Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

На світанку слов’янської історії (кінець І тис. до н.е. – X ст. н.е.)

Парнікоза І.Ю.

У кінці I тис. до н.е. на території Середнього і частково Верхнього Подніпров'я склалася нова зарубинецька культура, що отримала назву від с. Зарубинці Київської області, де вперше були виявлені її пам'ятки. Основну роль в її становленні зіграло місцеве осіле землеробське населення. Зарубинецька культура існувала з III ст. д. н.е. до ІІ ст. н.е. На думку більшості дослідників, носіями цієї культури були пра-слов'янські племена (Ілюстрована.., 2012). Окрім того вважається, що зарубинецька культура – це саме згадувані в історичних джерелах І-ІІ ст.н.е. венеди (Залізняк, 2012).

Рис. 2.2.60. Схема розміщення пам’яток…

Рис. 2.2.60. Схема розміщення пам’яток І тис. до н.е. у Києві. Показано поселення на Оболоні

Рис. 2.2.61. Археологічні пам’ятки…

Рис. 2.2.61. Археологічні пам’ятки пра-слов’янської та додержавної слов’янської доби на території м. Києва (за історичною енциклопедією Києва)

Загалом носії зарубинецької культури традиційно для наддніпрянських землеробів намагалися селитися на високих верхівках Київського палато над долиною Дніпра. Такими були поселення на Замковій, Старокиївській горах та Юрковиці, у районі Львівської площі та на Печерську. Проте виявлені їх поселення і на заплаві Оболоні: у верхів’ях Почайни, в урочищі Луг на Оболоні (), напроти Куренівки у заплаві Дніпра на південно-західному березі оз. Опечень, два поселення на р. Почайні, на Подолі на вул. Кирилівській, 81, на дюнах Микільської слобідки. Загалом насиченість зарубинецькими пам’ятками району Київського Подніпров’я свідчить про значну густоту заселення цієї території і вказує на те, що вже на рубежі нашої ери район Києва став одним з найважливіших центрів розвитку слов’янського населення (Пачкова, 197).

Добре досліджене 1965-1974 р. поселення зарубинецької культури Луг IV (І ст. до н.е.-ІІ ст. н. е. ) на Оболоні на правому березі Почайни, трохи північніше (на сусідній дюні) від вище описаного неолітичного Луг І. Позначки поселення вищі за неолітичні – 95-96 м, при потужності культурних відкладів усього 0,5 м (Комар, 2012).

Орієнтоване поселення з південного сходу на північний захід. Займало підвищену частину високого правого берега р. Почайни і було укріплено природними низькими заболоченими ділянками дніпровської заплави. На площі 25 тис. кв.м виявлено залишки 66 жител площею 12-20 кв.м, заглиблених у землю, прямокутних з дещо заокругленими кутами у плані, наземними глинобитними і трохи заглибленими до підлоги вогнищами. Всі житла мали стовпову конструкцію, дерев'яний каркас стін обплетений лозою і обмазаний глиною.

Рис. 2.2.62. Реконструкція дерев’яного…

Рис. 2.2.62. Реконструкція дерев’яного каркасного житла зарубинецької археологічної культури

Рис. 2.2.63. Зарубинецьке поселення на…

Рис. 2.2.63. Зарубинецьке поселення на горі Юрковиця. Діорама кол. музею історії Києва

Підлогою слугував утрамбований пісок, іноді вкритий глиняною обмазкою. Житла розташовувались у високій частині поселення у певному порядку колом. Поблизу них знаходилися численні господарські ями. Дане поселення на Оболоні є одним з найбільших за площею та найбагатшим за виявленими давніми комплексами для цього періоду. Виявлені знаряддя праці, предмети побуту, прикраси і амфори (Київ, Історичний огляд, 1982; ).

Багата зелень оболонських лук сприяла заняттю скотарством і полюванням, а озеро – рибальством.

