Листи князя Романа Даміана Сангушко, останнього власника славутського маєтку з родових фондів ЦДІАК України
Черкаська Н.
Вперше публікуються листи князя Романа Даміана Сангушка. Хронологічні межі документів – 1886–1917 рр. У статті висвітлено деякі аспекти господарської діяльності власника Славутського маєтку, а також на підставі долучених джерел – місцевих поліцейських звітів і офіційного листування органів влади на губернському рівні – розкриваються відносини Романа Даміана Сангушка з властями і його участь у польському національному рухові.
У Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, у фондах Замойських і Потоцьких виявлено три листи-автографи останнього власника Славутського маєтку – князя Романа Даміана Сангушка (1832–1917). Листи висвітлюють особу князя як громадського діяча та характеризують його як дбайливого господаря. Два з них адресовані графу Францишеку Ксаверію Замойському (з угорської лінії роду), а останній лист – графу Францишеку Салезію Потоцькому, теплицько-ситковецькому ординатові. Листи були відправлені з родових маєтностей князя – Гумніска під Тарновим у Сандомирській губернії Царства Польського і Славута у Волинській губернії.
Родовими маєтностями в Російській імперії визнавалися такі: (1) що надходили в порядку законного спадкування; (2) що перейшли згідно з заповітом, але до того, хто й поза заповітом набував їх у порядку законного спадкування; (3) що були купленими від родичів, до яких перейшли від представників того самого роду (тому куплений батьком у сина маєток, котрий дістався синові від матері, вважався набутим (благоприобретенным) маєтком); (4) що викуплялися в чужородців; а також такі, (5) що дісталися за виділом.
Роман Даміан Сангушко був онуком князя Євстафія (1768–1844) і сином Владислава Ієроніма (1803–1870) та Ізабелли Марії Любомирської. Владислав Ієронім посідав Заславський ключ і згадувані вже Гумніска під Тарновим. Основні маєтності князя Євстафія мав успадкувати старший син Роман Станіслав (1800–1881), проте через участь у повстанні 1831 р. він був позбавлений шляхетських прав та засланий до Сибіру. Спадкоємницею діда стала донька Романа Станіслава Марія Клементина (1830-1903).
Славутський маєток з XVIII ст. належав до родових маєтностей Сангушків. Аби запобігти конфіскації майна старшого сина після 1831 р., старий князь записав Славутський ключ онуці Марії Клементині за умови, що після шлюбу вона переуступить його Роману Даміану, своєму кузенові. Князь Роман Даміан Сангушко вступив у володіння Славутським ключем (та іншими родовими маєтностями) в другій половині 1860-х років. До шлюбу доньки з Альфредом Потоцьким (1851) маєтком управляв Роман Станіслав, котрий після повернення мешкав у Славуті. Як учасник повстання 1831 р., він разом з родиною перебував під наглядом поліції. Про це свідчать поліцейські звіти, в яких зазначалося, зокрема, що з Славутського маєтку до лав повстанців 1863 р. вступили 60 офіціалістів, споряджених за рахунок власників, а Роману Даміану закидалося намовляння одного з селян приєднатися до повстанців [1].
До Славутського ключа належав 61 фільварок на території 25 тис. га, а також 38 тис. га лісів, 3,75 тис. га луків і листяних лісів, 3 тис. га озер і пустошу. Сангушки мали також фабрику сукна та коців у Славуті, 3 фабрики паперу, шкіряний завод, 2 парові та 30 водяні млини, 2 парові тартаки, цегельню, 3 гуральні, броварню, молочарню, а також започаткували заклад, де лікували кумисом. Фінансові розрахунки велися через приватні банки Сангушків.
