Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Славута і Славутчина / Деякі віхи з історії Славутчини у світлі археологічних досліджень

Славута і Славутчина

Деякі віхи з історії Славутчини у світлі археологічних досліджень

Колодний О.

В статті подається короткий нарис історії Славутчини у найдавніші часи. На основі найновіших археологічних джерел та досліджень проводяться узагальнення, визначаються характерні риси притаманні розвиткові теренів Славутчини протягом століть. Також каталогізуються існуючі та відомі на даний момент археологічні пам’ятки Славутського району.

Археологія Славутського району тісно пов’язана з геоморфологічною структурою території даного регіону. Тому перш ніж розглянути основні характерні особливості археологічних досліджень на теренах Славутчини ми мусимо з’ясувати геоморфологію.

Більшість сучасних дослідників геоморфології (П.М.Цись, А.Б.Богуцький, В.П. Савич та інші) вказують на той факт, що геоморфологічна структура Славутчини характеризується наявністю голоценових та пізньоглаціальних терас, північна частина району до того ж характерна наявністю мореново-зандрової та сандрової поверхні. Також тут проступають силурські скелі та виходять на поверхню природні ресурси сформовані у період крейди, міоцена і кембрія. Подібна складна структура поверхні вказує на існування глибоких (30-40 м) річкових долин з асиметричними скатами та терасоподібним і широким дном, що особливо добре простежується у районі Р. Горинь біля с. Ташки.

Заплави та над заплавні тераси річок, що проходять теренами Славутського району – Стир, Іква, Горинь, Устя, Корчик, складені з алювіальних відкладень. Дані відкладення широко представлені пісками, супісками та суглинками. На поверхні заплав досить часто спостерігається таке явище, як розвіювання пісків. П.М.Цись відносить територію Славутчини до Волинсько-Подільської височини. Характерною особливістю, як вказує даний дослідник, є широка розповсюдженість делювіальних відкладень на схилах ерозійних уступів, балок, річкових долин. Делювіальні відкладення представлені здебільшого лесовими породами за структурою ясно шаруватими, неоднорідними, з прошарками і лінзами піску, найбільша кількість якого спостерігається в основі делювіальних шлейфів. Саме з цими делювіальними шлейфами є пов’язаною більшість пам’яток археології пізньопалеолітичного характеру.

В.П.Савич розглядаючи пізній палеоліт Південно-Західної Волині вказує на те, що у межах Волино-Подільської височини виявлено було зональність акумулятивних і денудаційних типів рельєфу, що дозволило виділити 3 основних геоморфологічних під області. Територія Славутського району в основному розташована у під області Волинської височини і лише незначна частина південних теренів Славутчини – у північній частині під області Подільської височини. Н.Дмитрієв та П.М.Цись вказують на той факт, що Волинська височина маючи неоднорідну геоморфологічну будову виділяє 2 райони у яких і розташований Славутський район. Це – Рівненське слабко горбкувате підвищення у межиріччі Стира й Горині та Аннопільська рівнина, яка включає у себе східний район Волинського підвищення розташований на схід від долини р. Горинь. Н.Дмитрієв досліджуючи геоморфологічну структуру Волино-Подільської височини, назвав Аннопільську рівнину – Аннопільським плато. Однак ми погоджуємося із думкою В.Д.Ласкарєва про Аннопільську рівнину, оскільки саме така назва найбільш вдало відповідає морфологічним особливостям нашого району.

Особливо, як на нашу думку, є потрібним зосередити увагу на тому факті, що у Славутському районі скрізь на денну поверхню виступають верхньочетвертинні або по-іншому вюрмські леси. Важливим є також те, що значна частина знахідок палеолітичного характеру та певною мірою мезолітичного та неолітичного, залягає у еолово-делювіальних лесовидних товщах, на глибині від 0,50 до 11 м від сучасної поверхні. Подібне глибинне розташування археологічних пам’яток пов’язане із положенням у рельєфі і з сучасною денудацією.

Найдавнішим поселенням людей на теренах сучасної Славутчини є стійбище періоду пізнього палеоліту за 2,5 км на південь від м.Славута по лівому берегу р.Горинь. Дане стійбище було досліджене у 1972 р. В.К.П’ясецьким. На площі розмірами 150:40 м дослідником було виявлено залишки палеолітичної кам’яної індустрії. Подальші археологічні дослідження на теренах Славутчини вказали на те, що пам’ятки раннього етапу пізнього палеоліту є можливим віднести до початкової фази паудорфського інтерстадіалу, а поодинокі знахідки пізнього етапу пізнього палеоліту уздовж р. Горинь біля с. Нетішина – до післяпаудорфського віку.

Для того щоб більш детальніше розглянути проблему геологічного віку пізньопалеолітичних знахідок на теренах Славутчини необхідно, на нашу думку, більш детальніше розглянути питання стратиграфії вюрму.

Як вказує В.П.Савич, вюрмські відклади у Європі поділяються у залежності від різних наукових гіпотез. Таким чином існує поділ на двочленний вюрм (W1, W2), на тричленний вюрм (W1, W2, W3) з двома інтерстадіалами та на чотиричленний вюрм (W1, W2, W3, W4). У середині вюрмської – холодної пори сучасними дослідниками виділено наявність ряду інтерстадіалів, тобто тимчасових потеплінь клімату. З холодною порою також пов’язане утворення лесів, а з інтерстадіальним періодом – утворення викопних ґрунтів. Незважаючи на існування ряду дискусій, усі вчені без виключення визнають існування ґрунту, який поділяє в юрм при його двочленному поділі, або ж є останнім інтерстадіалом у тричленному поділі. Даний ґрунт отримав назву – паудорфського чи "штілфрід В". На основі проведення радіовуглецевого аналізу (С14) було встановлено вік "штілфріду В" – від 29-39 до 25-26 тисяч років до н.е. і це при тому, що абсолютний початок вюрму лежить приблизно біля 70 тис. років тому. Опісля паудорфського інтерстадіалу у інтервалі часу 25 – 15 тис. років тому на теренах Європи відбувається поступове похолодання, яке змінюється поміркованим кліматом пізнього льодовика, приблизно 15-10 тис. років до н.е. Починаючи з 10 тис. років до н.е., як на теренах сучасної Славутчини, так і по усій Європі, настає теплий голоценів період, що за своїми основними характеристиками нагадує сучасний клімат.

Аналізуючи виявлені археологічні матеріали зі Славутської пізньопалеолітичної стоянки є можливим визначити, що найбільш поширеною ділянкою господарства перших людей на теренах Славутчини було мисливство. На даній стоянці у знайденому крем’яному інвентарі та виробах з кістки значне місце посідають знаряддя праці, що використовувалися у мисливстві : крем’яні вістря, ножі, різці, скребки, скребло подібні та сокироподібні знаряддя праці, кістяні наконечники дротиків, а також проколки. Також значне місце серед знарядь мисливства займали й дерев’яні вироби – рукояті до різних крем’яних знарядь, древка метальної зброї і т.д.

