Все можуть владарі

Віктор Талах

Титул класичного владаря

Найбільш звичним героєм майяського ієрогліфічного тексту є владар. Його називали вже добре знайомим нам словом ajaw. Походження цього терміну не до кінця зрозуміле, одне з найбільш правдоподібних пояснень пов’язує його з виразом aj-aaw, “той, хто гучно каже”, що виявляється прямою калькою центральномексиканського позначення правителя, tlahtoani, “той, хто промовляє; оратор” [1].

Цей термін позначав будь-якого носія влади: як суверенного, ні від кого не залежного, так і підпорядкованого іншому правителеві. На рельєфній панелі 2 з П’єдрас-Неграс п’ять персонажів зі списами і в шоломах, які стоять навколішки перед правителем міста Іцам К’ан А’ком ІІ, всі мають титули ajaw. При цьому чотири з них є “владарями з Шукальнаах” (сучасне городище Лаканха), один – “владарем з Ак’е” і один – “владарем із Па Чан”(Йашчілан).

Верховні правителі міст Класичної доби як правило мали титул k’uhul ajaw, “священний владар”. Стосовно змісту епітету “священний” серед дослідників існують різні думки. Одни вважають, що він вказує на особливі фізичні якості владаря, на надприродну життєдайну сутність, надособову всесвітню силу, що насичує його кров [2]. Згідно з іншою точкою зору цей епітет зазначає лише особливу ритуальну роль владаря, його здатність брати участь в обрядах та спілкуватися з надприродним світом.

Разом із особливим для кожного міста елементами запис цього титулу утворює виділені Генрихом Берліном так звані “емблемні ієрогліфи”. Виключенням є титул правителя міста Караколь, який іменується k’uhul k’an tumaak, “священний шановний ватажок”. Дещо загадковим залишається титул chatan winik, “людина з Чатана” чи “муж-чатан”, який зустрічається на пам’ятках з басейну Ель-Мірадора.

Вживання вказівки на “священність” не було постійним в певній політії, здається, це залежало від поточних політичних обставин. До прикладу, у невеликому місті Іцан одни правителі називають себе “священними владарями”, а інші – просто “владарями” [3].

Особливий елемент “емблемних ієрогліфів” позначає те, на що поширювалася влада “священного владаря”. В одних випадках це назви міст і областей, в інших – найменування племен і народів. Так, у Тікалі назва міста – Мутуль – і титул царя, “священного Мутульського владаря”, збігалися. А ось місто Калакмуль називалося Хуште’ Туун, однак калакмульський правитель мав титул “священний Канульський владар”; назва Паленке – Лакам Ха, а його царі іменувалися “священний Баакульський владар”. З іншого боку, тим самим титулом, що й паленкські царі, називав себе правитель Тортугеро, однакові титули мали “священні владарі” Тікаля та Дос-Пілас, Тамариндіто і Арройо-де-П’єдра, Мотуль-де-Сан-Хосе та Бехукаля. Імовірно, у цих випадках династії з різних міст мали спільне походження.

Подекуди особлива частина “емблемного ієрогліфу” виступає не як назва міста чи народу, а як династичне ім’я. Скажімо, до середини VII століття правителі Комалькалько називалися Хойчанськими владарями, але після завоювання міста царем Тортугеро, який мав титул Баакульського владаря, теж починають називатися Баакульськими владарями.

При цьому первісно титул “Баакульський владар” імовірно позначав владу над певною місцевістю чи племенем, звідки походили предки правителів Тортугеро, Паленке та Комалькалько. В одному з написів Тортугеро йдеться про подію, що сталася у 353 році у “місці вод Баак”.

Подібне перетворення назви місцевості чи народу на родове ім’я правителів зустрічається у феодальній Європі. Наприклад, відома за романами А. Дюма французька королева, мати Людовіка XIV, називається Анною Австрійською, хоча була іспанською принцесою і до країни Австрії ніякого відношення не мала; лише її предки перед тим, як стати іспанськими королями, були австрійськими ерцгерцогами, і титул “Австрійський” (de Austria) став їхнім родовим ім’ям, прізвищем.

Поряд з найменуванням “священний владар” за пізньокласичної доби правителями майя часто вживався титул k’inich. Зазвичай його перекладають “сонцевидий”, але він може означати також “велитель, повелитель” [4].

Владарі найбільш могутніх міст (наприклад, Тікаля, Калакмуля, Паленке, Йашчілана, Копана, Ц’ібільчальтуна) носили особливий титул kaloоmte’, який можна зіставити з європейським “імператор”. Він як правило сполучається із зазначенням сторони світу, але найбільш престижним був титул “західного калоомте”, який носили в різний час тікальський, паленкський і йашчіланський правителі.

Цей титул імовірно мав центрально-мексиканське, теотіваканське походження. Додатковими титулами індіанських царів були b’akab’, “головний у країні”, та tumam, “той, хто вирішує”.

Незважаючи на свій “священний” титул, класичний майяський владар не обожувався за життя. Він не вважався належним до богів – k’uh, на відміну від, скажімо єгипетського фараона, який офіційно називався “бог добрий”, чи шумерського царя часів ІІІ династії Ура, піддані якого давали дітям імена на штиб “Шульгі (ім’я царя) – мій бог”. Тим не менш, майяського царя розглядали як істоту, ближчу до богів, аніж прості люди.

Вважалося, що душа, яка має увійти до тіла царської дитини, народжується у глибинах світового океану. “Він народився у глибині Будинку…-мі в океані” – каже текст Трифігурної панелі з Палацу Паленке про царя К’ан Хой Кітама ІІ. Іноді в написах цар “супроводжує богів”. Так, на стелі 3 з Копана правитель “супроводжує” Богів-Веслярів, на стелі 6 з цього ж міста – Веслярів, бога Учанлахуун Чувена та копанських божеств – покровителів “чотирьох владарів, чотирьох юнаків”, а на стелі 12 він у компанії з усіма небесними богами.

Спадковість влади

Влада правителя була спадковою, і майяські владарі при нагоді гордовито повідомляють кількість поколінь своїх царствених предків: К’ак’ Тілів Чан Чаак з Наранхо називає себе 38-м спадкоємцем засновника династії, тікальський Йік’ін Чан К’авііль – 27-м, копанський К’ак’ Йіпйах Чан К’авііль – 14-м. Як правило, престол переходив від батька до сина, або від старшого брата до молодшого. Однак відомо, що в П’єдрас-Неграс у 729 році владу успадкував зять попереднього царя, чоловік його дочки. Подібне явище на початку VI століття мало місце і в Тікалі.

З напису у “Храмі XVIII” в Паленке випливає, що незадовго до смерті тамтешній правитель K’ініч Ханааб Пакаль “впорядкував” послідовність успадкування престолу між трьома своїми синами та їхніми нащадками.

У деяких передколоніальних державах гірської Гватемали та Північного Юкатану джерелами засвідчено вибори правителя з числа членів царського роду. Так, “Книга Чілам Балам із Чумайеля” розповідає, що

“у році тисяча п’ятсот тридцять сьомому у день 9 Кавак (17 травня 1537 року) сталося, що зібралися знатні на раду в місті Мані, щоб прийняти владаря для свого народу, тому що помер їхній повелитель… Ці великі люди країни сказали, що негайно приймуть владаря для свого народу, тому що їхній повелитель Ах Ц’ун Шів помер в Оцмалі” [5].

У “Літопису какчікелів” вояки (тобто, озброєний народ) кажуть:

“Брате мій! Один із вас є старшим сином, а інший молодшим сином. Ми покажемо це при світлі дня на Раді. Ми тринадцять (загонів) вояків дамо тобі твій балдахін, твій трон, твоє сидіння, твою владу…Після цього вони віддали їм шану і назвали їх Ахпошахілєм і Ахпосоцілєм” [6].

Чи існував такий порядок у класичних містах – сказати важко. Факт, що деякі “священні владарі” Класичної доби посіли трон дітьми (К’ак’ Тілів Чан Чаак з Наранхо – п’ятирічним, Ханааб Пакаль з Паленке – дванадцятирічним, один із правителів Тоніна – у дворічному віці), свідчить, що вибори правителя, якщо й мали місце, були формальністю.

Родинні зв’язки

Індіанські цари вважали своїм обов’язком згадувати матір та батька (саме в такому порядку; виключенням є генеалогічні записи паленкських правителів VII-VIII століть, де першим називається батько, але це був К’ініч Ханааб Пакаль, до якого виявлялося виключно шанобливе ставлення). Стосовно матері син називається “виплеканий такою-то”, стосовно батька в урочистих написах – “дитина-дарунок, створення такого-то”, у звичайних – “син” або “син-пагін”. Наприклад, йашчіланський Іцамна Кокаах Ба’лам ІІ названий:

“народжений Іш Пакаль, дружиною калоомте, владаркою Петену; син владаря, який прожив чотири двадцятиріччя, Ах Вак Туун Йашуун Ба’лама, священного Кокахського владаря, калоомте”.

А ось як звучить генеалогічна формула паленкського К’ук’ Ба’лама ІІ:

“квітка (?) – створення семені (?) А’ку’уль Монааба, священного Баакульського владаря, його тіло виплекане Іш Ц’ікін Мок (?) Ахав, жінкою з родини сахалів”.

Мати стосовно сина позначається терміном, який можна перекласти як “породілля”. Так, мати замовника знаменитих бонампакських фресок на стелі 2 з Бонампака названа: “Іш А’ку’уль Патах, жінка з родини сахалів, яка народила Йахав Чан Мувана, власника бранця Ах Хо Баак”.

Шлюб. Становище жінки

Класичні пам’ятки свідчать про високе становище жінки в суспільстві. Відомо, що у Паленке, Тікалі, Альтар-де-Сакріфісьос жінки були самостійними правительками, в Наранхо та П’єдрас-Неграс – регентками.

Аналіз генеалогічних формул показує, що класичним майя не були невідомі династичні шлюби. Правителі Дос-Пілас породичалися із владарями Наранхо, Калакмуля, Ель-Перу, Ель-Чорро, Іцана і Тамаріндито, владарі Йашчілана – з правлячими родинами Мотуль-де-Сан-Хосе і Бонампака, царі Паленке – із владарями Копана, Тортугеро, Хуште К’ух та, імовірно, Наачтуна, владарі Калакмуля – з правителями Ель-Перу.

