Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.2. Заплава Дніпра в Києві… / …

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.2. Заплава Дніпра в Києві в період прадавньої історії (20 тис. років тому – X ст.н.е.)

В часи прадавніх культур (10-1 тис. до н.е.)

Парнікоза І.Ю.

Поява на Землі людини до цього часу оповита численними таємницями, припущеннями, гіпотезами та фантазіями, а наявні на сьогодні свідчення антропогенезу викликають численні дисскусії та критику. Проте вважається, що лише останнє велике зледеніння північної півкулі (вюрм) стало визначальним фактором для найдавнішої історії людства. На цю добу, яку геологи називають плейстоценом, припадає палеоліт – давньокам’яна доба. Почавшись близько 1 млн. р. тому з утворення крижаної шапки над Скандинавією, зледеніння на території України досягло максимуму 150 т. р. тому (рисське або дніпровське зледеніння), коли крижаний щит сягнув майбутньою долиною Дніпра та Дону широти Кременчука. Отже, тривалий час територія сучасного Києва перебувала під льодовиком. Останній льодовиковий максимум (LGM) під час останнього вюрмського (валдайського зледеніння) припадає на час 20-18 тис. р. т. У цей час кліматичні умови прильодовикової Європи нагадували дуже холодний сухий різко континентальний клімат внутрішніх районів Чукотки. Льодовик, забравши маси води, зумовив те, що рівень світового океану знизився на 130 м. У той час не існували сучасні Азовське море та Одеська затока. Встановився різко континентальний клімат з дуже холодною зимою і сухим та спекотним літом. Наприклад, у Поліссі під час максимального похолодання температура зими сягала -30 ºС, а річна норма опадів не перевищувала 200-300 мм, що відповідає нормі напівпустель. Уздовж краю льодовика з сучасної Польщі до українського Полісся тягнулася смуга зритої краєм пульсуючого льодовика землі. Ця пустельна смуга була майже позбавлена рослинності і вкрита грядами глини та уламками принесених льодовиком гірських порід. Потоки талої води з-під льодовика утворювали льодовикові озера, вкривали великі території піщаними відкладами – зандрами (Залізняк, 2013).

Як ми вже вказували у розділі І, прорив льодовикових озер наприкінці останнього зледеніння приблизно 23-22 тис. років тому призвів до формування сучасного Дніпра, як річки, і, відповідно, і його широкої долини (Пазинич, 2010). Перша людина сучасного кроманьйонського типу з’явилася на території суч. Києва близько 20 тис. р. тому у кінці кам’яного віку (пізньому палеоліті) (Ілюстрована.., 2012). Вона належала до господарчо-культурного типу мисливців на мамонта (Mammuthus primigenius). До історичних часів цей тип первісного господарювання не дійшов, у зв’язку з зникненням самих мамонтів, тож, про спосіб життя таких мисливців доводиться тільки здогадуватися. При цьому слід звертатися до даних вивчення мисливців на слонів в Африці (Залізняк, 2013).

Пряма аналогія способу життя цих людей на периферії плейстоценового льодовика та сучасних ескімосів не має сенсу. Проте В. Шафер з цього приводу пише:

«Якщо йдеться про приморські ділянки льодовика в льодовиковий період, то з певною вірогідністю можна прийняти, що на тих прибережних територіях плейстоценова людина жила не ідентично, але подібно до сучасних арктичних умов життя. Натомість довгий суходільний фронт льодовика мав бути в плейстоцені в часи зледеніння для життя мало придатний. Без дерева на опалення та багатства морського тваринного світу, як основи для харчування ці внутрішньоконтинентальні відрізки були для людини важкі для освоєння. Датський дослідник ескімосів К. Расмусен, який в довгій подорожі пройшов весь американський відрізок Арктики, заселений ними, тільки в одному місці знайшов невеликі ескімоські внутрішньоконтинентальні племена. Племена ті живуть над річками ат озерами в глибині широкого паса тундри на захід від затоки Гудзона. Годуються вони головним чином м’ясом північних оленів та прісноводною рибою, не знають жиру морських тварин та кам’яних ламп, і у зв’язку з цим проводять довгі зими в неосвітлених сніжних будинках. Вони також потерпають від відсутності дерева для опалу і для побуту, заміняючи його рогами оленя чи твердими кістками ведмедя, з яких роблять різні предмети повсякденного вжитку. Від таких первинних внутрішньоконтинентальних племен ескімосів походять їх приморські нащадки…На прикладі внутрішньоконтинентальних ескімосів, які живуть до цього часу на рівні розвитку палеоліту, бачимо, що людина в плейстоценових зледеніннях могла жити біля його краю не тільки на приморських, але й внутрішньоконтинентальних ділянках» (Szafer, 1950).

Рис. 2.2.1. Приблизно так після відступу льодовика виглядав ландшафт сучасного Києва. Аляска, північний схил Рис. 2.2.2. Мамонт – навіки втрачений шерстистий слон, у знищенні якого прийняла участь первісна людина

Стоянки мисливців на мамонтів розташовувалися зазвичай на відстані 50-70 км одна від одної у долинах великих річок, вздовж яких мігрували великі травоїдні (Залізняк, 2013). Такі стоянки були знайдені і у долині Дніпра у Києві: у Протасовому Яру, у районі Караваєвих дач, на вул. Ярославів Вал (Київ, історична енциклопедія, 2000). Єдиною відомою стоянкою на межі заплави у Києві є одночасно і найвідоміша у Києві Кирилівська стоянка на вул. Кирилівській, 59-61. Стоянка знаходиться на схилі виритого водами прорваного постльодовикового озера Куренівського амфітеатру, поруч з заплавою (Пазинич, 2010, Київ, історична енциклопедія, 2000).

Археологічні пам’ятки на території Києва

Рис. 2.2.3. Археологічні пам’ятки на території Києва з найдавніших часів до середини І тис. З легенди наводимо лише об’єкти, розташовані на заплаві або її краях. Пелеоліт. 1- Кирилівська стоянка (нижній ярус) – вул. Кирилівська, 59-61, Мезоліт. 3 – Кирилівська стоянка (верхній шар) – вул. Кирилівська 59-61, 4 – стоянка біля Київського водогону. Неоліт. 8 – стоянка вул. Кирилівська 59, 9 – Стоянка на березі колишнього озера Святище, Микільська слобідка, 10 – стоянка на правому березі рукава Почайни, 11 – стоянка на дюнах Пріорки, 12 – стоянка на Оболоні на лівому березі Почайни, 13 – стоянка на Микільській слобідці, Енеоліт. 18 – поселення пізнього етапу трипільської культури – вул. Кирилівська 59-61, 23 – поселення пізнього етапу трипільської культури – с. Корчувате, 24 – окремі знахідки трипільської культури – Микільська слобідка, 25 – окремі знахідки трипільської культури – Вигурівщина, 26 – могильник (195 поховань) Червоний хутір, Доба бронзи. 30 – окремі знахідки – Труханів острів, 31 – поселення Микільська слобідка, Доба раннього заліза. 32 – поселення – вул. Кирилівська, 103, Поселення – Червоний хутір, 42 – окремі знахідки скіфського часу – Микільська слобідка, 43 – окремі знахідки скіфського часу – Вигурівщина. Археологічні пам’ятки ранньослов’янського часу (к. І ст. до н.е.-І пол. І тис. н.е.), 53 – окрема знахідка, римський світильник – Поділ біля воріт Катерининської церкви, 54 – поселення зарубинецької культури – Оболонь, урочище Луг, правий берег Почайни, 66 – могильник зарубинецької культури, околиці с. Корчувате, Багринова гора, 69 – поселення зарубинецької культури – Микільська слобідка, 75-77 – римські монети – Поділ, 78-79 – римські монети у районі Глибочиці, 81 – скарб римських монет – Поділ, Глибочицький струмок, 83 – скарб римських монет – Поділ у Гавані