На основі наявності примітивних крем’яних та кістяних знарядь, а також застосовуючи етнографічний матеріал зібраний серед відсталих народів світу, дослідниками-археологами було висунуто тезу про те, що палеолітичні мисливці вдавалися до різних способів полювання – робили засідки, сильця, копали ями і використовували яри, які маскували і у які заганяли тварин. Крім того великого поширення набуває копання ям, у які ставилися загострений стовп чи кілька стовпів і у які після відповідного маскування заганяли тварин.

На думку П.П.Єфименко полювання пізньопалеолітичної людини вимагало своєрідної попередньої підготовки, яка супроводжувалася відповідним культовим церемоніалом. Кожний мисливець у мисливській групі даного часу мав своє певне завдання. Беззаперечним є той факт, що методи полювання були різними і залежали від характеристик певного виду тварин. Тобто полювання на великих тварин – мамонтів, волохатих носорогів – вимагало одних мисливських хитрощів, а полювання на малих тварин – песців, росомах – вимагало інших. Подібне полювання приносило суспільству пізнього палеоліту левову частину засобів до існування, а також до примітивного виробництва. Окрім того, що мисливство давало м’ясну їжу, воно також забезпечувало шкірою для одягу та жител, кісткою та рогом для виготовлення знарядь і творів мистецтва.

Перевага мисливського господарства у пізньопалеолітичний період є визначальною рисою для усіх районів, заселених людьми того часу. На підставі досліджень проведених В.П.Савичем на території Південно-Західної Волині, ми можемо вважати, що й на Славутчині основною здобиччю мисливців були мамонти (переважно молоді), північні олені, зубри, волохаті носороги, ведмеді, зайці. Л.А.Черниш вказує на те, що перевага північного оленя у остеологічних матеріалах вказує на зростання полювання на північних оленів у мисливстві другої половини пізнього палеоліту, що є певним хронологічним показником.

Дещо меншу роль у пізньопалеолітичному суспільстві відіграє збиральництво. Розглядаючи палеоліт України П.І.Борисковський вказував на знаходження серед археологічного матеріалу розкопок ряду кам’яних розтиральників, якими розтиралися їстівне коріння, дикоростучі зерна та інші злаки. Поряд із збиральництвом другорядну роль відіграє і рибальство. Хоча на теренах, як Славутчини, так і Волині в цілому, не виявлено рибальських знарядь, кісток риб або зображень риб, однак у порівнянні з суміжними територіями Європи дозволило В.П.Савичу зробити припущення про певне місце рибальства у господарській діяльності пізньопалеолітичної людини.

На основі аналізу палеолітичних матеріалів, як з теренів Славутського району, так і суміжних територій, ми маємо змогу простежити деякі характерні процеси у виготовленні кістяних й рогових знарядь й предметів побуту. Проблема технічних прийомів та методик виготовлення кістяних виробів досить ґрунтовно розглянута у працях І.Г.Шовкопляса, С.А.Семенова, М.Д.Гвоздовера, П.П.Єфименко. У даних дослідженнях вказується, що обробка кістки й рогу була широко розповсюджено у пізньопалеолітичну добу. З кісток і рогу виготовляли знаряддя для мисливства, рибальства, збиральництва, предмети побуту і мистецтва. Великі кістки, особливо з мамонтів, значною мірою використовувалися під час будування жител. Остеологічний матеріал, що виявляється у розкопках палеолітичних стоянок, є досить багатим на розбиті бивні мамонтів, обрізані в основі роги північних оленів, кістки з надрізами на поверхні та готові закінченні знаряддя.

С.А.Семенов на основі довготривалих розкопок довів наявність сокироподібних знарядь у пізньопалеолітичній добі, а також молотоподібних знарядь виготовлених переважно з кісток/рогів північного оленя. Для виготовлення молотоподібного знаряддя праці підбиралися переважно роги з грубою основою. Основну частину рога при першому відростку обрізували навколо на 2/3 товщини, а потім відламували. Залишений один відросток слугував рукояттю, а обрізана основна частина – робочою частиною молотка.

Аналіз крем’яних та кістяних знарядь та їх перегляд через бінокулярну лупу, проведений В.П.Савичем, дозволив виділити ряд знарядь, які використовувалися для обробки шкіри. На перший план виділяються скребло подібні знаряддя, які були знайдені і у стоянці біля м. Славута. Подібні скребло подібні знаряддя є різних типів з прямим, дугастим і значно рідше – з сильно заокругленим робочим краєм. Деякі із знайдених знарядь подібного типу є трохи заполірованними від використання їх у роботі. На думку Л.Л.Залізняка такі знаряддя використовувалися для відскреблювання м’якоті під час обробки шкіри. Крім того у обробці шкір використовувалися крем’яні знаряддя у кістяних рукоятках, з повздовжнім пазом, а також скребки й ножі спрацьовані на правий бік.

Обробка шкір у пізньопалеолітичну добу займала значне місце у виробництві первісної людини. Шкіри великих тварин, за висловом В.П.Савича, оброблялися для прикриття наметоподібних жител. Тут найкраще пасували шкіри мамонтів та волохатих носорогів. Шкіри малих тварин використовувалися для виготовлення одягу. Виявлені кістяні знаряддя для перетягування сухожилля через отвори під час зшивання одягу, а також кістяні й крем’яні проколки вказують на існування примітивної техніки у зшиванні шкіряного одягу.

Наведені вище факти господарської діяльності пізньопалеолітичного суспільства Славутчини дозволяють торкнутися особливостей ладу пізньопалеолітичного суспільства даної території. Особливо важливим тут є питання про час виникнення племінної організації. Відомий дослідник Г.П.Григор’єв доводить, що племінні об’єднання родових общин існували вже у пізньопалеолітичну епоху. Однак такі дослідники, як П.І.Борисковський та П.П.Єфименко спираючись на оригінальні матеріали, вказують, що наприкінці пізнього палеоліту племінний лад був ще на ембріональній стадії розвитку. Отже остаточне об’єднання родових общин у племена відноситься ними до періоду епіпалеоліту. На наш погляд, найбільш вірогідною є твердження про те, що племінний устрій на теренах Південно-Східної Волині (до якої входить і Славутчина) у епоху пізнього палеоліту ще не склався, а був у стадії формування (В.П.Савич, І.І.Винокур).

Беручи до уваги археологічні матеріали, а також етнографічні данні, з суміжних територій та суміжних культур, дослідники прийшли висновку, що у пізньопалеолітичному суспільстві існував певний розподіл праці у середині кожної родової общини. Даний розподіл праці проходив за статтю і віком. Одні види праці виконували суто чоловіки, другі – жінки, треті – підлітки. Певну працю виконували також особи старшого віку. Деякі види праці, наприклад облавне полювання, виконувалося великими людськими колективами, можливо, навіть за участю жінок. Безумовним є також те, що у літній період року жінки велику увагу приділяли збиральництву.

