Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Лиман: село Зміївського району / Видатні люди з Лимана

Лиман: село Зміївського району

Видатні люди з Лимана

Дегодюк Е.Г.

Видатними можна вважати всі минулі покоління лиманців. Козацьке село в часи полкового устрою вирощувало хліб і ревно охороняло південні рубежі від зайд, які часто здійснювали набіги на цей край. Я пам’ятаю ще з початку 1950-х років, як на околиці села, де, як виявилося згодом, було укріплене городище, на вулиці з мальовничою назвою Перша Шия, що тягнеться вздовж озер Ямка і Чайка, поряд із козацьким городищем зберігалася старовинна хата з високою очеретяною стріхою і маленькими віконцями та низькими дверима. Діди розповідали, що хаті понад 200 років (середина XVII ст.), а розмір вікон диктувався необхідністю зручно відстрілюватись і тим, щоб нападник не зміг забратися в хату через них. На жаль, згодом хату розібрали, а на той час не виникла думка, щоб сфотографувати цю реліквію.

Незалежний, вільний, свободолюбивий і щирий характер лиманців, очевидно, сформувався в часи козаччини і генетично зберігся на рівні підсвідомості й за часів приниження кріпосництвом, голодоморами, колективізацією, війнами.

Лиман подарував суспільству знаних людей, які є серед моїх однокласників, що стали полковниками, підполковниками, працювали, а дехто і зараз працює заступниками міністрів, начальниками цехів на військових заводах, головними агрономами господарств. Але найбільше мої земляки і я пишаємось тим, що родове коріння знаменитого запорізького історика і характерника Дмитра Івановича Яворницького (1855 – 1940 рр.) знаходиться на цій благословенній землі. Рід Яворницьких походить від священника Архангельської церкви слободи Лиман Олексія Яворницького, народженого тут у 1745 р. У Лимані за його дружиною, яка мала шляхетне походження, значилося невелике володіння та 5 душ селян [57]. З утворенням українських військових поселень вдові Євдокії Яворницькій виділено земельну ділянку в дачах слободи Велика Гомільша (поблизу Козацького монастиря), де вона заснувала хутір Яворницький.

Д.І. Яворницький – видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, засновник музею козацтва в м. Дніпропетровську. Основною його заслугою є те, що він все своє життя присвятив становленню історичної величі нашого Запорізького козацтва. Ні переслідування царатом, ні приниження і прижиттєве забуття радянською владою не відвернуло цю людину від подвижницької праці та служіння своєму народові. Титанічна діяльність на благо України тривала понад 50 років. Він – автор понад 200 історичних і художніх книг, розвідок і досліджень. Лиманці не тільки можуть пишатись своїм видатним земляком, а й подбати про те, щоб згодом поставити йому пам’ятник в центрі села чи біля школи, або й назвати школу його іменем.

Як село, що зберігає історичну пам’ять козацтва на генетичному рівні, Лиман відомий і легендарними постатями, які творили історію і відзначалися силою духу і героїзму. Ми не можемо назвати тих героїв, що були у Лимані в часи козаччини. Їх було, очевидно, багато, але час забрав із собою їхні імена. Історична пам’ять оживає в спогадах з початку XX ст. Першим провісником революції 1905 р. був панцерник „Князь Потьомкин-Таврический”, на якому одночасно служили два матроси-лиманці – Василь Дмитрович Золотарьов та Кирило Опанасович Шрамко. Першого я знав у дитинстві – дружив із його внуком Анатолієм Гуньком і часто бував у їхній хаті. Після невдалого бунту на кораблі В.Д. Золотарьов емігрував разом з кораблем і частиною команди в Румунію. Після революції 1917 р. колишнім потьомкінцям дозволено було повернутись на батьківщину і В.Д. Золотарьов привіз із собою незвичні для села розкішні меблі з чорного горіха і безліч фотографій його буремної молодості. Я їх всі бачив, але після смерті матроса вціліла тільки одна, яку мені люб’язно надав для публікації у цій розвідці М.І. Саяний (фото 71). Очевидно, В.Д. Золотарьов був активним учасником повстання, бо іншого шляху, ніж еміграція у нього не залишалось. А ось його земляк К.О. Шрамко (фото 72, стоїть праворуч) виявився більш поміркованим і в бійку не встрявав, зачинився у своїй каюті, одночасно врятувавши пораненого боцмана від кривавої розправи. Інтерв’ю про славного прадіда я брав у його правнука Шрамка Леоніда Івановича, який пам’ятав розповіді від свого прадіда і діда (фото 73). Відповідаючи на запитання, чому виник бунт, він пригадав, що йшлося не про червиве м’ясо, подане на обід, як це висвітлено в легенді кінофільму „Броненосець „Потьомкін”, а про те, що замість чорного подали білий хліб. Очевидно, це просто була крапля, яка переповнила чашу терпіння революційного психозу, що нагнітався у суспільстві. Після того, як інші військові кораблі на рейді в Одесі не підтримали повстання, панцерник емігрував у Румунію.