Тим не менше, у класичних написах майже немає записів про одруження владарів. Це здається доволі дивним, беручи до уваги, що й у Дрезденському, і в Мадридському ієрогліфічних рукописах шлюбам присвячено чималі за обсягом розділи. Можливо, за Класичної доби одруження вважалося виключно особистою справою, тому в написах, що мали публічний характер, відображалося у виключних випадках. Деякі подробиці шлюбної церемонії розкривають записи з П’єдрас-Неграс (на стелах 1 і 3), що розповідають про одруження місцевого царевича (майбутнього К’ініч Йональ А’ка ІІ) з дванадцятирічною принцесою Іш Віналь Хааб Ахав з Маан – Ла-Флориди. Спочатку наречена була “покрита”, імовірно весільним покривалом (у запису про одруження паленкського Ханааб Пакаля також йдеться про те, що майбутня дружина “з’явилася покритою”). Через п’ять днів дівчину було “прикрашено” у присутності нареченого.

На рельєфах і у розписах на кераміці жінки правителів часто супроводжують своїх чоловіків – сидять позаду них на троні, обмахують віялом, підносять напої, тримають “оберемки” з даниною, вручають перед походами обладунки, показують чоловікам малолітніх дітей.

З етнографічних спостережень і повідомлень старих авторів відомо, що в цілому майя були моногамними: “Мешканці Юкатану ніколи не беруть більше однієї [дружини], як буває в інших країнах, коли мають багатьох відразу” [7]. Знатні юкатанські чоловіки передколоніальної доби крім дружини могли також мати наложниць, але чи був такий звичай поширеним за класичних часів – однозначно сказати важко. Одна із споруд Ошк’інтока має назву “Будинок трьох дружин сахаля” (Yotot hux yatan sajal), однак неясно, чи були господарки цього дому дружинами сахаля водночас, чи послідовно. Лише матеріали Йашчілана однозначно засвідчують багатоженство принаймні двох правителів.

Дитинство та юність

Царські сини мали титул ch’ok, “юнак”, наприклад, так позначено хлопця в пишному вбранні, зображеного позаду правителя на відомій вже Панелі 2 з П’єдрас-Неграс: “Хой А’к, юний Йокібський [8] владар”. Так саме, ch’ok, названо двох підлітків, які стоять біля царського престолу на рельєфній Панелі 3 з П’єдрас-Неграс і один з яких став у подальшому новим правителем міста. Слід зазначити, що цей титул мав серед класичних майя значне поширення, і його мали особи далеко не юного віку [9].

Можна припустити для цього терміна більш загальне значення: “царський нащадок, принц”. Існували різні категорії царевичів – ch’ok: написи називають просто “юнаків”, “великих юнаків” (chak chok), “головних юнаків” (b’ah ch’ok). Титул “головного юнака” мали, як правило, спадкоємці престолу. За життя паленкського царя Ханааба Пакаля цей титул мав його старший син, а після того, як він сам посів престол, “головним юнаком” став його молодший брат, до речі, зовсім не юний – йому було тоді тридцять дев’ять років.

Відомий спеціальний обряд “представлення” малолітнього спадкоємця трону народові, зображений, зокрема, на одній із знаменитих фресок Бонампака.

У віці від 6 до 14 років царевичі, як й інші хлопчики, проходили особливий обряд присвяти, що знаменував перехід від дитинства до підліткового віку. На передколоніальному Юкатані він називався “друге народження” (kaput sihil). Під час цього ритуалу жрець кропив підлітків “незайманою водою”, видобутою з дупла чи із заглиблення в камені, що була настояна на какао і деяких квітах, за допомогою особливого кропила з палки та хвостів гримучих змій, кажучи при цьому: “Прокидайся!”. На завершення хлопцям давали понюхати особливий букет і попалити тютюн. Після цього вони змінювали “дитячі імена” на дорослі, що включали родові імена батьків, і могли одружуватися [10]. У класичних текстах ця церемонія часто позначається зворотом “отримав тютюн” (k’alah mayih).

В Паленке ініціація спадкоємця престолу включала тривале, близько шести місяців, його знаходження десь на височинах у відгороженому місці (воно позначено словосполученням bal bojte’el, “захищене дерев’яним парканом”) [11].

Молоді люди з числа синів підлеглих владарів певний час жили в столицях своїх верховних повелителів, важко, сказати, чи як заручники, чи проходили там своєрідне “стажування”. Наприклад, старший син правителя залежного від Калакмуля невеликого міста Сак Нікте (Ла-Корона) на ім’я К’ініч Йоок Акан, коли йому виповнилося 19 років, відправився до столиці, де прожив три роки, а після смерті батька негайно повернувся додому, щоб стати новим владарем. При дворі Іцам К’ан А’ка ІІІ в П’єдрас-Неграс виховувався майбутній правитель Петуун – Ла-Мар Мо А’к Чаак.

Франко Россі висловив припущення про існування у класичних майя особливого співтовариства, яке об’єднувало знавців астрономічних і шаманських знань та шляхетних юнаків, яких ті навчали та виховували. Таке співтовариство, членів якого називали taaj, “обсидіан” чи “обсидіановий ніж”, і в якому вирізнялися старші (sukuun taaj) та молодші (itz’iin taaj) учасники, згадується в Копані, Ла-Короні, Шультуні та стосовно Санта-Елена [12].

Вступ на трон. Знаки влади

Воцаріння супроводжувалося урочистими і складними обрядами, під час яких новий владар отримував зовнішні ознаки свого високого становища.

Між смертю попереднього царя і ритуалами вступу на трон минав певний час, протягом якого імовірно відбувався похорон і справлявся траур за небіжчиком (на Юкатані напередодні Конкісти під час жалоби вдень зберігали мовчання, а вночі гучно голосили). У Паленке, наприклад, час між смертю правителя й інавгурацією його наступника складав від 57 до 133 днів [13], у Копані – від 14 до 29 днів.

На церемоніях, пов’язаних із воцарінням підпорядкованих правителів, були присутніми їхні верховні владарі. Так, калакмульський цар Йукном Ч’еен брав участь в інавгураційній церемонії К’ініч Ба’лама, правителя підлеглого йому Ель-Перу.

Знаком царської влади у майя був трон (ts’am, “узвишшя”, або tem, “лава”). У розписах на кераміці чи на рельєфах владар найчастіше сидить на узвишші в оточенні двораків. Сам прихід до влади в текстах найчастіше описується виразом “сів на владарювання такий-то” (майже як у наших літописах: “Ярославъ сіде в Киеві на столі отни”).

Багато декоровані, прикрашені написами кам’яні трони Класичної доби знайдено в декількох містах майя, зокрема, в П’єдрас-Неграс, Йашчілані, Паленке і Дос-Пілас, в Тікалі, у “Похованні 195”, виявлено рештки невеликого дерев’яного трону.

На рельєфах Паленке трон правителя в одних випадках імітує тіло ягуара, в інших – змія (іноді ці тварини – двоголові). Найімовірніше це символи двох частин племені, покровителями або предками яких вважалися ці тварини. Про такі трони згадує один із текстів “Книжок Чілам Балам”: “Тоді буде розстелено шкіру змія, тоді буде розстелено шкіру ягуара в Ічкаансіхоо”.

Іншим знаком вищої влади була налобна пов’язка – діадема. Її називали huun, тобто, “папір”, або sak huun, “білий папір”. Діадема являла собою смугу білої матерії, іноді декоровану спереду маскою бога – уособлення царського головного убору, який називався так саме – Хуун. Таку головну пов’язку подають правителеві, що сидить на троні, на рельєфній панелі 1 із Бонампака.

Вирази “пов’язано білу діадему на чоло такого-то”, “пов’язано [діадемою] на владарювання такого-то” є часто вживаною в написах формулою, що позначає прихід до влади.

Особливий головний убір мали правителі Паленке. Це прикрашений пір’ям і маскою бога Хуун високий циліндр, імовірно складений з чи то жадеїтових, чи то кістяних платівок [14], варіант військового шолома, що називається у написах kojow. Його подають владареві батьки. При цьому у двох із цих трьох випадків сцена мала символічне значення – на момент коронації правителя, зображеного на Трифігурній панелі з Палацу Паленке, його батько вже майже двадцять років був неживий, а до коронації царя, репрезентованого на “Палетці рабів”, від часу смерті його батька минув тридцять один рік.

Третім предметом, одержання якого означає в написах прихід до влади, є статуетка змієногого божества К’авііля (так званий “карлик-скіпетр”). Завдяки цій церемонії правитель, імовірно, набував царського духа-супутника.

Попри міф про перше взяття К’авііля за прадавніх часів, насправді статуетка К’авііля стала знаком царської влади досить пізно – у VII столітті нашої ери. До того майяські правителі тримали в руках так звану “зміїну смугу” – символічне зображення двоголового небесного змія (вона залишилася символом влади в Копані, Тоніна, П’єдрас-Неграс, Коба, і деяких інших містах, де К’авііль не став царською регалією; у Паленке, також як у Тікалі, “карлик-скіпетр” використовується, але в найбільш урочистих випадках цар тримає в руках “зміїну смугу”). Правитель Дос-Пілас Іцамна Кокаах К’авііль замість К’авііля під час коронації одержав певний об’єкт, що називається xo(l)-te, тобто, “кругле берло”.

При вступі на трон правитель змінював ім’я.

Такий звичай побутував і в інших народів, де царська влада була предметом релігійного шанування. Наприклад, синові єгипетського фараона Тутмоса ІІІ при народженні дали ім’я “Амен-хотпе”, “Втіха Амона”, а після коронації він отримав ще чотири царських імені: “Гор телець могутній гостророгий; Обидві Владарки багаті силою, увінчані у Васет; Гор Золота – загарбник сусідніх країн; цар Верхнього та Нижнього Єгипту Аахепруре, ‘Велике Створіння Сонця’”. Останнього перського царя з династії Ахеменідів змолоду звали Кодоман, а як царя – Дарайявауш, “Добра Влада”. Одного з наймогутніших китайських імператорів, який правив шістдесят один рік з 1661 по 1722 роки, від народження звали Сюаньйе, після воцаріння його стали називати “девізом правління” Кан Сі, “Квітуче та Осяйне (правління)” (при цьому вживати особисте ім’я заборонялося під загрозою страти), після смерті на церемоніях поминання предків цього імператора згадували як Шенцзу, “Взірцевого Патріарха”, а в інших випадках – як Женьді, “Людяного Государя”.

Майяські владарі Класичної доби від народження до ініціації мали так зване “дитяче” або “юнацьке” ім’я (ch’ok k’ab’a), яке в подальшому змінювали на доросле, а після коронації отримували тронне, або, як його називають у написах, “священне ім’я” (k’uhul k’ab’a) чи “вінчальне священне ім’я” (k’alhuun k’uhul k’ab’a). Так, один з каракольських царів від народження був названий Сак Бах Віц, “Білий Гірський Щур”, а після воцаріння став іменуватися…н Оль К’ініч.

