб, змінюються проти годинниковою стрілки: південь (роки К’ан) – схід (роки Мулук) – північ (роки Хіш) – захід (роки Кавак).

За Класичної доби сонячний рік розпочинався у місяці К’анхалав (Поп). Одначе, на передколоніальному Юкатані наприкінці дев’ятого місяця Ч’еен чи на початку наступного (тобто, якраз через півроку) справляли свято Ок На, під час якого… робили провіщання на наступній рік. Єдиним поясненням цьому може бути те, що колись час рахували півріччями (по шість 30-добових місяців), які потім було об’єднано в один сонячний рік, але й після переходу до нового рахунку часу початки колишніх півріч святкувалися кожне окремо. При цьому на Юкатані відзначали ще одну пару свят, розділених півріччями: Чік Кабан напередодні місяця Йашк’ін (його назва означає “Нове Сонце” й імовірно вказує місяць зимового сонцестояння), та Пакум Чак через 185 днів (якщо перше з цих свят приходилося на зимове сонцестояння, то друге – на літнє). Імовірно у давнину сонячний календар майя складався з двох півріч, одне з яких розпочиналося у зимове сонцестояння, а друге – в літнє. В подальшому початки півріч змістилися і, нарешті, їх було об’єднано в один сонячний рік.

Усередині 20-денних місяців хаабу дні мають номери від 1 до 19. Початковий, “нульовий” день місяця позначається виразом “установлення” (місяця такого-то), чи “край доби”, “згин доби” (попереднього місяця). При цьому один і той саме день може позначатися, наприклад, “край доби місяця Муван” і “установлення місяця Паш”.

У сполученні з датою цольк’іна таке позначення складає найбільш поширений вид календарних записів майя – так звану дату “Календарного кола”, наприклад: 4 Ахав 8 Кумк’у – “4 день тринадцятиденки, день двадцятиденки Ахав, 8 число місяця Кумк’у”. Датами Календарного кола ці дати прийнято називати тому, що вони повторюються кожні 18980 діб (52 роки).

“Довгий рахунок”

Зазначена вище обставина породжує певну незручність: однакові дати, що з’являються протягом тривалого часу, можна переплутати. Щоб подолати її, центральноамериканські індіанці запровадили систему абсолютного відліку часу, що отримала в дослідників назву “Довгий рахунок”. У цій календарній системі зазначалася кількість днів, які минули від певної початкової точки. Звичайна дата “Довгого рахунку” (так звана “Початкова серія”) починається із звороту “злічені роки” + ім’я персонажа, імовірно, бога-покровителя поточного місяця сонячного року (ці імена змінювалися залежно від місяця). Далі зазначається кількість “чотирьохсотріч”, точніше, періодів у 144 тисячі діб (їх називали pik, “вісім тисяч” або “множина”), “двадцятиріч”, періодів у 7200 діб (на передколоніальному Юкатані вони називалися k’atun, а з Класичної доби імовірно winik haab чи winal haab, а також chan чи kan), періодів у 360 діб (їх позначали тим самим словом haab, що й сонячний рік або спеціальним терміном tuun), двадцятиденок (winik) і днів [48].

Ось, наприклад, як виглядає “Початкова серія” на західній стороні стели Е з Кірігуа: “Богом Маїсу злічені роки: дев’ять множин, чотирнадцять двадцятиріч, дванадцять років, чотири двадцятки, сімнадцять днів”, тобто, 1 401 217 діб від початкової дати (дати Довгого рахунку прийнято скорочено записувати цифрами через крапку; у нашому випадку це буде: 9.14.12.4.17).

Основна частина дат “Довгого рахунку” – п’ятирозрядні, відраховані від початкової дати 0.0.0.0.0, 4 Ахав 8 Кумк’у, що відповідає 8 вересня 3114 року до н.е. (юліанському, за історичним рахунком, в якому після 1 року до н.е. слідує 1 р. н.е., за астрономічним рахунком, що передбачає існування 0-го року, це 3113 р. до н.е.) [49]. Виявляється, однак, що ця дата розглядалася лише як початок поточної світової епохи, а не як початок часів. Згідно з написами з Храму Хреста в Паленке, на вівтарі 1 з П’єдрас-Неграс та на стелі С з Кірігуа дню 4 Ахав 8 Кумк’у передували принаймні ще 13 “множин”, які розпочались у день 4 Ахав 8 Соц’ (8238 р. до н.е.).