Лист, датований 1 лютого 1886 р., стосується господарчої діяльності князя. У ньому Сангушко ділиться планами про насадження плантації верби в Заславському маєтку [2] в Волинській губернії і звертається за практичними порадами до графа Францишека Ксаверія Замойського. Маєток князя був розташований поблизу Антонін [3], на той час власності II ланцутського ордината Альфреда Юзефа Потоцького (1822–1889). Насаджуючи вербу уральську (Salix Uralensis), Роман Даміан мав на меті, насамперед, привернення селян, які купували лозу на Сахновецькому ставі його сусідів Потоцьких, до кошикової верби з його луків ("w tej okolicy chłopi nawet łozę kupują na fury chęthie; myslę że koszykarską wierżbę jeszcze chętniej by kupowali, na płoty, sciany u szop"). У такий спосіб Сангушко пильнував також екологічну (за сучасною термінологією) ситуацію в Заславському маєтку. Визнавши факт грабіжницького поводження селян, котрі використовували липовий луб на господарські потреби, що провіщало загибель дерев, князь сподівався за допомогою вербної плантації врятувати липові насадження.
Разом з іншими нерухомими маєтностями, розташованими в Заславському й Острозькому повітах Волинської губернії (Заславський, Білогородський ключі), за указом Миколи II до Правительствуючого Сенату від 1 травня 1907 року [4] Славутський маєток був перетворений на заказну спадкову маєтність (що є російським відповідником польського юридичного терміна ординація) князя Романа Даміана Сангушка. Хоча в указі загальна назва заказної маєтності відсутня (подано лише назви перетворених нерухомих маєтностей, в тому числі й Славутської), в польській історіографії побутує назва Заславська ординація [5], до складу якої увійшло також місто Заслав (тепер – м. Ізяслав Хмельницької обл.) і містечка Білогородка, Корниця, а також прилеглі села та фільварки. Загальна площа заказної маєтності згідно з імператорським указом становила 601 288 десятин 967 кв. сажнів землі в Заславському повіті та 549 десятин 479 кв. сажнів землі в Острозькому повіті [6]. Через відсутність прямих спадкоємців наступником заказної маєтності призначався племінник князя Роман Владислав Сангушко. Оскільки Заславський палац був проданий російському урядові 1881 р., а родовий архів, що в ньому зберігався, перевезено до Славути ще 1867 р. [7], то центром новоствореної ординації стала Славута.
Започаткування майоратних маєтків (ординації) не пройшло повз увагу поліції, яка здійснювала нагляд за родиною князя. Начальник Волинського жандармського управління в донесенні начальнику Київського охоронного відділення (1910) потрактував цей факт так:
«Чтобы имения гр[афа] Потоцкого и кн[язя] Сангушка как рассадники польского возрождения не перешли в другие руки – учредили майорат как вечная твердыня польской идеи на Волыни.» [8]
Роман Даміан Сангушко в другій половині 1860-х років, після повернення з-за кордону, дістав посаду конюшого при російському Дворі, проте уникав брати участь у придворних церемоніях. У травні 1906 р. він відмовився від висунення кандидатури до Державної думи і Державної ради в Петербурзі. У тексті указу від 1 травня 1907 р. князь згадується як такий, хто перебував у званні камергера, що відповідало цивільному чину IV класу за Табелем про ранги [9]. Проте він обіймав різні громадські посади, переймався політичною ситуацією в країні і не був байдужим до становища поляків у Російській імперії.
Роман Даміан Сангушко належав до тієї частини польських великих землевласників Південно-Західного краю, яку не задовольняла політика Польського кола в Державній думі. Представники польської еліти прагнули політичної сили, котра належним чином репрезентувала б їхні інтереси в уряді.
17-19 жовтня 1906 р. в Житомирі на з’їзді російських і польських великих землевласників, очолюваному Романом Даміаном Сангушком, було ухвалено вимогу про введення нового виборчого закону на пропорційних засадах [10]. Розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори від 3 червня 1907 року, в якому перевага надавалася заможним верствам населення, дали поштовх до активізації польських правих сил. У виборчій кампанії до III Державної думи, що розпочалася на території Південно-Західного краю, а саме в Київській, Волинській і Подільській губерніях, польські великі землевласники, настрої яких поділяв Сангушко, розраховуючи на неорганізованість російської і української аристократії і слабкість православного духовенства, прагнули об’єднатися навколо нової політичної партії.
