Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Знайомтесь: Лиман

Дегодюк Е.Г.

Ті, що живуть у сьогоднішньому світі, звертають свої помисли до діянь і подій давнини, щоб, як у дзеркалі, побачити себе.

Сі Ма Цень

Село Лиман, нині Зміївського району Харківської області, – ровесник масового заселення Слобідського краю українцями із Задніпрянщини та Лівобережної України, які шукали кращої долі від утисків польської корони. Найінтенсивнішим цей рух був після визвольної війни Б. Хмельницького у середині XVII ст. Заснування сучасного Харкова, а водночас і слобід Харківського полку, припадає на 1654 р. Ще у дитинстві, взявши у Лиманській сільській бібліотеці довоєнний томик поезій О. Пушкіна, я вичитав слова про ту добу – «за Буг, до Ворскли, до Лимана, там землі пролягли Богдана». А внизу примітка: озеро Лиман і село тієї ж назви у Харківській губернії, засноване в 1654 р. Інші історичні згадки відносять дату заснування с. Лиман до 1660 р. А вже в царській грамоті за 1682 р. йдеться про перепідпорядкування Лиманської сотні Ізюмському полку [4, 6].

Назву села пов’язано з назвою озера Лиман – реліктового залишку Дніпровського льодовикового періоду в басейні Сіверського Донця. Слово “лиман” – грецького походження, що означає “гавань” або ж “бухта”.

У Харківському історичному музеї учений секретар Ольга Дмитрівна Івах повідомила мені романтичну легенду про село Лиман, опубліковану у 1888 р. слобідським істориком Д.І. Багалієм, і яку йому розповіли повітовий казначей у Куп’янську А.В. Жуков і засідатель Лиманського волосного правління Трохименко. Ось вона.

За 12 верст від м. Зміїв є слобода Лиман, а за нею – величезне озеро під тією ж назвою, що простягається понад 7 верст. Про це озеро оповідач почув від старожилів Лимана в кінці 60-х років ХІХ ст. таку легенду: колись давно на тому місці, де тепер озеро, було село Лиман. Але прогнівили чимось жителі Бога і село пішло в землю, а над ним утворилось озеро. І на той час за тихої погоди вранці на зорі, якщо прикласти вухо до землі, можна почути, як господині кличуть свиней та курей на годівлю. А в один із посушливих років, дуже давно, озеро обміліло і посеред озера видно було хрест на дзвіниці церкви, що занурилась в озеро. Часом рибалки прив’язували до нього свої човни [5]. Д.І. Багалій вважає, що сюжет цієї легенди покладено в основу казки Г.П. Данилевського, поширеної у другій половині ХІХ ст. Буремні події ХХ ст. вивітрили легенду з пам’яті селян, принаймні я її ніколи не чув.

Лиман був одним з найбільших містечок в оборонній лінії Харків – Ізюм, і як українське поселення с. Лиман вправі святкувати своє понад 350-річчя. За часи існування село неодноразово змінювало адміністративне підпорядкування:

1654 (1660)–1682 рр. – укріплене сотенне містечко Харківського українського полку;

1682–1765 рр. – містечко Лиман – сотня Ізюмського українського полку;

1765–1835 рр. – слобода Лиман Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії з адміністративним центром у Харкові;

1835–1932 рр. – село Лиман Ізюмського округу Харківської губернії;

1932–1958 рр. – село Лиман Зміївського району Харківської області;

1958–1976 рр. – селище міського типу Лиман Зміївського району Харківської області;

1976–1990 рр. – селище міського типу Лиман Готвальдівського району Харківської області;

1990–1994 рр. – селище міського типу Лиман Зміївського району Харківської області;

З 1994 р. – село Лиман Зміївського району Харківської області.