Рис. 2.2.4. Кирилівська стоянка у Києві, діорама у кол. Музей історії Києва Рис. 2.2.5. Зуб мамонта, знайдений під час гідронамивних робіт на Оболоні

На краю схилу стояли шатроподібні зимові будівлі (на кожній стоянці їх було по 4-5 на громаду в 30-40 осіб) з кісток мамонтів, покриті шкурами бізонів чи оленів, діаметром 4-5 м, в яких (взимку) чи біля яких (в інший час курилися багаття). Люди в звірячих шкурах на тлі тундростепів навколо. Все це аж ніяк не було схоже на сучасний Київ. Значення Дніпра тоді було мінімальним, адже головним джерелом харчування тодішніх людей було полювання на великих звірів, головним з яких був мамонт. Вирізьблений на бивні мамонта візерунок є найдавнішою пам’яткою образотворчого мистецтва у Києві ()

Рис. 2.2.6. Єдиною відомою стоянкою на межі заплави у Києві є одночасно і найвідоміша у Києві Кирилівська стоянка на вул. Кирилівська 59-61 Рис.2.2.7. Назва стоянки походить від вул. Кирилівської. Стоянка знаходиться на схилі виритого водами прорваного постльодовикового озера Куренівського амфітеатру, поруч з заплавою

Рис. 2.2.8. Археологічні пам’ятки доби каменю на території м. Києва, за історичною енциклопедією Києва Рис.2.2.9. Мисливець палеоліту озброєний списом для полювання на великих тварин, реконструкція

Рибальство також вже було присутнє, але йому ще не надавали належного значення. Деякою своєю осілістю мисливці на мамонтів відрізнялися від більш кочового населення тодішньої південної України (Бунятян, 1999). Навесні мисливці залишали річкову долину і переселялися далі від річки на плато. Тут мисливці жили в легких портативних житлах (Залізняк, 2013).

Рис. 2.2.10. Добранічівська стоянка пізнього палеоліту, експонована у Переяслав-Хмельницькому скансені Рис. 2.2.11. Так могла виглядати побутова сцена на Добранічівській стоянці

Оглянути зовнішній вигляд подібної стоянки палеоліту можна у природничому музеї у Києві – житла з кісток мамонтів з стоянки Межиріч, Переяслав-Хмельницькому скансені – фрагмент Добранічівської стоянки мисливців на мамонтів, чи музеї у самому с. Добранічівка Яготинського району Київської області. Окрім мамонтів за здобич первісним мисливцям слугували й інші представники мамонтової фауни Європи: волохатий носоріг (Coelodonta antiquitatis), первісний зубр (Bison priscus), вівцебик (Ovibos moschatus), печерний ведмідь (Ursus spelaeus), печерний лев (Panthera leo spelaea), північний олень (Rangifer tarandus) та ін.

Рис. 2.2.12. Шерстистий носоріг – другий після мамонта об’єкт полювання мисливців палеоліту Придніпров’я. Музей природної історії, Краків Рис. 2.2.13. Вівцебик – один з представників мамутової фауни, який зберігся до нашого часу. У пізньому плейстоцені зустрічався і в Україні, зокрема, у районі Чернігова (Каталог, 1981)

Зміни клімату наприкінці плейстоцену (ХІV- Х тис. до н.е.) призвели до суттєвих змін флори та фауни. Клімат починає теплішати, хоча це переривається тимчасовими похолоданнями. На початок ХІІ тис. до н.е. Європа і околиці Києва майже повністю звільнилися від льодовиків. Потепління спричинило танення ґрунтової мерзлоти та перетворення сухих степів на болотисту тундру з березово-сосновими лісами тайгового типу. Мамонти зникають (відступають на північ, де на острові Врангеля вони мешкали ще 3,7 тис. р. т. – Тихонов, 2005), а панівною твариною стає північний олень.

Рис. 2.2.14. В кінці палеоліту панівною твариною в околицях Києва стає північний олень Рис. 2.2.15. Полювання на північних оленів під час переправи (за Залізняком, 2012)

У цей час (фінальний етап палеоліту – мадлен) на території Києва, як і у всій Північній Європі, формується господарсько-культурний тип мисливців на оленя, що значною мірою визначався способом життя тих тварин. Ситуація нагадувала таку на північноамериканському континенті у наші дні: коли навесні олені великими стадами відкочовують на північ до тундри, а восени назад на південь до лісотундри. Давні мисливці намагалися вполювати побільше тварин, щоб запастися їжею з запасом. Для полювання вони використовували моменти підвищеної вразливості тварин, зокрема, під час перепливання ними річок.

Рис. 2.2.16. Микільська слобідка на супутниковій мапі м. Києва Рис. 2.2.17. Залишки колишнього села Микільська слобідка, 2011 р.

Подальше потепління з настанням голоцену супроводжувалося остаточним зникненням впливу льодовика. Впродовж раннього голоцену: пребореального (ІХ-Х тис. до н.е.) та бореального (ІХ-VIII тис. до н.е.) періодів, що в археології відповідають мезоліту, експансія деревної рослинності призвела до перетворення долини Дніпра у Києві на лісову зону. Олені відходять на північ та схід, а разом з ними частина населення. Ті ж люди, які залишились, оселяються на берегах річок та озер і освоюють нові прийоми виготовлення знарядь – так звану мікролітичну індустрію. Її застосування та винайдення луку зі стрілами сигналізує про початок середнього кам’яного віку або мезоліту. Для України він датується ІХ-ІV тис. до н.е. (Бунятян, 1999).

заплава Дніпра мезоліт Дніпро в ранньому голоцені
Рис. 2.2.18. В пізньому плейстоцені заплавна рослинність тайгових берегів Дніпра була імовірно представлена такими заростями толерантних до підтоплення тополі та верби, Аляска, передгір’я гір Брукса Рис. 2.2.19. У ранньому голоцені в долині Дніпра панували соснові ліси, що перемежовувались з відкритими ділянками. Тоді вони опанували льодовикові дюни і алювіальні піски борової тераси, де панують і дотепер

У Києві пам’ятки мікролітичної індустрії з кременю ще наприкінці 80-х р. ХІХ ст. виявлено М.Ф. Біляшівським на заплавних дюнах біля Микільської Слобідки на лівому березі Дніпра (сучасна вул. Микільсько-Слобідська). Вчений уперше на Сході Європи висловився за споріднення її з палеолітичними виробами. Виявлену тут стоянку віднесено до мезоліту. На стоянці було зібрано мініатюрні кремінні знаряддя, що не перевищували 34 мм у довжину. Носії цієї культури ще не вміли шліфувати камінь і не знали гончарної справи (Беляшевский, 1890; Київ. Провідник, 1930; Київ. Історичний.., 1982).