Отже удосконалення кремінних знарядь праці та поява нових форм сприяють збільшенню продуктивності полювання та виникненню можливості створювати певні запаси їжі.

Початок мезолітичної епохи (приблизно 10-8 тис. років до н.е. за І.І.Винокуром; від 10 до 6-4 тис. р. до н.е. за Я.К.Козловським) співпадає на території України, як і в Європі в цілому, з закінченням льодовикового періоду. Відбуваються певні кліматичні зміни – клімат за своїми основними характеристиками наближається до сучасного. Тундрові простори пізнього палеоліту поступово вкриваються лісами. Поряд з цим зникають великі тварини палеоліту та з’являються нові: шляхетний олень, лось, зубр, бурий ведмідь, кабан.

Слід відзначити, що на теренах сучасної Славутчини знаходиться більш ніж 36% усіх відомих пам’яток періоду мезоліту у Хмельницькій області. Як і у попередній, пізній палеоліт, основна маса мезолітичних поселень розташована уздовж р. Горинь. Проведені археологічні розкопки встановили, що в основному на території Славутського району простежуються пам’ятки культур Нобель-Кунин та Кам’янець-Бараннє, остання близька до яніславецької культури періоду пізнього мезоліту.

Як вказує Д.Я.Телєгін "мезоліт – це перехідний етап від давнього кам’яного віку т.зв. палеоліту, до неолітичної епохи". Отже мезоліт стає часом значних досягнень людини у мистецтві оволодіння силами навколишнього середовища, вдосконалення засобів праці та помітних змін у соціальній структурі, духовному життю мезолітичного населення України та Славутчини зокрема. Зникнення великих тварин настійливо вимагало від людини вироблення нових засобів полювання та нової зброї для полювання на будь-якого звіра, особливо дрібного (зайця, лисиці і т.д.). Відбувається поступовий перехід від облавного полювання на великих тварин, до полювання на дрібних не стадних тварин.

Визначальною рисою мезолітичної культури стало винаходження та широке використання лука й стріл, що значно підвищило продуктивність мисливського господарства, допомогло індивідуалізації цього заняття. Як вказує Л.Л.Залізняк у мезоліті вдосконалюється та розвивається техніка обробки кременю та кістки. Важливу роль починають відігравати збірні метальні засоби праці та зброї, під час виготовлення яких, за даними Д.Я.Телєгіна, використовуються різні крем’яні вкладиші та гострія, т.зв. мікроліти – трапеції, сегменти, трикутники, різного роду гостриці та пластини з затупленою спинкою, пластини зі скосом ретушовані на кінці. Так наприклад під час розкопок мезолітичної культури Кам’янець-Бараннє у розкопах Нетішин І та Нетішин ІІ було виявлено типові трапеції, що є близькими за структурою до трикутників пізньомезолітичної яніславецької культури. Крім того у розкопі культурного шару Нобель-Кунин з поселення Нетішин І було виявлено наконечники до списів свідерського типу. У зв’язку з широким освоєнням значних лісових просторів у мезолітичному суспільстві широко використовуються засоби обробки дерева – сокири та тесла. Мезолітичні сокири й тесла – це великі засоби праці виготовленні у техніці двосторонньої оббивки. Такі засоби праці формують окрему групу археологічних пам’яток – макролітичну. Отже мікроліти та макроліти є основними групами крем’яних засобів праці у мезоліті.

Специфікою розвитку продуктивних сил у мезоліті, на думку С.І.Бібікова, був поступовий перехід від привласню вальних форм господарювання (полювання, збиральництва, рибальства) до відтворюючих (скотарства, землеробства). Взагалі мезолітична епоха відноситься до первіснообщинної формації яка характерна колективним способом ведення господарства, відсутністю соціальної нерівності та експлуатації однієї людини іншою. Поступово проходить процес приручення й одомашнення деяких диких тварин, а також процес переходу від збирання рослинної їжі в природі до вирощування культурних рослин.

Як і в попередні часи (оріньякська, солютрейська та мадленська епохи пізнього палеоліту) основною соціальною структурою залишається родова община. Саме в епоху мезоліту було створено об’єктивні умови для переходу людини до осілого стану. Вперше у період мезоліту з’являються родові могильники та складаються певні норми релігійних уявлень.

У період з VI – V по IV – III тис. до н.е. населення сучасної Славутчини вступило у заключну фазу кам’яного віку – неоліт, який польський дослідник Л.Козловський датує періодом від 5 600 до 2 500 рр. до н.е. Підходячи до розгляду основних характеристик неолітичної доби слід вказати на формування виразних різниць між культурами даного часу. Дані різниці як правило базуються на регіональній основі, з огляду на яку більшість польських дослідників (Л.Козловський, Я. Костржевський та інші) відносять територію Волині, а також її складову частину – Славутчину, до рільничо-тваринницьких культур Правобережної України. Серед цих культур дослідники виділили 2 основних, що є характерними для нашого району – це буго-дністровська культура та раннє трипілля.

Як вказує І.І.Винокур, у праці присвяченій історії лісостепового Подніпров’я та південного Побужжа, в епоху неоліту дістає свого найбільшого розвитку землеробство та скотарство. Відбувається приручення та окультурення великої рогатої худоби (бика), а також свиней, кіз, овець. Серед злакових культур у землеробстві найбільшого поширення набуває ячмінь та пшениця.

На теренах Славутчини неолітична доба представлена пам’ятками пізнього неоліту у місті Славута, селах – Берездів, Кутки, Красносілка, Нетішина, Солов’є, Старий Кривин, Стригани, станція Бараннє/Улашанівка. Зупинимось більш детально на основних характеристиках цих пам’яток.

Під час проведення розкопок у вище вказаних населених пунктах району було виявлено, що у період неоліту тут найбільшого поширення набула Волинська мегалітична культура.

Приблизно у 4 тисячолітті до н.е. на базі яніславецької пізньомезолітичної культури формується Волинська мегалітична культура, яка входить до раннього періоду культури кулястих амфор. Поселення культури ВНК було виявлено біля м.Славута та у розкопі Бараннє ІІ. Поселення цієї культури, як і попередніх археологічних культур розташовуються на піщаних дюнах вздовж берегів річок, у заплавах.