Проте, цей день теж не вважався початком Всесвіту. З написів, знайдених у Тік’алі та Чіч’еен-Іца, випливає, що світові епохи згідно з уявленнями їхніх авторів, складали тричі по 11 “множин”, тобто, період у 1.13.0.0.0.0 (4752000) днів або 13010 років. Згідно з цими поглядами запис 13.0.0.0.0, 4 Ахав 8 Кумк’у є скороченням від 1.13.0.0.0.0, 4 Ахав 8 Кумк’у [50].

На стелі 10 в Тік’алі записано восьмирозрядну “Початкову серію”, з якої випливає, що день 4 Ахав 8 Кумк’у є початком тільки 12 780-го “чотирьохсотріччя” (у запису майя 1.11.19.0.0.0.0.0) після дня 5 Ахав 8 Йашк’ін, що припадає на 5 041 738 рік до н.е. (ця ж дата у запису 8 Йашк’ін 5 Ахав наведена на стелі 16 з Копана). В тексті на західній панелі з “Храму Написів” у Паленке міститься запис дати 1.0.0.0.0.0, 10 Ахав 13 Йашк’ін, який є днем 1.12.0.0.0.0.0.0 після 5 Ахав 8 Йашк’ін. Можна припустити існування великого циклу з 1.13.0.0.0.0.0.0 (1900800000) днів (5204220 років), що дорівнював 400 (священне число) епохам по 1.13.0.0.0.0 днів і чиїм початком вважалася дата, записана на стелі 10 з Тік’аля та стелі 16 з Копана.

Зазначений день, тим не менш, також не був “початком початків”, оскільки на одній з пам’яток в Чіапа записано інтервальне число 13.13.13.1.1.0.11.14, яке відповідає 37 431 209 рокам. Цей величезний проміжок часу, одначе, виглядає непомітною миттєвістю порівняно із грандіозною “Початковою серією”, вміщеною на сьомій сходинці Ієрогліфічних сходів № 2 в Йашчілані: 13.13.13.13.13.13.13.13.9.15.13.6.9, – що в перерахунку на нашу систему числення дає фантастичне число: п’ятдесят один квадрильйон чотириста сорок п’ять трильйонів чотириста сімдесят три мільярди шістсот вісімдесят три мільйони шістсот сорок вісім тисяч вісімсот дев’ять (!) днів або сто сорок трильйонів вісімсот п’ятдесят три мільярди сто п’ятнадцять мільйонів шістсот дев’яносто сім тисяч шістсот сімдесят один рік (григоріанський). Але й це, виявляється, для мудреців стародавніх майя – не межа. Записана на стелі 1 з Коба двадцятичотирирозрядна дата “Довгого рахунку” дня 4 Ахав 8 Кумху при визначенні часу, що минув між “створенням світу” і початком поточної світової епохи, вводить нас у царину величин, для яких ми не маємо загальноприйнятих назв. Адже зазначена в ній кількість днів у переводі на наше числення дорівнює двадцятишестизначному числу: шістдесят чотири октильйони п’ятсот сімдесят секстильйонів двісті шість квінтильйонів триста п’ятнадцять квадрильйонів сімсот вісімдесят дев’ять трильйонів чотириста сімдесят три мільярди шістсот вісімдесят чотири мільйони сто дванадцять тисяч днів.

Сучасні фізики так званий “великий вибух”, який дав початок існуванню нашого фізичного світу, відносять тільки на 16-20 мільярдів років раніше нашої ери. І наскільки ж убогою виглядає уява авторів європейських ер “від створення світу”, які неспроможні були відвести для Всесвіту більше, ніж жалюгідні 5-6 тисяч років.

“Місячна серія”

Крім абсолютного рахунку часу та дат “Календарного кола” у написах Класичної доби часто зустрічаються місячні дати [51], які за традицією називають “Місячною” або “Додатковою серією”.

“Місячна серія” являє собою досить стандартизовану формулу, що складається максимально з восьми, мінімально – з двох ієрогліфів, які прийнято позначати літерами латинської абетки (за порядком, в якому вони зустрічаються у написах: Z, Y, E, D, C, X, B, A).

Вступні знаки (Z та Y) зустрічаються дуже рідко (головним чином, у написах з Йашчілана, іноді – в Копані та Кірігуа). Буквально вони кажуть про сходження чи проходження певного божества, Унен-К’авііля, “К’авііля-малюка”, але який за цим стоїть смисл – неясно. Дж.Е.С. Томпсон припустив, що цей зворот записувався тоді, коли схід Місяця відбувався ввечері, але достатніх обгрунтувань цьому немає. Й. Йасугі та К. Сайто показали, що числові коефіцієнти, вміщені перед знаком Z (завжди від 1 до 6 або відсутній), зазначають позицію відповідної доби у семидобовому циклі [52], тобто, імовірно, знаходяться у зв’язку із фазами Місяця.