Сільська рада Лимана відігравала помітну роль в соціальному та економічному житті його жителів. Унаслідок своїх можливостей вона сприяла добробуту селян і вирішувала їхні життєві проблеми. На посаду голови селищної ради селяни завжди обирали достойників зі свого середовища. Починаючи з 1943 р., після визволення Лимана від німецько-фашистських загарбників, сільську, а деякий час і селищну раду, очолювали:

Шевченко Федір Миколайович

Костенко Іван Тимофійович

Бражник Степан Михайлович

Калініченко Федір Петрович

Скринник Федір Опанасович

Колесник Іван Гордійович

Дегтярьов Анатолій Миколайович

Ващенко Олександр Федорович

Любчик Леонід Іванович

Москаленко Олександр Миколайович

Щербак Тетяна Миколаївна (нині діючий голова)

Зважаючи на солідний вік села, архівні документи із фрагментами згадок про Лиман знаходимо у Харкові, Києві, Москві. Ретельним збирачем історичної документації є Зміївський районний краєзнавчий музей, організований на повному ентузіазмі та безгрошів’ї в 1991 році. Директором і засновником цього музею є Михайло Іванович Саяний, з яким мене єднає близька приязнь і дружба з дня заснування музею. Завдяки його подвижницькій праці публікуються книги і розвідки з історії Зміївщини. Ним видано книжку «Твої люди, Зміївщино» [57], де є відомості і про автора цих рядків. Завдяки цій інформації розширились та поглибились і мої знання про історію рідного краю і їх використано в нашій історичній розвідці.

Географічне положення села відповідає стратегічним цілям створення укріпленого поселення зі штучними оборонними спорудами, з використанням природних перешкод для захисту від ворога. Село засновано на водорозділі між озерами Ямка, Чайка і Комишувате. Територія на березі озера Комишувате була за межами укріплення і мала назву Форштадт (на місцевому діалекті – “Хурштат”, вулиця з назвою Охотниче й досі існує на окраїні села).

У часи мого дитинства навколо села і в самому селі височіли прадавні могили, що мали назви Козацька, Трьох братів та ін. Нині всі вони знищені.

На межі землеволодіння с. Лиман в заплаві річки С. Донець на правому його березі знаходився Зміївський козацький монастир (нині видно лише сліди руїн).

У минулому село мало важливе стратегічне значення як порубіжне з Диким полем поселення вздовж Нової оборонної лінії Ізюм – Харків, і його козацьке населення несло службу з охорони південно-західних рубежів Слобідського краю. Село Лиман розташоване на IIІ терасі річки Сіверcький Донець. У притерасовому пониженні й на місці колишніх стариць у післяльодовиковий період виникла група озер. Найбільше з них – озеро Лиман, що колись мало довжину близько 12 км, а ширину 1,5 – 2,0 км. Дрібніші озера – Сухий Лиман, Чайка і Комишувате відмежовували село від борової тераси із хвойним лісом. Навіть у центрі села розташоване озеро Світличне.

У Зміївському районі село Лиман займає зручне положення – відстань до Зміївської ТЕС – 2 км, до районного центру м. Зміїв – 14 км, до обласного центру м. Харків – 60 км, до найближчої залізничної станції Занки – 5 км. У зв’язку з будівництвом в 50-х роках ХХ ст. Зміївської ДРЕС через село проклали шосейну дорогу.

Початково населення Лимана, як сотенного містечка, мало жителів, очевидно, понад 1000 чол. За переписом 1732 р. в Лимані проживало старшин і козаків – 446 чол., підпомічників – 506, робітників – 112, підданих полкового судді Лісовського – 20, всього 1484 душі чоловічої статі і 1421 жіночої, разом – 2905 осіб. За переписом того ж року при лиманських храмах діяли церковно-парафіяльні школи, в яких 8 дяків навчали учнів.

За наступні 1750–1850 рр. Історико-статистичний опис Харківської єпархії [26] подає тільки кількість прихожан 3-х Лиманських церков – Архангельської, Хресної та Покровської, в т.ч. 1750 р. – 3343 чол., 1770 р. – 4613, 1810 р. – 3780, 1850 р. – 4129, 1850 р. – 4068 осіб, а на початку ХХ ст. за деякими даними у селищі проживало близько 11000 населення.

У середині 50-х років ХХ століття в Лимані проживало близько 5000 селян. За переписом 2005 р. – 3864 особи. Помітний демографічний спад у селі, як і по всій Україні, пов’язаний із багатьма чинниками минулого – революціями, війнами, голодоморами, колективізацією, що знищила у селянина почуття власника землі, занепадом агропромислового виробництва в останні десятиліття. Крім того, Лиман має ще одну ознаку сучасності – техногенне опустелювання, обумовлене впливом відходів теплоелектростанції.