Основними рисами, що є характерними для усього періоду неоліту є стаціонарні житла каркасного типу з двоскатною покрівлею. Іншою характерною рисою є винайдення та поширення глиняного посуду (первісної кераміки). Кераміка неолітичних племен Славутчини, та й усієї України, була ліпною, мала характерне округле денце або ж пласке й вкривалася примітивною орнаментацією лінійно-меандрового характеру. Взагалі, як вказують Л.Лупій, Р.Кравчук та Г.Охріменко, для Волинської неолітичної культури є специфічним певний декор горщиків. Переважна більшість таких горщиків прикрашалася гребінцевим штампом, рядами відтисків нахиленою паличкою – "копитцями", широкими лініями, сітчастою штриховою, нахиленими чи вертикальними насічками. Під зрізом вінця йшов ряд проколів або наколів з одного чи двох боків. Вироби були тонкостінними, коричневого кольору з відмінною естетикою. Під час виготовлення такого посуду до тіста додавалися посічена трава, пісок, товчена кераміка (шамот). Безперечно, що серед спільноти Волинської неолітичної культури значного поширення набула мисливська магія, анімістичні вірування, культ духів, а також здійснювалися обряди з метою здобрення духу мисливства, мисливські танці і т.д. Найнижчу ланку суспільної організації ВНК становила парна сім’я.

Приблизно у IV тисячоліття до н.е. давнє населення Славутчини вступило до нового періоду у розвитку людства – періоду мідного віку або енеоліту. Саме з періодом енеоліту пов’язана велика кількість відкриттів і нововведень. У даний відрізок часу людство опановує мистецтво обробітку перших металів – міді та золота. Як вказують І.І.Винокур та Д.Я.Телєгін, перші вироби з міді були кованими, а основу їм становила самородна мідь.

Поряд з застосуванням металічних виробів виникає землеробство орного типу із застосуванням тяглової сили бика. Також з’являється такий важливий винахід загальнолюдського значення, як колесо. З винайденням колеса також пов’язана поява двоколісного візка-гарби.

У період енеоліту вдосконалюється керамічне виробництво, з’являються гончарні печі, залишки яких у великій кількості виявляються у поселеннях трипільської культури. Поширюється та дістають розвитку прядіння й ткацтво. Входить у практику циліндричне свердління кам’яних порід за допомогою порожнистого свердла. На думку І.І.Винокура, такі свердла найчастіше застосовувалися при виготовленні бойових сокир-молотів.

У мідному віці для переважної більшості населення сучасної Славутчини основним заняттям, що давало засоби для існування, було землеробство і у меншому – скотарство. З їх розвитком людина перестає бути залежною від природи у тих обсягах, що спостерігалися у попередні часові періоди. Поряд з унезалежненням розвитку людства відбувається посилення ролі батьківського права у роді та племені, з’являються сприятливі умови для появи соціального та майнового розшарування, виділення родоплемінної знаті – вождів.

Вказані вище досягнення у розвитку племен періоду енеоліту сприяли появі та розвиткові перших проявів міжплемінного обміну продуктами власного виробництва. Отже з проходженням першого великого суспільного поділу праці з’являється надлишкове виробництво.

Доба мідного віку на теренах сучасної Славутчини представлена всесвітньо відомою трипільською культурою. Період трипілля представлений у нашому районі поселеннями біля та у селах Бесідки, Киликиїв, Крупець, Малий Скнит та Полянь. Датування розвитку трипільської культури є однією з основних проблем у сучасному трипіллязнавстві, на думку Я.К.Козловського. Даний дослідник датує знахідки культури трипілля від IV – середини ІІІ тисячоліття до н.е. до 2300 років до н.е. Таким чином увесь період існування трипільської культури поділений на 6 основних фаз розвитку: фаза Флорешті, фаза А, фаза В1, В2, фаза С1, С2. Найбільш ранньою фазою відомих на теренах Славутчини трипільських поселень є фаза А, до якої відноситься поселення поблизу с. Малий Скнит. Усі інші відомі трипільські поселення Славутчини датуються фазами В2 та С1.

Культура раннього (фаза А) та середнього (фаза В1, В2) періодів трипілля характеризується досить високим рівнем домобудування. Житла споруджуються з глини з глиняною ж долівкою. Форма жител – прямокутна з двосхилим дахом. Розміри поселення у середньому коливаються у межах 30 – 50 кв.м. Помешкання за звичай ділилося на кілька основних частин, у кожній з яких був жертовник, піч, а також стояв посуд. Планування жител відбувалося за методом концентричних кіл поділених радіальними вулицями.

Основним заняттям трипільського населення України, та й Славутчини зокрема, було землеробство. Вирощувалося декілька сортів пшениці, ячменю та проса. Окрім занять землеробством давнє трипільське населення Славутчини розводило биків, свиней, овець та кіз. Земля в основному оброблялася звичайною роговою мотикою. Отриманий врожай злакових культур вижинався за допомогою кістяного збірного серпа з крем’яними вкладишами. На основі трипільських поселень суміжних із Славутчиною територій ми маємо змогу стверджувати, що серед трипільського населення широкого вжитку мали зернотерки, на яких зерно переробляли на муку та крупу.

Віднайдені на трипільських поселеннях залишки кераміки дали змогу науковцям поділити їх на 2 основних типи – кухонну та столову. Якщо кухонний посуд, являв собою керамічні вироби прості за формою із скупим орнаментом, який складався з окремих наліпив та пальцевих защипів по шийці посуду, то столовий посуд був більш досконалим. На відміну від кухонного, який виготовлявся з глини з домішками шамоту, столовий посуд мав за основу добре відмулену глину, яка під час обжигу набувала червоного кольору та доброї міцності. Орнаментація столових виробів є досить багатою, однак переважають спірально-меандрові форми. Хоча на більшості поселень періоду трипілля в Україні знайдений посуд має прокреслений орнамент (фаза А та В1) або нанесений розписом чорною, бурою, рідше білою фарбами (фаза В2 – С2), однак знахідки на Славутський поселеннях (сс. Малий Скнит, Бесідки, Полінь) в основному носить монохроматичний характер з використанням чорної фарби. Найбільше подібних знахідок було зроблено у поселенні біля с. Бесідки, де було віднайдено давню гончарну піч із залишками розписного посуду, керамічними пряслами та підвісками.

Поряд з автохтонним трипільським населенням на терени сучасної Славутчини у другій половині ІІІ тис. до н.е. проникають племена культур лійчастого посуду та кулястих амфор. Склалися ці культури за межами сучасної України на територіях Польщі та Німеччини. Якщо про існування на теренах Славутчини культури лійчастого посуду говорять лише декілька випадкових знахідок в районі сс. Нараївка та Великий Скнит, то про існування культури кулястих амфор говорять численні знахідки під час розкопок поблизу м. Славута. Дана культура датується серединою – другою половиною ІІІ тис. до н.е. Свою назву ця археологічна культура отримала від характерних форм посуду – вузькогорлих, опуклобоких/кулістих амфор чи опуклобоких широкогорлих горщиків та кубків. Характерною рисою посуду культури кулястих амфор є наявність на плічиках амфор та горщиків двох або чотирьох вушок. Орнаментовано посуд лише у верхній частині, у той час як кришки з високим бортиком – по всій поверхні. Щодо мотивів візерунків на посуду, то, як відзначає І.І.Винокур, вони є досить складними і включають в себе горизонтальні ряди. вертикальні смуги, зигзаги, шеврони та фестони. На думку І.К.Свєшнікова, населення культури кулястих амфор вело досить активний рухливий спосіб життя, що пояснює виявлення незначної кількості стоянок, які носять яскраво виражений тимчасовий характер. Також цей дослідник вказує на ще одну характерну особливість даної культури. Такою особливістю є наявність серед прикрас великої кількості виробів з багато орнаментованого янтарю.