Рис. 2.2.20. Давні стоянки на території Микільської слобідки: 9. Стоянка на березі колишнього озера Святище (неоліт), 13. Поселення неоліту, 24. Окремі знахідки трипільської культури, 31. Поселення доби бронзи, 42. Окремі знахідки скіфського часу, 69. Поселення зарубинецької культури Рис. 2.2.21. Давні стоянки на території Оболоні: 4. стоянка біля Київського водогону (мезоліт), 10. Стоянка на правому березі рукава Почайни, 11. Стоянка на дюнах Пріорки, 12. Стоянка на Оболоні на лівому березі Почайни (всі неолітичні), 54. Поселення зарубинецької культури – Оболонь, урочище Луг, правий берег Почайни

Мезолітичні стоянки у межах Києва відкриті і на інших краях заплави чи підвищених місцях на заплаві. Так, стоянка поблизу селища ДВС розташована на краю піщаної тераси правого берега Дніпра, що підносилася на 25 м над його заплавою. Досліджено культурний шар стоянки, в якому знайдені кременеві знаряддя праці (скребки, різці, вкладиші, що використовувались як вістря списів і гарпунів), окремі кальциновані кістки, перепалені шматки граніту. Знахідки зосереджені в основному навколо залишків невеликого вогнища. Знахідка декількох наконечників для стріл трикутної форми свідчить про те, що жителі стоянки використовували для полювання лук зі стрілами.

Стоянка площею близько 600 м2 виявлена також і на вже відомій нам Кирилівській стоянці у верхньому горизонті на глибині 13-14 м від сучасної поверхні. Житла невеликі, типу тимчасових куренів. У культурному шарі виявлено 55 крем'яних знарядь праці – скребки, різці, загострені пластини та ін., нуклеуси і багато необробленого кременю, а також кістки тварин – вовка, ведмедя, гієни і ін. На піщаних дюнах над заплавою в урочищі Перетічок біля Чапаєвки в оточенні заболоченої долини р. Віти виявлено тимчасове поселення, жителі якого були мисливцями і рибалками. Серед знахідок на його території – накінечник стріли, скребки різних розмірів, у тому числі, мініатюрні (Орлов, Терпиловський, 1998; Київ, історична енциклопедія, 2000; Ілюстрована.., 2012, ).

Щодо конкретних археологічних культур мезоліту, відомо, що деякі мезолітичні поселення VI-V тис. до н.е. на заплаві у районі Києва, наприклад, Оболонь і Вишгород, належали до яніславицької культури (Залізняк, 2012).

Як жили ці заплавні поселення? Для того, щоб уявити собі тогочасне життя, слід мати на увазі, що у той час береги Дніпра були вкриті тайгою і виглядали на кшталт берегів якоїсь з великих річок Сибіру чи Аляски.

Рис. 2.2.22. У мезоліті береги Дніпра виглядали приблизно так. Береги р. Танана, Фейрбанкс, Аляска Рис. 2.2.23. Реконструкція мезолітичного поселення, Йоркшир, Англія

Для поселень недарма обирали піщані дюни чи підвищені миси берег. Адже такі місця були більш вітряні та захищали влітку від комарів та мошки. Вони ж не затоплювалися навесні повеневими водами. Поблизу були зарості тополь, стовбур яких можна було використати для виготовлення човна-довбанки. Жінки до початку повені намагалися зібрати на заплаві якомога більше сухих дров. Спочатку мокрий сніг, а потім розлив річки обмежували рухливість первісних мешканців заплави. Спочатку споживали зимові запаси м’яса і ловили рибу заколами. Заколи – це споруди різної конструкції, в яких залишали проходи з вершами. Споруджували заколи восени, коли вода не стояла високо. Річку перегороджували вбитими у дно кілками, які переплітали гіллям та лозою. Щоб дерев’яна огорожа не спливала, її привалювали камінням. В отвори вставляли верші (Залізняк, 2012).

Подібний спосіб ловлі риби за допомогою кам’яних гребель на неглибоких річках застосовували і в історичний час індіанці Північної Америки.

людина палеоліту трипільське житло
Рис. 2.2.24. Індіанська кам’яна пастка для риби на р. Ліхай, Пенсільванія, США Рис. 2.2.25. Лучення – метод рибальства, який досі практикують у тайговому Сибіру

Коли з’являлися перші проталини, на річці ставили ставні сітки. Рибалки мезоліту винайшли як гачкові снасті, так і ставні сітки (), які у наш час у зв’язку з винищенням більшості видів риб, згідно законодавства є браконьєрськими снастями і вживати їх неможна. Сітки плели чоловіки з кропивного волокна. У верхньому краю прив’язували поплавки з берести, у нижньому – кам’яні грузила. Таку сітку ставили вздовж берегових заростей, прив’язавши до встромлених вертикально у дно жердин. Раз чи двічі на добу рибалка на човні оглядав сітку, вибираючи пійману рибу (Залізяняк, 2012).

Рис. 2.2.26. Інтер’єр мезолітичного житла – найважливіше вогнище Рис. 2.2.27. Верші – одні з перших риболовних знарядь, наразі в Україні заборонені

З прильотом водоплавних птахів до початку їх гніздування стріляли гусей та качок. Під час повені ловили рибу у заплавних озерах. Біля берегу, де у цей час йшла на нерест риба, ставили верші. Жінки та діти збирали тогорічну брусницю та журавлину. Наприкінці весни чоловіки готували снасті до літнього лову риби.

Влітку після спаду повені рибалки пливли до місць традиційного літнього лову риби, що могло забезпечити їжею їх велике селище. Рибалки мезоліту використовували також так зване лучення – полювання на велику рибу з луком і стрілами, гарпуном чи острогою з берега або човна. Найчастіше така рибалка відбувалася наприкінці літа, коли рівень води у річці був мінімальний. Як правило, лучили вдвох: пропливаючи вночі над заводями, помічник тримав смолоскипа з берести, а рибалка бив рибу острогою чи гарпуном (Залізяняк, 2012).