На оболонському зарубинецькому поселенні було відібрано багатий матеріал кісток тварин. Переважали кістки домашніх ссавців. Серед них – бик, вівця і коза, свиня, кінь, собака. (Короткий.., 2003). Найбільш ранні залишки кози (Capra hircus hircus) виявлені в поселенні Асіаб (Південно-Західний Іран) і відносяться до ІХ тис. до н.е. Свійська коза походить від звичайного гірського козла (Capra hircus). Однак про свійську козу можна говорити не раніше VІІІ тис. до н.е. (попередня форма несе лише часткові ознаки доместикації). В Україні коза з`явилося на початку V-ІV тис. до н.е. (За матеріалами Національного зоологічного музею НАН України в Києві).

Полювання в господарчій діяльності зарубинецького поселення займало досить значну роль. З восьми видів визначених кісток тварин 5 відносяться до копитних. Головним об’єктом полювання мешканців Оболоні був шляхетний олень, далі лось, за ними за кількістю кісток йдуть дика свиня, зубр, косуля. З хижаків здобиччю для полювання були ведмідь та видра, з гризунів – бобер. Давні мешканці полювали і на птахів. Знайдено кістку сірої куріпки і лиски. З свійських птахів на поселенні виявлені кістки курки і куріпки ()

Про важливу роль рибальства свідчать знахідки кісток і луски риб досить широкого асортименту: сом, сазан, щука, лящ і навіть осетрові. Заняття рибальством підтверджується знахідками остроги та рибальського гачка. Тут знайдено найбільшу кількість (понад 20) серед відомих на синхронних пам’ятках глиняних дисків – сковорідок діаметром до 20 см. З однієї або інколи з двох сторін поверхня злагоджена, інколи з сажею, орнаментована защипами, косими насічками, кружечками або штампиком. Їх знаходили в житлах, ямах, інколи поряд лежала велика кількість перепалених риб’ячих кісток ()

Зарубинецьке населення використовувало човни. Так, поблизу могильника у Хотянівці було знайдено залишки давнього човна, виготовленого зі стовбуру дуба довжиною понад 8 м (Орлов, Терпиловський, 1998).

Таким чином, у господарюванні зарубинецьких, а згодом і ранньослов’янських племен заплава відігравала дуже важливу роль. Втім, заплаві довелося поступитися площею для полів. Давні мешканці поселення займалися землеробством, про що свідчать знахідки залізних серпів, кам'яних жорен – зернотерок. Вони засвідчили, що найбільше значення мало просо, на другому місці за кількістю відбитків був зерновий ячмінь, а на третьому пшениці. З інших культур виявлені відбитки жита та вівса, а з бобових – гороху (Pisum sativumL.) та віки (Vicia sativaL.), а також просо, пшениця, ячмінь – рослин не вибагливі в обробці ґрунту, стійкі під час засухи і весняних заморозків вони забезпечували мешканців поселення їжею. . З землеробством пов’язані знахідки на Оболоні серпів ().

З часів зарубинецької культури на території сучасного Києві також почали культивувати горох (Pisum sativum), жито (Secale cerealeL), та два види пшениці: м’яку (Triticum aestivum L.) та карликову (T. compactum Host.). Продовжували вирощуватися такі культури, як просо, пшениця полба, плівчастий та голозерний ячмінь, з городини – ріпа (Brassica rapaL.), яка дуже добре росла на підсіках та боби (Vicia faba L.), з технічних культур – коноплі (Cannabis sativaL.) та льон (Пачкова, 1975; Гречишкіна, 2010).

Різним було походження цих культур:

Жито потрапило на територію України зі сходу, середземноморські цивілізації його не знали. Предком культурного жита, вважається його дикий різновид, що раніше класифікувався як гірське жито: Secale montanum Guss або Secale strictum(C. Presl) C.) та росте в горах Малої Азії і подекуди на Близькому Сході. Перші спроби вирощування жита відносяться до III-го тисячоліття до н. е. Воно вирошувалося у невеликих обсягах у багатьох місцях на територіях сучасної Туреччини, Вірменії та Ірану (Szata.., 1977).

Коноплі походять з територій над Каспійським морем, Південно-Східної Азії та Індії та за посередництвом кочових народів, зокрема скіфів, а також праслов’ян через територію сучасної України поширилися в Європу, де з’явилися в римський час (Szata.., 1977).

Що ж до ріпи, то вона була знана в Середземномор’ї в передісторичні часи. В Європі до ХІХ ст. відгравала роль, яку зараз грає картопля. Боби та горох в дикому вигляді зростають в Середземномор’ї, де відомі в культурі з неоліту. Звідси вони розповсюдилися в Європу (Szata.., 1977).