Імена правителів міст Центрального Петену і Копана – це пишні ритуальні формули, які вказують на зв’язок царя із великими богами. Так, один із правителів Тікаля іменувався Нуун Ухоль Чаак – “Віщун – Голова Бога Дощу”, його син – Хасав Чан К’авііль, “Прапор – Небесний К’авііль”. Ім’я наранхоського царя К’ак’ Тілів Чан Чаака означає – “Вогняний Тапір – Небесний Бог Дощу”, одного з його спадкоємців, К’ак’ Укалав Чан Чаака – “Полум’я – Міць Небесного Бога Дощу”. Чотирнадцятий правитель Копана мав ім’я К’а’к’ Хоплах Чан К’авііль, “Запалює Вогонь у Небесах К’авііль”, а його наступник – К’а’к’ Йіпйах Чан К’авііль, “Примножує Вогонь у Небесах К’авііль”.

В Паленке та Йашчілані ми зустрічаємо іншу традицію вибору імен правителів, пов’язаних з назвами певних тварин і птахів (можливо, тотемних [15], чи особистих надприродних покровителів-нагуалів). При цьому в обох містах кількість чоловічих царських імен була обмеженою. В Йашчілані, наприклад, правителі в більшості називалися одним із трьох імен: Таб Ба’лам, “Ягуар – Ошуканець”, Іцамна Кокаах Ба’лам, “Бог Іцамна Кокаах – Ягуар” чи Йашуун Ба’лам, “Птах-котінга [16] – Ягуар”. Паленкські владарі-чоловіки (за єдиним виключенням) мали одне з п’яти імен: К’ук’ Ба’лам, “Кецаль – Ягуар”, Кан Ба’лам, “Змій – Ягуар”, К’ан Хой Кітам, “Жовтий Пекарі – Нападник”, А’ку’уль Монааб, “Черепаха – Озерний Папуга [17]” або Ханааб Пакаль, “Водяна Лілея [18] – Щит”.

Досить своєрідними, несхожими на царський ономастикон інших частин світу майя, є царські імена Канульських владарів, які часто включають елемент “Йукноом”, “Той, хто з’єднує” чи “Той, хто хитає”, до прикладу, Тах К’ам К’ініч , “Бере Смолоскип Сонцевидий”, Йукноом Ек’ Тічан, “Той, хто З’єднує / Хитає – Зоря в Небі”, Йукноом Ті’ Чан, “Той, хто З’єднує / Хитає на Краї Небес”, К’а’к’ Ті’ Ч’іч’, “Вогонь у Кривавій Пащеці”.

Зміст повноважень

Незважаючи на те, що в текстах майя владар – одна з головних постатей, коло пов’язаних з ним тем є дуже обмеженим. Крім того, що індіанські правителі народжуються, воцаряються та помирають, у написах вони займаються головним чином ще двома справами – беруть участь у релігійних церемоніях і воюють. Про обсяг власне їхньої влади написи кажуть дуже мало.

Для багатьох післякласичних держав майя було характерним колективне правління. Наприклад, у кіче та в какчікелів було по два верховні правителі та два їхні заступники, про яких “Літопис какчікелів” каже: ”негайно два владарі оволоділи владарюванням”, “так сталося, що ми Шахіли отримали чотирьох владарів, з якими стало повним владарювання наших предків” [19]. Чотири верховні правителі було в Чіч’ен-Іца Х-ХІІ століть [20]. Мабуть саме такий політичний устрій позначався загадковим терміном multepal, “спільне правління”. Для Класичної доби колективне правління засвідчене в Шкалумк’іні (Юкатан) [21], але в інших державах цього часу, насамперед на Півдні, “священний владар” був, здається, один. Утім, у Караколі на початку ІХ століття однакові титули, притаманні верховним владарям, мають водночас дві особи: Тум Оль К’ініч і К’ініч Хой К’ак’іль. Можливо, там теж склалася система співправительства, якщо тільки Тум Оль К’ініч не розглядався в якості “містичного” співправителя-предка.

Із джерел колоніальної доби відомо, що на Юкатані “правителі Майяпана мали повну владу і суворо питали за невиконання власних наказів” [22]. Разом із тим, цар повинен був дотримуватися стосовно підданих певних правил, за порушення яких міг поплатитися, як це сталося з тими ж владарями Майяпана:

“Серед спадкоємців дому Кокомів, – пише Д. де Ланда, – був один дуже пихатий наслідувач Кокома…; він почав тиранствувати і перетворювати на рабів простий люд, тому шляхетні об’єдналися з партією Тутуль Шіва, який був великим громадянином, як і його предки. Вони вирішили вбити Кокома і зробили це, вбивши також усіх його синів, крім одного… Вони пограбували його садибу, де в нього було какао та інші плодові дерева, кажучи, що винагороджують себе за те, що в них було пограбовано” [23].

Індіанські хроніки кажуть про щонайменше три заколоти підданих проти своїх владарів у державах гірської Гватемали. Два з них: проти царів кіче Ко-Туха та Іштайуля і проти какчікельських правителів Ошлахух Ціі та Каблахух Тіхаша у 1493 р. – було придушено, а один – проти кічеанського царя Кікаба, очолений його власними синами – вдався, і хоча старий цар формально зберіг трон,

“він здався перед вояками і наказав віддати їм коштовне каміння і метали, також як правління і верховну владу, і віддав славу і велич воякам… Так було зруйновано владарювання та велич вояками з цих племен… З того часу, після цього вчинку вояків, народу та підданих, перестали звеличуватися царі … Коли згасла слава кіче … народ, простолюдини перестали підкорятися владареві з вини вояків” [24].

З “Пополь-Вух” і “Літопису какчікелів” випливає, що найважливіші рішення: про початок війни, про будівництво фортець, про встановлення спадкових титулів – в індіанських державах гірської Гватемали XV-XVI століть ухвалювала рада вищих вождів. На класичних пам’ятках правитель часто обговорює щось із персонажами високого рангу, але на сьогодні важко сказати, чи були обговорення важливих питань з представниками знаті обов’язковими, чи правитель приймав рішення одноосібно.

За передколоніальної доби як на Юкатані, так і в гірській Гватемалі владар здійснював правосуддя; за повідомленням Д. де Ланди правитель Мані Тутуль Шів навіть рідного брата засудив до страти за згвалтування дівчини. Матеріали класичних написів, однак, не дозволяють зробити висновок, чи мали такі ж повноваження царі Класичної доби [25].

Данина

Як іспанські, так і індіанські автори одностайно свідчать, що правителі майя передколоніальних часів одержували від своїх підданих данину.

“І цим згаданим правителям, – повідомляє документ з Юкатану, – вони підкорялися і сплачували данину тканиною та індиками, маїсом, квасолею і… рабами. Того, хто не давав правителеві належної йому данини, він наказував принести в жертву” [26].

Як ознаку встановлення верховної влади правителів Чіч’еен-Іца над Юкатаном в ХІ столітті згадує запровадження данини хроніка з “Книги Чілам Балам із Чумайеля”:

“Тоді данина стала приходити

для них до Чіч’еен…,

стала прибувати данина

для чотирьох людей…

13 Ахав – двадцятиріччя [27],

коли верховні правителі

одержали данину”.

У гірській Гватемалі XV століття “державою з блиском правив цар Кікаб в місті Кумаарках-чі-Ісмачі, і всі народи платили йому данину” [28]. При цьому, як додає “Пополь-Вух”,

“одне чи два племені не принесли данини, і тоді він напав на всі поселення, і вони мусили були принести данину Кікабу і Кавісімаху” [29].

Напередодні іспанського завоювання в майя Юкатану існували два види данини. Один – постійні побори, що називалися patan, які приурочували до певних свят. До них належали виділена правителеві частка першої здобичі на початку мисливського та рибальського сезонів та частка зібраного урожаю (для її виплати засівали спеціально виділену ділянку). Інший вид данини – надзвичайні побори, ximte’ або lot, які оголошувалися на певний випадок. Обидва види данини вносилися від усієї громади. Данину правитель підлеглого поселення особисто доставляв у столицю і додавав від себе престижні предмети, володіти якими у майя могли тільки шляхетні [30].

Про данину згадують і класичні написи: вона позначається словами pat, patan (так саме, як у юкатанських текстах) або іkats чи ekats (буквально – “вантаж”, “оберемок”). На стелі 12 із Наранхо запис про одержання данини з Йашха завершує серію повідомлень про війну між цими містами. В текстах зустрічаються згадки про “три (одиниці) данини”, “дев’ять (одиниць) данини”, “вісімнадцять (одиниць) данини”. На рельєфі з Паленке в якості данини принесено тканину, що відповідає практиці колоніального Юкатану, де шматок тканини певного розміру, yub’te’, був однієї з основних одиниць оподаткування індіанців. Сцену принесення данини: плащів, якихось перев’язаних мотузкою згортків, невеличкого лантуха – можна побачити на одній з розписних посудин Класичної доби.

Своєрідні “оберемки” з даниною (в деяких випадках на них є напис ikats, “данина”) часто лежать на зображеннях біля трону владаря, або ж їх тримають у руках його родичі.

З Центральної Мексики передколоніальної доби походять довжелезні та дуже докладні списки данини, що її мусили платити містам-гегемонам, Теночтітлану, Тецкоко та Тлакопану, підвладні політії. У класичних майя ми нічого подібного не зустрічаємо. Поодинокий текст про одержання данини правителем Наранхо Вашаклахуун Убаах К’авіілем міститься на стелі 32 з цього міста:

“У день (9.19.4.15.1) 8 Іміш 19 Соц’ (31 березня 815 року) він одержав дві двадцятки в якості данини, кецалів і ягуарів, щоб володіти [ними] [31]. Через 11 (днів) і 12 двадцятиденок у день (9.19.5.9.12) 12 Еб 5 К’айяб (7 грудня 815 року) зміна кецалів та ягуарів, п’ять двадцяток принесено в якості данини перед тим, як стався день (9.19.10.0.0) 8 Ахав (8 Шуль, 2 травня 815 р.).”

Важко сказати, чи слід названих тут “кецалів” і “ягуарів” розуміти буквально, як пір’я кецаля (вони входили, скажімо, до складу данини, яку підлеглі народи сплачували ацтекському Теночтітланові) та шкури ягуарів, чи це символічні позначення. Однак на фрагменті розпису з печери Нах Туніч, в розписах на кераміці серед данини репрезентовано оберемки з довгим пір’ям.

