Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Д / Дніпрова Чайка / Студії / Дніпрова Чайка

Дніпрова Чайка

Олег Килимник

В українському літературному процесі кінця XIX – початку XX ст. помітну роль відіграли письменники, які стояли на загальнодемократичних позиціях. Своєю творчістю і громадською діяльністю вони так чи інакше допомагали народу в його визвольнім боротьбі і внесли посильний вклад у розвиток української національної культури. Однією з таких письменниць була Дніпрова Чайка (літературний псевдонім Людмили Олексіївни Василевської, дівоче прізвище Березіна).

В своїх кращих віршах, ритмізованих прозових мініатюрах та оповіданнях письменниця змалювала страждання трудящих під гнітом капіталістів, поміщиків та куркулів, гостро засуджувала їх експлуататорську суть, показувала непримиренність класових інтересів експлуатованих з експлуататорами. І хоч ідейно-творчий шлях Дніпрової Чайки був нерівний, складний, основний напрям її творчості свідчить про те, що письменниця боролася проти світу насильства і соціальної несправедливості, закликала до активної дії за новий, справедливий для народу суспільний устрій.

Народилася Людмила Олексіївна Березіна 20 жовтня 1861 р. в с. Карлівка, Ананьївського повіту, Херсонської губернії, в сім’ї сільського священика. Училася спочатку в спеціальній школі Одеського жіночого монастиря, а згодом в Одеській приватній жіночій гімназії. Гімназійний режим гнітив молоду дівчину, а гімназійна наука не задовольняла її. Допитлива, схильна до роздумів дівчина шукає розради в книгах. Вона захоплюється художньою літературою, читає твори Пушкіна, Лермонтова, Байрона, Шіллера та античних авторів. У гімназії Людмила Олексіївна почала писати вірші російською мовою.

Закінчивши в 1879 р. гімназію і одержавши право вчителювати, вона вирішила влаштуватись на педагогічну роботу, але батьки вважали, що вчителювання – недостойна для їхньої доньки-панночки справа.

Переборовши опір батьків, Людмила Олексіївна здійснює свою заповітну мрію і влаштовується вчителькою в багатих сусідів. Та, захворівши на запалення легенів, вона змушена була покинути роботу. Після одужання деякий час живе в селі, багато читає, пробує сама писати, удосконалює свої знання з української мови, захоплюється творами великого Шевченка, окремі з яких вона читала ще в гімназії.

У 1884 р. Дніпрова Чайка знайшла собі посаду вчительки в Одесі, в приватній гімназії Карпової.

Тут вона розпочинає свою літературну діяльність – перекладає поему Лермонтова «Мцирі», а також пише вірші українською мовою, які підписує псевдонімом Дніпрова Чайка. Вона вірить у своє творче покликання і в «Записній книжці» занотовує: «Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця – та ще які: паперові! І тепер уже сверблять колодочки! Тепер тільки і робить, поки чайка ще вільна птиця…» [Дніпрова Чайка, Твори, т. І, «Рух», 1931, стор. 307.].

Перші вірші Дніпрової Чайки («Україно моя мила», «Думка», «Батьку щирий» та ін.) були написані приблизно у 1883 – 1884 рр. В них письменниця висловлює гарячу любов до рідного краю, засуджує тих представників ліберальної інтелігенції, які не вболівають за народ, не виступають на його захист.

1885 р. в одеському альманасі «Нива» було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та оповідання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст.

Цього ж року вона познайомилась і одружилася з Феофаном Олександровичем Василевським; він був представником тієї демократично настроєної інтелігенції, яка ненавиділа будь-який гніт і ладна була в міру своїх сил боротися за щастя народу. Саме цим пояснюється участь Ф. Василевського в 1876 – 1878 рр. як добровольця в боях проти турків на боці повстанців Боснії та Герцеговіни. Повернувшись на Україну, він активно працював у народницьких гуртках демократично настроєної молоді. Виступав він і як літератор (у львівській «Правді» друкувався під псевдонімом Софрон Круть).

1885 р. Дніпрова Чайка приїжджає до Херсона, де її чоловік займав посаду губернського статистика. Тут письменниця близько зійшлася з членами колишніх таємних політичних товариств у Єлисаветграді, які зазнали на собі впливу ідеології ліберального народництва; члени цих товариств за протиурядову діяльність були переведені на службу з Єлисаветграда до Херсона.