Рис. 2.2.64. Чоловічі костюми…

Рис. 2.2.64. Чоловічі костюми зарубинецької культури, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003)

Рис. 2.2.65. Жіночі костюми…

Рис. 2.2.65. Жіночі костюми зарубинецької культури, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003)

Вони також займалися різноманітними домашніми ремеслами. Про місцевий видобуток і обробку заліза окрім залізних виробів (ножів, гарпунів, рибальських гачків, серпів, шпор) свідчать і знахідки багатьох шматків шлаку. Частина побутових предметів і прикрас зроблена з бронзи – браслети, кільця, підвіски. На поселенні було розвинене ткацтво, на що вказують глиняні пряслиця, відбитки матерії на глиняних посудинах. У заповненнях жител, ямах і культурному шарі поселення зібрано велику кількість різних знарядь праці, побутових виробів і прикрас, які свідчать про значний розвиток ремесел – виготовлення глиняного посуду (кухонні ліпні горщики, великі корчаги для зберігання зерна, мініатюрні посудини, кришки), виробів з заліза та кістки. Жителі поселення підтримували зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, що підтверджують знахідки уламків античних амфор (Київ, Історичний огляд, 1982; ).

Ліпний посуд пра-слов’ян (І тис. н.е.) знайдений також на Трухановому острові. В 1876 р. на південному березі Гавані було зроблено знахідку римських монет, що є підтвердженням контактів пра-слов’янського населення Оболоні з Середземномор’ям (История Киева, 1963; Київ. Історичний.., 1982; Рибаков, 1997; Івакін, 2003; ).

Рис. 2.2.66. Римські монети знайдені…

Рис. 2.2.66. Римські монети знайдені на території Києва

Рис. 2.2.67. Фібули з Корчуватського…

Рис. 2.2.67. Фібули з Корчуватського могильника

Велике значення мало також відкриття 1937 р. могильника зарубинецької культури (кін. ІІІ ст. до н.е.-ІІІ чв. І ст. н.е.) біля Корчуватого на мису високого правого берега Дніпра. Час існування могильника на підставі фібул визначається II ст. до н.е.-I ст. н.е. Широкі розкопки тут були проведені 1940-1941 р. І. М. Самойловським, який відкрив тут 100 поховань. При цьому тут виявлено лише кілька трупопокладень (всього виявлено 82 кремації, 13 тілопокладень та 5 кенотафів – могил без залишків померлого). Рештки кремацій містились у ґрунтових ямах або глиняних урнах, а інколи одночасно на дні могили і в урні (ямково-урні). У похованнях знайдено глиняний посуд, насамперед, різноманітні горщики і чорнолисковані миски, та бронзові прикраси (бронзові і залізні фібули середньолатенської доби, бронзові кільця, підвіски, уламки сережок), залізні ножі, скляні та пастові намистини, кістки тварин (рештки жертовної їжі), близько 270 чорнолискованих горщиків, мисок, глечиків, кухлів, простих корчаг і горщиків, ліпна амфора. Треба зазначити, що цей могильник був першою настільки ґрунтовно і широко дослідженою пам'яткою зарубинецького типу (Терпіловський, 2005; 2007; Винокур, 2008). Подібним був і Пирогівський могильник, також розташований на правобережних кручах.

Вивчення могильників дозволяє говорити про те, що для зарубинецьких племен переважаючим був обряд поховань з трупоспаленням. Виявлений інвентар свідчить про віру місцевого населення у загробне життя як продовження земного.