Лист, відправлений зі Славути 23 серпня 1907 р. до Францишека Ксаверія Замойського, висвітлює ставлення Сангушка, як представника заможної польської аристократії в Російській імперії, до політики Польського кола в Державній думі першого і другого скликання, а також накреслює тактичні засади діяльності польських депутатів з колишніх "кресів" у ІІІ Державній думі.
Аби зрозуміти, про що йдеться, звернімося до подій 1905–1907 рр. з погляду польського національного питання.
У польському національному русі напередодні російської революції 1905-1907 рр. визначилися дві політичні сили, що спиралися на вищі соціальні верстви суспільства, але мали різні політичні цілі та методи. Це насамперед Партія реальної політики (Stronnictwo polityki realnej), що утворилася з правого крила Партії угодовців 1905 р. (угодовці, або реалісти), а також Національно-демократична партія (Stronnictwo narodowo-demokratyczne, Endecja), що її ідеологом був Роман Дмовський. До ендемів приєдналося ліве крило Партії угодовців [11]. Ці партії протидіяли соціалістичному рухові, який набував сили в губерніях Царства Польського і проявився в діяльності Польської соціалістичної партії (Polska partia socjalistyczna) під керуванням Ю. Пілсудського, М. Белецького та ін. Посереднє становище займала Польська прогресивна партія (Polska partia postępowa) [12].
Депутати від губерній Царства Польського вже в I Державній думі (червень – липень 1906 р.) утворили Польське коло (на чолі до 1909 р. з Романом Дмовським.). Перевагу мали ендеми (29 з 36). У II Державній думі (квітень – червень 1907 р.) до них приєдналися 3 депутати з Польської прогресивної партії і 2 – з Партії реальної політики [13].
З депутатами від губерній Царства Польського співпрацювало так зване Коло кресове, до якого увійшли 12 депутатів – поляків з Литви, Білорусії та Південно-Західного краю (5 мандатів у І Думі). Спочатку вони діяли за територіальним принципом, відокремлено від Польського кола, що збудило незадоволення та різку полеміку на сторінках газети Dziennik Kijowski, органу правих течій, що стояли на національно-християнському ґрунті. Але вже в березні 1907 р. було опрацьовано устав Кола кресового, згідно з яким у ІІ Державній думі утворилося Коло депутатів поляків-конституціоналістів Литви і Русі [14].
У квітні 1907 р. обидва польські кола винесли на обговорення ІІ Державної думи проект автономії Царства Польського [15], проте через розпуск Думи ця пропозиція не набула розвитку.
У листі Роман Даміан Сангушко закликає відмовитися від національних засад у діяльності Кола кресового ("obalić dogmat solidarnośći narodowej") і об’єднатися навколо нової політичної партії на виборах до ІІІ Державної думи. З’їзд, на котрому мало вирішуватися питання щодо політики великих землевласників Південно-Західного краю на виборах і створення нової правої партії, планувалося провести в Києві. Роман Даміан Сангушко звернувся до Францишека Ксаверія Замойського з пропозицією взяти в ньому участь.