Наприкінці XIX ст. Зміївська повітова земельна управа відкриває в Лимані народну бібліотеку, а також у селі було 2 училища – церковно-парафіяльне та земське змішане 3-річне [27].

У початковій Лиманській школі в 1923–1924 рр. навчалось 152 учні, з них 47 дівчаток. У Лиманській 7-річній школі в 1930 р. навчалось 500 учнів [27]. У повоєнні літа (1945–1948 рр.) – 960 учнів (за рахунок переростків у 4-му класі), в середині 50-х років вже в Лиманській середній школі – 760, а нині в загальноосвітній школі I–III рівнів акредитації – 397 учнів. До 1989 р. Лиманська середня школа розміщувалась у 3 приміщеннях (Червона, Стара і Гарагата). З часом вони зістарілися, і завдяки старанням колишнього директора школи Черкашина П.М. побудовано нову школу, що є окрасою нашого села (фото 1). Майже 30 років директором школи є Костенко Віра Савеліївна – донька талановитого педагога Савелія Федоровича Різвана. Віра Савеліївна брала найактивнішу участь у підготуванні історичного матеріалу до цього видання, і автор постійно мав з нею консультації (фото 2).

Слід підкреслити особливу роль Лиманської школи у справі підтримання нашого українства та духовності. Викладання українською мовою, збереження нашої історичної пам’яті як козацького села, розвиток народної художньої самодіяльності є тим оберегом, що охороняє нас від постійних близьких (с. Комсомольське) і віддалених джерел зросійщення (м. Харків).

За національним складом понад 99% жителів села – українці. Конфесійна належність – Українська православна церква Московського патріархату. Багато селян навіть не відають, до якого патріархату вони належать – церква та й годі. В центрі села красується ошатне приміщення Лиманського храму, відкриття якого відбулося 22 серпня 2006 р. (фото 3).

Село Лиман розташоване в першому лісостеповому ґрунтово-кліматичному регіоні, що охоплює Зміївський, Богодухівський, Золочівський, Дергачівський, Краснокутський, Валківський та частину Харківського, Нововодолазького та Чугуївського районів. Цей регіон характеризується, порівняно з іншими в області, найкращим вологозабезпеченням, особливо за період травня-липня. Середньорічна кількість опадів становить 510–550 мм, в т.ч. за ХI–III місяці – 160–80 мм, IV – 37–41, V–VII – 180–195, VIII–IX – 85–90, X – 40–45 мм, гідротермічний коефіцієнт за травень-липень становить 1,1–1,2, серпень-вересень – 0,81–0,90, що свідчить про сприятливі умови для розвитку сільськогосподарських культур у першій половині вегетаційного періоду [28].

У минулому умови достатнього зволоження сприяли майже суцільній залісненості території та формуванню ґрунтів опідзоленого типу – сірих лісових, темно-сірих опідзолених та чорноземів опідзолених. У межах землеволодіння с. Лиман, крім зазначених відмін, поширені дерново-підзолисті глинисто-піщані та супіщані, а в південній частині – чорноземи типові слабкосолонцюваті. Згідно з визначенням Національного наукового центру “Інститут ґрунтознавства і агрохімії УААН” агропотенціал регіону досить високий і забезпечує урожайність за значень природної родючості (без застосування добрив) зерна озимої пшениці – 23–27 ц/га, при застосуванні добрив – 37–45 ц/га, ячменю відповідно – 24–27 і 38–40 ц/га, зерна кукурудзи 41–44 і 46–50 ц/га, коренеплодів цукрових буряків 270–290 і 370–400 ц/га. За умов гострого дефіциту на добрива промислового виробництва в регіоні є перспективним використання для підвищення родючості ґрунтів вторинної продукції рослинництва [13, 18, 28].