У другій половині ІІ ст. н.е. носії вельбарської культури – готи, почали свій рух з узбережжя Балтики долиною Південного Бугу до Чорного моря. Вони сприяли розділенню зарубинецької культури на зубрицьку (в Придністров`ї) та київську (в Подніпров`ї). Київська археологічна культура (з II-III до д.п. V ст. н.е.) стала наступною пра-слов`янською культурою. Проте її рівень був нижчим ніж в зарубинецької. Її поселення зазвичай тяжіли до ділянок перших надзаплавних терас. У Києві поселення виявлено на теренах піщаних дюн біля Микільської слобідки (Ілюстрована.., 2012). Незалежно від своєї етнічної належності (деякі дослідники вважають її балтською чи балтсько-слов’янською), носії київської культури вкотре продовжували та розширювали започатковане ще у неоліті комплексне використання навколишньої заплави Дніпра. Населення культивувало просо і жито, рідше пшеницю та ячмінь. Розвивалось і хатнє скотарство: на поселеннях виявлено кістки свійських тварин. У стаді була велика рогата худоба, свині, кози, вівці, коні. Додатковими промислами у господарстві були полювання та рибальство (Короткий.., 2003).

Рис. 2.2.68. Зарубинецька кераміка з…

Рис. 2.2.68. Зарубинецька кераміка з Пирогівського могильника

Рис. 2.2.69. Зразки виробів Київської…

Рис. 2.2.69. Зразки виробів Київської археологічної культури

За доби панування готів в Україні (імовірно на базі зубрицької) поширилася черняхівська культура. Вона була продуктом взаємин готів зі пра-слов’янами, зі значними впливами римських провінцій. Проіснувала черняхівська культура до навали гунів та падіння готської держави Германаріха у ІV ст. н.е. Як використовували ресурси заплави Дніпра у Києві черняхівці? Напевне, так само, як і їх попередники з зарубинецької культури. Щільність черняхівських поселень, зокрема в районі Києва була високою, а населення того періоду численним.

Рис. 2.2.70. Чоловічі костюми…

Рис. 2.2.70. Чоловічі костюми черняхівської культури, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003)

Рис. 2.2.71. Жіночі костюми…

Рис. 2.2.71. Жіночі костюми черняхівської культури, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003)

На місці черняхівської та київської культур, після навали гунів, у другій половині V ст. постали дві вже власно слов’янські культури так званого племінного періоду – празько-корчацька та пеньківська, які відображають розселення слов’ян на землі, що звільнилися. Їм відповідають племена склавинів Придністров’я та антів Придніпров’я. Участь слов’ян у міграціях Великого переселення народів IV-V ст. призвело до падіння Римської імперії та докорінних змін на етнополітичній карті Європи, у тому числі, й України. Як вважається, в VI ст. н.е. слов’яни (а саме в цей час вперше вони з’являються в письмових згадках) скористалися з повалення почали розселятися приблизно з району сучасного Полісся в напрямках на південний-захід (на Балкани) на північ та схід, а також на північний-схід – в Прибалтику. Зазвичай вони заселювали спустошені та залишені германськими племенами землі, лише в районі Прибалтики потіснили чи асимілювали тутешні готські племена. Так виникла величезна Слов’янська ойкумена, а слов’яни до цього часу є найчисленнішою етнічною групою Європи.

У кінці V ст. на Волині чи Прикарпатті постала перша бездискусійно слов’янська етнічна спільнота, відома сучасним археологам під назвою празької культури, а тодішнім візантійським хроністам – як склавини. Південніше склавинів у Лісостепу між Прутом та Сіверським Дінцем V-VII ст. жили слов’янські племена антів (пеньківська культура). Північна їх частина злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулася на північ до балтського середовища, на Десну та Верхній Дніпро. Незважаючи на наявність шарів зарубинецької культури на більшості височин, зайнятих пізніше давньоруським населенням Києва, єдине зарубинецьке поселення, яке документовано продовжує функціонувати у III-IV ст., – вже знайоме нам поселення на Оболоні (урочище Луг IV). Неперервність життя тут супроводжується появою найбільш ранніх комплексів празької культури («типу Корчак») кінця IV-першої пол. VІ ст. Старокиївське (верхнє) поселення виникло пізніше оболонського, проте свідчень функціонування їх обох у VII ст. поки немає (Комар, 2012).

