Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Лиман: село Зміївського району / Лиман і навколо нього

Лиман: село Зміївського району

Лиман і навколо нього

Дегодюк Е.Г.

Історично землеволодіння сотенного містечка, тривалий час слободи, а згодом села Лиман, поширювались навколо нього поблизу озер, до станції Занки, с. Андріївки сусіднього Балакліївського району, та в заплаві р. Сіверський Донець, де селяни споконвіку мали сінокоси та літній випас для худоби. Найзнаковішою місциною є лучні угіддя з озерами Перегін, Московка та єриком Дінчик.

На протилежному боці (правий берег Донця) цих угідь височіє Козача гора, овіяна народними легендами. Пам’ятаю, у дитинстві, здійснюючи традиційний похід на риболовлю навпроти Козачої гори, ми підійшли до пасіки і старий дід-пасічник розповів про історію назви цього стрімкого урвища. Ось вона.

Під час знищення Катериною II Запорізької Січі в 1775 р. постало питання про спасіння козацьких клейнодів до кращих часів. Козаку-гінцю доручено було сховати їх на території Козацького монастиря в Коробовому хуторі на березі Донця, відомого під назвою Зміївського Козацького Миколаївського монастиря. Козака вистежили москалі, почали його переслідувати і відтіснили до урвища. Щоб не здаватись, козак вибрав смерть і навіки разом із конем його поглинули води Донця. З тих пір – Козача гора.

Заснування запорожцями Козацького монастиря відноситься до початку XVII століття, а перші згадки в історичних хроніках – до 1668 р. Найдавніший храм на його території мав назву Святого Миколая, потім головним храмом стала Преображенська церква, що згодом додалось до його назви. Монастир був обнесений високим, 2-метрової товщини муром, адже тоді набіги кримських татар були звичайним явищем. У 1724 р. вони вивезли з монастиря навіть дзвін, який згодом виявився власністю князя Меншикова – сподвижника Петра I. А ще мав монастир знаменитий розкішний сад, залишки якого (за свідченням очевидців) із горіхів і слив, зберігалися ще до 1852 р. Після включення України до складу Росії, монастир належав Бєлгородській єпархії, а з 1753 р. – його передано у володіння Києво-Печерської Лаври. Про чисельність братії у часи процвітання монастиря хроніка мовчить, але достеменно відомо, що при ньому була слобідка, де мешкали конюхи числом 58 чоловік, які перебували на монастирському утриманні. Отже, було кого й обслуговувати. І це не дивно. Адже Козацький монастир був останнім пристановищем для старих і поранених козаків, які доживали у божій обителі свій вік. І таких монастирів за часів козаччини в Україні було чимало.

Монастир володів 17 садами, орними землями, лише будівельного і дров’яного лісу в сл. Гомільша було близько 600 десятин. Були його землі по С. Донцю в с. Мохначі Зміївського повіту, а по річці Вільшанці він мав млини та орні землі. Правили монастирем ігумени. В 1741 р. ігумен Мартиніан Лобач в Гомільшанських рівнях “на Кримській стороні” (так у хроніках) місце з яблуневим садом і орним полем, в обмін на ділянку землі по річці Гнилиці, уступив лиманцю Івану Осадчому [26].

Високий мур і два масивних льохи були створені не тільки для власної безпеки. З легенди, почутої від моїх земляків-харків’ян, мені стало достеменно відомо, що за монастирськими стінами зберігались таємні козацькі клейноди, а в печерах були незліченні козацькі скарби, привезені з походів на бусурман.

Закриття монастиря, як осередку козацької вольності та його генетичної пам’яті, майже збігається у часі із знищенням царською владою Росії гетьманського устрою в Україні. Його не стало в 1788 р., рівно через 6 років, коли ми з України перетворились у Малоросію.