На фресках з Бонампака зображено п’ять мішків какао, на кожному з яких вміщено напис “вісім тисяч”, тобто, Йахав Чан Муваан одержав як данину сорок тисяч какао-бобів.

Можливо, списки данини, в яких зазначалась її кількість, містилися на недовговічних матеріалах, і тому не збереглися.

Міждержавні відносини

Безпосередньо влада майяського священного владаря Класичної доби поширювалася на столицю та прилеглі до неї поселення. Навіть у наймогутніших міст ця територія не була великою: для Тікаля вона не перевищує 160 квадратних кілометрів, для Паленке – 300 квадратних кілометрів, для Копана – 35 квадратних кілометрів [32]. Однак цими межами сфера уваги індіанських царів не обмежувалася. Політична картина суспільства класичних майя, наскільки ми можемо її уявити – це складна сукупність відносин союзництва, данництва, залежності та заступництва, що пов’язували між собою зовнішньо самостійні міста-держави. Вона трохи нагадує зоряну систему, де навколо центральної зорі обертаються планети, а навколо них, у свою чергу – супутники.

Панування в цій системі відносин могло проявлятися відверто і жорстко, в отриманні данини, призначенні правителя у підлегле місто, залученні робітників з нього на будівництво у столиці. Про останнє, щоправда, для Класичної доби прямих свідчень немає, але стосовно пізнішого часу “Пополь-Вух” розповідає:

“Були звеличені кіче, коли з’явилися їхня слава та їхня велич, коли здійнялися будинок богів і будинок владарів. Однак не вони їх зробили, не вони над ними працювали, і не вони спорудили свої будинки, і не вони створили будинок богів, але їхні сини та підлеглі, які помножилися” [33].

Залежність могла виступати у більш м’яких формах нерівноправного політичного союзу, що передбачав участь у війні проти ворогів панівного міста, певні знаки уваги до нього, наприклад, обов’язок приймати та обдаровувати його представників на урочистих святах.

Характер джерел не дозволяє прямо визначити обсяг матеріальних багатств і трудових ресурсів, які панівні міста Класичної доби одержували від підлеглих [34]. Але деякі обставини дозволяють припустити, що він був дуже вагомим. Л.Шіле свого часу звернула увагу на те, що

“протягом 130 років [від часу, коли внаслідок поразок у війнах Тікаль утратив панівне становище, і до його поновлення – В.Т.] тільки один цар, двадцять другий, залишив своє ім’я у писаній історії царства, та й те не у громадському місці” [35].

Центрами – “зорями” світу пізньокласичних майя були декілька міст-гегемонів, для яких існували лише два типи зовнішніх відносин: панування або суперництво. Якщо вони іноді й укладали між собою більш-менш рівноправні союзи, то лише проти когось третього, лише за принципом “ворог мого ворога – мій друг”. Такими “наддержавами” у центральній області майя були Хуште’ Туун – Калакмуль, Мутуль – Тікаль, Лакам Ха – Паленке, Копан, певний час – Попо-Тоніна.

Цікаво, що самі класичні майя розуміли особливу політичну важливість окремих міст і навіть складали їхні списки. Так, напис на стелі А з Копана (731 рік) каже:

“Ось вони, чотири небесні дерева, чотири небесні потоки, чотири небесні вершини, чотири небесні дарунки: священний Шукуупський владар (правитель Копана), священний Мутульський владар (правитель Тікаля), священний Канульський владар (правитель Калакмуля) і священний Баакульський владар (правитель Паленке)”.

Більш широкий список міститься на знайденому у 2002 році в Алтар-де-Лос-Рейес (Південний Кампече) кам’яному вівтарі, напис на якому згадує “священні землі, тринадцять …” і перелічує “трони владарів” (u-TS’AM-IL AJAW), серед яких можна впізнати “емблеми” Калакмуля, Тікаля, Паленке, Ец’на і Мотуля-де-Сан-Хосе [36].

“Поверхом нижче” в політичній будівлі класичного майяського світу знаходилися міста-держави, які стосовно одних панували, а щодо інших – були підлеглими. Прикладом такого подвійного становища може бути К’іна’ – П’єдрас-Неграс у першій половині VII століття. З одного боку, його владарі претендували на роль регіональних гегемонів на середній Усумасінті, але з іншого були молодшими союзниками надмогутнього тоді Калакмуля.

Нарешті, більшість майяських держав становили невеликі міста, тією чи іншою мірою залежні від близьких або далеких сусідів, що у свою чергу самі могли залежати від могутніх гегемонів. Звичайно, були міста-держави, яким вдавалося залишатися поза системою союзів і залежностей, але як багато їх було, зараз судити важко.

Пам’ять про стародавні племінні союзи імовірно збереглася у згадках про “тринадцять підрозділів” (huxlajuun tzuk), “дев’ять підрозділів” (b’olon tzuk) та “сім підрозділів” (wuk tzuk). Перше позначення стосувалося області навколо Тікаля, друге – на схід від неї, а третє – території, розташованої навколо Наранхо.

Міста та поселення, пов’язані з одним політичним центром, як правило не займали суцільної території. Якщо б їх позначити на мапі різними фарбами, виникла б строката мозаїка, в якій крапки та плями різних кольорів перемішувалися б у вигадливому візерунку.

Зв’язки між панівними та підлеглими містами були слабкими та грунтувалися майже виключно на насильстві. Тому за кожної зміни військової могутності того чи іншого міста виникала спокуса перекроїти систему відносин залежності. Саме взаємна боротьба більш сильних міст-держав за вплив на менш сильні, наскільки можна судити, і складала головну пружину майже безперервних воєн, що точилися у світі пізньокласичних майя.

Війна

Ще 50-60 років тому серед дослідників стародавніх майя панувала думка, що Класичний період був добою загального миру. Наприклад, американець Льюїс Мемфорд писав, що класичні міста майя

“виникли за твердої політичної влади, за якої відсутні війни, де насильство було зведено до мінімуму, і монополія священної влади і священної мудрості панівного класу – аристократів і жерців, що мали всі привілеї, була прийнята без істотних заперечень на тривалий час” [37].

Дослідження останніх років показали, наскільки ж помилялися прихильники цієї теорії. Війна була одним з найулюбленіших занять майя Класичної доби.

Війни в їхньому світі траплялися часто, хоч і не були безперервними. Наприклад, з тридцяти шести років історії Дос-Пілас між 648 та 684 роками воєнні дії тривали протягом десяти, з тридцяти двох років правління наранхоського царя К’а’к’ Тілів Чан Чаака (693 – 725) війна зайняла щонайменше сім (слід мати на увазі, що написи з відповідних міст за загальним правилом повідомляють лише про переможні кампанії і замовчують невдалі).

Як правило, воєнні дії охоплювали невелику територію, в межах 50-100 кілометрів, хоча відомо і про далекі військові експедиції. Наприклад, загони з Ц’ібанче’ двічі брали участь у походах проти Паленке, на відстань понад 300 кілометрів.

Військові дії не були тривалими з причини, яку зазначив ще Д. де Ланда:

“Поселення надавало їм [воякам – В.Т.] також їжу, й її готували для них жінки; її носили на спині через брак худоби, й тому їхні війни недовго тривали…” [38].

Цікавий аналіз, проведений Д. Беляєвим та С. Мартіном, показав, що бої відбувалися будь-якої пори року, найчастіше – у травні-червні. Збіг цього часу із строками сівби свідчить про існування професійного війська, а не ополчення [39]. Професійні вояки “холькани”, (“сміливці”) відомі на Юкатані XVI століття.

Як правило, воєнними діями командували самі владарі або їхні наближені. Однак існували й особливі воєнні командири. На доколоніальному Юкатані та в іца зберігався звичай обирати на три роки військового ватажка з титулом “након”. Він зобов’язаний був утримувати вояків під час походу (у мирний час холькани займалися землеробством, хоча, як зазначає Д. де Ланда, “звикли до прислужництва та насолод” [40]). Відомо, що найбільшим військовим з’єднанням був загін з восьми тисяч чоловік. Б. де Лісана згадує військове звання hunpiktok’ (“вісім тисяч списів”), пояснюючи його: “капітан, що має військо у вісім тисяч “кременів”… Його посада була найважливішою…” [41]. У класичних написах зустрічаються звання ah pay mol, “ватажок загонів”, ah pay hukub’, “ватажок човнів”, ah tan pakal, “провідник щитонош”.

Обладунок воїна кіче XV століття докладно описується в “Рабіналь-Ачі”:

Дійсно, небо віддасть тебе,

Земля віддасть тебе

Вістрю мого дротика,

Моці мого щита,

Моїй здійнятій палиці,

Моїй здійнятій сокирі,

Моїм кістковим браслетам,

Моїм яшмовим браслетам,

Моєму білому розфарбуванню,

Моєму кольоровому розфарбуванню [42].

Деякі деталі щодо юкатанських вояків додає учасник походу Ернана Кортеса Берналь Діас дель Кастільо:

“Вони носили лати з бавовни, які доходили їм до колін, списи, щити, луки, стріли, пращі та багато каменів, та мали прикраси з пір’я на голові…”, “… прибули численні загони індіанців із поселення Потончан у своїх латах із бавовни, що доходили їм до колін, із луками, стрілами, списами, щитами та мечами, які схожі на дворучні, з пращами та каменями, в плюмажах, які вони звичайно носять, їхні обличчя було розмальовано білим і чорним і розфарбовано вохрою…” [43].

Схожим чином іспанський хроніст Карденас Валенсія описує військо майя під час битви при Аке у 1528 році:

“Іспанці були атаковані незліченним натовпом індіанців, озброєних луками та стрілами, списами з обпаленими на вогні кінцями, піками з гострими наконечниками з кременю, палицями, із свистілками та трубами… Всі вони були розфарбовані, а їхні вуха та носи продірявлені для носіння прикрас із кольорових камінців…” [44].

На класичних зображеннях (наприклад, на серії розписних ваз, фресках з Бонампака) захисні куртки до пояса з короткими рукавами, зроблені зі шкури ягуара, цупкої тканини чи сплетені з бавовняних волокон, мають знатні вояки; основна маса учасників битви одягнута в самі лише набедреники. Воїни майя мали щити двох типів: великі, у три п’ятих людського зросту, прямокутні, та маленькі круглі. Останні могли використовуватися також для нападу – ними зручно завдавати удари.

Основною наступальною зброєю ближнього бою був довгий – більше людського зросту – важкий спис із кременевим наконечником. На його кінці біля леза вміщували додаткову вагу, щоб збільшити силу удару.

Вираз “спис і щит” (tok’-pakal) у класичних написах має значення “зброя взагалі”, зворот “впали спис і щит такого-то” є поширеним позначенням поразки в битві.