Та частина матросів, що не занадто проявила революційний запал, вирішила залишитись на батьківщині. Вони, 450 чоловік, вночі пересіли на учбове судно „Прут” і на всіх парах помчали до Севастополя. Тут їх зустріло вороже оточення канонерками з усіх боків. Пролунала команда – „До бою”, – а судно ж учбове. Після того як “Прут” здався, на його палубі поставили два довгих столи, і царська охранка у кількості 24 прокурорів влаштувала судилище, схибив комусь із них у показаннях – розстріл. К.О. Шрамко потрапив у групу із 400 осіб, яку мали розстріляти. Вироку із С.-Петербурга після суду чекали до вечора. Надвечір телеграфом передали телеграму за підписом цариці – розстріл відмінити, всіх направити в Маньчжурію на фронт. До штрафбатів тоді ще не додумались. Воював матрос сміливо і винахідливо. Додому в Лиман повернувся з трьома Георгієвськими золотими і одним срібним хрестом. Під час Другої світової війни влітку 1943 р., коли німці засіли в Тюндику (в лісі на правому березі С. Донця), Кирило Опанасович зголосився бути провідником. Для того, щоб розвідка могла тихо прошмигнути у тил ворога, пробрався до передової лінії, начіпляв на колючий дріт банок, відтягнув метрів на 50 телефонний кабель, засів в окопчик і ну створювати шумовий ефект. Хитрість вдалася. Цей характерник одного разу пообіцяв онуку, що пройде по дну озера на протилежний берег, а озеро було широке. Внук не повірив. Дід Кирило набрав у торбу піску і пішов. Через 4 хвилини він привітно махав рукою приголомшеному онуку із протилежного берега.

Був у нас в Лимані і свій, але колишній, Герой Радянського Союзу. Це молодший лейтенант Бутко Опанас Пилипович. Народився в 1917 р., помер в 2003 р. Я мав розмову з його сином. Пройшовши жорстокими дорогами війни, Опанас Пилипович неохоче ділився спогадами про них. Але про основні події розповів рідним. Героя молодий танкіст одержав у важку кампанію 1941 р., коли війська потрапляли в оточення. Так сталося і з його частиною. Коли Опанаса послали в розвідку, він випадково натрапив на німецьку вантажівку з продовольством. У ній спали два німці. Зорієнтувавшись, він їх перестріляв, а продовольство привіз зголоднілим бійцям і тим же маршрутом вивів частину з оточення. За це й одержав звання Героя Радянського Союзу.