Рис. 2.2.28. Полювання на тура на заплаві у мезоліті (за Залізняк, 2012) Рис. 2.2.29. Знаряддя доби мезоліту: 1 — кременеве вістря: 2 — копалка з рогу оленя; 3 — скребок; 4 — сокира; 5 — кістяний наконечник з кам'яними вставками; 6 — гачок з кісті; 7 — геометричні мікроліти; 8 — кістяний гарпун

У часи мезоліту рибальству належала допоміжна роль, їм займалися поруч з полюванням на копитних. Риба не вважалася справжньою їжею. Лише зі зменшенням поголів’я ратичних тварин у лісі роль рибальства поступово зростала аж до свого піку у наступну після мезоліту неолітичну добу, коли навіть виникали спеціалізовані селища рибалок. Рибу варили, смажили на рожні, сушили, в’ялили та коптили на диму. Морожену рибу чистили від луски, нарізали ножем, готуючи строганіну, а свіжу зберігали у снігових ямах біля житла, влітку – у земляних ямах, засипаних травою та землею. Риба зберігала свіжість до 10 днів. Восени підсушену та прокопчену рибу товкли веслом на борошно (порсу) та зберігали у берестяному посуді. Взимку порсу додавали до юшки.

Влітку на заплаві мисливці мезоліту вночі з човнів били лосів, які приходили посмакувати прибережно-водною рослинністю. Оленів, турів та лосів заганяли до водойм чи болота і добивали луками чи списами. Жінки збирали ягоди та горіхи.

Восени родини уходили до лісів та ловили щуку (Esox lucius) за допомогою так званої «доріжки», що тяглася за човном при переселенні родини з літнього на осіннє стійбище. Доріжка є поводком з кедрового кореня чи мотузки, до якого прив’язували сосновий гачок з насадженою рибкою-приманкою. Взимку ж, коли чоловіки-мисливці уходили на полювання до тайги, жінки та діти ловили рибу через ополонку над ямою – чорториєм, де скупчувалася риба, чи били її там острогою (Залізняк, 2012).

Рис. 2.2.30. Зимове полювання на лося в мезоліті (за Залізняк, 2012) Рис. 2.2.31. Неолітичні культури України. Київ входить до Дніпро-Донецької культурної області

Загалом життя мисливця та рибалки мезоліту на території сучасного Києва нагадувало життя, яке вели ще не так давно корінні народи тайги. Цікаво, що навіть росіяни – сучасні мешканці тайгових районів Росії все ще ведуть життя, яке дуже подібно до ритму мисливців мезоліту та повністю залежить від ритму великої річки та зміни сезонів року у навколишній тайзі. Щоб зрозуміти його особливості, радимо подивитися фільм або фільм за мотивами трилогії Едварда Сторча .

Існують археологічні підтвердження збирання людиною мезоліту рослин. Зокрема в Європі за межами України виявлено скупчення насіння глечиків жовтих (Nuphar lutea) і обвуглене насіння дикої груші (Pyrus communis) (Szata.., 1997).

Різке скорочення чисельності промислових тварин, у тому числі, на заплаві зумовило кризу мисливського господарства і створило передумови для поширення принципово нових відтворювальних форм економіки (землеробства та скотарства), які властиві неолітичній добі (Залізняк, 2012).

Повне зникнення Скандинавського льодовика сприяло проникненню теплого морського повітря з Атлантики та припинило холодні вітри з його поверхні. В період з VIII по V тис. до н.е. тривав кліматичний оптимум – найбільш сприятливий кліматично атлантичний період голоцену. Епоха мезоліту включила самий його початок. Проте більшу частину оптимуму голоцену охопила нова – революційна епоха – неоліт. Неолітична землеробська революція, що досягла Придніпров’я, призвела до початку експлуатації родючих ґрунтів заплави, а приручення тварин, зокрема, великої рогатої худоби, призвело до початку розчищення заплавних лісів під пасовища та сінокоси. Таким чином в неоліті (в Україні V-III тис. до н.е.) під впливом осідлої людини заплава Дніпра у межах Києва почала набувати вигляду подібного до такого, як ми його знаємо сьогодні. Унікальною знахідкою є черепок, знайдений на неолітичному поселенні біля с. Чапаєвка. У його текстурі виявлено відбиток зерна культурного ячменю (Hordeum vulgare L.). Цей злак, який походить з Близького Сходу, імовірно, вирощувався мешканцями поселення і є найдавнішим свідченням хліборобства у неолітичного населення Східної Європи ще у V тис. до н.е. Знахідки ячменю зроблено також у верхньому неолітичного ярусі (І чв. ІV тис. до н.е.) заплавного поселення біля с. Вишеньки (Гречишкина, 2010).

Рис. 2.2.32. Ячмінь – найдавніша культурна рослина Східної Європи Рис. 2.2.33. Річка Віта біля с. Чапаєвка, 2011

Значно посилилося використання ресурсів Дніпра, зокрема, риби та молюсків. В заплавних озерах не важко було розводити свійських птахів з підрізаними крилами та рибу, рятуючи її зимою від задухи. Якщо судити по знайдених риболовних гачках, відтисках великоочкової риболовної сітки з поселень часів неоліту в районі с. Мезин на Десні, тодішні рибалки виловлювали крупну рибу. Неолітичні поселенці любили пісок, що ліквідувало типову для глиняно-лесових ґрунтів проблему бездоріжжя. Неолітичні поселення складалися з заглиблених в землю споруд типу вігвамів. Тогочасні люди кочували навколо певних сприятливих місць, в центрі було стаціонарне поселення по периферії – тимчасові (Куриленко, 2008). Все це нагадує спосіб життя приатлантичних індіанців Північної Америки до візиту європейців.

Освоєння більшої кількості ресурсів дозволило зрости кількості неолітичного населення Києва. Зважаючи на це, кількість неолітичних поселень у долині Дніпра у Києві незрівнянно більше, ніж мезолітичних. У цей час на багатьох піднесеннях у заплавах річок, на похилих берегах чи дюнах або островах постали численні поселення дніпро-донецької культурної області. Поселення, відкрите М.Ф. Біляшівським в околицях Микільської слобідки на північно-східному березі озера Святище (південніше колишнього селища Микільська слобідка – його трасу використано при зведенні північної частини Русанівського обвідного каналу) є одним з хрестоматійних для неолітичної дніпро-донецької культури (V тис. до н.е.). Тут виявлено, зокрема, залишки кераміки, знарядь, а також їжі (Рибаков, 1997; Залізняк, 2012). Досліджено також рештки наземних жител у вигляді наметів, заглиблених до землі. Біля них виявлено господарські ями, а також знайдено цілі глиняні ліпні горщики та їх фрагменти, прикрашені гребінчасто-накольчатим орнаментом. Це був посуд з гострим дном, який зручно було ставити у річковий пісок. Виявлені пряслиця свідчать, що неолітичні мешканці Києва вже знали прядіння. Імовірно, вони вирощували льон (Linum usitatissimum L.) ().

Льон – найдавніша технічна культура відома з Близького Сходу з епохи неоліту 5000 -4000 р. до.н.е. В Європі ця культура найраніше була відома неолітичним землеробам різних археологічних культур Німеччини, Голандії, Англії та Швейцарії. Тут знайдено також рештки перших тканин (Szata.., 1977).

Рис. 2.2.34. Льон – хронологічно перша технічна культура Європи відома з Близького Сходу з епохи неоліту 5000 -4000 р. до.н.е. Рис. 2.2.35. Прядіння дозволило неолітичній людині виготовляти одяг та не залежати від добування шкір тварин

На поселенні знайдено крем’яні вироби у тому числі трапецієподібні наконечники від стріл, а також глиняні грузила від сіток, кістки риб та раковини річкових м’якунів, яких вживали в їжу (Телєгін, 1956; Ілюстрована.., 2012, ).