Позицію князя поділяли не тільки заможні аристократи, як Михайло Тишкевич, Альфред Юзеф Потоцький, Собанські, а й представники середньої шляхти – брати Шашкевичі, Казимир Бужинський, Станіслав Прушинський та інші. Вони звернулися до губернських властей за дозволом провести з’їзд у Києві. Граф Михайло Тишкевич надіслав телеграму до київського генерал-губернатора В. А. Сухомлинова на підтримку зборів у Києві з метою організації "місцевої консервативної польської партії" [16]. Власті дали згоду на проведення зборів 27 серпня в Києві, в приміщенні "Гранд готелю". Характерною була мотивація дозволу:
"…Образование такой группы, которая, впрочем, теперь на выборах едва ли может иметь какое-либо значение, желательно как противовес организации шовинистов и идеям всепольским". (З подання заступника київського цивільного губернатора О. М. Ігнатьєва до генерал-губернатора В. А. Сухомлинова) [17]
З’їзд 27 серпня 1907 р., згідно з затвердженим місцевою владою порядком денним, ухвалив створення Польської крайової партії в Київській, Волинській і Подільській губерніях (Polskie stronnictwo krajowe w guberni Kijowskiej, Wołyńskiej i Podolskiej), обговорив ставлення нової партії до виборів до ІІІ Державної думи по повітах.
На наступному з’їзді, що відбувся в листопаді того ж року, затверджено проект уставу партії [18], в якому проголошувалися легальні засади діяльності, та обрано головою Польської крайової партії в Київській, Волинській і Подільській губерніях Романа Даміана Сангушка [19]. Устав проголошував мету – створення належних умов для розвитку економічного та духовного життя всіх верств польської людності на грунті російської державності та монархічно-конституційних засадах. Для досягнення мети партія не відмовлялася від співпраці з іншими польськими політичними партіями, якщо їхні принципи не суперечать засадам Польської крайової партії, а також з неупередженою щодо поляків частиною російського дворянства. Особливу увагу нова партія прагнула приділити піднесенню добробуту працюючих верств населення, а саме селян, колишніх чиншовиків, офіціалістів, ремісників. Для того "крайовці" мали сприяти наданню землі у власність сільським мешканцям і всіляко підтримувати польські економічні, професійні та культурні спілки, доброчинні товариства, шкільництво тощо. Партія вважала за необхідну умову розвитку краю впровадження широкого самоврядування, спираючись на виборчу систему, що гарантувала б представництво меншин.
1908 року В’ячеслав Липинський так характеризував течії громадсько-політичної думки серед шляхти, яка мешкала на території Південно-Західного краю:
"Jakież są główne dotychczas kierunki myśli społeczno-politycznej wśród tutejszej szlachty na Prawobereżnej Ukrainie?
Zaczynając od prawicy, widzimy naprzód kierunek polsko-konserwatywny przez stronnictwo krajowe reprezentowany; następnie kierunek drugi, również polski, kierunek najliczniejszy, który się da odjąć nazwą ogólną narodowo-demokratycznego ze swym organem «Dziennikiem Kijowskim" na czele; trzeci wreszcie, najmniej liczny, przez młodsze pokolenie główne reprezentowany, kierunek ukraińsko-demokratyczny, nie mający jakieś jednej wspólnej cechy politycznej, a podziałowi partji ukraińskich mniej więcej odpowiadający. Kierunku postępowego polskiego nie wymieniam tu dla tego, że wśród elementów mijscowych ma on niezmiernie małą liczbę zwolenników (gdyż demokratyzm i postęp w konsekwencji prowadzą je do ukraińskości), reprezentowany jest głównie przez polskie żywioły inteligenckie, przeważnie napływowych polskich żywiołach robotniczych…" (Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. 1. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów, Kraków, 1909, s. 74.)
Щодо діяльності започаткованої партії на чолі з Романом Даміаном Сангушко, то їй не вдалося заснувати свій періодичний орган і вплинути на перебіг політичного життя поляків у Російській імперії. У поліцейських звітах за 1909 р. вона не згадується [20].