Наступний елемент “Місячної серії” – знаки E та D – є обов’язковим у всіх випадках. Він складається з цифри від 1 до 29 і записаного у різноманітний спосіб дієслова “прийшов”. Значення виразу “у такий-то раз прийшов” цілком зрозуміле і підтверджується розрахунками – це число днів, які пройшли від молодика. Початкові дні місяців передавалися виразам “здійнявся в небі”, “вперше прийшов” або (в Паленке) “вперше побачив бог”.

“Знак С” також є обов’язковим елементом усіх варіантів “Місячної серії”. Він містить цифри від 2 до 6 або слово “вперше”, ім’я певного божества і словосполучення “на ділянці Місяць”. Цифра вказує номер місяця у півріччі (такому, з яких складається згадана вище місячна таблиця з Дрезденського рукопису). Божеств, що згадуються, три: Бог Маїсу, Бог-Купець і Бог Смерті. Імовірно, це господарі неба чи небесної оселі, в яких Місяць знаходиться упродовж одного із трьох місячних півріч, що слідують одне за одним у циклі з вісімнадцяти місяців [53]. Дж. Лінден припустив, що вісімнадцятимісячний цикл мусив був визначати точки проходження Місяцем так званих “вузлів”, тобто, час, коли можливі місячні та сонячні затемнення. Однак час між проходженням “вузлів” (20 так званих “драконічних місяців”) складає 544,2 доби, а три майяські місячні півріччя дорівнюють 532 або 533 добам. Імовірніше за все, вісімнадцятимісячний цикл має суто календарно-містичний характер, поєднуючи кількість підрозділів сонячного року (18) з тривалістю синодичного періоду Місяця.

Останні три елементи “Місячної серії” зустрічаються, як правило, разом. Першим з них йде ієрогліф, що має багато варіантів, складних для читання і розуміння. Після нього слідує вираз “його ім’я” або “його юнацьке ім’я” і цифра “29” чи “30”. Очевидно, що перший із ієрогліфів (“знак Х”) передає назву місяця, а останній (“знак А”) – кількість діб у ньому.

В цілому “Місячна серія” мала вигляд:

П’єдрас-Неграс, стела 3:

“У двадцять сьомий раз прийшов, коли вдруге у Кістлявого на ділянці Місяць, Хуш Саcтуун К’ух, ‘Бог Трьох Блискучих Кристалів’ – його ім’я двадцять дев’ять діб”

Паленке, Храм Хреста з Листям:

“У десятий раз прийшов, коли уп’яте у Ік’ Чувааха на ділянці Місяць, Сак Біш … – його юнацке ім’я протягом тридцяти діб”.

Йашчілан, одвірок 56:

“П’ятий (раз) К’авііль-Зародок, водинадцяте прийшов, коли уп’яте у Бога-Мисливця на ділянці Місяць, Молов Баак (?)– його юнацьке ім’я протягом тридцяти діб”

Місячний календар майя був погоджений з астрономічними явищами і записані в “Додаткових серіях” початки місяців точно або майже точно співпадали з молодиками [54]. Однак якщо відлік Календарного кола чи Довгого рахунку був однаковим на всій території класичних майя, то рахунок місячного календаря в різних містах відрізнявся: наприклад, день 9.16.5.0.0 (8 квітня 756 року) у Копані був 5 числом п’ятого місяця, а в Кірігуа – 4 числом шостого місяця. Мало того, стиль місячного календаря міг змінюватися в одному і тому ж місті і, наприклад, в П’єдрас-Неграс один і той саме день 9.12.2.0.16 (10 липня 673 р.) на стелі 1 є 28 числом третього місяця, а на стелі 3 – 27 числом другого.

Близько 756 року в більшості майяських міст було встановлено єдиний місячний календар за стилем, прийнятим у Копані, однак протримався він недовго. А після 28 липня 878 року (10.2.9.1.9, запис у Храмі Початкових Серій у Чіч’еен-Іца) місячні дати зникають із написів майя, хоча Д. де Ланда й повідомляє, що ще у XVI столітті індіанці Юкатану рахували час тридцятиденними місяцями, що їх називали Uh, “Місяць”.

Додаткові календарні системи

Між датою 260-денного циклу і “Місячною серією” зазвичай стоять два ієрогліфи (так звані “знаки G і F”), перший з яких має дев’ять основних варіантів, які послідовно змінюються, а другий – стандартний.