Рис. 2.2.36. Глиняний посуд дніпро-донецької культури, с. Бузьки. Поселення, відкрите М.Ф. Біляшівським в околицях Микільської слобідки на північно-східному березі озера Святище (південніше колишнього селища Микільська слобідка – його трасу використано при зведенні північної частини Русанівського обвідного каналу) є одним з хрестоматійних для неолітичної дніпро-донецької культури (V тис. до н.е.). Рис. 2.2.37. Інвентар дніпро-донецької культури: 1 – кам'яна сокира, 2 – кам'яне рубило, 3-4 – нуклеуси, 5-6 – кам'яні но-ковидні пластинки, 7-8 – кам'яні стріли, 9-10 – кам'яні вістря, 11 – кам'яна трапеція, 12 – кам'яний скребок, 13 – кам'яна «праска», 14 – кам'яний різець, 15 – кістяне вістря, 16 – кістяне вістря із вкладишем, 17-19 – посуд

В 1949 р. на захід від вже відомої нам Микільської слобідки була досліджена група неолітичних поселень. Одне з них розташоване на великій дюні площею близько 0,5 га. Тут у шарі річкового піску були виявлені крем'яні вироби (ножеподібні пластини, свердла, скребки, вістря стріли) і фрагменти глиняних горщиків конічної форми з гострим дном і гребінчастим орнаментом. Кремінний інвентар дозволяє датувати поселення к. V-І пол. ІV тис. до н.е.

На іншому невеликому мисі було розташоване поселення, у культурному шарі якого виявлено матеріали (ліпні горщики і кремінний інвентар) пізнішого часу – кінця неоліту або початку мідного віку, коли вплив трипільської культури був вже досить відчутним.

Неолітичні матеріали виявлені і на північ від Микільської слобідки у піщаних дюнах, що тягнулися майже до с. Воскресенське, а також розташованих над болотом, що розділяло села Воскресенське і Вигурівщину. Одна з досліджуваних ділянок була вкрита уламками кременю, крем'яними ножами і фрагментами кераміки, аналогічної за орнаментом кераміці, знайденій у оз. Святище (Телєгін, 1956).

Ще одне неолітичне поселення відкрито і на правобережжі в околицях с. Чапаєвка (Віта-Литовська) (Ілюстрована історія Києва, 2012). Воно датується V тис. до н.е. і розташоване на піщаній терасі при впадінні р. Віти до Дніпра. Тут було виявлено житло у вигляді напівземлянки, що мало заглиблену до землі частину прямокутної форми з округлими кутами. Розміри поглибленої частини становили до 3 м. довжини і 2-2,5 м. ширини; глибина її не перевищувала 0,4 м. У центрі знаходилося вогнище, яке обігрівало житло і слугувало для приготування їжі. У заповненні житла і навколо нього знайдено уламки неолітичного посуду, крем'яні знаряддя і відходи виробництва крем'яних речей, а також досить рідкісна для доби неоліту річ – глиняне прясло, що імовірно свідчить про виникнення ткацького виробництва. Останнє дало можливість людині замінити шкури тварин, які були до того єдиним матеріалом для виготовлення одягу, тканинами. Загалом, стоянка біля Чапаєвки має, порівняно з іншими стоянками неолітичної доби, деякі специфічні риси, що вказують на певні зрушення у розвитку середньодніпровських неолітичних племен. Мешканці цієї стоянки, які почали переходити до землеробства, будували постійні житла. Напівкочовому мисливському побуту приходив кінець: землеробське виробництво вимагало осілості. Отже,знахідка біля Чапаєвки це вже навіть не стоянка, а поселення у повному розумінні слова – одне з найдавніших у Середньому Придніпров'ї ().

Залишки неолітичних поселень простежено і у північній околиці Києва – Оболоні. Одне з найдавніших заплавних поселень Києва, яке функціонувало за доби неоліту-бронзи – Луг І на Оболоні – займало піщану дюну на північ від суч. вул. Лугової. Абсолютні позначки поселення – 94,5-95,5 м., що помітно вище звичайного рівня Дніпра (91,5 м.) і його середнього рівня під час весняної повені (93,5 м.) (Комар, 2012, ).

Археологія Оболоні, схема А. Моріної
Рис. 2.2.38. Археологічні пам`ятки Оболоні, схема А. Моріної Рис. 2.2.39. Сучасний вигляд узбережжя одного з Почайнінських озер

Фрагменти глиняного посуду і незначна кількість виробів з кременю (скребки, пилка і кілька дрібних відщепів) зібрана на захід від залізничного мосту, метрах у 50 від берега Почайни у піщаній дюні. Відома також стоянка на пн. околиці Києва (сучасна заплава у районі Оболонського дачного масиву). Окремі знахідки неолітичного часу зроблено також і вище за течією р. Сирець, а також в урочищі Нижня Теличка (кол. острів напроти Видубицького монастиря) (Телєгін, 1956, Київ, Історичний огляд, 1982, Київ, історична енциклопедія, 2000).

Культурний шар неолітичного часу простежено у садибі № 59 на вул. Кирилівській, в яру над тим місцем, де знаходилася Кирилівська палеолітична стоянка. Знайдено уламки глиняного посуду, кістки тварин і риб (Телєгін, 1956).

Щодо лівобережжя то численні артефакти неоліту (9459 одиниць) виявлені на півночі лівобережної заплави у районі с. Вигурівщина і на південь від нього у ході розкопок 1879 р., проведених Т.В. Кибальчичем. Низку обстежених піщаних пагорбів, на яких виявлено залишки діяльності первісної людини, Т.В. Кибальчич поділив на шість груп, три з яких – Вигурівська, Воскресенська та Микільська, знаходяться у межах Києва. Датуються ці свідчення V-ІI тис. до н.е. (Кибальчич, 1879; Рибаков, 1997). Окремі неолітичні знахідки зроблено на Русанівці та Дарниці (Київ, Історичний огляд, 1982; Київ, історична енциклопедія, 2000).

Дніпровські острови у Києві з археологічної точки зору є малодослідженими, проте наявні аналогії, зокрема, неолітичне поселення дніпро-сурської культури на Сурському острові на Дніпрі біля Дніпропетровська дозволяють припустити наявність подібних поселень неолітичних рибалок на островах Дніпра у Києві.

Рис. 2.2.40. Сурська стоянка на Дніпрі, реконструкція в Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. Яворницького Рис. 2.2.41. Поселення рибалок неоліту. В цю епоху деякі поселення спеціалізувалися на риболовлі

Труханів острів, як, на жаль, і інші великі київські острови ніколи детально не обстежувалися археологами. У зв’язку з цим існує висока імовірність виявлення тут нових поселень та археологічних об’єктів. Для виявлення реального стану археологічних пам’яток Труханового острова необхідно провести суцільну археологічну розвідку його території і скласти археологічну карту пам’яток (Івакін, 2003). Деякі відомості про знахідки предметів, що можуть походити з кам’яного віку, наявні і для інших островів. Так, за свідченням В.Я. Кулініча, подібні знахідки зроблено під водою у зоні розмиву південно-західного краю острова Долобецький.