А ось під час наступу в Карпатах виявив козацький характер. На перевалі в танку, яким він командував, пошкодили гусеницю. Водій танка мерщій заходився ремонтувати машину. Рух зупинився. Це розізлило генерала, що підскочив сюди на легковій машині. Розлючений генерал, абсолютно не розібравшись у ситуації, витяг з-під танка водія, вихопив пістолет і розстріляв солдата на місці. Опанас Пилипович не зміг витерпіти таку сваволю, взяв кулемет і на місці вклав генерала довгою чергою. Танк відремонтували і через перевал пішли війська. Смерть генерала зафіксували і почали шукати винуватця. Знайшли аж у Празі. Смерш засудив молодшого лейтенанта до розстрілу. Команда: „Снять комбинезон!” Коли він почав його знімати, зблиснула зірка Героя, що збентежило смершівців: не мають права розстрілювати Героя! Тоді надійшла команда – відправити його в Москву. Потрапив там Опанас до самого Калініна і той сказав: „Я тобі дав Героя і в тебе його і заберу”. Зірку забрали, а його направили довойовувати на війну з японцями, де він був командиром взводу транспортерів. За старанну службу та кмітливість його нагородили ще декількома орденами і медалями (фото 74).

Розповідь про буремні роки Другої світової війни була б неповною, якби я не згадав ще про одну героїчну, але майже ніким не знану її сторінку. У березні 1942 р., коли радянські війська у складі двох армій потрапили в оточення в так званому „харківському котлі”, ніщо вже не могло стримати шалений наступ фашистів. Тоді командир дивізії Панфілов (тільки не той, що командував 28 героями-панфіловцями у битві під Москвою, про яких знав увесь світ) сформував із добровольців загін у 18 чоловік і наказав зупинити рух німецьких танків, що прорвалися з Лимана на неглибокий брід через С. Донець, попередивши, що повернуться не всі. Хлопці нашвидкуруч навпроти переправи зробили зі снігу бруствер (було це 8 березня 1942 р.) і стояли до останнього. Результат бою: із 30 німецьких важких танків 8 підбито, решта не пройшли, знищено близько роти німецьких солдат. Усі герої полягли смертю хоробрих. Коли німецький офіцер прибув на місце бою, він не побачив ні гармат, ні протитанкових рушниць. Бійці зв’язками гранат підривали танки. Сніг на місці бою весь заюшений кров’ю. Німецький офіцер настільки був збентежений цим боєм, що заборонив місцевим жителям ховати загиблих. Так вони й лежали, поки німці не пішли далі.

Подвиг був би забутий. Адже Й. Сталін заборонив навіть згадувати військове угруповання, що потрапило у харківський котел, вважаючи всіх зрадниками. І тільки завдяки невтомному пошуку Саяного Михайла Івановича було відновлено імена всіх полеглих героїв, яких відмовились визнати такими як у Москві, так і у вже самостійній Україні. Невтомний шукач історичних скарбів вирішив цю проблему без особливої фінансової підтримки, по-своєму: на території Зміївщини знайшли броню танка, траки, залізничну рейку випуску 1939 р., каски, гільзи, осколки снарядів і бомб та підняли з дна С. Донця мортиру. І сотворив наш слобожанський характерник з цього пам’ятник полеглим героям. Ось вона, та дамба, по якій ішли холодного березня 1942 р. німецькі танки до бажаного броду (фото 75). Майже на місці бою – пам’ятник з уламків розтерзаної бойової техніки, аналога якому, либонь, немає в Європі. Три гільзи, як церковні дзвони, в буремну погоду нагадують про подвиг невизнаних героїв (фото 76). Автор і В.П. Скубінь на символічній почесній варті тим, хто відвернув смерть тисяч солдат, що потрапили в оточення (фото 77).

Ось їх імена, повернені нащадкам із небуття:

Бельфер С.

Босенко П. А.

Волохов В.

Воля Ф.М.

Дохленко Д.Г.

Зятник М.

Ільхов В.

Калінін Б.

Кожухов М.

Козлов П.

Корняков Г.

Махрос Г.

Мосін М.

Рошак В.

Садовник В.В.

Семенов О.І.

Сулін М.

Шевцов С.

Хочемо вірити, знайдеться серед можновладців той, хто читатиме ці імена, й відгукнеться на можливість гідно вшанувати пам’ять людей, що полягли і за майбутню волю України. Від себе додам:

Дай Боже, в дорозі байдужим не бути,

І тих осіни, хто підтримати може

Згорьовані долі в годину їх скрути,

А може, а може, хтось допоможе ?

– Дай Боже!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2628

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.