Величезні потенційні можливості родючості ґрунту виявлено за участі автора при вирощуванні кукурудзи на зерно вітчизняної селекції (Український науково-дослідний інститут землеробства). Дотримання агротехнологій головним агрономом тодішнього радгоспу “Лиманський” Скубінем В.П. забезпечило у 1985 р. врожайність зерна гібридної кукурудзи Колективний-110 у межах 98 ц/га.

Як головний агроном господарства, Василь Петрович у свій час доклав багато зусиль для створення зрошувальної мережі на Лиманських землях. Наприкінці 60-х років ХХ ст. під зрошенням перебувало близько 410 га на угіддях Старої Ігорівки та біля озера Чайка, де збирали добрі врожаї. Так, із публікації В.П. Скубіня [63] дізнаємось, що на зрошуваних землях у 1966 р. було зібрано 389 ц/га зеленої маси кукурудзи, 382 ц/га коренеплодів цукрових буряків, 27 ц/га зерна ячменю, тоді як на богарних землях відповідно – 142, 254 і 18 ц/га, а сіна за 3 укоси – 132,2 ц/га, на богарі – 68 ц/га, зеленої маси люцерни – 418 ц/га [63].

Нині занедбане як богарне, так і зрошуване господарство. Село ще не знайшло ефективної форми господарювання і в цьому не його вина. Забутий досвід зрошуваного землеробства в Лимані може стати у пригоді в міру відродження села. Занедбані канали та гідроспоруди ще підлягають відновленню.

Лісостеповий характер рельєфу, висока природна родючість ґрунтів, тепло та опади у весняно-літній період обумовили розкіш рослинного світу цього мальовничого куточка Слобідської України. На ґрунтах степової формації поширена трав’яниста рослинність, що є характерною для південної частини Лісостепу. Це переважно злакові та бобові види й інше різнотрав’я. На боровій терасі вздовж лівого берега Сіверського Донця поширені соснові ліси, а на узліссі ще й досі трапляються куртини степового релікту – тирси (ковила), що колись панувала на просторах Дикого Поля.

Неподалік від Лимана – сосново-березові гаї, у заплаві Донця – розкішні луки, вільхові та дубові ліси з численними озерами, озерцями та єриками, навколо яких зарості лозняку та верб. Розкіш Лісостепової частини Харківщини надає їй особливої чарівності, яка приваблювала багатьох художників (С. Васильківський, Ф. Красицький, М. Синякова-Урєчна). Козача гора поблизу с. Коробові Хутори, високий і крутий правий берег С. Донця, зарослий дубовим лісом напроти споконвічного землеволодіння лиманців у заплаві річки, – цілком виправдано спонукали до того, що цей край одержав назву “Українська Швейцарія” [23].

Особливого колориту с. Лиман надає низка мілководних озер: Лиман, Ямка, Чайка, Комишувате і Світличне, береги яких поросли очеретом.

Реліктовим залишком колишнього могутнього озера є урочище Сухий Лиман. Це єдине озеро, де утворився потужний шар торфу. Будівництво у 20-х роках ХХ ст. електростанції Есхар на Чугуївщині було розраховане на енергетичний потенціал торфу з Сухого Лиману. У 1926 р. за допомогою війська тут прорили канал у напрямку до озера Комишувате і впродовж 1926–1941 рр. видобували торф, вивозили його на станцію Занки і доставляли за призначенням.

Зазнало трансформації озеро Лиман у зв’язку із спорудженням Зміївської ДРЕС (нині ТЕС), а оз. Ямка площею 296 га стало приймальником відпрацьованої шлакомаси з ТЕС, така ж доля чекає і нинішню акваторію оз. Чайка площею 186 га – її готують під наступне звалище. Озеро Комишувате повністю перетворилося на очеретяні джунглі. Ще в 50-х роках ХХ ст. тут були чисті плеса, водилось безліч лиманських карасів, було царство п’явок і траплялись рідкісні, як для наших країв, величезні, але цілком не кривдні змії-полози. Озеро Світличне прикрашає центр села.

Було ще одне знакове для розуміння людського впливу – озеро Борове, що спокійно проіснувало з часів льодовикового періоду до 70-х років ХХ ст. Воно являло собою частину колишнього русла Прадонця передльодовикового періоду, розташованого на краю борової тераси з боку Лимана.