У XVII ст. до н.е. давнє населення Славутчини вступило до останнього великого періоду первіснообщинних формацій. У науці даний період отримав назву – епоха бронзи. на думку польського дослідника М. Гедла, увесь період епохи бронзи слід поділити на 3 основних фази: старша фаза (датується від XVII до XVI ст. до н.е.), середня фаза (датується XV – XII ст. до н.е.), молодша фаза (датується ХІ – VIII ст. до н.е.). Таким чином часова протяжність епохи бронзи лежить у межах XVII – VIII ст. до н.е. Свою назву даний археологічний період часу отримав від першого штучного металу, який почала застосовувати у своєму розвитку людина – бронзи (сплаву міді та олова, рідше сурми чи миш’яку, що замінювали олово). Перевага бронзи над міддю полягала у тому, що даний метал був твердіший за мідь і більш легкоплавким (температура плавлення бронзи становить 800 – 900 °, а міді – понад 1000°С).

У бронзовому віці продовжується поглиблення першого суспільного поділу праці. У землеробських племен лісостепу зростає асортимент культурних рослин. До кількох сортів пшениці, ячменю та проса починають культивуватися льон, коноплі, горох, сочевиця, цибуля, часник, мак, ріпа. Розвитку дістає садівництво. Вирощують вишні та сливи-угорки.

У бронзовому віці ще більшого посилення набувають патріархальні відносини. Спостерігається будівництво малих за площею жител призначених лише для однієї парної сім’ї.

Найранішою археологічною культурою періоду бронзи, що спостерігається на теренах сучасної Славутчини є культура шнурової кераміки. Поодинокі випадки знаходження пам’яток даної культури спостерігаються біля сіл Стригани та Красносілка. Знайдені біля села Стригани посудини з невеличкою петельчатою ручкою нижче краю вінець, а також кам’яна сокира дозволили І.К.Свєшнікову характеризувати їх як матеріали, що відносяться до подільської локальної групи підкарпатської культури шнурової кераміки. Вище згадана знахідка кам’яної сокири, що являє собою шліфований просвердлений виріб з твердої породи каменю була віднесена, за схемою О.Я.Брюсова та М.П.Зіміної, до типу клиновидних сокир. Кераміка знайдена біля сс. Стригани та Красносілка виготовлена з глини з домішками піску або дрібної жорстви, інколи шамоту і має поверхню сіро-коричневого кольору з яскраво вираженою зглаженністю.

Як і племена інших культур шнурової кераміки, населення подільської локальної групи вело, очевидно, відносно рухливий спосіб життя, особливо це стосується ранніх етапів розвитку даної групи. Взагалі для підкарпатської культури шнурової кераміки є характерним лише тимчасової поселення-стоянки. Як вказує І.К.Свєшніков, більшість посуду культури шнурової кераміки є орнаментованою шнуровим візерунком (звідси і назва культури). Досить часто серед залишків даних культур шнурової кераміки знаходяться крем’яні або мідно-бронзові бойові сокири. Від цих знахідок дані культури отримали ще одну назву – культури бойових сокир.

На кінець XVI та початок XV ст. до н.е. на основі культур шнурової кераміки кристалізуються дві нових археологічних культури – комарівська та тшцінецька. Як вказує Я.Костржевський, на виникнення та розвиток даних культур великий вплив справили пізньотрипільська культура, пізньонеолітична культура гребінцево-накольчастої кераміки, а також деякі південні культури (культура Монтеру, культура Костіса). І.К.Свєшніков у своїй статті присвяченій комарівській культурі поділяє її на 3 основних фази: І – фаза середньої бронзи, ІІ – фаза пізньої бронзи, ІІІ – фаза раннього заліза. На теренах Славутчини є фаза І та ІІ. Залишки пам’яток комарівської культури було виявлено поблизу сс. Ставичани, Солов’є та Сьомаки. На основі цих пам’яток було встановлено, що основним заняттям племен комарівської культури на теренах Славутчини та й усієї України, було землеробство та скотарство, про що свідчать численні знахідки залишків зернотерок, крем’яних серпів, а також кісток свійських тварин – великої рогатої худоби, свиней, коней, овець, кіз. Що цікаво землеробство було підсічним і плужним, що вимагало від давнього населення очищення від лісу значних ділянок землі. Що й здійснювалося за допомогою крем’яних чи бронзових сокир. Щодо способу життя населення даної культури то воно було осілого типу, про що свідчить наявність досить великих поселень.

Під час розкопок 1952-1958 рр. на південь від с. Солов’є у заплаві лівого берега р. Горинь в урочищі "Городище" було досліджено 2 житла комарівської культури з заглибленою основою. У цих житлах було знайдено керамічний матеріал, вироби з кременю, зброю. Дані пам’ятки за своїм асортиментом та матеріалом виготовлення відповідають подібним виробам періоду культури шнурової кераміки.

Спільні риси з комарівської культурою має тшцінецька культура періоду середньої бронзи. На території сучасного Славутського району залишки даної культури було виявлено поблизу с. Солов’є, озера Святе, мм. Нетішина та Славути. Більшість з цих поселень розвідані та розкопані у період 1966 – літа 1967 рр. відомим дослідником В.К.П’ясецьким. Найбільш дослідженим на даний момент є поселення східнотшцінецької культури, що розташоване за 2 км на захід від м. Славута, на заплавній терасі правого берега р. Горинь в урочищі "Білі Піски". З півдня територія поселення обмежена сучасним руслом р. Горинь, а з заходу та північного заходу – старицею.

Хоча розміри даного поселення точно встановити не вдалося, але залишки культурної діяльності простежуються на площі розмірами 1000:50 м. Тут розташовувалося 7 заглиблених жител довжиною 6-8 метрів та шириною до 3 м. Проведені розкопки дозволили відтворити побут населення східнотшцінецької культури на теренах Славутчини.

Східнотшцінецьке поселення під Славутою складалося з напівземлянок, що мали по два приміщення неоднакової глибини (перше заглиблене у землю на 0,3 м, друге – на 0,6 м). Під час розкопок південної частини поселення В.К.П’ясецьким було виявлено близько 110 уламків посуду бурого і жовтого кольорів, при чому деякі з уламків були покриті ангобом з жовтої глини. Аналіз складових частин посуду виявив – домішки жорстви граніту, обкатані зерна кварцового піску та, що характерно, домішки слюди.