Дж.Е.С.Томпсон зіставив цей цикл з відомим в ацтеків ліком “дев’яти владарів ночі”. Але таке пояснення не випливає із змісту стандартної частини формули, найімовірніший переклад якої: “читач книжки” або ж “(той, хто тримає) край паперової налобної пов’язки”. Змінну частину досить довго вважали іменами божеств – господарів відповідних днів / ночей, проте Свен Гронемейер показав, що це скоріше опис занять “читача книжки” та місцевостей, де він перебуває, тобто, це виклад якогось міфу, що охоплює дев’ять діб [55].

В деяких найбільш урочистих написах із Паленке, Кірігуа та Йашчілана після “Місячної серії” з’являється календарна формула, що зазначає час, який минув від певних дат, розділених проміжком у 819 діб. Подальший текст повідомляє про появу в ці дні в різних сторонах світу бога К’авііль Вінкіля, наприклад: “двадцять днів від того, як здійнявся К’авііль Вінкіль на півдні у небесному поселенні в день 1 Ахав 18 Соц’” чи “11 днів, 2 двадцятиденки і один рік від того, як з’явився К’авііль Вінкіль на півночі в день 1 Кабан 10 Сек”. Походження і смисл цієї календарної одиниці досьогодні залишається незрозумілим.

Все той же Дж.Е.С.Томпсон, який і виділив записи цього циклу, вважає, що він є періодом, протягом якого повторюються водночас один із 13 владарів небес, один із 9 владарів підземного світу та один із 7 владарів земної товщі (13 х 9 х 7 = 819). Припущення цікаве, хоча наявні факти його не підтверджують, як і не спростовують.

Отож, повна календарна дата майя Класичної доби виглядала приблизно так:

“Відлік років Зорі: дев’ять множин, вісімнадцять двадцятиріч, п’ятнадцять років, нуль двадцяток і нуль днів, день 3 Ахав, читач книжки у Місці Затьмарення Сонця, десять днів і десять двадцяток від того, як стався день 1 Ок 18 К’айаб, коли зійшов до Зорі-Намиста на півдні К’авііль Вінкіль, первонароджений юнак, у двадцять восьмий раз прийшов, коли утретє був у Кістлявого на ділянці, Місяць,………– його юнацьке ім’я тридцять діб, нуль днів і двадцяток до дня 3 Ахав, 3 число місяця Йаш” (стела К з Кірігуа).

У нашій системі уявлень зміст цієї довгої та пишної формули передають п’ять слів: дев’ятнадцяте липня вісімсот п’ятого року.

Особливості погляду майя на час

Календар класичних майя справляє на людину сучасної європейської культури подвійне враження. З одного боку, він викликає естетичне захоплення вишуканістю математичних механізмів узгодження різновеликих циклів. З іншого боку, при знайомстві з ним не залишає питання: “Нащо?” Для чого ця нарочита переускладненість, надмірність дублюючих одна одну систем відліку часу? З точки зору практичних потреб ще можна пояснити одночасне існування “Довгого рахунку”, місячного календаря та сонячного року (хоча в останньому випадку практична точність була принесена у жертву математичній елегантності: 365-річний рік гарно погоджується з іншими календарними циклами, але він коротший за дійсний і його початок “плаває” протягом усього тропічного сонячного року). Але яким практичним потребам можуть слугувати тринадцятиденка, дев’ятидобовий чи вісімсотдев’ятнадцятиденний цикли?

Справа імовірно в тому, що майя, як й інші стародавні народи, по іншому, ніж ми, бачили завдання календаря. Для сучасної людини час у всіх його точках однаковий [56]. Отже, сенс мають лише його кількісні вимірювання. Для цього календар майя дійсно є надлишковим. Але для людини стародавньої доби час є якісно різним у різних своїх моментах: в них діють різні сили, є дні і години сприятливі та зловісні, в одні можна займатися певними справами, а в інші – ні (як пережитки, забобони такі уявлення побутують і в наших сучасників). Тому мета стародавніх календарів, серед яких календар майя – не виключення, не стільки визначити кількість часу, що минула між певними подіями, скільки встановити його якість, ті могутні природні і надприродні сили (для стародавньої людини принципової різниці між ними немає), які діють у ту або іншу мить. А оскільки таких сил у світі майя було багато, то й систем визначення їхнього впливу в часі також потрібно було мати багато.

Особливу зацікавленість викликали моменти дії найбільш могутніх сил, тих, які встановили основи світового порядку. Оскільки їх було запроваджено на початку Всесвіту, необхідно було встановлювати дати, подібні до початку часів. На цьому робили наголос представники структуралістського напряму в антропології. Так, Мірчо Еліаде зазначав:

“Релігійна людина живе у двох видах часу: профанному та священному. Один – це швидкоплинна тривалість, інший – “послідовність вічностей”, періодично відновлювана під час свят, що складають священний календар. Літургійний час календаря протікає по замкненому колу; це космічний час року, освячений діяннями богів. А оскільки найвеличнішим божественним діянням було створення світу, відзначення створення Космосу відіграє важливу роль у багатьох релігіях. […] Кожного Нового року творення світу повторюється, світ відновлюється, і робити це також означає створювати час, тобто відроджувати його, починаючи заново. Ось чому космогонічний міф служить парадигматичною моделлю для кожного творіння чи побудови” [57].