Рис. 2.2.42. Фрагмент Долобецького острова – осередок знахідок давніх предметів Рис. 2.2.43. Пшениця-двозернянка або полба – один з найбільш ранніх окультурених видів роду

Тут треба сказати, що В.В. Хвойка, який відкрив у Середньому Подніпров'ї цілу серію нових пам'яток і культур, прийшов до висновку про незмінність поховального обряду, господарського та антропологічного типу населення Подніпров'я від неоліту до VIII-X ст. (Комар, 2012). Це фактично заклало основу автохтонній концепції розвитку слов’ян, а потім і українців на землях Придніпров’я (Залізняк, 2012). Дійсно, закладений у неоліті спосіб господарювання, зокрема, використання ресурсів заплави як пасовищ, сінокосів та місць для збору рибних ресурсів, молюсків та полювання у подальшому принципово не змінювався аж до ІX ст. У наступні століття перша частина дніпровської заплави у Києві – Поділ, була вилучена з природного середовища та поступово трансформована на житловий район.

За енеоліту або доби міді, (В Україні IV-ІІІ тис. до н.е.), що припав на початок сухішого суббореального періоду голоцену (5000-2500 тис. до.н.е.), Києва сягнули представники трипільської археологічної культури (культура Кукутені). Трипільці будували протоміста, поблизу яких розташовували орні поля та пасовища. У Києві, на відміну від своїх попередників часів неоліту, вони, головним чином, опанували верхівки лесових горбів.

Окрім загалом рідкісних мідних знарядь вони активно використовували знаряддя з кременю, кістки та рога, якими обробляли свої поля. На основі даних Г.О. Шашкевич для Київщини у цей час вказується вирощування трипільцями давніх плівчастих пшениць: двозернянки (Triticum dicoccon (Shrank) Shuebl), однозернянки Triticum monococcum L.), спельти (T. spelta L.), вівсу (Avena sp. ), ячменю (Hordeum vulgare, H. vulgare var coeleste L.) та проса (Panicum miliaceum L.) (Гречишкіна, 2010).

В дикому вигляді однозернянка досі зростає в Південно-Східній Анатолії та Північному Іраку. Десь 10 тис. р. т. тут увійшла до культури. З періоду 6000-5000 років до н.е. відома з Греції та Болгарії, звідки поширилася до Німеччини і Польщі. Пшениця двозернянка в дикому вигляді зростає також на Близькому Сході в світлих дібровах разом з ячменем та однозернянкою. Для спельти дикий предок не знайдений. Імовірно вона як і звичайна м’яка пшениця (Triticum aestivum L.) виникла шляхом природної гібридизації. Центр походження диких і культурних видів вівсу знаходиться в Середземномор’ї (Сирія, Палестина, Алжир). За вихідний вид приймається дикорослий овес неплідний (Avena sterilisL.). В Китаї знаходиться первинний осередок культивування проса, звідси воно розповсюдилося по цілій Європі і належить до найстарших культивованих рослин, відомих з неоліту (Szata.., 1977).

Рис. 2.2.44. Мальована кераміка –візитна картка трипільської культури Рис. 2.2.45. Просо – одна з найстаріших рослинних культур

Одночасно розміщення поселень у долинах річок, зокрема, у Києві біля Дніпра дозволяло використовувати річкові ресурси. Трипільці були вправними рибалками. Зокрема, на всіх пізньотрипільських поселеннях Києва знайдено рештки риби та прісноводних двостулкових молюсків. В найдавніших матеріалах розкопок району Красного двору на Звіринці (Центральний ботанічний сад) знайдено глиняні грузила від рибальських неводів. Трипільці також розводили волів, кіз, овець, свиней. Свою знамениту кераміку вони виготовляли без гончарного круга (Матеріали національного музею археології НАН; Мовчан, 1975).

Трипільський етап історії київської заплави можна вважати стартом масштабного використання природних ресурсів заплави, у цей час велика кількість худоби та потреби землеробства, імовірно, змінили вигляд заплави на користь більшої площі заплавних лук та орних земель у порівнянні з заплавними лісами.

На сьогодні фрагменти поселень та окремі знахідки доби міді (IV тис. до н.е.) відомі на Трухановому острові (Київ. Історичний.., 1982; Івакін, 2003), втім, вони вимагають більш детальних досліджень. Трипільські поселення відомі також на київській заплаві: у гирлі р. Сирець, як і вище за її течією (суч. вул. Сирецька), неподалік від старого гирла Либіді на Корчуватому, де знайдені залишки житла, уламки глиняних посудин з розписом, головка глиняної жіночої фігурки, мушлі (Ілюстрована.., 2012). А окремі знахідки виявлені на нависаючій над заплавою Лисій горі (). Поблизу с. Чапаєвка В.О. Круцем 1966-1972 р. відкрито велике поселення, розташоване на краю лесовій тераси з крутими схилами, висота якої над заплавою р. Віти досягає 80 м. Площа його близько 10 тис. кв.м. На поселенні досліджені залишки 11 заглиблених жител, розташованих колом з вільною площею у центрі. Поруч з житлами знаходилися господарські ями, а ближче до центру поселення – вогнища. Житла в основному овальної у плані форми площею 14-28 кв.м., одне – площею 44 кв.м. На поселенні знайдені глиняний посуд, прикрашений орнаментом (горщики, миски, амфори, глечики), крем'яні скребки, ножі, серпи, вістря стріл, кістяні або рогові мотики, молоти, тесла, проколки, а також глиняні жіночі антропоморфні статуетки (Ілюстрована.., 2012, ). Зважаючи на панівне положення поселення, вся навколишня заплава входила до зони його господарських інтересів.

Поруч з трипільскими поселеннями або за їх межами знаходилися колективні могильники. Так, могильник у с. Чапаєвка безпосередньо примикав до житлових та господарських будівель поселення, не заходячи, проте, на його територію. На території могильника 31 поховання. Померлих ховали у могильних ямах на спині у витягнутому стані головою на захід. У похованнях знайдені глиняний посуд, крем'яні вироби і глиняна жіноча антропоморфна статуетка. Поселення і могильник біля с. Чапаєвка датуються серединою III тис. до н.е.(Ілюстрована.., 2012, ).