Основну частину знайденого посуду становлять уламки посудин тюльпаноподібної форми з слабо відігнутими, потовщеними вінцями, прямо або косо зрізаними. Діаметр посуду 23 – 25 та 18 – 14 см. Великі посудини найчастіше орнаментовані прокресленими смужками. що утворюють характерні прориси – "ялинку", "трикутник" або групу косих смужок. Не рідкими є й комбінації з цих прорисів, як наприклад, паралельних вінцям ліній з косими, косих ліній з крапкою і т.д.

Поряд з знахідками посуду В.К.П’ясецьким було розкопано глиняне прясло з жолобком посередині, чотири цілих крем’яних серпи та два поламаних, сім ножевидних пластин довжиною 7 – 9 см, вістря стріли ромбоподібної форми, п’ять скребків та інші речі з каменю. Особливо потрібно відзначити знахідку уламка бронзового браслета, зробленого з тонкого (2 – 2,5 мм) овального у перетині дроту.

Досить цікаву інформацію дослідникам надають розкопки поховань комарівської та тшцінецької культур. Племена обох культур ховали своїх померлих під курганами або у ґрунтових могильниках. Кургани даних культур були виявлені на теренах Славутчини у селах Дяків, Крупець і Ташки. Ці кургани розміщувалися на підвищеннях великими групами від 5 до 100 одиниць. На цю особливість вказував свого часу В.Б.Антонович, який досліджуючи археологічну карту Волині відзначив наявність великої кількості курганів майже біля кожного села Славутського району. У даних курганах переважають трупопокладення скорчені на боці або рідше випростані, правда іноді зустрічається й трупоспалення. Навколо курганів та могильників, що залягають на горизонті чи у не глибоких ямах, виявляється багато шматків дерев’яного вугілля та численний інвентар, особливо багато глиняного посуду.

У кінці ІІ – на початку І тис. до н.е. (згідно М.Гедла, у ХІ – ІХ ст. до н.е.) на теренах лісостепового Правобережжя та Південної Волині складається нова археологічна культура – білогрудівська. І.І.Винокур та Д.Я.Телєгін вказують, що це є окрема археологічна культура, що склалася на базі комарівської та тшцінецької культур. Однак сучасний польський дослідник М.Гедл асоціює дану культуру з старшою фазою розвитку чорноліської культури, яка є генетично пов’язаною з комарівської культурою. На території сучасного Славутського району поселення та зольники білогрудівської культури були досліджені поблизу м. Славута та сіл Нетішина, Полянь, Солов’є та Сивки.

Племенам культури вище вказаного типу є характерним осілий спосіб життя. Населення займається в основному землеробством та розведенням свійських тварин.

На основі розкопок проведених у 1978 р. С.С.Бережанською та В.К.П’ясецьким у Славутському районі ми маємо змогу прослідкувати основні риси білогрудівської культури. Даними дослідниками було проведено розкопки на лівому березі р. Горинь за 2,5 км на південь від м. Славута. Досліджене поселення займало частину над заплавної тераси і мало довжину 80 – 100 м. Нижче по течії річки, у 500 м від поселення, виявлено було 2 зольники розташовані на відстані 150 м одне від одного. Один з цих зольників був розкопаний вище вказаними дослідниками ще у 1973 р.

Розкопані зольники являли собою невеличкі горби попелу висотою 0,5 та 1,2 м, діаметром 12 та 15:14 м, що створювалися на рівній площадці. У скупченнях попелу виявлено було фрагменти кераміки, знарядь праці, інші поламані речі, а під ними – сліди вогнищ. Встановлено було, що славутські зольники діяли протягом трьох періодів – перший відповідає відкритій площадці з вогнищем та ямою, другий пов’язаний з виникненням на площадці потужного шару насипу з величезною кількістю культурних залишків і кісток тварин, третій – з перервою у діяльності зольника, після якої виникає відносно потужний культурний шар тієї ж структури, що і попередній.

Як і всі інші зольники білогрудівської культури славутські пам’ятка є свідченням певних релігійних обрядів, під час яких розпалювали вогнища і здійснювали жертвоприношення. Загальна чисельність таких священих залишків на розглядуваному зольнику налічує 3 тис., у тому числі 2,5 тис. фрагментів кераміки. Інші знахідки являють собою уламки кременю і каменю із слідами обробки та окремі вироби з глини. кістки й заліза. Знайдено також велику кількість кісток свійських тварин (бика, овець, кіз, свині та коня) та диких (ведмедя, борсука, зайця).

Розглядаючи керамічний матеріал слід відзначити, що аналіз усіх фрагментів підйомного матеріалу дозволив встановити, що у зольнику знаходилося 300 – 500 екземплярів різнотипного посуду. посуд був виготовлений з глини, яка містить домішок піску (досить велико зернистого), добре випалений, має світло-коричневий або сірий колір, однак є невелика група посуду яскраво-жовтого кольору. Поверхня посуду в основному добре загладжена, хоча трапилися випадки злегка підлощеної та навмисно ошершавленої (хрипуватої) поверхні. Основними формами знайденого посуду були горщики з високим опуклим чи банкоподібним тулубом, відігнутими назовні вінцями і широким пласким дном без за країн; миски конічної форми з майже рівними стінками та короткими загнутими всередину вінцями і маленьким пласким дном; кубки з високими, злегка профільованими стінками і напівсферичним дном; мініатюрні мотивні посудини (горщики, баночки, мисочки) білшість яких дійшла до нас у майже непошкодженому вигляді. Окрім вище вказаного матеріалу знайдено було також 3 пряслиця (2 біконічних, 1 котушкоподібне), 10 виробів у вигляді хлібців та коржів, глиняна фігурка свині.

Поряд з керамікою зі Славутського зольника піднято було більше 700 уламків кременю. Багато з них мають вигляд грубих скребків або ножів, при чому на деяких є сліди роботи (забитість і вищербленість). Знайдено також фрагменти від крем’яних серпів. Що цікаво два з них виготовлено з місцевого сірого, непрозорого каменю. Серед окремих знахідок під час розкопок слід відзначити знахідку кістяної проколки та прикраси з ікла кабана у вигляді овального виробу з відшліфованою зовнішньою поверхнею на яку нанесено концентричний орнамент.

Цікавою та важливою для датування зольника є знахідка залізних вудил, яка вказує не тільки на вік зольника, а й на те, що населення білогрудівської культури використовувало коней не лише як тяглову силу, а й як верхову тварину.

На основі матеріалів розкопок Славутського зольника, а також розкопок поблизу сіл Полянь та Солов’є В.К.П’ясецьким та С.С.Бережанською було встановлено, що дані пам’ятки належать до т.зв. могилянської групи пам’яток білогрудівської культури.