Рис. 2.2.72. Прикраси пеньківської…

Рис. 2.2.72. Прикраси пеньківської культури

Рис. 2.2.73. Прикраси…

Рис. 2.2.73. Прикраси празько-корчакської культури

У VIII-IX ст. від Подністров'я та Карпат до Дніпра, включаючи Київське Подніпров'я широко поширюється культура Луки-Райковецької. Втім, відбувається це, не відразу. У VIII ст. на київському правобережжі, охопленому раніше вторгненням кочівників (на поселеннях пеньківської та колочинської культур з’являються скарби, які пов’язують з можливим нападом кочівників), фіксується група поселень волинцевської культури, які різко виділяються на тлі сусідніх пам'яток культури Луки-Райковецької комплексом гончарного посуду салтівської технологічної традиції. Ланцюжок неукріплених поселень волинцевської культури розташовувався на Правобережжі у вузькій десятикілометровій смузі вздовж Дніпра від Києва до Канева. Найбільш північна пам'ятка групи – поселення на Старокиївській горі у Києві (житла розкопані 1939 і 2009 р.). Найближча до неї волинцевська пам'ятка відкрита південніше у Китаєвому; ще далі на південь розташовані два поселення біля с. Ходосіївка – ур. Діброва та Козаків Яр (Комар, 2012).

Рис. 2.2.74. VIII ст. – час коли…

Рис. 2.2.74. VIII ст. – час коли придніпровські слов’яни мали відбивати напади кочівників

Рис. 2.2.75. За часів культури…

Рис. 2.2.75. За часів культури Луки-Райковецької VIII-IX ст. окремі поселення на Київських горах злилися в одне велике поселення, яке, проте, містом ще не було.

Разом з тим, лише у період Луки-Райковецької структура заселення усіх височин сучасного Києва може бути безперечно інтерпретована як одне поселення, яке відповідало статусу слов’янського общинного центру. Разом з цим, незалежно від наявності спадкоємності розвитку поселень у Києві VI-Х ст., археологічний матеріал дозволяє класифікувати київське поселення як «місто» не раніше Х ст. (Комар, 2012).

Як вказує О. Толочко (2015):

«схили на Дніпром були заселені, як мінімум з рубежу нашої ери. Тут залишило свої сліди населення Зарубинецької, Київської, Черняхівської, Празько-Корчацької культури. Освоєння території відбувалося в вигляді окремих розрізнених та, імовірно, існуючих не тривалий час, поселень сільськогосподарського типу, що локалізувалися на узвишшях Київського плато та прилеглих до Дніпра горах. Не пізніше VII ст. в північно-західній частині Старокиївської гори виникло укріплене городище, яке слугувало оборонним та адміністративним центром для тутешнього населення…Зростання значення Києва було викликано спочатку притокам сюди, починаючи з ІХ ст. слов’янського населення, яке асоціюються з культурою Луки-Райковецької. В Києві матеріали цієї культури виявлені на старокиївській горі, Детинці, Кудрявець та Уздихальниці. Їх датують другою половиною ІХ-Х ст. Переважно знахідки зроблені на краю площадок – внаслідок кращого збереження тут культурного шару. Центральне положення Замкової гори змушувало шукати слов’янських поселень на ній. В її північно-західній частині виявлені культурний шар та об’єкти другої половини ІХ-Х ст., що свідчать що площадка цієї гори була заселена. На рубежі ІХ-Х ст. в Києві з`являється і друга група слов’янського населення носіїв Роменської культури, які займали лівобережжя Дніпра».

Дати вичерпну характеристику доміського київського поселення на даний час важко. Адже досліджено лише невеликі ділянки культурного шару і кілька рядових об'єктів, які дозволяють максимум стверджувати наявність гончарного ремесла. Будь-яких предметів елітарної культури IX в. – прикрас, зброї, монет, імпорту – у комплексах культури Луки-Райковецька на території Києва поки не виявлено. Цікаво, що одне з поселень, яке створило цю першу київську агломерацію і відповідало кирилівському могильнику, могло розташовуватися біля підніжжя висот на заплаві за принципом Подолу, втім, через велику глибину залягання воно ще не відкрите (Комар, 2012).