У ближньому бою часто використовували дубинки. Кам’яні сокири на класичних зображеннях зустрічаються зрідка, й те здебільшого на “парадних портретах” ратників.

Головною зброєю далекого бою в класичних майя був дротик, коротший і легкіший за спис. Його метали рукою чи за допомогою спеціального пристосування. Лука і стріл класичні майя не знали.

Під час війн індіанці прагнули досягти раптовості нападу.

“У глибокому мовчанні вони виходили з поселення, – пише Д. де Ланда, – і так йшли напасти на своїх ворогів із великим галасом і жорстокістю, де їх заставали зненацька” [45].

Вперед висилали лазутчиків (на Юкатані їх називали sab’im b’e, “шляхова ласиця”).

Тактику бою воїнів майя XVI століття описує Берналь Діас:

“… Касік скомандував – пише він, – щоб проти нас вийшли загони озброєних індіанців, які влаштували засідку…, і за його командою загони вирушили з великою люттю та швидкістю і почали стріляти в нас із луків… Після обстрілу вони зійшлися з нами врукопаш і, діючи з усіх сил списами, завдали нам чимало лиха…”,

“… ми побачили, що вздовж берега йде багато індіанських вояків зі своїми здійнятими прапорами, плюмажами та барабанами, і вони з’єдналися з тими, які прийшли напередодні вночі, потім вишикувалися загонами й оточили нас звідусіль, і завалили нас такою кількістю стріл, кийків і каменів, кинутих із пращі, що поранили близько вісімдесяти наших жовнірів, і зійшлися з нами врукопаш, одні із списами, інші, стріляючи з луків, і з мечами, схожими на вигляд на дворучні, так що вони змусили нас недобре себе почувати…” [46].

Слід, однак, мати на увазі, що на той час майя вже запозичили лук і стріли у своїх центральномексиканських сусідів.

Битви супроводжувалися бойовими кличами, музикою та магічними обрядами. Ось як автор “Літопису какчікелів” описує битву какчікелів із кіче, що сталася близько 1491 року:

“… залунали зойки та войовничі кличі, було розгорнуто прапори, заграли великі флейти, барабани та мушлі, вояки виконували чаклунські обряди. Невдовзі кіче було розгромлено, вони перестали битися, були розсіяні, перебиті та знищені кіче. Неможливо було перерахувати вбитих” [47].

Про це ж каже й “Пополь-Вух”: “Вони били в барабани, вигукували бойові кличі, свистіли та галасували” [48]. Берналь Діас також зазначає: “Ті, хто був у загонах готовий напасти на нас, засвистіли та заграли у свої сопілки та барабанчики” [49]. Серед учасників битви, зображеної на фресках з Бонампака, декілька фігур в розпалі бою дмуть у великі дерев’яні труби.

На класичних зображеннях битви, навіть за участю великої кількості вояків, у вирішальній фазі розпадаються на сутички двох-трьох бійців. Оскільки зброєю майя складно завдати смертельні поранення, ворога прагнули не стільки вбити, скільки захопити у полон чи хоча б примусити до втечі. Улюбленими бойовими прийомами були захоплення противника зігнутою в лікті рукою за шию, схоплення за волосся або за ноги. Саме захоплення бранців, а не знищення ворогів розглядалось як головна ознака перемоги. Войовничі цари хизуються титулами “господар 14 бранців”, “господар 16 бранців”, “господар 20 бранців”, вказівки на знаменитих полонених постійно супроводжують їхні імена. Існував навіть особливий тип написів (вони відомі в Ц’ібанче та в Йашчілані), які містили довгі перерахунки захоплених у полон ворогів.

Ланда зазначає про варварський звичай, що побутував серед майя Юкатану (для класичних часів, щоправда, немає доказів його існування): “Після перемоги вони виривали в мерців щелепу й, очищену від м’яса, тримали в руці…” [50].

Для управління боєм використовували прапори з пір’я чи тканини, які називали lakam або jasaw. Вони здебільшого мають вигляд великих кіл на довгих ратищах. В особливо важливих випадках разом із військом несли ідолів богів.

Звичай виносити ідолів під час битв відомий у пізніших державах гірської Гватемали. Так, під час катастрофічної для кіче битви з какчікелями служителі кічеаньських царів Тепепуля та Істайуля супроводжували ідолів, а після розгрому “здалися цари Тепепуль та Істайуль і віддали свого бога” [51]. Захоплення нош з ідолами було, здається, найбільш жаданою метою противника. В “Пополь-Вух” ворожі кіче племена прагнуть захопити “в полон” їхнього племінного бога Тохіля; у свою чергу боги кажуть кіче: “Хіба не буде для вас ганьбою, якщо ми будемо захоплені в полон усередині цих стін?” [52].

Більшість класичних міст майя не має захисних мурів (цей факт і був однією з підстав теорії “класичного миру”), хоча є й виключення: рештки захисних валів, ровів і стін знайдено в Тікалі, Вашактуні, Бекані, Дос-Пілас, Агватеці, Пунта-де-Чіміно [53]. Проте достатньо надійними фортецями були масивні храмові піраміди, на яких населення ховалося під час нападів. Щоправда, вороги без труда спалювали залишені беззахисними житлові квартали та навколишні поселення. Звістки про це рясніють у класичних написах.

З повідомлень часів Конкісти відомо, що майя широко використовували проти ворогів засідки, пастки, раптові напади, одним словом те, що прийнято називати “методами партизанської боротьби”. З “Рабіналь-Ачі” ми дізнаємося про деякі воєнні хитрощі: герой, щоб виманити ворогів із укріплення, імітує плач койота, зойки дикого кота, агуті та ягуара [54]. “Пополь-Вух” розповідає про своєрідну “біологічну зброю”: на ворогів, які взяли в облогу фортецю кіче, було скинуто посудини з гарбуза, повні ос і джмелів [55] (щоправда, фантастичні подробиці змушують сумніватися у достовірності цього оповідання). Однак наскільки все це стосується Класичної доби – невідомо.

Подорожі та відвідини

Індіанські царі Класичної доби залишали домівки не тільки для того, щоб воювати. Збереглося декілька повідомлень про своєрідні “офіційні візити” правителів до інших міст. Так, Бахлах Чан К’авііль з Дос-Пілас у 686 р. був присутнім на коронації калакмульського Йукном Йіч’аак К’ак’а, священний Канульський владар Ті’ … Ток’ К’авііль у супроводі правителів підвладних міст у 726 році відвідав віддалений Копан, йашчіланський правитель у 749 році побував у сусідньому П’єдрас-Неграс. Подорожували не лише чоловіки, але й жінки. Відомо, що калакмульські цариці та царівни принаймні тричі відвідували сусідню Ла-Корону.

Характер і атмосферу таких відвідин можна відчути з тексту на рельєфній панелі 3 з П’єдрас-Неграс: у день 9.15.18.3.13, 5 Бен 16 Ч’еен (27 липня 749 року)

“завершилося перше двадцятиріччя владарювання Іцам К’ан А’ка (ІІІ)…, священного йокібського владаря; він побачив у білому каное Ба’лам Йопаата, священного пачанського (йашчіланського) владаря. Через два дні танцював танець… Папуги Іцам К’ан А’к (ІІІ), священний йокібський владар. Наступного дня випито келих какао……… Іцам К’ан А’ком (ІІІ), священним йокібським владарем”.

Це дуже схоже на взаємні візити юкатанської знаті, як їх описують колоніальні автори: шляхетні індіанці влаштовували бенкети, на яких вродливі дівчата пригощали запрошених какао, а після бенкету гостям дарували одяг, лави, на яких вони сиділи, та розписний посуд [56]. Обов’язковим правилом було відповісти взаємним запрошенням, і навіть якщо людина помирала, бенкет у відповідь влаштовували її родичі [57].

Подорожували індіанські царі по воді на каное, а суходолом – на ношах, у супроводі почту [58].

Житло та харчування

Про повсякденне життя правителів написи майже нічого не кажуть. Досить довго точилася дискусія, чи дійсно багатокімнатні споруди в класичних містах майя, які прийнято називати палацами, слугували житлом для правителів. Адже тісні, темні та задушливі внутрішні приміщення цих будівель здаються нашому сучасникові не дуже комфортабельними. Зараз більшість дослідників схиляється до того, що це були палаці у прямому розуміння слова: в Тікалі в їхніх кімнатах знайдено побутове сміття, а в цокольних приміщеннях палацу Паленке – таку специфічну приналежність людського житла як відхожі місця із змивом. Проте, у більшості палацових приміщень побутових відходів не знайдено, отже, вони слугували для публічних церемоній. Частина з них, як з’ясувалося, слугувала “будинками юнаків”, свого роду молодіжними клубами, в яких у розвагах і тренуваннях проводили час молодики зі шляхетних родів [59]. Мешкали ж царі майя, їхні родини та служники у більш комфортних будівлях із дерева та сухого листя по сусідству.

Кам’яні палаці владарів різко відрізнялися від осель більшості мешканців майяських міст, збудованих з дерева та пальмового листя, як матеріалом, так і поважними розмірами. Резиденція, наприклад, тікальських царів, так званий Центральний Акрополь, наприкінці свого функціонування займала площу у півтора гектари і складалася з сорока двох будівель, частина з яких мала два-три, а одна – навіть п’ять поверхів.

Головний палац у Калакмулі мав понад 430 метрів завдовжки та близько 315 метрів завширшки, будівлі розташовувалися навколо щонайменше шістнадцяти внутрішніх дворів.

В не дуже могутньому Канкуені збудований наприкінці VIII століття царський палац мав одинадцять дворів, навколо яких розташовувалися більше ніж дві сотні приміщень. У невеликому юкатанському місті Сайіль триповерховий палац нараховує майже сотню приміщень. Палацовий комплекс п’єдрас-неграських правителів розташувався на платформі площею понад чотири гектари. Такі великі розміри можливо пов’язані з тим, що після смерті владаря приміщення, в яких він жив, залишали, а для спадкоємців будували нове житло поряд. У Паленке, палац правителів якого займає “лише” близько 0,7 гектара, при змінах на троні приміщення не добудовувалися, але наново тинькувалися та розписувалися. В напису з Тоніна царський палац названо “Квітковий Будинок” (Nichte’naah), а воцаріння правителя описано виразом “сів у Квітковому Будинку”.

Дев’ять десятих раціону сучасних індіанців майя, які зберігають традиційний спосіб життя, складає кукурудза (маїс). Її вживають або у вигляді коржів, пиріжків, або у вигляді рідких каш – холодної з підсмажених зерен (“посоле”) та гарячої (“атоле”). Рукописи та тексти на кераміці згадують коржі (wah), звичайне “біле атоле” (ul, sak ul), і “шоколадне атоле” (kakawal ul), тобто кукурудзяну кашу з какао.