Рис. 2.2.46. Археологічні пам’ятки доби енеоліту на території м. Києва (за історичною енциклопедією Києва Рис. 2.2.47. Трипільське поселення біля Чапаєвки. Діорама музею історії Києва

Виявлені трипільські поселення і на краю лівобережної заплави. Уявлення про їх побут дають речі з пізньотрипільського могильника у районі Червоного хутора. Червоно-Хуторський могильник розташований на піщаній дюні, яка височіла над широкою заболоченою заплавою лівого берега Дніпра. На площі 100 кв.м. виявлено 195 поховань, що розташовувалися групами. У кожній з них були, ймовірно, поховані найближчі родичі, а могильник у цілому служив некрополем племінного колективу. Померлі поховані за обрядом трупоспалення. Після кремації залишки праху зсипалися до глиняних посудин – урн або до невеликих округлих ямок. Серед кальцинованих кісток або поруч з ними клали поховальний інвентар, до складу якого входили глиняний посуд, знаряддя праці, зброя і прикраси. Глиняний посуд різноманітний за формою – це пласкодонні горщики і посудини банкової форми, прикрашені орнаментом, амфори, мініатюрні посудини культового призначення. Знаряддя праці представлені кремінними ножами, скребками, клиноподібними сокирами, кістяними і мідними шилами.

Рис. 2.2.48. Чоловічий одяг часів трипільської культури, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003) Рис. 2.2.49. Повсякденний жіночий одяг часів трипільської культури, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003)

З прикрас становлять інтерес мідні пластинчасті браслети, намиста-пронизки, а також бурштинове намисто циліндричної форми. До складу численної групи предметів озброєння входять крем'яні вістря стріл, кілька мідних кинджалів, вістря дротика, вісім бойових сокир і один клевець. Наявність поховань з великою кількістю предметів озброєння і особливо зі зброєю з металу на площі некрополя свідчить, на думку дослідників, про патріархальний уклад суспільства, а також про виділення родової верхівки ().

Всі київські поселення та могильники трипільської культури відносяться до пізнього етапу розвитку цієї археологічної культури (ІІІ тис. до. н.е.).

Діяльність неолітичних і особливо енеолітичних землеробів сильно позначилася на ландшафтах та типах рослинності. На межі атлантичного та суббореального періодів голоцену (3000 тис. р. до н.е.) в Європі і зокрема Україні знайдено зерна пилку злаків та синантропних рослин – бур’янів: лободових, полинів та щавлів, складників первинних лук, серед яких в Польщі найбільш характерним видом був подорожник ланцетовидний (Plantago lanceolata L.), а також хлібних злаків. Одночасно в пилкових діаграмах зменшилася участь листяних лісів з в’язу, липи, ясена та дуба, що пояснюють зведенням лісів і впровадження на більших територіях випасу та землеробства. Слідом подальшого процесу заселення територій є кульмінація в пилкових спектрах пилку піонерних дерев: ліщини, берези та осики, що викликано залишенням людиною виснажених полів та пасовищ, які знову заростає ліс (Szata.., 1977, Безусько та ін., 2011).

У V-III тис. до. н.е. в Європі тривав наступний суббореальний період голоцену. В Україні він хронологічно співпав з настанням доби бронзи (ІІІ-ІІ тис. до н.е.). Клімат стає більш сухим. Реакцією на кліматичні зміни стало загальне зростанням ролі скотарства у комплексному господарстві лісостепових племен. А це своєю чергою призвело до подальшого розвитку започаткованої ще у неоліті тенденції до трансформації ценозів заплави у бік експансії лук та пасовищ. Зокрема на стоянці Вишеньки в культурному шарі періоду бронзи знайдено докази активного зведення лісів в цей час. Тож не дивно, що результати археолого-палінологічних досліджень свідчать про особливо помітний антропогенний вплив людської діяльності на природну рослинність регіону починаючи з 2500 років тому (Гречишкіна, 2010).

Рис. 2.2.50. Поширення різних археологічних культур епохи бронзи на території України Рис. 2.2.51. До доби бронзи належать перші відомі археологічні знахідки з Труханового острова

За доби бронзи на великому просторі від Рейну до Волги складається спільнота культур шнурової кераміки або бойових сокир. До неї входила низка археологічних культур, з яких на території Придніпров’я та Києва була поширена середньодніпровська культура. Вона виникла на підґрунті пізньотрипільского населення у середині ІІІ тис. до н.е. Поселення доби бронзи розташовувалися на невеликих пагорбах близько виступів надзаплавних терас річок або на берегах озер. Господарська діяльність населення була пов'язана з надзаплавною терасою. Житла будували дерев'яні наземні. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство, окрім яких значне місце займають ткацтво і гончарство. В добу бронзи були поширені такі домашні тварини як свині, вівці, пес, кінь та велика рогата худоба (Кибальчич, 1879, Київ. Історичний.., 1982; Івакін, 2003; Ілюстрована.., 2012, ).

Пес (Canis familiaris) є найбільш давньою свійською твариною. Перші залишки собаки відомі з печери Палегаври з Північного Ірану і датуються ХІІ тис. до н.е. Таким чином, пес походить з південно-західно-азіатського центру доместикації. На території України найдавніші пси відомі з мезолітичних поселень Криму та Одещини. Подібні до них за віком рештки собак виявлені на Балканах і в Англії. В середземноморському регіоні пес поширився в V тис. до н.е. Найбільш ранні залишки домашньої свині (Sus scrofa domestica) відносяться до VІІ тис. до н.е. з Південної Європи та Близького Сходу. Свиня походить від дикої свині (Sus scrofa), з якою вільно схрещується. Дикі свині досі мешкають на заплаві Дніпра в Києві. В VІ та V тис. до н.е. свиня стає звичайною, але не багаточисельною. В Україні свині з’являються в VІ – V тис. до н.е., а масовими стають саме в епоху бронзи ІV- ІІІ тис. до н.е. Вівці (Ovis aries) походять від азійського муфлона (Ovis aries orientalis). Найстаріші знахідки відомі з поселення прото-неоліту Заві-Челі-Шанидар в Північному Іраку з ІХ тис. до н.е. В VІІІ тис. до н.е. вівця поширилася в Південно-Західному Ірані. Іншим предком міг бути європейський муфлон (Ovis musimon). Генотип свійської вівці різко відмінний від генотипів уріала (Ovis vignei) та архара (Ovis ammon), що виключає їх з числа вирогідних предків вівці. В V тис. до н.е. вівця розповсюдилася в Середземномор’ї, Середній Азії та з’явилася на території України. Велика рогата худоба (Bos taurus) походить від тура (Bos primigenius). Перші залишки з ознаками доместикації виявлені в VІІ тис. до н.е. на Півдні Європи – Греція, та Близькому Сході – Йорданія. В VІ тис. до н.е. ВРХ відома з Середньої Азії та Півдня Європи, Іраку та Ірану. З VІ тис. до н.е. стає звичайною на Близькому Сході та Середній Азії, а в ІV тис. до н.е. стає головним видом худоби. ВРХ використовувалася як тяглова сила для повозок з колесами з дерева. Кінь (Equs caballus) походить від дикого коня – тарпана (Equis gmelini). Одомашнення відбулося в ІV тис. до н.е. в Міжріччі Дністра та Волги. Одні з перших залишків коня знайдені в поселенні Дереївка середньостогівської культури. Імовірно, тут існував культ коня, адже в центральній частині святилища знайдено череп коня. Спеціальні дослідження показали, що кінь Пржевальського (Equus ferus przewalskii) не був предком свійського коня (За матеріалами Національного зоологічного музею НАН України в Києві).