Інтерпретувати дане комплексне поселення з літописними полянами, також важко, адже археологічно окремішність полян ніяк не фіксується, а Київ стоїть у зоні стику кількох літописних слов’янських племен: древлян, уличів та сіверян (Коринный, 1992). Наразі вчені схиляються до думки, що полян взагалі як племінного княжіння не існувало і це пізніша вигадка літописця з метою обґрунтувати виключність Києва. Що ж до інших літописних племен, лише сіверяни чітко відрізняються за своєю матеріальною культурою – їм відповідає роменська археологічна культура. Всі інші правобережні племена згадані в Повісті врем'яних літ представлені на правобережжі виключно вищезгаданою культурою Луки-Райковецької. Немає і відчутної гетерогенності за формою скроневих кілець, як це відмічено у в’ятичів чи радимичів (Є. Синиця, особисте повідомлення, 2015). Це підтверджує критичний погляд на викладену до ХІ ст. в Руському літописі інформацію, як легендарну (Толочко, 2015).

Тут необхідно зазначити ще один принциповий для розуміння зростання значення Києва фактор. З VIІІ по ХІ ст. в Європі триває епоха вікінгів. Становлення руської державності пов’язують з появою на Дніпрі скандинавів. Найбільш сучасна концепція О. Толочко (2015) стверджує, що під час однієї з срібних криз IX ст. (криза торгівлі через Волгу з метою отримання арабських срібних монет) групи скандинавів, які здійснювали далекосяжну торгівлю, переорієнтувалися на торгівлю продуктами придніпровських слов’янських земель: хутрами, рабами та іншим дніпровським шляхом з Візантією. Головним продуктом Візантії до продажу був шовк. Дані варяги – руси або роси, заснували укріплену базу над Дніпром в Києві, звідки взимку здійснювали полюддя – тобто, головним чином, за сприяння племінних вождів збирали товари та рабів для каравану на Константинополь. На думку О. Толочка (2015), виникнення бази дніпровських росів-русі у Києві датується 880-890-ми рр.

Рис. 2.2.76. Археологічні пам’ятки…

Рис. 2.2.76. Археологічні пам’ятки доби зародження міста Києва (VI-IX ст. н.е.) (за історичною енциклопедією Києва)

Рис. 2.2.77. Схема полюддя київських…

Рис. 2.2.77. Схема полюддя київських князів в Х ст. (за Коринный, 1992), позначено територію східнослов’янських племен

Поява варягів-росів, таким чином, була викликана іншими ніж у місцевого населення родом діяльності – торгівлею. Це позначилося на територіальному розвитку Києва. Традиційне населення воліло займати гори, в той час як прирічкові тераси Дніпра залишалися не заселеними. Це було пов’язано з переважним заняттям населення підсічним землеробством, яке вимагало регулярного переміщення, та повеневою загрозою. Ситуація тут стабілізувалася лише на середину ХІІ ст. Однак поселення на Подолі виникло значно раніше. Починаючи з ІХ ст. саме прибережна тераса Дніпра стала зоною найбільш інтенсивного розвитку. Сама рання дендродата, отримана внаслідок дослідження садиби у підніжжя Замкової гори (Житній ринок) – 887 р. Це єдина для ІХ ст. дата вірогідно маркує початок будівельної діяльності на Подолі. Краще представлений початок Х ст.: 900, 901, 903, 913, 918 р. Керуючись цими датами рубки стовбурів використаних для будівництва (900-924 рр.), припускають, що в другому десятилітті Х ст. на верхній терасі Подолу з’явилася регулярна садибна забудова, орієнтована на вуличну сітку, що творилася, сліди якої виявлені археологічно (про неї в наступному розділі).

В додержавний період слов’янські племена Придніпров’я продовжували традиції комплексного господарства з поєднанням підсічно-вогневого землеробства та скотарства. На жаль, детальної інформації про те які рослини вирощували тогочасні мешканці дніпровської долини та яких тварин вони розводили бракує. Але про це можна судити на основі інформації з найближчих земель Польщі. В прапольських городищах було знайдено насіння культурної моркви (Daucus carota L. subsp. sativus L.), яка повстала в Середземномор’ї від схрещення кількох форм в Середземномор’ї. В цей же час відома і цибуля (Allium cepa L.), яка походить Середньої та Південно-Східної Азії., де напевне була введена в культуру. Пізніше цибуля потрапила до Середземномор’я, а звідти в інші частини Європи (Szata.., 1977).