На відомій “Фентонівській вазі” правитель на троні запрошує гостя скуштувати пиріжки, складені у великій круглій таці; позаду один із двораків рахує яйця індика у плетеному кошику.

У сцені на іншій посудині персонаж у настегновій пов’язці зі шкури ягуара подає правителеві на троні велику тарілку зі знаками waj, “маїсові коржі”.

У ще одній сцені на вазі поряд із троном владаря стоять три великі глеки з написами: “Наша квасоля”. Майя знали велику кількість різних овочів, між іншим, томати, а також гарбузи, батати, ямс, касаву, хікам, перець, портулак, амарант, чайот, але згадки про них в класичних написах поки невідомі.

Не згадуються у класичних текстах і м’ясні страви, хоча в Дрезденському та Мадридському рукописах наводяться дані про полювання на різних тварин, м’ясо нерідко зустрічається в числі офірувань, які потім поїдалися учасниками церемоній. Вживали, зокрема, м’ясо оленів (особливо цінувався окіст), індиків, черепах, ігуан (Ланді воно нагадувало куряче), пекарі, броненосців, морських тварин ламантинів (його смак згідно з тим же Ландою схожий на яловичину), різну рибу.

З числа напоїв найпоширенішим у майя Класичної доби було какао (найімовірніше, саме майя людство повинно завдячувати шоколадом). Написи на посудинах називають різні види цього питва: “свіже лісове какао”, “лісове какао”, “зріле какао”, “пінисте какао”, “какао з вінтік” (ближче невідома рослина, яку додавали до напою).

Індіанці вживали і вживають велику кількість фруктів. Примари правителів на стінках саркофагу з Храму Написів у Паленке ласують плодами відомого і в нас авокадо, а також менш відомих анони та хокоте мараньйон [60]. Ласощами вважався також мед, як лісовий, так і від хатніх бджіл.

Зовнішній вигляд

Майяський владар відрізнявся від підданих зовнішнім виглядом. Парадний царський костюм класичних майя вражає пишністю.

“Священний владар” носив сандалії й набедреник із шкіри ягуара (часто із хвостом, репрезентуючи його, таким чином, як людино-ягуара) або із тканини, розшитої жадеїтовими бляшками. В Паленке набедреники деяких царів мають хвіст гримучого змія, вказуючи їхню приналежність до “зміїної” частини племені. Набедреник утримував широкий пасок із жадеїтових пластин, до якого підвішувалися кам’яні сокирки-кельти (як правило, дев’ять). У центрі пасок царя часто прикрашала маска Бога-Акули. У царів-войовників на паску підвішувалися жахливі з нашої точки зору “прикраси” – засушені і зменшені голови вбитих ворогів. Йашчіланський правитель Йашуун Ба’лам ІV на одвірку 9 репрезентований у “намисті” з шести відрубаних і відповідним чином оброблених людських голів, Іцамна Кокаах Ба’лам ІІ на стелі 16 має таку ж “прикрасу”, хоча лише з трьох голів. Щоправда, в багатьох випадках замість подібних трофеїв у їхньому натуральному вигляді, на пасках владарів вміщено маски-імітації.

Лівий лікоть правителя у більшості випадків прикриває невеликий круглий щит з маскою Бога Сонця. Такі щити, прикрашені уособленим фігурним кременем, паленкські царі одержують від своїх батьків разом із короною.

Зап’ястки владаря прикрашали широкі жадеїтові браслети, а грудь – велика пектораль, також із зеленого жадеїту, з масками богів, зображеннями тварин або різними символами. Зображення на нагрудних прикрасах були індивідуальними.

Деякі прикраси майяських владарів були досить вагомими. Наприклад, жадеїтове намисто-комір, з яким поховано тікальського Хасав Чан К’авііля І, складалося зі ста чотирнадцяти бусин і важило 3,9 кілограми, коштовний пасок калакмульського Йукноом Йіч’аак К’ак’а має вагу близько півтора кілограмів. Вуха правителів на парадних зображеннях закрито величезними жадеїтовими втулками – класичні майя мали звичай носити серги, причому як жінки, так і чоловіки. У чоловіків зустрічаються також носові вставки (у XVI столітті їх виготовляли з димчастого топазу або з бурштину). Крім речей з жадеїту в якості прикрас індіанських владарів на зображеннях Класичної доби часто репрезентовано мушлі Спонділус [61].

Але найбільш разючими є парадні царські головні убори – багатоповерхові споруди з фігур, символічних зображень, квітів і пір’я кецаля. Їхню основу завжди становлять маски чи зображення звірів, птахів, надприродних істот. В ряді випадків установлюється очевидний зв’язок між цими фігурами та іменами правителів. Скажімо, зображений на стінці саркофагу з Храму Написів у Паленке персонаж на ім’я Кан Ба’лам, “Змій – Ягуар”, має в головному уборі зображення ягуара, К’ан Хой Кітам, “Жовтий Пекарі – Нападник” – голову пекарі з символом k’an, “жовтий”. К’ан Мо’ Ба’лама, “Жовтого Папугу – Ягуара”, увінчано головою папуги, а цариця Сак К’ук’, “Біла Кецаль”, має в головному уборі голову цього птаха.

Те саме спостерігається в інших містах. Так, голова бога Чаака, з ніздрів якого виходять язики полум’я, та ієрогліфи ti-li-wi, “Тапір” і знак CHAN, “небесний”, містяться в головному уборі згадуваного вже правителя Наранхо К’ак’ Тілів Чан Чаака, “Вогняного Тапіра Небесного Чаака”, а голова ягуара майже завжди увінчує йашчіланського Іцамна Кокаах Ба’лама ІІ.

Отже, парадні царські головні убори репрезентують чи то родових тотемів, чи то особистих нагуалів майяських владарів, хоча певні питання залишаються: чому, наприклад майже обов’язковим елементом головного убору йашчіланського Йашуун Ба’лама (“Котінга – Ягуар”) ІV поряд із пташиною головою є фігура змія?

Зрозуміло, що подібне вбрання навіть правителі носили лише під час урочистих церемоній. У більш звичайних ситуаціях голови паленкських і копанських царів покрито своєрідними тюрбанами чи прикрашено головними пов’язками або квітами. Щоправда, і звичайні зачіски індіанської знаті з багатьох пасом волосся були досить примхливими, причому в чоловіків – більш складними, аніж у жінок.

Татуювання, принаймні татуювання облич, на пам’ятках Класичної доби зустрічається в жінок; серед чоловіків татуйовані обличчя мають лише полонені варвари. Зате чоловіки, в тому числі правителі, часто розфарбовували тіло чорною або червоною фарбою. На передколоніальному Юкатані у чорне фарбувалися неодружені юнаки, у червоне – вояки. На деяких пам’ятках правителі мають намальовані навколо очей кільця, як у центрально-мексіканського бога дощу Тлалока.

Майя широко практикували сплющування лобних кісток, підпилювання та інкрустацію зубів. В деяких випадках краса вимагала в індіанських владарів чималих жертв: у правителя, похованого в “Могилі 5” з П’єдрас-Неграс (імовірно це Йональ А’к ІІ) інкрустації з жадеїту та піриту були зроблені в п’ятнадцяти зубах. На Юкатані у XVI столітті модною була штучно викликана косоокість (зизооким вважався Бог Сонця), однак у персонажів класичних пам’яток її не помітно.

Вік владаря

Попри важкий клімат і небезпеку тропічних хвороб тривалість життя деяких майяських владарів Класичної доби викликає здорову заздрість: Ханааб Пакаль із Паленке прожив 81 рік, калакмульський Йукноом Ч’еен – 86 років, більше вісімдесяти років жив кірігуанський К’ак’ Тілів Чан Йопаат (він посів трон у 724 році, а помер у 785), не менше сімдесяти років царював Ах Нумсах Чан К’ініч з Наранхо (воцарився у 546 році, помер після 615), але рекорд імовірно належить йашчіланському Іцамна Кокаах Ба’ламу ІІ, який прожив не менше 93 років, і у 82 роки ще брав участь у військових походах.

Вік правителя часто зазначався у написах. При цьому записувалася не кількість прожитих років, як це прийнято в європейців, а двадцятиріччя, до якого дожила людина. Так, запис “тридвадцятирічний владар” означає, що вік правителя складав між сорока і шістдесятьма роками.

Смерть та поховання

Смерть владаря здебільшого позначалася зворотами “зів’яла біла квітка дихання такого-то” чи “вирушив у путь такий-то”. Іноді вживається вираз “розв’язано його налобну пов’язку”.

Згідно із записом на “Зооморфні G” з Кірігуа душа померлого царя відправлялася до akil tuunil, що можна перекласти як “кам’яна печера”, але також як “черепаха-камінь”, тобто, космічна черепаха, з розколотого панцира якої вийшов після воскресіння Бог Маїсу [62].

Майяські “священні владарі” були менш стурбовані проблемами загробного життя, ніж, скажімо, їхні давньоєгипетські колеги. Однак їхні поховальні споруди, як і житло, відрізнялися розмірами та устроєм від простих ям, в яких знаходила останній притулок більшість мешканців індіанських міст. Це просторі поховальні камери, як правило із кам’яними стінами, а деінде із ступінчастим кам’яним склепінням. Називалася така споруда mukan [63], “схованка”, або ch’een, “печера”. Напис на стелі 8 з Дос-Пілас, наприклад, каже: “поховано у священній печері в Дос-Пілас тридвадцятирічного владаря Іцамна Кокаах К’авііля”.

Текст, уміщений на “Трифігурній панелі” з Палацу Паленке, що описує смерть правителя чотирма різними виразами, в тому числі тими, зазначає деякі деталі поховальної церемонії:

“Вирушив у путь у день 6 Чікчан 3 Поп, через п’ять днів і двадцятиденку після дня 7 Ахав 3 Кумк’у, середини (двадцятиріччя), той, хто вміщений (у могилу), повелитель Кан Ба’лам, священний Мат(авіль)ський владар. Три дні та п’ять двадцятиденок від того, як розв’язано його білу діадему, до дня 5 Ламат 6 Шуль”.