Козацькі коштовності не давали спокою багатьом шукачам скарбів та товстосумам і в другій половині XIX ст. За їх пошуки, як свідчить легенда, почута від харків’ян, бралися один царський генерал і загальновідомий купець Єлісєєв. Генерал узяв батальйон саперів, обстежив озера, землі колишнього монастиря і в озері Білому знайшов затоплений човен із срібними монетами, на чому і втішився. Купець Єлісєєв найняв учених-істориків і послав їх у бібліотеки Санкт-Петербурга, Москви, Кракова, Парижа і Лондона. Вчені довго порпались в архівах і надибали на потрібну інформацію. Скарби були такими багатими, що Єлісєєв казково розбагатів і побудував у центрі Москви і в Парижі та інших містах такі магазини, що й нині дивують своєю розкішшю та оздобленням. Не вірите, поїдьте в Москву, там і досі в центрі Єлісєєвський універмаг сяє у дивовижній розкоші. Якщо це не легенда, то наше українське золото, як і золото Полуботка, пішло у чужі краї.

Але це не єдина легенда. У копіткий пошук скарбів монастиря вирушив невтомний збирач історії Зміївщини М.І. Саяний. Дійові особи у його розвідках – запорізькі козаки, монахи, цариця Катерина ІІ, князь Потьомкін, Іван Сірко, фашистські окупанти. Зміївський Козацький монастир, як зазначає М.І. Саяний [58]:

“…був і фортецею, на озброєнні якої були гармати, ядра та багато пороху. Монастир підтримував постійний зв’язок із Запорізькою Січчю. Саме тому, коли Катерина II у 1775 році ліквідувала Січ, багато запорізьких козаків перебралися в Коробів Хутір та постриглися у ченці, аби стати монахами. Була перевезена в монастир і велика частина коштовностей Запорізької Січі. Монастир виріс, став багатіший, але слава про нього пішла недобра. Постійно розповсюджувалися чутки, що засіли в ньому розбійники-козаки, які не підкоряються царським указам, грабують російських купців та інші обози, що їдуть в Крим та назад, і ніякої влади, окрім своєї козацької, не визнають. Ці чутки дійшли до цариці, і незабаром вона присилає в Зміїв самого князя Григорія Потьомкіна. Той, переодягнувшись в монаха, пробирається у монастир, де все розвідує і доповідає цариці про підтвердження всіх цих чуток. І веліла вона Потьомкіну: «Стереть с лица земли это змиево логово». Та чутки про те, що на монастир іде царське військо, дійшли до монастиря, і монахи спішно почали ховати всі свої цінності та готуватися до оборони. Золото, яке було в монастирі, засипали в бочку, засмолили її та й закопали у пні. А срібла було так багато, що закопувати його вже не вистачало часу і тому висипали у човни та на плоти, вивезли на середину озера і втопили. Від такої кількості срібла озеро побіліло і з того часу воно носить назву Біле. (Примітка: у 1972 році Харківський політехнічний інститут, у якому працювала секція аквалангістів, готував експедицію для пошуків срібла на дні Білого озера. Було взято на аналіз воду з середини озера: лабораторні дослідження показали, що його вміст у воді удвічі перевищував норму).

Царське військо оточило Коробів Хутір, взяло козаків у півкільце і притиснуло до крутого берега Донця. Єдиний вихід з оточення для них залишався кидатися з кручі у річку, але й це не рятувало козаків: того, хто не розбився при падінні з гори, виловлювали російські солдати, які були розставлені нижче за течією, і після катувань вбивали. Сам монастир був ущент зруйнований. Таким чином, остання козацька вольниця в Україні перестала існувати. Загибель козаків на крутому березі Донця була увіковічнена народом у назві того місця: гора отримала назву Козача”.

За іншою легендою, після розгрому Запорізької Січі козаки, що оселилися таємно в монастирі, вдень молилися, а вночі сідлали коней і на Муравському шляху давали чосу ляхам і москалям. Далі розповідає М.І. Саяний:

“Чутки про цей розбій доходили аж до Петербурга. В цей час у Чугуїв приїздить зі своїм чоловіком племінниця цариці Анна. Залишивши свого чоловіка, вона таємно приходить у монастир помолитися. І тут Анна зустрічає ченця, в якого закохується. Любов її до монаха була така велика, що Анна заради нього відмовляється від усього і залишається жити у монастирі. Чутки про нечуваної краси послушницю швидко вийшли за стіни монастиря і дійшли до Катерини. Катерина доручає Потьомкіну все розвідати і доповісти їй про достовірність чуток. Великий князь доручення виконав. Тоді Катерина віддає наказ князю зруйнувати Козацький монастир, а самих козаків знищити. У козаків ще був час, щоб втекти від московського війська, але вони вирішили до кінця захищати козацьку вольницю і загинути разом з нею. Анні та її коханому отаман запропонував виїхати з монастиря, але вони теж відмовились. В цьому нерівному бою не лишилося жодного живого козака: в полон вони не здавалися, бо знали – помилування їм не буде”.