Роман Даміан Сангушко надалі лишався під наглядом поліції. Про це свідчать донесення філерів поліцейському начальству. Проголошені в уставі його партії завдання – сприяння духовному розвиткові польської людності, шкільництва – князь втілював у власних маєтках, у тому числі Славутському, відкриваючи польські школи та притулки. Це дало властям привід розглядати маєтки Сангушка та його родича й сусіда Потоцького як розсадники польського духу, а власників звинуватити в пропаганді польської національної ідеї:
"Граф Потоцкий и князь Сангушко ведут пропаганду с целью осуществления заветной мечты всех поляков – возрождения Польши. Одним из серьезных факторов перехода к осуществлению этой мечты они считают подготовление и воспитание польской молодежи в национальном духе, проникнутом сепаратистскими стремлениями и ненавистью к России. С этой целью в имениях, где преобладает польский элемент, уже 2 года польские школы. Учителя приглашаются из Царства Польского. Теперь – Приют для детей римско-католического общества" [21].
У рапорті начальнику Волинського губернського жандармського управління від 3 березня 1911 р. таємний агент перераховує маєтки Сангушка, де з 1907 р. на кошти власника існували притулки для дітей-поляків, зокрема містечка Славута, Білогородка, місто Заслав (Ізяслав), а також ті, що тепер належали графові Потоцькому – Шепетівка, Антоніни та ін.
Під час Першої світової війни князь Роман Даміан повернувся до Славути. Благодійництво завжди було одним з напрямків громадської діяльності князя. 1914–1915 роки були тяжким випробуванням для цивільного, зокрема польського населення, що кидало напризволяще майно й переселялося до Польщі. Тому не дивно, що 1917 року Роман Даміан Сангушко відгукнувся на заклик Центрального громадського комітету, який у Києві опікувався дітьми вигнанців (Centralny komitet obywatelski nad dziećmi wygnańców), надати пожертви для влаштування дітей і сиріт. Князь звернувся до графа Францишека Салезія Потоцького, котрий тільки-но очолив відділ непостійних прибутків Комітету, з листом – вітанням з приводу призначення графа та повідомленням про пожертву 5 000 руб.
Останній в нашій публікації лист, відправлений з Славути, датовано 3 січня 1917 р.
* * *
Документи, виявлені в ЦДІАК України, походять з Славути або стосуються Славутських маєтків Сангушків. Проте інформація, що в них міститься, виходить за межі володінь князя та набуває суспільного значення.
Листи, що публікуються, сподіваємося, не єдині, що дійшли до наших днів. Як будь-чия епістолярна спадщина, вони відбивають суб’єктивне бачення автора – Романа Даміана Сангушка подій і явищ життя. Тому дані, одержані з листів, не можуть бути вичерпними і потребують уточнення як у літературі, так і в інших джерелах. Отож, для повноти картини нами також використані джерела офіційного характеру – листування органів місцевої влади губернського рівня, періодичні, довідкові та наукові видання.
У публікації документи друкуються за сучасними правилами правопису. Зауважимо лише, що для досить чіткого письма Романа Даміана Сангушка характерне було написання на кінці слів сполучення -ya замість -ja (instrukcya); відсутність діакритичних знаків у таких словах, як narodowość; написання частки nie разом з наступним дієсловом (niemożemy). Усі ці особливості в публікації виправлені за сучасним правописом.
Кожен лист прокоментовано, здебільшого роз’яснено географічні назви та прізвища, що згадуються.
Примітки
1. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 819, спр. 101, арк. 8 зв.–9зв. Про спроби волинського губернатора М. І. Черткова в 1864–1866 рр. звинуватити Романа Даміана в зв’язках з повстанцями і відібрати у Сангушків маєтності на Волині див.: ЦДІАК України, ф. 442, оп. 814, спр. 475 (Бовуа Д. Битва за землю в Україні, 1863–1914: Поляки в соціоетнічних конфліктах. – К., 1998. – С.39–41).
2. Заславський маєток у 1880-х роках належав до Славутських землеволодінь Сангушків. (Див.: Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Warszawa, 1889, t. X, s. 793–794)
3. Марія Клементина, уроджена Сангушко (1830–1903) внесла чоловікові як посаг Антоніни та Шепетівку (Волинська губ.). У Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, зберігається копія дарчої на Антонінську волость Євстафія Сангушка на ім’я онуки Марії Клементини, датована 1838 р. (ф. 442, оп. 788а, спр. 101, арк. 70–79). Разом з маєтком князь передав їй Антонінський архів.