У Паленке і Тортугеро тіла померлих правителів клали у саркофаги з рельєфними зображеннями та написами. Над царськими могилами в багатьох випадках споруджували піраміди із заупокійними храмами на вершині (“Храм Написів” у Паленке – найвідоміший, але не єдиний приклад; у Тікалі піраміди з храмами було збудовано щонайменш над п’ятьма похованнями царів, поховання під пірамідами відомі у Вашактуні, Йашха, Караколі, Комалькалько, Копані, Тоніна, Ц’ібільчальтуні та в інших містах майя). Піраміди, збудовані над царськими похованнями, були головними елементами архітектурних ансамблів у Тікалі, Калакмулі, Паленке, Копані, Вашактуні.

Померлого царя одягали в розкішний одяг, надягали прикраси, на обличчя клали маску, зроблену з жадеїту та перламутру (маски, знайдені в Паленке та Калакмулі є видатними творами мистецтва), шматочок коштовного жадеїту або коштовну мушлю, що символізували їжу (у простолюдинів їх замінював шматочок тіста), клали в рот небіжчика. Тіла владарів – це особливість їхніх поховань – клали на шкіру ягуара, рясно посипали червоною фарбою, поряд уміщували предмети, пов’язані з морем: мушлі Спонділус, голки морського їжака, перли (імовірно вважалося, що померлий чи то плив по морю, чи то занурювався в море). Нерідко в царських похованнях знаходять шипи скатів – їх клали небіжчикам в область паху. В деяких могилах під тіло клали шар відщепів кременю – в одній із жіночих могил Вашактуна знайдено 429 шматочків обсидіану та 17 уламків кременю, а в похованні цариці Альтар-де-Сакріфісьос – близько 9 тисяч таких камінців.

Досить своєрідними є поховання деяких знатних осіб у Калакмулі та Копані. В них тіло небіжчика покривали товстим шаром вапна, а потім обмотували багатьма шарами грубої тканини, просоченої рідким каучуком, іноді в суміші з вапном, глиною чи кіновар’ю. В результаті утворювалася своєрідна гумова “лялька”, що зберігала обриси людського тіла, на яку клали парадне вбрання.

Іноді у подорожі до царства смерті владаря супроводжували спеціально принесені в жертву люди. В похованні одного з п’єдрас-неграських царів знайдено два дитячі скелети з розбитими черепами, п’ятьох юнаків і одну дівчину було принесено в жертву на похороні паленкського Ханааб Пакаля. Слід однак зазначити, що кількість жертв у таких випадках була порівняно невеликою: найбільша складає 9 чоловік – стількох поклали в могилу разом із тілом ранньокласичного тікальського царя Йаш Нуун Ахііна І, який помер близько 404 року.

Тунелі, що вели до могил найбільш шанованих осіб, завалювалися щебенем і глиною з метою захисту від пограбувань. В цих тунелях влаштовувались особливі порожні канали, так звані “душопроводи” (“психодукти”) для спілкування з душами небіжчиків. На стелі 40 з П’єдрас-Неграс (746 рік) репрезентовано сцену, в якій місцевий правитель Іцам К’ан А’к ІІІ кидає кульки жертовної гуми у “душопровід”, що веде до поховання його матері.

Написи з Ла-Корони повідомляють про зворушливу деталь: правителя цього міста Чакав Нааб Кана та його жінку Іш Вак Чан, які прожили разом довге життя і померли з інтервалом у півроку, було поховано в одній могилі.

Царські кістки не завжди залишалися у спокої, і не тільки через грабіжників чи археологів. Виявилося, що в осіб, похованих у деяких надзвичайно пишних могилах Тікаля та Вашактуна, відсутні черепи або лицеві кістки. Пояснити цю дивну обставину дозволяє повідомлення Ланди про один своєрідний звичай, що побутував на Юкатані:

“У сеньйорів старовинного роду Кокомів вони відрубували голови, коли ті помирали, і, зваривши їх, очищали від м’яса, потім відпилювали задню частину тімені, залишаючи передню з щелепами та зубами. В цих половинах вони замінювали плоть, якої бракувало, особливою смолою і робили дуже схожими [на тих], якими вони були за життя. Вони тримали їх… у молельнях своїх будинків зі своїми ідолами з великою шаною і благоговінням. В усі дні свят і веселощів вони робили їм приношення із своїх страв…” [64].

З класичних написів теж відомо про викопування, обробку та збереження в якості священних реліквій решток шановних осіб. Напис на вівтарі 5 із Тікаля повідомляє, що в день 9.13.19.16.6 11 Кімі 19 Мак (28 жовтня 711 р.) високопоставлена особа на ім’я Чан Сак Вайаас (правитель Наачтуна чи його родич) викопав череп якоїсь жінки-жриці, можливо владарки Топоште Іш Туунте Кайвак, яка померла за вісім років до того, і через три дні приніс його тікальському калоомте Хасав Чан К’авіілю [65].

Напис на мушлі з Комалькалько повідомляє про певний обряд, який вельможа Ах Пакаль Тан виконував перед черепом померлого владаря К’ініч К’ан Ток Мо’.

Згідно з написами з Паленке місцевий цар К’ініч Ханааб Пакаль після смерті перетворився на надприродну істоту, яка мешкала в індіанському “раю” у підніжжя світового дерева й отримувала “задоволення серця” наприкінці календарних періодів через 9, 147 та 4089 років після смерті. Щоправда, неясно, стосувалися такі уявлення про загробну долю всіх померлих царів, чи лише К’ініч Ханааб Пакаля.

Оточення владаря

Існує старий театральний афоризм: “Короля грає почет”. Майяського царя також значною мірою “грав” почет. Стосовно Юкатану Д. де Ланда пише:

“Владарі управляли поселеннями, ладнаючи позови, розпоряджаючись і впорядковуючи справи своїх громад. Все робилося руками найбільш знатних, які були дуже впливовими та шанованими, особливо люди багаті. Їх відвідували і вони мали двори у своїх оселях, де домовлялися про угоди та справи, здебільшого вночі” [66].

Складна ієрархія вельмож, різного роду “видатних вождів”, “великих обранців”, “видатних владарів”, “видатних мужів” існувала напередодні Конкісти в царствах кіче та какчікелів у гірській Гватемалі.

Владарів у палацових сценах часто оточують карлики, нерідко горбані, які досить фамільярно поводять себе у присутності правителя.

У класичних написах також фігурує з півтори дюжини титулів, які позначають ранги та посади персон із царського оточення. Значну роль відігравали царські родичі та свояки, особливо брати матері (ichan).

З числа осіб, чиє високе становище не випливало із споріднення з царем, найчастіше зустрічаються титули сахаля (sajal) та ах к’ухууна (ah k’uhuun).

Значення слова “сахаль” неясне (цей титул безслідно зник разом із цивілізацією Класичної доби і в пізніших джерелах невідомий). Можливо, це слово пов’язано із коренем sah, “жах”, отже, “сахаль” означає “жахливий, жахаючий” (ворогів), титул, підхожий для полководця. Дійсно, сахалі нерідко згадуються в розповідях про воєнні дії. Ранг сахаля був спадковим – відомі особи, названі ch’ok sajal, “сахаль-юнак”, тобто, “спадкоємець сахаля”. Іноді згадуються персонажі, які мали титул b’ah sajal, “старший, головний сахаль”. В деяких випадках сахалі виступають як підпорядковані правителі невеликих поселень – скажімо, Тілом у підлеглій Йашчілану Ла-Пасадиті. Вступ у звання сахаля описується тими ж виразами, що й воцаріння владаря: “сів на сахальство”, “пов’язано діадему на чоло такого-то”. Та й зовнішні атрибути сахаля мало відрізняються від царських: на одвірку 3 з Йашчілана сахаль Ах Ца’ К’ін Мо’ Ахав тримає в руці статуетку К’авііля, одягнутий в такий саме, як у царя костюм, і поступається Йашуун Ба’ламу IV лише розміром фігури.

Ах к’ухууни (найбільш імовірний переклад цього слова: “господар священної книги”, “священнокнижник”) складали імовірно верхівку цивільної знаті – батальні написи про них майже не кажуть, але часто репрезентують палацові сцени. Їхнє становище було, мабуть, трохи скромнішим, ніж у сахалів. Принаймні, немає відомостей ані про спадковість звання ах к’ухууна, ані про особливі церемонії вступу в нього.

Можна припустити, що певною категорією ах к’ухуунів були тісакху’уни, “ті, хто читає білий папір”, або ж “ті, хто тримає за край білий папір” (тобто, особи, які пов’язували на владарів налобні пов’язки).

Крім цих титулів, поширених по всій території класичних майя, у Чіч’еен-Іца зустрічаються – ah chel wah (“розкладач хлібів”), у Йашчілані – ah hamlib’ (“розкладач”, “розстелювач”), у Копані – ah lats чи ah lats huun (“той, хто кладе”, “той, хто кладе книгу”), у Паленке – mak’bahte’ (переклад неясний). Відомі звання yajaw k’a’k’, “владар вогню”, yajaw te’, “владар спису” (буквально – “владар ратища”), b’aah te’, “головний спис”, b’aah took’, “головний ніж”, b’aah pakal, “головний щит”, b’aah tz’am, “головний на помості”. У напису з Храму XVI в Паленке перелічуються особи, які впродовж не менш як 300 років зводилися владарями Паленке у звання K’an Tok Wasal чи K’an Tok Wasal Ol [67].

Низову управлінську ланку складали лаками (“прапороносці”), які, ймовірно очолювали підрозділи поселень. Відомо, що у 726 році лакам Ах Пач’ Вааль з невеликого міста Вак-Піт – Ель-Пальмар поблизу Калакмуля разом із тамтешнім правителем перебував у почті хуштетуунського калоомте’, коли той відвідав Хуш-Вінтік – Копан, і грав у присутності владарів у м’яч. Гра, мабуть, була вдалою, бо вдома Ах Пач’ Вааль удостоївся честі спорудити кам’яні сходи з написом про цю подію [68].

Проведений Сарою Джексон цікавий аналіз показав, що вплив знаті у суспільстві класичних майя істотно зріс за пізньокласичних часів: зі 122 відомих у класичних написах згадок про високодостойників без титулу ахав 95, або 78 відсотків, припадають на період між 675 та 775 роками [69].

Примітки

1. T.S. Kaufman, W.M. Norman. An outline of Proto-Cholan phonology, morphiligy, and vocabulary // Phoneticism in Mayan Hieroglyphic Writing / J.S. Justeson and L. Campbell (eds). Institute for Mesoamerican Studies, Publ. 9. Albany, NY, 1984. P. 139; S.D. Houston, T. Inomata. The Classic Maya. Camridge University Press, 2009. Pр.131-132.

2. S.D. Houston, D. Stuart. Of gods, glyphs, and kings: Divinity and rulership among the Classic Maya // Antiquity, №70, 1996. P. 292.