В цей час у слов’ян імовірно поширилося садівництво. Зокрема, в Польщі кісточки абрикос (Armeniaca vulgaris Lam.) та персиків (Prunus persica (L.) Batsch) вперше зафіксовані для VIII ст. н.е. Абрикоси походять від диких видів, які зростають в Азії від Таджикистану до Маньчжурії. Перші повідомлення про культивування абрикос відносяться до 2198 р. до н.е. з Китаю. Вирощування персиків розпочалося також в Китаї, де зростають дикі представники цього роду. З Азії персик потрапив до Середземномор’я, а на території Німеччини його знали вже в ІІ-ІІІ ст. н.е. В прапольських садах були поширені також яблуні (Malus domestica Borkh) і груші (Pyrus communisL.). Що стосується винограду (Vitis viniferaL.) то цей вид походить від дикого винограду (Vitis sylvestris Gmelin), який в природному вигляді зростає в Південній Європі та Малій Азії як ліана в заплавних лісах. На північ цей вид заходить басейном Дунаю та р. Моравиці. Виноград відомий в культурі з часів неоліту та бронзи. В античному Середземномор’ї вирощування винограду перетворилося на мистецтво. Проте в Східній Європі ця рослина могла з’явитися не раніше Х-ХІ ст. коли вона фіксується в Польщі (Szata.., 1977).

За інформацією Костянтина Багрянородного слов’яни Придніпров`я купували у печенігів «корів, коней та овець, і від цього живуть легше і більш ситно, тому що жодної з цих тварин в Русі не мешкало» (Толочко, 2015). Хоча, на нашу думку, дана інформація виглядає перебільшенням.

Освоєння ж Подільської тераси сигналізує, що в Києві з’явилося населення, чиє заняття радикально відрізнялося від землеробства, яке практикували попередні мешканці. Нове населення тяжіло до річки і в ній бачило джерело свого благополуччя. Заради безпосереднього доступу до річки мешканці Подолу готові були терпіти суттєві незручності та зазнавати впливу природних катаклізмів. Це населення приносить з собою нову будівельну традицію: спорудження великих будинків з цілих стовбурів – зрубів. Це не обов’язково пов’язано з скандинавами, проте контрастує з попередніми напівземлянками слов’янського населення. Дніпро – це торгівельний шлях. Виникнення ділової частини міста на березі річки свідчить про перетворення Києва на центр далекосяжної торгівлі, з якою протягом Х ст. буде пов’язано його піднесення. Торгівлею, яка визначить значення Києва впродовж багатьох наступних століть. Саме в Х ст. Києва нарешті досягає арабська монета – срібний дирхем і одразу у великих обсягах. На середину Х ст. нову роль Києва помічають письмові джерела, перші згадки про Київ, причому в контексті далекосяжної торгівлі в арабських джерелах датуються 950 рр. (ал-Істахрі) і до цього ж часу відноситься опис Києва та торгівельних операцій росів у Костянтина Багрянородного.

Місцеві слов’яни, як описує Костянтин Багрянородний також постачали варягам – русам човни-однодеревки, які ті доробляли для далекої подорожі. Човни-довбанки на Дніпрі були відомі ще з мезоліту. У роботах грецьких істориків вони називалися моноксілами – тобто човен-однодеревка. Так, візантійський імператор Лев Філософ (886-912 рр. н.е.) у своїй "Тактиці" писав:

«Північні скіфи (слов’яни – авт.) не мають великих кораблів, тому що виходять в море з річок, де не можна плавати на великих кораблях і доводиться користуватися легкими човнами». Це були так звані човни-однодеревки або, як їх називали греки – «моноксіли».

Будували їх з одного цільного стовбура. Для побудови моноксіла використовувались широкі у обхваті дерева, а найціннішими вважали ті, що були пробиті блискавкою (їх було легше обробляти). Для побудови човнів використовували липу, вербу, осику, сосну, дуба та інші породи дерев. Спочатку зрубували стовбур, очищали його від гілок, потім обтесували майже до половини, надавали форму човна і випалювали середину або ж видовбували її долотом. Такі човни були доволі компактними. Їх перевагою була міцність корпусу, простота виготовлення, а недоліком – порівняно мала місткість. Навіть із найстарішого (19 м в обхваті) дерева вдавалося зробити човна завширшки не більше трьох метрів. Варто зауважити що прадавні човни-однодеревки побутували серед українських селян аж до XX століття. В народі цей човен мав різні назви: «дуб», «душогубка», «довбанка», «кадлюб». В рух цей човен приводився за допомогою весел. Такими човнами користувалися рибалки як на великих так і на малих річках та озерах ().