Хоч озеро було майже посередині між с. Лиман і Черкаським Бишкином, лиманська молодь любила купатися влітку біля Білого горба, де був піщаний берег та чиста як сльозинка вода надзвичайної м’якості.

Тут водилась річкова риба (окунь, плотва, краснопір і величезні коропи). Недарма у ті роки харків’яни приїздили сюди на риболовлю, жили в наметах і насолоджувались чудовою природою.

Лиманці споконвіку взимку заготовляли тут лід для літнього природного холодильника на молокозаводі. Проте, разом із будівництвом ДРЕС у середині 50-х років ХХ ст. поле з боку водозбірної площі від Лимана засадили лісом. Лиманські діди авторитетно заявили – озеро пропаде. У міру підростання лісу озеро почало міліти і швидко заростати. Як тільки сосни піднялись до стадії середньої стиглості – воно зникло, перетворившись на заболочену місцевість.

У моєму домашньому альбомі збереглась фотографія плеса озера Борове напроти Білого горба. Тут озеро було завширшки до 200 м, глибиною посередині до 2,5–3 м. На фото 4 видно незаліснений з боку Лимана берег. Біля Білого горба були піщаний пляж і дорога вздовж берега, які й увічнено на фото 5 із групою лиманської молоді, що відпочиває на березі озера, а серед них на передньому плані й автор цієї історичної оповіді. Зовсім невпізнанною стала ця мальовнича місцина через 52 роки. Фото 6 зроблено з тієї ж точки, що і в 1954 р. Позаду залишився рукотворний сосновий ліс, а ці вільхи вже є похідними від процесу заболочування колишнього озера Борове. Очерет на протилежному боці озера тепер росте приблизно посередині нього, а Білий горб заріс чагарником глибоко у лісі.

Якби ми вміли берегти природу, то озеро Борове було б окрасою Слобожанщини, а на його берегах, можливо, був би чудовий санаторій.

Не вберегли. Та генетичний потяг до Борового такий великий, що за ініціативою лиманців на колишньому його дні поблизу траси викопали ковбаню з кришталевою холодною джерельною водою, а поряд зробили криничку, яка нагадує ті джерельця, що привітно дзюркотіли від узлісся до озера (фото 7).

У повоєнні літа старовинне село, яке я пам’ятаю, мало очерет за основний будівельний матеріал – з нього робили стіни для сараїв і, навіть, хат, дахи і паркани були всуціль очеретяними із збереженням на окремих ділянках, особливо в районі “Хурштадта” непрохідних заростей дерези, що збереглась, вочевидь, ще з козачих часів як перепона для зухвалих бусурман.

Уяву про те патріархальне село можна скласти за сучасним виглядом декількох хат, що збереглися по вул. Леніна (колишня Гнилицька) та Комсомольська (колишня Широка), зображених на світлинах 8 і 9. Тільки тоді ці хатки були хоч і бідними, але чепурненькими та охайними.

Буйноцвіття землі та водної стихії забезпечувало різноманітний тваринний світ, що спокійно уживався поряд із мудрим селянином, який знав як користуватись дарами природи і не завдавати їй шкоди. Ще за моєї пам’яті дитячих років в лісах Зміївщини водилися вовки і лисиці, вепри, на полях – зайці, тушканчики, а ховрахів було стільки, що дітвору заохочували на їх знищення, бо вони завдавали значної шкоди посівам, особливо зернових культур.

Тут, принагідно, хочеться зробити невелику екскурсію в минуле 250-літньої давності. З історії козацького краю Д.І. Багалія [4] дізнаємось, що в ті часи у Зміївських лісах водилися ведмеді, вовки, лисиці, білки, горностаї, птаство налічувало багато орлів, тетеревів, рябчиків, куріпок і, навіть, грифонів. У слобідських полках, отже, і навколо Лимана водились дикі кози, сайгаки, дикі кабани, а в недалеких степах – дикі коні.