У свою чергу, Володимир Топоров пов’язував із цим

“практику ритуальних вимірів і обчислень у суспільствах архаїчного типу, яка з точки зору сучасного спостерігача цілком відірвана від практичних цілей” [58].

Тому невипадково, що в текстах майя близько половини всіх записаних дат припадає на день Ахав – такий же, що й початок поточної світової епохи, хоча це лише один із днів двадцятиденки.

Примітки

1. W. T. Sanders, R. S. Santley. A Tale of Three Cities: Energetics and Urbanization in Pre-Hispanic Central Mexico // Prehistoric Settlement Patterns: Essays in Honor of Gordon R . Willey, edited by Evon Z. Vogt and Richard Leventhal. Albuquerque, 1983. Pp. 243-291.

2. Див.: H.O.Wagner. Subsistence potential and population density of the Maya on the Yucatan peninsula and causes for the decline in population in the XV centhury // Verhandlungen des XXXVIII Kongress Internazional die Americanisten. Bd.1. 1969. P.185.

3. U.M.Cowgill. An agricultural study of the Southern Maya Lowlands // American Antiquty. Vol.64, №2,1962. Pp. 276-277.

4. В центральній Мексиці на площі удвічі більшій, ніж територія майя, на початку XVI століття жили за різними оцінками від 11 до 25 мільйонів чоловік (Бродель Ф. Матеріальна цивілізація. Економіка і капіталізм. XV-XVIII ст. Том І. К. 1995. C. 17-18). В інкській “імперії” Тавантінсуйу, площа якої близько 1,5 млн км2, тобто у п’ять разів перевищує територію майя, на початку XVI століття жили 8-9 мільйонів чоловік (Березкин Ю.Е. Инки: исторический опыт империи. Л. 1991. C. 53)

5. W.A. Haviland. Tikal, Guatemala and Mesoamerican urbanism // World Archaeology. Vol.2, London, 1970. Pp. 190-196;. S. Martin, N.Grube. Chronicle of Maya Kings and Queens, London and Purgham, 2001. P.25

6. Ibidem. P. 210.

7. Оцінка В.Фолана, див.: W.E.Garrett. La Ruta Maya // National Geographic. Vol.176, No 4, 1989. P. 450

8. Кучинский М. Сельва. М., 1977. C. 37, 63.

9. Фрид Н. Улыбающаяся Гватемала. М., 1958. C. 26-28, 29.

10. Кучинский М. Вказ. праця. C. 65

11. Ibidem. C. 82, 110, 122.

12. У значенні “поселення” слово ch’een вживається у “книжках Чілам Балам” з Мані і Тісіміна: ti tun sutnom ti ch’enil tu yaktunil = “тоді вони повернуться до своїх колодязів, у свої домівки”. Це слово означало також “печера”, а крім того – певну поховальну споруду.

13. M.D.Coe.The Maya. Sixth ed. fully revised and expanded. London, 2001. P.115

14. D.Freidel, L.Schele, J.Parker. Maya Cosmos. Three Thousand Years on the Shaman’s Path. New York, 2001. P.143.

15. Д. Келлі запропонував інший порядок розташування зодіакальних сузір’їв. Він вважає, що цифри 8.8 (168), вміщені в Паризькому рукопису між знаками затемнень, під якими знаходяться символи сузір’їв, зазначають час між сходженнями Сонця в цих сузір’ях, тобто, поряд на малюнку наведено символи сузір’їв, які насправді знаходяться в різних кінцях неба. Але на одвірках з Каса-де Монхас в Чіч’еен-Іца, де ніяких інтервалів немає, символи сузір’їв йдуть у тому ж порядку, що й у Паризькому рукопису.

У самому манускрипті під кожним символом сузір’я міститься дата 260-денного циклу, й інтервал між сусідніми датами – 28 днів. Найімовірніше (як вважається з часів Е.Зелера), саме ці дати зазначають час перших сходів Сонця у відповідних сузір’ях. Згідно зі словниками XVI століття брязкало Гримучого Змія – це Плеяди, зоряне скупчення у сузір’ї Тельця, проте згідно з інтерпретацією Д.Келлі Гримучий Змій Паризького рукопису відповідає Стрільцю.