Легенди легендами, а монастир справді знищено царськими військами. І річ не в розбої, а в незалежності козацького духу, відродження якого боявся російський царат. У ті часи розорення православної святині православними людьми можна було розцінювати як святотатство. І перший крок було зроблено у XVIII ст., далі в новітні часи це буде здійснено ще з більшим розмахом. Руїни Преображенського храму простояли аж до 1956 р., коли чи то за вказівкою згори, чи за власною місцевою ініціативою рештки його були розібрані на будівництво корівника в с. Черкаський Бишкин. Але романтичні легенди про незліченні багатства козацького монастиря існували впродовж століть, не даючи спокою невтомним скарбошукачам. Люди покидали домівки, витрачали кошти і втрачали навіть життя.

Продовжує М.І. Саяний [54]:

“Де ж все-таки захований козацький скарб? Пошуки його велися ще з дореволюційних часів. Коробчанські старожили, багатьох з яких вже немає серед нас, розповідали про інженера Зміївського земства Биковського, який вів у Хуторі розкопки, але, використавши всі свої кошти, залишив роботу незакінченою. В 1902–1903 роках займався пошуком скарбів і студент Харківського держуніверситету. Було відомо, що у нього були якісь стародавні рукописи про цей скарб. Він все-таки щось знайшов на місці руїн, бо незабаром залишив університет і переїхав до Парижа на постійне місце проживання. Подальша його доля невідома.

Німці теж знали про нього, бо ще на початку окупації району вони вже розпитували місцевих жителів, де заритий скарб. Але їх пошуковим роботам в 1941–42 роках значною мірою заважав партизанський загін №65, командиром якого був Я. Брехунець, що діяв в лісах біля хутора. І лише у 1943 році цей скарб був знайдений спеціальною німецькою командою. Є свідки, які бачили, що на початку літа 1943 року три підводи під охороною роти есесівських головорізів прибули на станцію Таранівка, були завантажені у вагон і вивезені у невідомому напрямку. Тільки через декілька днів начальник станції проговорився у розмові з місцевим поліцаєм, що то німці вивезли знайдений ними скарб.

Таким чином, тепер скарб Зміївського Козацького монастиря слід шукати десь на Заході, а нам залишилися лише легенди та багато нерозгаданих таємниць з історії цієї святині древності, останньої козацької вольниці на Україні”.

Як на мій розсуд, іноземні шукачі скарбів, яким поталанило знайти козацьке золото-срібло, не змогли розшукати основного скарбу, захованого у надрах монастиря. І це найбільше багатство, яке тільки можна уявити – духовний скарб українського народу. Байдужий іноземець переступить або затопче його, як звичайний камінець, якщо навіть він лежатиме на поверхні. Тільки людина з високою духовністю, серце якої сповнене любові до рідної землі і рідного народу, помітить його та високо підніме над головою: “Дивіться люди! Я знайшов скарб, який відродить духовну українську націю!” І знаменним є те, що цей скарб на Слобожанщині поблизу любого моєму серцю козацького села Лиман.

Але цей скарб розкриється тільки тоді, коли на місці, порослому травою забуття, піднімуться точнісінько такі ж церкви Миколая і Воздвиження, якими вони були до руйнації, а навколо них підніметься високий, завтовшки у два метри мур, що охороняв монахів-козаків від непроханих зайд. І підлягатиме той Храм Помісній Українській православній церкві, яка обов’язково постане у майбутньому.

Перший маршрут моєї ініціативної археологічної та екологічної експедиції, проведеної у травні 2006 р., пролягав якраз через Козачу гору і Зміївський Козацький монастир. Заздалегідь домовившись, я зустрівся з Михайлом Івановичем Саяним і познайомився з його ініціативи з директором Національного парку “Гомільшанські ліси” Мотляхом Олександром Дмитровичем. Виявляється, та місцина, де я з ровесниками любив рибалити, навпроти Козачої гори, і яка була абсолютно безлюдною, набула такого поважного статусу. І як це вже завжди трапляється, і тут ми запізнилися на півстоліття. За цей час заліснена частина заплави Сіверського Донця перетворилася на суцільну зону дачних будиночків і загорож, та так, що Олександру Дмитровичу доводилось неодноразово питати дозволу у хазяїв на право пройти до місця, що навпроти Козачої гори, щоб сфотографувати її з тієї точки, з якої змальовував її наш слобожанський художник С.І. Васильківський на рубежі XIX–XX ст.