Також на основі досліджень вище вказаних археологів ми маємо змогу стверджувати, що більшість курганів, на існування яких свого часу вказував В.Б.Антонович, поблизу сіл Славутського району належить до могилянської групи білогрудівської культури. Це підтверджується також тим фактом, що лише біля м. Славута було знайдено не менше 5 тілопальних поховань та поселень даної культури. Знахідки із Славутського зольника дають можливість датувати існування білогрудівської культури на теренах сучасної Славутчини протягом VIII – VI ст. до н.е. Це твердження також підтверджується знахідками періоду бронзи поблизу мм. Славута та Нетішина, а також сс. Дяків, Вар варівка, Жуків, Красносілка, Крупець, Лисиче, Солов’є, Стави чани, Стригани, Ташки та Улашанівка.

На початку І тис. до н.е. стародавнє населення України розпочинає застосовувати у своєму побуті новий метал – залізо. Саме цей метал сприяв подальшому розвиткові суспільства, поглибленню майнової диференціації, появі рабства. У залізному віці з самого початку були створені нові технічні можливості для спеціалізації ремесел. Це зумовило проходження другого великого поділу праці – від землеробства відокремлюється ремесло. У зв’язку з цим виникає виробництво безпосередньо для обміну, тобто товарне виробництво, а разом з ним і торгівля, що з часом вийшла за межі окремого племені.

Ранній залізний вік на території сучасної України розпочався виникненням кіммерійської культури у степовій зоні України і чорнолісь кою на землях Правобережжя, Висоцькою та лужицькою – у Західній Україні. Разом ці культури створили перед скіфський період в історії України, який датується ІХ – VII ст. до н.е.

Для Славутчини періоду раннього заліза є характерним поширення чорноліської культури землеробських племен Дністро-Дніпровського межиріччя. Пам’ятки даної культури були знайдені біля сіл Жуків, Нетішина, Стави чани та Старий Кривин. Датуються ці пам’ятки VIII – першою половиною VII ст. до н.е. Виявлені неукріплені поселення чорноліських племен займали перші над заплавні і низинні тераси річки Горинь.

Житла на виявлених поселеннях являли собою наземні і напівземлянкові споруди площею 60 – 100 кв.м, що мали дерев’яно-каркасні стіни з послідуючою глиняною обмазкою. У житлах неодноразово виявлялися глинобитні печі та відкриті вогнища.

Подібні будівельні характеристики є властивими й чорнолісь ким городищам виявленим поблизу сс. Нетішина та Старий Кривин. Подібні городища були збудовані на мисах корінних берегів р. Горинь. В основі цих городищ, як вказує С.Трубчанінов, лежало кругле у плані укріплення діаметром 40 – 100 м.

Знайдена під час розкопок кераміка свідчить, що населення чорноліських племен Славутського району користувалося тюльпаноподібними горщиками прикрашеними наліпним валиком, лощеними з багатим геометричним орнаментом корчагами, кубками, мисками, глибокими черпаками. Поряд з знахідками кераміки було знайдено також багато зразків різноманітних прясел, рогових рал, мотик і кам’яних зернотерок. Слід також відзначити, що для поселень чорноліської культури на теренах сучасної Славутчини є характерним незначне знаходження виробів з металу.

У середині – кінці VI ст. до н.е., згідно М.Гедла, населення теренів Славутського району вступило до нового періоду в історії – періоду скіфських культур, а саме періоду існування волинської локальної групи пам’яток скіфського часу. Пам’ятки даного археологічного періоду на Славутчині знайдені біля мм. Славута та Нетішина, а також біля сс. Дяків, Киликиїв, Клепачі та Миньківці. В загальному ці пам’ятки належать до другого етапу розвитку чорноліської культури.

Як і у попередні часи поселення другого етапу чорноліської культури розміщувалися на берегових схилах і дюнних підвищеннях у заплавах річок. На думку І.І.Винокура, це очевидно були родові селища, що складалися з кількох наземних жител і землянок. Однак на відміну від першого етапу розвитку чорноліської культури у даний час поряд з тюльпаноподібними горщиками виділяються високі горщики, черпаки-горнітка, миски з вінцями і загнутими всередину під кутом краями.

У ІІІ – ІІ ст. до н.е. на теренах Славутчини з’являються перші слов’янські племена – племена зарубинецької культури. Дана культура відома в Україні серією неукріплених поселень, як наприклад біля сс. Солов’є, Берездів, Крупець, Кутки, Нетішина, Улашанівка та м. Славута; городищ і могильників, як наприклад біля села Варварівка. Поселення займали високі миси річок, ярів або розташовувалися н над заплавних терасах. Розміри поселень у середньому до 2 га. Для них характерні наземні або заглиблені в землю житла площею в середньому 18 – 20 кв.м. Під час будівництва таких жител використовувалася методика спільна до методики будівництва чорноліських племен, тобто використовувалася техніка каркасного будівництва. Стіни стовпової конструкції обмазувалися рідкою глиною і білилися. Покрівля мала двоскатний характер і вкривалася жердинами, соломою або очеретом. Опалювалися житлові приміщення за допомогою відкритого вогню. Отже це свідчить, що населення зарубинецьких племен вело осілий спосіб життя та займалося в основному землеробством. Вирощувалося просо, пшениця-двозернянка, ячмінь, горох, ріпа, коноплі та льон. Для зберігання зібраного врожаю використовували керамічний посуд, що виготовлявся за допомогою гончарного кругу ручного типу.

У с. Варварівка було виявлено ґрунтовий безкурганний могильник, що належить зарубинецькій культурі. Згідно інформації з даного могильника своїх померлих ранні слов’яни ховали за обрядом трупоспалення в урнах або ямах. Серед супровідного матеріалу знайдено керамічний посуд (лощені горщики, миски, кухлі), а також інші побутові речі (переважно бронзові фібули, браслети, кільця). Загальна хронологія існування племен зарубинецької культури коливається у межах ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.

Епоха ІІ – V ст. н.е. стала періодом панування племен черняхівської культури, яка є археологічним еквівалентом значних соціально-економічних зрушень та етнокультурних утворень. У сучасному Славутському районі більшість селищ та могильників черняхівської культури розташована на місцях колишніх поселень зарубинецької культури. Ці поселення займали ділянки до 1 км довжиною та 60 – 80 м шириною, при наявності від 8 до 15 жител. Житлові та господарські споруди у таких поселеннях поділялися за такими типами: наземні дерево-каркасні споруди, землянки або напівземлянки стовпової чи зрубної конструкцій. Житла мали переважно двосхилу покрівлю вкриту соломою чи очеретом. Для опалення жител влаштовувалися відкриті вогнища, глинобитні печі та печі-кам’янки. Досить топовим явищем стає поява ями-льоху для зберігання харчових продуктів.

Кераміка черняхівської культури складається з гончарних й ліпних виробів: піфосоподібних зерновиків, кухонних горщиків, мисок, глечиків, ваз, кубків. Нерідко серед посуду знаходяться окремі речі, що свідчать про активну участь черняхівських племен у міжплемінному обміні та торгівлі.