Потреба у м'ясі та шкірах задовольнялася також полюванням на оленя, лося, кабана, бобра і вовка. На луки ж місцевих дерев добре надавалися в’яз та ясен. (Кибальчич, 1879, Київ. Історичний.., 1982; Івакін, 2003; Ілюстрована.., 2012, ).

За даними спорово-пилкового аналізу субфосильних проб з початку субатлантичного періоду голоцену (2300 р. до.н.е. – наш час) по Україні і в Києві фіксується також поява волоського горіха (Juglans regia L.), а також пилку хлібних злаків (Cerealia) та специфічного для їх посівів бур’яну – куколю (Agrostemma githago L.) (Безусько та ін., 2011).

В епоху бронзи продовжувалося використовування ресурсів заплави. Зокрема практикувалося рибальство. При цьому вживали жили оленя як жилку для вудки та крючки з рогу. В їжу споживали також молюсків, як двостулкових, так і черевоногих. Безумовно ще з часів мезоліту використовувалися дикосрослі рослини заплави. До найстарших та найчастіше збираних водних рослин в Європі належали горіхи чиліму (Trapa natans L.) та насіння лепешняку (Glyceria fluitans(L.) R. Br.). Поширення водяного горіха в епоху бронзи сягало Північної Європи. Лепешняк збирали спеціальними ситами на «здорову кашу». Ця традиція ця була поширена в певних регіонах Польщі ще в 1920-х рр. Як свідчать знахідки з інших країн Європи на заплаві також з найстаріших часів використовувалися свідина криваво-червона (Swida sanguinea (L.) Opiz ) – з її кісточок імовірно витискали олію до опалу. Серед сучасних бур’янів виокристовувалися зерна пальчатки (Digitaria sanguinalis (L.) Scop.), полоскухи куряче просо (Echinochloa crus-galli), лободи білої (Chenopodium album L.), гібридної (C. hybrydym L.), міської (C. urbicum L.), гірчак почечуйний (Persicaria maculosa Gray L.), гірчак пташиний (Polygonum aviculare L.), гірчак чагарниковий (Polygonum dumetorum L.), гірчак березковидний (Polygonum convolvulusL.). З зерен цих рослин, змішаних з борошном готували каші чи випікали хлібці. До нашого часу гірчак березковидний називають «дикою гречкою». З найдавніших часів могли використовуватися також борщівник звичайний (Heracleum sphondyliumL.), з якого початково робили кислий суп, який називали борщем. Різноманітні види щавлю (Rumex) також слугували для виготовлення кислих супів, а потім силосу для худоби (Szata.., 1977). (Szata.., 1977).

Рис. 2.2.52. Господарчий арсенал середньодніпровської культури Рис. 2.2.53. Візитівкою середньодніпровської культури є шліфовані сокири

Більшість поселень доби бронзи у районі Києва виявлено на висотах правого берега Дніпра, а також у піщаних дюнах або на невеликих височинах лівого берега. Таким було поселення, розташоване у дюнах надзаплавної тераси на захід від Микільської слобідки, що датується періодом ранньої бронзи (першою половиною II тис. до н. е.). У його культурному шарі знаходилися фрагменти глиняних горщиків з простим шнуровим орнаментом і два вогнища. Така сама кераміка (іноді грузила і прясельця) вимиваються з урвищ тераси. Матеріали доби бронзи (кераміка і окремі вироби) виявлені і на просторі між Микільською і Кухмистерською слобідками (Кухмістерська слобідка була розташована на лівому березі Дніпра, близько мосту ім. Є.О. Патона), на Трухановому острові. Загалом за цієї доби мережа поселень простяглася лівобережною заплавою від вул. Старосільської на Воскресенці до мосту Патона. Археологічні розкопки 1879 р., проведені Т.В. Кибальчичем у лівобережній частині Києва, виявили більш ніж 424 предмети доби бронзи. Поселення локалізувалися на теренах піщаних дюн, відомі також на березі Русанівської протоки та у районі Бортничів (Кибальчич, 1879, Київ. Історичний.., 1982; Івакін, 2003; Ілюстрована.., 2012, ).

трипільське житло
Рис. 2.2.54. Археологічні пам’ятки доби бронзи на території м. Києва (за історичною енциклопедією Києва) Рис. 2.2.55. Жіночі костюми доби бронзи з Придніпров’я, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003)

Помітними були зв’язки середньодніпровської культури з південно-східними сусідами – носіями ямної, а потім катакомбної та бабинської культур. У результаті контактів у прикордонних областях відбувалося змішання населення. Особливо виразна щодо цього територія Подніпров'я на відстані від Києва до Канева. Тут племена середньодніпровської та катакомбної культур залишили загальні синкретичні утворення, відображені у матеріалах поселень Ісківщина, Козинці, Княжа Гора та ін. Середньодніпровська культура стала основою складання сосницької культури пізньої бронзової доби, яка у Середньому і Верхньому Подніпров'ї займала майже ту саму територію, що і попередня середньодніпровська ().

Рис.2.2.56. Чоловічий та жіночий костюм з середнього Подніпров’я, доба бронзи, гіпотетична реконструкція, за (Васіна, 2003) Рис. 2.2.57. Культури ранньої залізної доби в Україні. Передскіфські часи

За доби раннього заліза Середнє Придніпров`я та, зокрема, Київ, входило до ареалу землеробської автохтонної чорноліської культури (ІХ-VIIІ ст. до н.е.). У цей час відбувається консолідація лісостепового населення проти всезростаючого тиску скотарів зі степу. У районі Києва поселення раннього залізного віку відкрито 1959 р. на території садиби Кирилівської церкви. Тут під південною стіною собору і частково під фундаментом кам'яної прибудови-усипальниці добре збереглася заглиблена частина житла, на підлозі якої виявлена характерна для VIII-VII ст. до н.е. кераміка, каміння від зернотерок, кістки тварин. На межі заплави поселення того часу виявлено у Бортничах (). Господарювання даних племен було комплексним і продовжувало розпочату раніше тенденцію до збільшення антропогенного пресу на заплаву.

Рис. 2.2.58. Археологічні пам’ятки доби скіфів на території м. Києва (за історичною енциклопедією Києва) Рис. 2.2.59. Археологічна картина України у скіфські часи

Скіфські часи (VII-III ст. до н.е.) у районі Києва та Придніпров’ї загалом відзначилися зведенням потужних укріплених городищ для захисту від нападів скіфів. Зрозуміло, що ці городища зводилися на домінуючих піднесеннях над заплавою. Проте їх існуванню значною мірою сприяло використання ресурсів заплави Дніпра. На колишній Воскресенський Лисій горі (поблизу Микільської слобідки) та дюнах лівого берега Дніпра відомі також знахідки тригранних бронзових накінечників від стріл скіфського типу (V ст. до н. е.) (Київ. Провідник, 1930; Київ. Історичний.., 1982). Відомі знахідки скіфських часів (VІ-V ст. до н. е.) і з Труханового острова (История Киева, 1963; Київ. Історичний.., 1982; Івакін, 2003).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2099

Модифіковано : 19.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.