Посилання Л.Шіле на плутані і непевні свідчення сучасних індіанських інформаторів, що майяський Скорпіон буцімто відповідає європейському Скорпіону, навряд чи можна розглядати як надійні аргументи – уявлення про зоряне небо можуть істотно змінюватися під зовнішнім впливом (наш запозичений у римлян Зодіак не має нічого спільного з назвами тих самих зірок у слов’ян дохристиянської доби).

16. На думку Ю.В.Кнорозова початок “зодіака” майя в європейському сузір’ї Овна відповідає точці сходу Сонця у весняне рівнодення. Однак у цьому сузір’ї у весняне рівнодення Сонце сходило близько межі нашої ери (внаслідок явища прецесії в подальшому точка сходу Сонця у весняне рівнодення серед зірок змістилася), отже, уявлення про індіанський “зодіак” склалися у цей чаc.

17. Більшість індіанських джерел ототожнює сузір’я Черепахи з Близнятами. Разом із тим, згідно з деякими даними Черепаха відповідає Оріону. Враховуючи, що Близнята та Оріон розташовані на небі поряд, можна припустити, що майяське сузір’я Черепахи охоплювало південну частину Близнят і частину Оріона.

18. Л.Шіле висловила думку, що сузір’я Пекарі відповідає європейським Близнятам (D.Freidel, L.Schele, J.Parker. Op.cit.. P.82-85), однак наведені на користь цього аргументи недостатньо переконливі.

19. Л.Шіле ототожнює Чумацький шлях чи то із світовим деревом, чи то із небесним ящером.

20. Між початком ери майя і записаною на “Монументі G” з Кірігуа датою минуло 1 423 712 діб. Середня тривалість тропічного року (часу між двома проходженнями Сонця через одну й ту ж точку його річного шляху по небу (екліптики) – точку весняного рівнодення) складає 365,2421988 діб: 365,2421988 х 3898 = 1 423 714,0909 доби.

21. Таблиця містить перелік початкових дат 69 місячних півріч. З них 52 – 177-добові, що складаються з трьох 29-добових місяців і трьох 30-добових, 8 – довгі, 178-добові, що складаються з чотирьох 30-добових місяців і двох 29-добових, і 9 – короткі, 148-добові, що складаються з трьох 30-добових місяців і двох 29-добових.

22. Той саме розрахунковий інтервал: 2392 доби дорівнюють 81 місяцеві – засвідчено в Паленке (John E. Teeple. Maya Astronomy (Preprinted August 1930) // Contributions to American Archaeology. Vol.I, No 1 to 4. Carnegie Institution of Washington, November 1931.. P.65)). Існує припущення, що в Копані використовувався інший розрахунок: 4400 діб дорівнюють 149 місяцям (помилка в 1 добу при визначенні дати молодика з’являється через 208 років). Однак немає певності, що відповідні написи містять повідомлення саме про розрахунок молодиків.

23. W. A. Saturno, D. Stuart, A. F. Aveni, F. Rossi. Ancient Maya Astronomical Tables from Xultun, Guatemala // Science 336(6082), May 11, 2012. Pp.714 -717.

24. Затемнення Місяця можливі у певні повні, час між якими складає в середньому 173,3 доби (так зване “драконічне півріччя”). У Дрезденській таблиці місячні півріччя згруповано таким чином, що одна група включає 4 півріччя по 177 діб, 2 – по 178 і одне 148 добове, разом – 1212 діб. Водночас, 173,3 х 7 = 1213,1 доби. Таким чином у кожну повню першого місяця першого півріччя відповідної групи було можливе затемнення Місяця.

25. V.Talakh. . Commented Translation of Selected Sections. Astronomical Sections, 2025, P.119 – 127.

26. Видимий рух Венери по небу складається з чотирьох періодів нерівної тривалості: після першого ранкового (геліакічного) сходу планета від 235 до 268 діб сходить вранці як Ранкова Зоря (Люцифер), потім від 54 до 75 діб її не видно, потім від 222 до 293 діб вона сходить увечері як Вечірня Зоря (Геспер), а потім знов зникає перед першим геліакічним сходом на час від 2 до 18 діб. Укладачі таблиці з Дрезденського рукопису і рукопису Грольє розділили рух Венери також на чотири нерівні відрізки у 236, 90, 250 і 8 діб, таким чином загальна тривалість “року Великої Зорі” складає 584 доби, що практично дорівнює дійсному синодичному періодові Венери (часу між двома однаковими положеннями Венери, Землі та Сонця одне стосовно одного) – 583,92 доби. При цьому наводиться три можливі варіанти дат. Таблиця перераховує також різні сузір’я, небесні тіла і божества, в яких Венера знаходиться під час своєї небесної подорожі. Ось як виглядає наведене у Дрезденському рукопису описання першого “року Великої Зорі”:

“4 числа місяця Йашк’ін (або) 9 числа місяця Сак (або) 19 числа місяця К’айаб утримано на півночі в Індика Велику Зорю в 236 добу. У Крокодила коїла лиха Велика Зоря на сході 236 діб.