4. Собрание узаконений и распоряжений Правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате. – СПб., 1907. – Отдел первый. – № 76, ст. 719: Об обращении принадлежащих князю Роману Дамиану Евстафию Павлу Сангушко в Волынской губернии недвижимых имений в заповедное.
5. Див.: Zielińska T. Poczet polskich rodów arystokratycznych, Warszawa, 1997, s. 374.
6. Собрание узаконений и распоряжений Правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате. – СПб., 1907. – Отдел первый. – № 76, ст. 719: Об обращении принадлежащих князю Роману Дамиану Евстафию Павлу Сангушко в Волынской губернии недвижимых имений в заповедное.
7. Див.: Syta K. Dzieje archiwów książat Sanguszków, w: Miscellanea historico-archivistica, t. XI, Warszawa, 2000, s.107.
8. ЦДІАК України, ф. 276, оп. 1, спр. 304, арк. 229.
9. Шепелев Л.Е. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л.,1991. – С. 172.
10. ЦДІАК України, ф. 256, оп. 2, спр. 185, арк. 43; Бовуа Д. Битва за землю в Україні, 1863–1914: Поляки в соціоетнічних конфліктах. – С. 285.
11. Сучасник подій, історик Микола Карєєв так характеризував розклад політичних сил 1905 р.: «…До сих пор среди поляков, находящихся в русском подданстве, было только два противоположных настроения, из которых одно получило название «угодовства" в смысле своего рода оппортунизма, а другое имеет резко-оппозиционный характер, само породив, однако, два несходных между собою и одно другому враждебных направлений. Эти два направления суть, во-первых, национально-демократическая партия, по-польски «Stronnictwo narodowo-demokratyczne» (сокращенно SND), во-вторых, польская социалистическая партия». (Кареев Н. Polonica: Сб. статей. – СПб., 1905. – С. 240.)
12. «Под национальными стремлениями, выраженными в программе прогрессивно- демократической партии, конечно, подпишутся все, начиная угодовцами и кончая SND или РРS. Я имею здесь в виду такие пункты, как: 1) «восстановление польского языка в качестве органа всей общественной жизни в Царстве Польском", 2) «упразднение всех существующих в Царстве Польском, связанных с происхождением и вероисповеданием, ограничений и преимуществ" и 3) «предоставление полякам равноправности с прочими гражданами Империи" за пределами Царства Польского: нет никакого сомнения, что на этих требованиях сойдутся все поляки». (Кареев Н., с. 243).
13. Див.: Koło Polskie w Petersburgu, w: Encykłopedia historii Polski. Dzieje Polityczne / Pod redakcją J. Dziegiełowskiego, Warszawa, 1994, t. 1, s. 306.
14. Див.: Dziennik Kijowski, 1907, № 52, s. 5.
15. Див.: Ibidem, № 86,, 13(26) kwietnia, s. 1; № 89, 17 (30) kwietnia.
16. Листування з місцевою владою зберігається в ЦДІАК України, м. Київ (ф. 442, оп. 857, спр. 370, арк. 11–21).
18. Устав, дозволений місцевими властями 22 листопада 1907 р. див.: ЦДІАК України, ф. 442, оп. 636, спр. 647, ч. ІІ, арк. 164–173.
19. Листування з приводу з’їзду див.: ЦДІАК України, ф. 442, оп. 857, спр. 560, арк. 1–4.
20. ЦДІАК України, ф. 277, оп. 1, спр. 2441.
21. Там само, ф. 276, оп. 1, спр. 304, арк. 223, 216, 232.
Черкаська Н. – Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, м. Київ
Опубліковано: Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003 р., с. 26 – 37.