Я пам’ятаю, ще в середині 50-х років ХХ ст. вона мала вигляд такий, як і на картині художника – круте урвище над річкою. Зараз гора прикрита високими деревами (фото 58).

Далі наш маршрут можна було подолати лише на прохідному уазику, і ми на вершині гори, звідки відкриваються чарівні краєвиди, що дістали назву “Української Швейцарії”(фото 59). На Горі, якраз на тому місці, звідки кидались у хвилі Донця нескорені козаки, височіє козацький хрест (фото 60), а на ньому напис вже сучасного козацького отамана А. Ісаєва, який свідчить про незнищенність козацького духу на нашій рідній Слобожанщині (фото 61). Тут, на високій Козачій горі, ми і сфотографувались на знак відродження історичної пам’яті рідного краю – О.Д. Мотлях, Е.Г. Дегодюк і М.І. Саяний (фото 62).

Зміївський козацький монастир споруджено в характерному і знаковому місці, розташованому на природному півострові й захищеному з одного боку річкою, а з правого берега – вузьким і глибоким каньйоном з вузенькою дорогою. Мудрими були ті люди, що вибирали місце для Божої обителі – тихе і недоступне. Територія колишнього монастиря зовсім не нагадує його величі. Селянські хатки, ліс, пустирі. І лише в одному місці зберігся фрагмент руїни Покровського храму Зміївського Козацького монастиря (фото 63) із загадковим входом у підземелля. І не сумні думки на руїнах храму виникли у автора цих рядків, а жагуче бажання будь-що відродити величний комплекс святині, що уособлює собою не тільки нищення нашої історичної пам’яті, а й її відродження (фото 64).

Козача гора, відроджений монастир могли б стати українською Меккою для туристів, розвитку санаторіїв, що тут ледь животіють. Але все занедбано і забуто. Натомість дивує ляльковою оновленістю місце залізничної аварії поблизу с. Первомайське Зміївського району, де Божим промислом у 1888 р. збереглась від загибелі царська сім’я Олександра ІIІ, з фрагментом дореволюційної станції, відновленою каплицею та поіменним пам’ятником тим, хто загинув на місці катастрофи. Російські патріоти з Укрзалізниці чекали на відкриття цього комплексу самого В. Путіна. Але він не приїхав. І виникає сакральне питання, чому ми так запопадливо дбаємо про чужу історію на нашій землі, а власна заростає травою забуття? Бо хитрішими були московські воєводи, що прибрали до рук континент аж до Тихого океану, підкоряючи не тільки землі, а й дух народів.

Ми можемо тільки дивуватися, з яким завзяттям новоявлені Герострати знищували святі місця на Зміївщині. За роки радянської влади, включаючи хрущовську відлигу, систематичного руйнування зазнавали майже всі храми, серед яких були споруди рідкісної краси. Храм у Замостянській частині міста Зміїв прирівнювали хіба що до архітектури Московського Кремля. Висадили вибухівкою у 30-х роках. Вражав своєю архітектурою Височинівський Казанський монастир в с. Пролетарське, де була славетна на всю Україну давня ікона Казанської Божої Матері. Феномен цього безглуздого бузувірства чітко розкрив у своїх історичних розвідках М.І. Саяний [56]: “П’ятнадцяти-, сорокасеми- та двадцятип’ятитисячники, які були в основному російськими робітниками, фанатично відданими справі побудови соціалізму будь-якою ціною, і яких у 20-і роки Московський уряд направив на Україну грабувати села, забезпечували проведення політики уряду зі ще більшою жорстокістю. Їм були зовсім чужі наші господарський устрій, духовність, культура пригнобленого народу. І тому вони не поступалися ні перед чим. Навіть храм Св. Трійці в Черкаському Бишкині, що значився як пам’ятник древнього козачого зодчества України, не встояв (фото 65). Його спалили в 30-х роках разом із дерев’яним храмом Архангела Михаїла у Верхньому Бишкині (фото 66)”. Таким був храм і в Черкаському Бишкині (фото 67).