Колись старі люди розповіли мені бувальщину про ведмедя. Зазвичай селяни сіяли жито на супіщаних землях поблизу лісу. Під час жнив люди дбайливо збирали збіжжя, ретельно в’язали у снопи і укладали в копи. Одного разу на узліссі селяни побачили ведмедя, який піднявся на задні лапи і, стогнучи, наблизився до них. Жінки з переляку заклякли і не збагнули, що йому необхідно. І тільки один козак помітив, що у передній лапі стирчить заноза, а навколо неї – нарив. Вмить зорієнтувавшись, він висмикнув занозу, ведмідь ревнув від болю і почав качатися по землі. Коли біль ущух, ведмідь піднявся, озирнувся навколо себе, підійшов до колиски, що стояла під копою. Жінки перелякалися: не дай, боже, забере дитину. Але він обережно зняв з неї ряднину і почвалав до лісу. І тоді, коли вже всі заспокоїлися, і люди почали роботу, виходить ведмідь із лісу і перед козаком – бух рядниною із сотами меду диких бджіл. Віддячив за лікування. Таке «олюднення» природи закарбувалось у моїй пам’яті з дитинства.

Озеро Лиман з мілководдям і тимчасово намитими піщаними островами здавна було ідеальним місцем для відпочинку перелітних птахів. На березі озера Ямка (в народі – берег Шостакове) я у дитинстві бачив таку незліченну кількість перелітних птахів різних розмірів і видів, яких потім, з роками, не доводилось зустрічати навіть у зоопарках, хіба що у зоологічних музеях, де зберігаються опудала давно зниклих видів.

Лиманські озера споконвіку були багаті рибою, де водились переважно карасі, в’юни та інший дріб’язок. Риба для лиманців була тим продуктом, що в часи лихоліття рятувала людей від голодної смерті. Черепахи, вужі і навіть 3-метрові полози були звичайними мешканцями водойм і берегів, водилися ондатри і видри, а в Донці – безліч раків.

У мілководних озерах, зокрема, в озері Велике на східній околиці села, де зараз розташоване селище енергетиків Комсомольське, водилася величезна кількість водяних жаб, які влаштовували чарівні концерти.

З наступом техногенної цивілізації тваринний світ почав катастрофічно зникати. Я пам’ятаю, як на початку 50-х років появились перші провісники цього зникнення: з електростанції Есхар в Донець скинули таку кількість забруднених вод, що по річці під час повені безкінечно пливли мертві соми, щуки, лини таких розмірів, що люди дивувались їх величині. Прокладання автотраси Харків – Комсомольське через ліс і с. Задонецьке стало катастрофою для плазунів – в осінній період під час нічних похолодань вужі виповзали на теплий асфальт погрітися, що коштувало їм життя – траса на декілька кілометрів була всуціль покрита розчавленими вужами.

Біорізноманіття рідного краю систематично й неухильно почало зменшуватись і зникати на очах як у рослинному, так і тваринному світах. Спорудження Зміївської ДРЕС (нині ТЕС) було енергетичним благом для суспільства, але у багатьох випадках карою для навколишнього природного середовища, не тільки для Лимана, й на десятки кілометрів навколо нього. Якщо додати до цього пестицидний прес епохи інтенсифікації (80-ті роки ХХ ст.) та зубожіння культури землеробства останнього десятиліття, то вимальовується картина деградації як рослинного, так і тваринного світів цієї чарівної місцини.

Нині значного поширення набуває так званий зелений туризм на селі. У зв’язку із забрудненням навколишнього природного середовища, внаслідок діяльності Зміївської ТЕС, саме село і озера навколо нього для відродження зеленого туризму є проблематичними. Для цього слід зменшити антропогенний тиск на землю. Проте біля вже штучного озера Лиман, напроти Зміївської ТЕС, є мальовничі й чисті куточки розкішної природи на побережжі озера за урочищем Березняги. Тут у сосновому і змішаному лісах ще у 80-х рр. ХХ ст. повнокровно функціонували численні бази відпочинку, адже поблизу сосновий ліс з умовно чистою територією (за розою вітрів аерозолі спрямовуються у бік Лимана), чудовий низький берег з чистою водою, а для умілих – і вдалою риболовлею. Раніше тут лиманці мали роботу, а приїжджі – гарний відпочинок. Відродження зеленого туризму дало б поштовх і для розвитку села, але для цього треба повернути йому украдену чисту природу.