3. S.D. Houston, T. Inomata. The Classic Maya. P.136

4. Переклад “палкий, запеклий” здається менш імовірним

5. Текст міститься на стор.85 рукопису з Чумайеля.

6. Memorial de Sololá. Sergio Romero. Universidad Mesoamericana. Publicaciones Mesoamericanas. Guatemala, 2025. P.63.

7. Ланда Д. де. Ук. соч. С.148.

8. Йокіб – назва держави чи народу, чиєю столицею був П’єдрас-Неграс

9. Наприклад, на “Палетці рабів” з Паленке титул ch’ok має Тіволь Чан, батько царя А’ку’уль Монааба ІІІ (на час зображеної коронації вже небіжчик). Цей цар народився в 678 році, отже, назвати його батька “юним” у момент смерті у 690 році було важко.

10. Див.: Ланда Д. де. Ук. соч. С.149; Кнорозов Ю.В. Иероглифические рукописи майя. C.246.

11. A. Davletshin, S. Vepretskii. Ritual Seclusion of Princes in Classic Maya Texts // Ponencia presentada en 22nd European Maya Conference, Malmö University, Sweden, December 15, 2017.

12. W. Saturno, F. D. Rossi, D. Stuart y H. Hurst. Maya Curia Regis: Evidence fo a Hierarchical Specialist Order at Xultun, Guatemala // Ancient Mesoamerica 28(2), 2017. Pp. 430 – 434; F. Rossi. Pedagogy and State: An Archaeological Inquiry into Classic Maya Educational Practice // Cambridge Archaeological Journal 28(1), 2017. Pp. 85-102.

13. У двох випадках інтервал є більшим – 320 днів і 1 рік 9 місяців, але тут імовірно мали місце якісь особливі обставини.

14. Згідно з одним із тлумачень тексту в сцені Трифігурної панелі з Палацу Паленке цей головний убір мав особисте ім’я – Хуш Йоп Хуун, “Головний Убір з Трьома Листами” – і був створений у 650 році.

15. “Під цим терміном [тотемізм] прийнято розуміти поділ племені на групи, пов’язані спорідненістю по жіночій або чоловічій лінії, причому кожна з таких груп вірить у свою таємничу спорідненість з тим чи іншим класом матеріальних предметів – “тотемом” групи, найчастіше видом тварин або рослин; зв’язок із тотемом зазвичай проявляється в забороні вбивати його і вживати як їжу, у вірі в походження групи від свого тотема, в магічних обрядах впливу на нього” (Токарев С.А. Ранние формы религии., М., 1990. C.51).

16. Вид тропічних птахів із блакитним пір’ям.

17. Слово Monaab’ імовірно позначає якогось особливого птаха, несхожого на папугу.

18. Один із варіантів цього знаку зображує птаха з масивним дзьобом, отже, Hanaab’ Pakal може означати “Птах ханааб – Щит”.

19. Memorial de Sololá. P. 77.

20. “Чілам Балам” із Чумайеля повідомляє, що данину одержували чотири правителі, резиденціями яких були власно Чіч’еен-Іца та розташовані неподалік Тік’уч, Кетелаке та Хольтун Суйва. Згідно з іншою хронікою з цього ж рукопису внаслідок заколоту Хунак Кееля з Чіч’еена було “позбавлено скипетра” правителів на ім’я Чак Шіб Чак, Сак Шіб Чак, Ек’ Йууан Чак і Хун Йууан Чак.

21. Див.: N.Grube. Hieroglyphic Sources for the History of Northwest Yucatan., Bonn. 1991.

22. Цит.за: Гуляев В.И. Города-государства майя. C.220.

23. Ланда Д. де. Ук. соч. C.118.

24. Memorial de Sololá. P. 87.

25. Ланда Д. де. Ук. соч. C.116.

26. Цит. за: Гуляев В.И. Ук. соч. с.220.

27. У цьому разі двадцятиріччя 13 Ахав відповідає 1007-1027 рокам.

28. Memorial de Sololá. P. 81.

29. Пополь-Вух. С.122.

30. Див.: Пакин А.В. Дань в обществе юкатанских майя // Развитие цивилизации и Новый Свет. Первые Кнорозовские чтения., М., 1999. С.67-68.

31. Можливо, слово слід читати не mach’, “оволодіти”, а ch’am, “взяти”.

32. Гуляев В.И. Города-государства майя. С.111, 185, 195-196.

33. Пополь-Вух. С.120.

34. У випадку ацтекської держави кінця XV століття розмір матеріальних благ, що їх ацтеки отримували від підлеглих міст і народів, був надзвичайно великим. Згідно з “Кодексом Мендоси” Теночтітлан щорічно одержував в якості данини, зокрема, 24,4 мільйона літрів зерна кукурудзи, 5,5 мільйона літрів квасолі, 1260 мішків (близько 40 тонн) какао-бобів, 123,4 тисячі бавовняних плащів. Лише кукурудзою, що надходила в якості данини, можна було б годувати все населення Теночтітлана протягом п’яти років (Гуляев В.И. По следам конкистадоров., М., 1976. С.147).

Слід, щоправда, мати на увазі, що населення земель, контрольованих ацтеками, принаймні у п’ять разів перевищувало за чисельністю всіх класичних майя. За даними ранньоколоніальних часів 17 поселень гватемальської області Верапас, яка за розмірами відповідає середньому місту-державі Класичної доби, сплачували в якості річної данини 118,5 тисяч літрів зерна кукурудзи, 1979 бавовняних плащів, близько 5,8 тисяч літрів какао-бобів (L. Feldman. Verapaz Statistics // Estudios de Cultura Maya., Vol. XIV, México, 1982. Рр. 300, 307-309).

35. L. Schele, D. Freidel. A Forest of Kings. The Untold Story of the Ancient Maya., New York, 1990. Pp. 178-179

36. N. Grube. El origen de la dinastía Kaan. P.122.

37. L. Mumford. City in the History. N.Y., 1961. P.85-86

38. Ланда Д.де. Ук. соч. С.157.

39. Беляев Д.Д Борьба Тикаля и Наранхо за гегемонию: “Первая Петенская война” // Развитие цивилизации и Новый Свет: Первые Кнорозовские чтения. Материалы научной конференции 20-21 октября 1999 г. М., 1999. С. 56; S. Martin. Ancient Maya Politics. A Political Anthropology of the Classic Period 150 – 900 CE. Cambridge, UK, 2020.

40. Ланда Д.де. Ук. соч. С. 156.

41. Цит. за: Гуляев В.И. Города-государства майя. С.224.

42. Rabinal-Achi: Un drame dynastique maya du quinzième siécle., Nantérre, 1994. Рp.160-161 (французький переклад А. Бретона)

43. B. Diaz del Castillo. Historia Verdadera de la conquista de la Nueva España. Tomo I., Habana, 1963. Рр. 21, 27.

44. Цит. за: R.S. Chamberlain. The Conquest and Colonization of Yucatan, 1517-1550 // Carnegie Institute Publication, №582, 1948. Р.55

45. Ланда Д.де. Ук. соч. С.157.

46. B. Diaz del Castillo. Op.cit. Pp. 21, 28 – 29.

47. Memorial de Sololá. Pp. 96-97.

48. Пополь-Вух. C.110.

49. B. Diaz del Castillo. Op.cit. Р. 25.

50. Ланда Д. де. Ук. соч. С.157.

51. Memorial de Sololá. P. 97.

52. Пополь-Вух. С.93, 108.

53. За післякласичних часів захистними мурами було оточено Майяпан, Тулум, Кука, Чакчоб і Ц’онот Ак’е.

54. Rabinal-Achi. Р.170-171.

55. Пополь-Вух. С.110.

56. Такий звичай існував імовірно й за Класичної доби: саме цим можна пояснити знахідки іменних келихів наранхоських царів у Хольмулі та Буенавіста, а копанського – в Лос-Ігос

57. Цей звичай дуже нагадує так звані “потлачі” – свята з роздачею дарунків, відомі в індіанців північно-західного узбережжя Північної Америки. Такі свята влаштовувалися з різноманітних приводів, щоб чоловік, який його організовує, міг, обдаровуючи запрошених, підвищити свій статус і ранг. При цьому вирішальне значення мали кількість і якість матеріальних цінностей, що роздавалися. Одержувач, влаштовуючи потлач у відповідь, прагнув відзначитися ще більшою кількістю та вищою якістю дарунків. Особливо змагалися в цьому між собою вожді, які не тільки роздавали, але й знищували цінне майно та вбивали рабів.

58. Ланда пише про звичаї Юкатану XVI століття: “Якщо сеньйори виходили з поселень, вони вели із собою великий почет, і те саме було, коли вони виходили зі своїх будинків” (Ланда Д. де. Ук. соч. С.140).

59. S.D. Houston, T. Inomata. The Classic Maya. P. 157 – 158.

60. Див.: Кнорозов Ю.В., Ершова Г.Г. Легенды о происхождении майя (миф и природная среда) // Экология американских индейцев и эскимосов. Проблемы индеанистики., М.,1988. С.255.

61. Д. де Ланда пише про це: “В них були ще вироби з червоних мушель в якості грошей і прикрас” (Д. де Ланда. Ук. соч. С.144).

62. Останню точку зору підтримують, зокрема, С.Мартін і Н.Грюбе (S.Martin, N.Grube. Chronicle of the Maya Kings and Queens., p.222)

63. Пропонується також читання muknal, однак у багатьох випадках відповідний ієрогліф має фонетичне підтвердження -na.

64. Ланда Д. де. Ук. соч. С. 164.

65. Згадаймо “Повість минулих літ”:

“У рік 6580 (1072). Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба… Отож, узявши спершу Бориса в дерев’яній раці, Ізяслав, і Святослав, і Всеволод підняли [її] на плечі свої і понесли його… І, принісши його в нову церкву, відкрили вони раку… І, цілувавши мощі його, вложили його в раку кам’яну” (Літопис Руський., К., 1991, с.111, переклад Л.Махновця).

66. Ланда Д. де. Вказ. праця, с.140

67. Використано ту ж формулу “пов’язано діадемою чоло такого-то”, що позначає воцаріння і вступ у ранг сахаля

68. Kenichiro Tsukamoto. Politics in Plazas: Classic Maya Ritual Performance at El Palmar, Campeche, Mexico/ A Dissertation … D.F. The University of Arizona, 2014. Pp. 282 – 309.

69. S. Jackson Deciphering Classic Maya Political Hierarchy: Epigraphic, Archeological, an Ethnohistoric Perspectives on the Courtly Elite. Ph. D. diss. Harvard, 2005. Fig. 3.9.