Про високу майстерність Лиманських умільців свідчить фрагмент різьби по дереву церкви Святої Трійці (фото 68).

До цього ще раз нагадаємо, що найстрашнішими в Україні виявились більшовицькі московські воєводи, які не керувалися ні божими, ні людськими законами, ні законами совісті, а лише беззаконням класової ненависті і духовної нетерпимості. З гіркою іронією відзначимо – можливо в московських “охранках” збереглася інформація 150–200-літньої давності про духовний скарб з козацького монастиря, який переховали в інші ближні храми, тому й вирішили знищити про всяк випадок всі підряд. Дивом на Зміївщині уцілів єдиний храм Бориса і Гліба в с. Водяному, руїни якого зберігались до середини 90-х років, і який був відроджений у 1995 р. у складі Борисоглібського жіночого монастиря (фото 69). І на цей храм піднімалась рука компартійного керівництва – але його можна було висадити у повітря тільки разом із прилеглими будинками селян, на це чомусь не наважились.

Не оминула зла доля духовного знищення і трьох храмів у Лимані – Хресто-Воздвиженського храму, який був відомим як сучасник козацького містечка, дерев’яного Покровського храму і Архангельського храму, що відзначався чудовою архітектурою. Усі вони, побудовані лиманськими майстрами впродовж XVIII ст., були висаджені у повітря у 30-х роках войовничими безбожниками. У повоєнні літа ще залишалися фундаменти двох храмів по вулиці Андріївській (біля колишнього клубу) та в Базарі неподалік від озера Світличного. Сам бачив.

Споконвічний досвід українців навчає, що у своїй хаті, як казав Т. Шевченко, «своя правда і сила, і воля». Чужинець, хоч би ким він був, відчувши себе господарем у чужій хаті, завжди має намір мати її за свою. І чинить сваволю відповідно до власної сили та природного закону конкурентного взаємовиключення, де, знову ж таки, перемагає сильніший, а слабший потрапляє у залежність.

Покидаючи територію сучасного національного парку “Гомільшанські ліси”, що ще й досі зберігає велич української природи, ми наткнулись на красномовну вивіску: «База отдыха «Лесная поляна». Privat zone!» (фото 70). А втім, Національний парк на те і національний, що він належить нації, а не приватним особам. Є чітке українське законодавство, яке визначає статус Національного парку як національного надбання. Тут мають бути захищені всі природні та історичні об’єкти, без права їх порушення, тут пролягають історичні, археологічні, екологічні та фітоценозні стежки, по яких ходять екскурсанти під проводом досвідчених екскурсоводів, що прививають їм любов до рідного краю, а іноземцям – шанобливе ставлення до величі його Історії і Природи. А поряд із парком гармонійно вписуються в місцевий ландшафт затишні готелі й санаторії із сучасною інфраструктурою та цивілізованим сервісом. На все це скрушно хитає головою закоханий у свою шляхетну, але поки що безнадійну справу директор Національного парку О.Д. Мотлях: “Про що ви говорите, адже більшість цих дач на території парку належить можновладцям і товстосумам із Харкова, і мало хто з них буде дотримуватись букви закону, щоб полишити престижне місце”. На жаль, Олександр Дмитрович має рацію. Але тут виникає питання, – а навіщо було створювати Національний парк? Отже, раз створили, треба крок за кроком долати перешкоди на рівні Закону, людських відносин і поклику до свідомості громадян, які мають зрозуміти важливість відмови від “Privat zone”, щоб повернути Національному парку природну красу за її прямим призначенням. А в найближчому майбутньому уявляється повністю відроджений Зміївський козацький монастир, що разом з Національним парком стане місцем паломництва всіх, хто вважає себе українцем. Проте слід бути свідомим того, що в прагматичному світі, у якому ми живемо, будь-яка ідея повинна мати фінансову підтримку. Відродження Національного парку, тим більше Козацького монастиря, потребує великих коштів. Держава їх не має, а українські мільярдери з українським менталітетом ще не народились. Але мусять бути патріоти України в Україні і поза Україною, які можуть і хочуть залишити про себе добру славу у віках. А ще покладаю надію на відроджене слобідське українське козацтво.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2863

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.