Оскільки черняхівське населення досить добре володіло різними ремеслами (залізо обробним. гончарським, ювелірним, будівельним, бондарським, каменеобробним та іншими) не дивним є виявлення надзвичайно вміло зроблених кістяних виробів (проколок, лощил, гребенів, пірамідальних підвісок), залізних (фібули-застібки, пряжки).

Незважаючи на той факт, що черняхівські племена являли собою осілу землеробську спільноту, вони мали тісні торговельні стосунки з Римською імперією (знахідки римських монет) та гото-гепідськими племенами Західної Європи. Про особливість стосунків між східними лісостеповими слов’янами та гото-гепідами (германцями) свідчать дані римського історика Йордана. Відомою є його розповідь про боротьбу остготського короля Віні тара з слов’янським вождем Божем у 70-х рр. IV ст. н.е. Германські племена під час свого походу на терни сучасної Волині та найближчих прилеглих районів застали там цілком сформовану осілу землеробську людність, яка стояла на досить значному рівні розвитку своєї економічної, соціальної та політичної консолідації.

У першій половині І тисячоліття н.е. на базі черняхівських племен виникло перше державне утворення – Антський союз племен. Територія сучасного Славутського району, безсумнівно, входила до цього військово-політичного союзу.

У VI – VII стт. н.е. на зміну племенам черняхівської культури приходять племена дулібів, про яких згадує у "Повісті времінних літ" Нестор-літописець "Дулеби живяху по Бугу, где ныне велыняне…". Однак невдовзі на зміну племенам дулібів приходять племена "велынян"-волинян. Згадками про це рясніють праці візантійського автора Костянтина Багрянородного та західноєвропейського автора Географа Баварського. У ІХ ст. н.е. волиняни разом з іншими слов’янськими племенами увійшли до складу Давньоруської держави – Київської Русі. Нестор-літописець описуючи входження слов’янських племен в єдину слов’янську державу вказує на те, що усі племена в цій державі були споріднені: «Се бо токмо словенеск язык в Руси: поляне, деревляне, ноугородци, полочане, дреговичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же велыняне". Таким чином терени сучасного Славутського району відійшли до території Київської Русі. Отже з входженням даного району до загальнослов’янської держави розпочинається новий відмінний період розвитку населення давньої Славутчини. Про події подальших періодів історії в основному ми маємо змогу дізнатися вже на основі джерельних матеріалів.

Література

1. Антонович В.Б. Археологическая карта Волынской губернии. – К., 1887.

2. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза. – К.,1982. – 194 с.

3. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині кам’яного віку. – К.,1981. – 310 с.

4. Археологія Прикарпаття, Волині та Закарпаття: (Енеоліт, бронза та раннє залізо). – К.,1990. – 184 с.

5. Березанська С.С., Пясецький В.К. Зольники білогрудівського типу на р.Горинь під Славутою // Археологія. – 1978. – № 27 . – С.48 – 55.

6. Березанская С.С. Средний период бронзового века в Северной Украине. – К .,1972. – С.24.

7. Винокур І.С., Гуцал А.Ф. та інші. Довідник з археології України: Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. – К.,1984. – 223 с.

8. Гамченко С.С. Досліди археологічні 1927 р. на Шепетівщині // Записки Шепетівського наукового при УАН товариства. – Шепетівка, 1929. – С.3-7.

9. Дмитрієв М.І. Рельєф УРСР. Геоморфологічний нарис. – К., 1936.

10. Донесения волостей о сохранившихся памятниках древности в Волынской губернии, собранные Центральным Статистическим Комитетом в 1873 году . – Б.м., б.г. – 233 с.

11. Ласкарев В.Д. Два яруса леса в Подольской и Волынской губерниях// Записки общества Подольских естествоиспытателей и любителей природы. – Кам.-Под.,1913. – Т.2.

12. Ласкарев В.Д. Общая геологическая карта России. Лист 17 // Труды геологического комитета. – Спб., 1914. – Вып.77.

13. Канивец В.И. Отчёт об археологических разведках в Западной Украине в 1950 г.// Научный архив Института Археологии Академии Наук Украины. – Ф.20.

14. Кочубей В.І. Археологічне обстеження берегів р. Горинь в 1928 р. – Шепетівка, 1929. – С.5 – 11.

15. Кочубей В.І. До реєстрації археологічних першоджерел на Шепетівщині. – Шепетівка, 1929. – С.1.

16. Малеєв Ю.М. Поховання культури кульових амфор на Хмельниччині// Вісник Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченко. – К.,1986. – Вип..28. Історичні науки. – С.98 – 102.

17. Махно Е.В. Памятники черняховской культуры на территории УССР // Материалы по истории и археологи СССР. – 1960. – № 82. – С.9-83.

18. Мацкевий Л.Г. Мезоліт Хмельниччини // Південно-Східна Волинь: Наука, освіта, культура. – Хмельницький; Шепетівка,1995. – С.58-62.

19. Охріменко Г.В. Яніславецька та Волинська культури Полісся// Матеріали ІV науково-краєзнавчої конференції "Остріг на порозі 900-річчя". – Сокаль, 1993. – С.120 – 122.

20. Пастернак С.І. Біостратиграфія крейдових відкладів Волино-Подільської плити // Геологический журнал АН УССР. – К.,1956. – Т.21, Вып.4.

21. П’ясецький В.К. Верхньопалеолітична стоянка Славута // Археологія. – 1974. – №14. – С.46-49.

22. П’ясецький В.К. Нові пам’ятки тшцінецької культури в Хмельницькій та Житомирській областях // Археологія. – 1973. – №11. – С.69-72.

23. Савицкий М. Археологічні досліди на Ганопільщині // Науковий архів інститута Археології Академії наук України. ВУАК. – № 327/20.

24. Савич В.П. Пізньопалеолітичне населення Південно-Західної Волині. – К.,1975. – 136 с.

25. Свєшніков І.К. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці ІІІ – на початку ІІ тисячоліття до нашої ери. – К.,1974. – 207 с.

26. Телегин Д.Я. Памятники эпохи мезолита на территории Украинской ССР: (Карта местонахождений). – К., 1985. – 183 с.

27. Тереножкин А.И. Лужицкая культура и культура Среднего Поднепровья // Краткие сообщения Института истории материальной культуры Академии наук УССР. – 1957. – Вып.67. – С.3-16.

28. Цись П.М. Схема геоморфологического районирования западных областей УССР // Географический сборник ЛГУ. – Львов, 1951. – Вып.1. – С.38.

29. Шульга П.Л. Схема стратиграфії палеозою південно-західної окраїни Руської платформи (Волино-Поділля) // Геологический журнал. – 1952. – Т.12, Вып.4.

30. Boguckij A.B. Stratygrafia lessów wyżyny Woіyсskiej // Przewodnik sympozjum krajowego litologią i stratygrafią lessów w Polsce. – Warszawa, 1972. – S.58.

Колодний О. – краєзнавець, м. Львів

Опубліковано: Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003 р., с. 4 – 21.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 8185

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.