В результаті налагодження дніпровської торгівлі і варяги – руси і слов`яни вступили у вазаємовигідну кооперацію. Варяги налагодили прибуткову торгівлю і все міцніше осідали в Києві. А слов’яни отримали не тільки ринок збуту своїх товарів але і вікно у цивілізований світ того часу. Адже за посередництвом торгівлі вони не тільки отримували необхідні їм предмети імпорту, але й прогресували в своєму суспільному розвитку на основі знайомства з технічними новинками того часу. Поступово зорієнтована на торгівлю військово-торгівельна організація в Х ст. переросла у політичну – державу Русь на основі варязько-слов`янського симбіозу.

Ранньослов’янських часів сягає, напевне, ще одна традиційна форма використання заплави – ритуальна. Релігійні вірування наших пращурів вимагали поваги до природи, як ритуального священного простору. Тож, і у Києві існували заповідні священні гаї, повага до яких зберігалася ще довго після введення християнства. Достовірних деталей з приводу цього ми маємо вкрай обмаль. Рибаков Б. (1987) пише:

«Двічі наука збагатилася знахідками справжніх священних дубів язичницького часу. Перша знахідка була зроблена в 1909 р. У 8 км. від гирла Десни поблизу Микільського монастиря (суч. с. Хотянівка, стародавні Ольжичі, до 957 р., поки Ольга не прийняла християнство, ріс священний ліс з віковими дубами і жили язичники, які поклонялися величі дуба, силі дикого вепра і води. Згодом тут виник Микільській монастир – авт.) з води було витягнуто стовбур дуба близько 20 м. довжини. Дуб загинув порівняно молодим – судячи по річних кільцях, йому було близько 150 років. Свого часу в товщу стовбура були врізані і встигли врости в деревину чотири кабанячих щелепи, розташовані квадратом. Щелепи належали молодим кабанам.

Рис. 2.2.78. Ритуальний дуб, виявлений…

Рис. 2.2.78. Ритуальний дуб, виявлений у гирлі Десни в 1975 р., зберігається у Національному музеї народної архітектури та побуту України (http://uk.wikipedia.org)

Рис. 2.2.79. Фрагмент ритуального дуба…

Рис. 2.2.79. Фрагмент ритуального дуба з кабанячими іклами з музею історії Києва

Друга аналогічна знахідка дубового стовбура з кабанячими іклами була зроблена в 1975 р., неподалік від першої в Дніпрі, нижче гирла Десни. На висоті 6 м. від коренів у стовбур дуба були також вживлені 9 кабанячих щелеп, що утворюють фігуру квадрата зі стороною в 34 см. Нижня частина ствола носить сліди вогню. Дата по С14 – приблизно середина VIII ст. н. е.».

Висота пам'ятки складає 9,8 м. Корінь обпалений, очевидно, що у дерева давні язичники проводили свої ритуали. Згори є квадратні отвори від дев'яти кабанячих щелеп, які колись кріпилися на дереві. Зараз вісім з них знаходяться у Музеї історії міста Києва ().

Наразі залишки цього священного гаю збереглися на території с. Новосілки Вишгородського району Київської області в урочищі «Лужок» та поблизу школи міліції і являють собою групу давніх дубів. Тут, зокрема, зростає 7 старовинних екземплярів дуба черещатого (Quercus robur L.) віком більше 400 років. Перший дуб найстаріший і знаходиться на захисній дамбі. Обхват його стовбуру – 5,7 м. На південь від вказаного дуба зростають ще 5 дубів, що на висоті 1,3 м. мають в обхваті: 3,3; 4,5; 4,34; 2,83 та 2,86 м., висота дерев досягає 20 м.6 дуб зростає на південний захід від цієї групи у напрямку с. Хотянівка на відстані приблизно 150 м. з правого боку дамби, обхват його стовбуру близько 4 м. Зважаючи на виняткову історико-культурну та природну цінність даної діброви, запропоновано оголосити її пам’яткою природи місцевого значення «Дуби княгині Ольги».