14 числа місяця Сак (або) 19 числа місяця Муван (або) 4 числа місяця Соц’ утримано на заході у Скорпіона Велику Зорю в 326 добу. В Індика коїла лиха Велика Зоря на півночі 90 діб.

19 числа місяця Сек (або) 4 числа місяця Йаш (або) 14 числа місяця Паш утримано на півдні у Великого Кроля Велику Зорю у 576 добу. У Скорпіона коїла лиха Велика Зоря на заході 250 діб.

7 числа місяця Шуль (або) 12 числа місяця Йаш (або) 2 числа місяця К’айаб утримано на сході у Злого Велику Зорю у 584 добу. У Великого Кроля коїла лиха Велика Зоря на сході 8 діб”.

Докладніше див.: V. Talakh. The Dresden Codex. Commented Translation of Selected Sections. Astronomical Sections. Pp. 18 – 73.

27. V. Talakh. . Commented Translation of Selected Sections. Astronomical Sections. Pp. 133 – 136, 167 – 172.

28. Словосполучення imix che’ можна перекласти також “маїсове дерево”, тобто дерево, на якому первісно з’явився маїc.

29. The Ancient Future of the Itza. The Book of Chilam Balam of Tizimin./Translated and annotated by M.S.Edmonson. Austin,1982. Pp. 48-49; R.L.Roys. The Book of Chilam Balam of Chumayel… P.32

30. W.A. Saturno. La Identificación de las Figuras del Muro Oueste de Pinturas Sub-1, San Bartolo, Peten // In XVIII Simposio de Investigaciones Arqueológicas en Guatemala, 2004, edited by J. P. LaPort, B. Arroyo, and H. Mejía. Guatemala City, 2005. Рp. 629 – 634.

31. Ланда Д. де. Вказ. праця. C. 164

32. Треба мати дуже багату фантазію, щоб побачити на цьому рельєфі зображення космічної ракети, як це робили японець Ієсука Мацімура, швейцарець Еріх фон Денікен чи росіянин Олександр Казанцев.

33. На думку Ю.В. Кнорозова та Г.Г. Єршової на віку саркофага репрезентовано поселення Вукуб-Сіван, “Сім Печер”, міфічну прабатьківщину багатьох індіанських племен Центральної Америки.

34. Ланда Д. де. Вказ. праця. C. 164

35. Принаймні так випливає з одного тексту в “Книзі Чілам Балам із Чумайеля”: “І ось із серця землі здійнявся Ах Вук Чек’наль, Семиногий, він пройшов сім шарів землі. І тоді спустився, щоб потоптати його спину Іцам Каб Айіін, туди він спустився, щоб підтримувати край неба і землі”.

36. Див.: D. Stuart. (2003).

37. В літературі її прийнято називати “Cavac Monster”.

38. Див. келих Justin Kerr. MayaVase Database 1892.

39. K.A. Taube A Prehispanic Maya Katun Wheel // Journal of Anthropological research. 1988. V.44, No2. P.183-203.

40. Idem. Itzam Kab Ain: Caimans, Cosmology, and Calendrics in Postclassic Yucatán//www.mesoweb.com/articles

41. K. Taube. Flower Mountain: Concepts of Life, Beauty and Paradise among the Classic maya // Anthropology and Aesthetics 45, 2004. Pp. 69 – 98.

42. Кнорозов Ю.В. Письменность индейцев майя. М.-Л., 1963. C. 102-103

43. Або Ка.

44. Або Кан

45. Щоправда, в індіанців чорті 260-денний період прив’язано до сонячного року: він розпочинається через 52 дні після зимового сонцестояння, 8 лютого і триває до 25 жовтня, за 52 дні до наступного зимового сонцестояння, після чого йдуть 105 днів без номерів і імен. Складно, однак, сказати, чи відображає такий календар стародавні порядки, чи навпаки – є новиною. За Класичної доби 260-денки безперервно слідували одна за одною.

46. Д. де Ланда пише, що майя буцімто знали систему високосів і до кожного четвертого року додавали 366-й день. Проте ці дані, принаймні для Класичної доби, не підтверджуються індіанськими джерелами. Можливо, текст Ланди зіпсовано при переписуванні.

47. Згідно із спостереженнями Т.Проскурякової така зміна вперше відбулась у містах південної частини сучасного мексиканського штату Кампече близько 672 року, а потім поширилася на інші регіони

48. На думку М. Ко календарна система, основними елементами якої є 260-денний цикл і “Довгий рахунок”, склалася в “археологічних ольмеків”, народу, центр культури якого розташований на узбережжі Мексиканської затоки, на захід від області майя, і розквіт якого мав місце у І тисячолітті до н.е. (Див.: M.Coe. The Maya. Pp. 62-63). Однак пізніші дослідження засвідчили, що перші безперечні пам’ятки із такими календарними записами, належать до більш пізньої так званої епіольмекської культури У перші століття до н.е. цей календар поширився у заселених майя областях Чіапаса (стела 2 з Чіапа де Корсо, 36 р. до н.е. стела С із Трес-Сапотес, 32 р. до н.е.), а також на тихоокеанському узбережжі Гватемали (стела 1 з Ель Бауля, 36 р. н.е.), і лише пізніше – у Центральному Петені (найдавніші відомі пам’ятки – Дамбартон-Окський кельт, 120 р. н.е. та Гаубергівська стела, 199 р. н.е.). Записи дат 365-денного року з 18 двадцятиденних місяців на “ольмекських” пам’ятках відсутні, але наявність схожої календарної одиниці в Центральній Мексиці, а головне факт, що початки 20-денних місяців у ацтеків і у майя відрізнялися лише на 1 добу, дозволяє припустити, що цей рік також походить з якогось єдиного центру.

49. Питання про дату європейського календаря, якій відповідає ера майя 4 Ахав 8 Кумк’у, є дуже дискусійним: авторові відомо близько 50 варіантів таких дат, що охоплюють час від 29 серпня 3512 р. до н.е. (кореляція Вілльсона) до 24 квітня 2594 р. до н.е. (кореляція Вайцеля), однак найбільш обгрунтованою залишається наведена ГМТ-кореляція.

Як вирішальний аргумент на користь 584285 ГМТ-кореляції може розглядатися запис на стелі 3 із Санта-Елена-Поко-Вінік про сонячне затемнення, що відбулося в день 9.17.19.3.16. Згідно з 584285 ГМТ-кореляцією цей день відповідає юліанському 15 липня 790 р. Реальне затемнення (№4768 за “Каноном” Оппольцера) мало місце 16 липня 790 р. (астрономічного) між 13 та 14 годинами за місцевим часом, це було кільцеве затемнення тривалістю близько 5 хвилин.

50. N. Grube, A. Lacadena, S. Martin. Chichen Itza and Ek Balam. Terminal Classic Inscriptions From Yucatan // Notebook for the XXVIIth Maya Hieroglyphic Forum at Texas. Austin, 2003. P. II-6.

51. Те, що відповідні записи є датами місячного календаря, довів у роботах, опублікованих у 1925-1928 роках, американський дослідник Джон Тіпл.

52. Yasugi Y. Saito K. Glyph Y of the Maya Supplementary Series // Research Reports on Ancient Maya Writing 34: Washington, D.C: Center for Maya Research, 1991. Pp.1-12.

53. L. Schele, N. Grube, F. Fahsen. The Lunar Series in Classic Maya Inscriptions: New Observations and Interpretations // Texas Notes on Precolumbian Art, Writing, and Culture. №29. October, 1992. Pp. 5 – 6; Linden, J. H. The Deity Head Variants of Glyph C. // Eighth Palenque Round Table, 1993, edited by Martha J. Macri and Jan McHargue. Palenque Round Table Series 10. San Francisco: Pre-Columbian Art Research Institute, CA, 1996. Pp. 343–356.

54. Згідно з даними Л. Ройса відхилення 86 дат “Місячних серій”, що припадають на період з 628 до 878рр. від дійсних дат руху Місяця не перевищують трьох діб, а арифметична сума цих відхилень дорівнює нулю.

55. S. Gronemeyer. : identified as aspects of the Maize God // Wayeb Notes. No.22, 2006

56. Такий погляд було висловлено ще Аристотелем, який писав: “… взятий у цілому кожен час є тим самим, оскільки ‘зараз’ за своєю матерією є однаковим, це тільки його буття є різним” (Фізика, IV,11, 219b).

57. M. Eliade. The Sacred and the Profane. The Nature of Religion. Translated from the French by Willard R. Trask. New York, 1963. Pp. 104-105.

58. В.Н. Топоров. Первобытные представления о мире // Очерки истории естественнонаучных знаний в древности. М., 1982. С.16-17.