В Херсоні Дніпрова Чайка пише вірші, оповідання, лібретто дитячих опер. Записувач народних пісень Андрій Конощенко, який був добре знайомий з родиною Василевських, у своїх спогадах згадував, що в Херсоні протягом 1885 – 1887 рр. письменниця написала велику кількість творів, хоч не всі вони були надруковані за її життя. Ранні твори Дніпрової Чайки були прихильно зустрінуті читачем і критикою. Ім’я Дніпрової Чайки з’являється на сторінках альманахів «Степ», «Перший вінок», «Хвиля за хвилею», різних журналів та збірок.

У 1886 р. письменниця деякий час перебувала в Криму, в глухому селі Алма-Тамак. В результаті цієї поїздки з’явилися «Морські малюнки», що свого часу користувалися значною популярністю.

Ф. Василевський, А. Конощенко та інші херсонці були активними учасниками місцевої громади. Суспільно-політичні погляди членів громади були неоднаковими. Одні з них стояли на позиціях просвітянства, інші симпатизували ідеям революціонерів-демократів. Благородними, хоч і дещо туманними, прагненнями «служити народові», боротися проти «темного царства», засилля «ситих і багатих» запалилися Ф. Василевський, Дніпрова Чайка, М. Чернявський. Вони поширювали і популяризували твори Т. Шевченка й передових російських письменників. Та діяльність гуртка тривала недовго. Незабаром більшість херсонських «громадян», а з ними й родина Василевських, зазнали арештів і адміністративного заслання.

Статистики-українці – члени херсонської громади – були вислані з Херсона під поліційний нагляд. Василевські оселяються в с. Королівка, тепер Попільнянського району. Письменниця пильно приглядається до життя селян, налагоджує з ними тісні взаємини, подає їм медичну допомогу. Вона часто приїжджає до Києва, де встановлює дружні стосунки з М. Лисенком, М Старицьким, М. Заньковецькою, знайомиться з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою.

В Королівці Дніпрова Чайка з захопленням читає Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Тургенева, вчиться у них. «Я поняла, что быть писателем – это учиться у нашего бессмертного Шевченко, равно как у Гоголя и Тургенева – этих больших мастеров слова» [Рукописний відділ Державної публічної бібліотеки. Фонд І. 22755], писала вона в листі до знайомих. А у вірші «К портрету Лермонтова» називає поезію Лермонтова «могучей, живительной силой».

В цей час Дніпрова Чайка багато пише – головним чином вірші та оповідання, які друкує у «Дзвінку», «Зорі», «Правді», в збірнику «Русским матерям» (М., 1892) та в інших виданнях.

Який же характер творів Дніпрової Чайки?

Щоб відповісти на це питання, слід спочатку бодай коротко зупинитися на особливостях світогляду письменниці, її суспільно-політичних поглядах.

У своїй громадсько-політичній і літературній діяльності Дніпрова Чайка пройшла складний і суперечливий шлях ідейно-творчих шукань. Не викликає сумнівів те, що письменниця постійно прагнула служити своєму народові, хотіла бачити його вільним, щасливим. Та, шукаючи справжніх шляхів боротьби за щастя народу, вона часто, особливо в 1880 – 90-х роках, збочувала, помилялася, часом віддавала данину ідеології ліберально-буржуазного народництва.

Ще на зорі своєї громадської та літературної діяльності письменниця захоплюється різними філософськими вченнями, зокрема її увагу привертає толстовство, що знайшло своє відображення в оповіданні «Хрестонос». Згодом, розчарувавшись в толстовстві, зневірившись в інших модних філософських вченнях, вона сходиться з тією частиною інтелігенції, яка стояла на позиціях абстрактного народолюбства з його ставкою на мирну культурницько-просвітню діяльність.

Тривалий час Дніпрова Чайка підтримувала тісні зв’язки з діячами одеської, потім херсонської, а згодом київської громад, що не могло не позначитись на її світогляді, творчості.

У формуванні її як письменниці чималу роль відіграла творчість Шевченка. Мотиви поезії Кобзаря звучать у багатьох творах письменниці. Проте в них немає шевченкової революційної пристрасті. Провідні ідеї творчості Шевченка засвоювались Дніпровою Чайкою в інтерпретації ліберальних народників, які свідомо вихолощували революційний зміст «Кобзаря», пристосовуючи його до своїх поміркованих ідеалів.

Звідси спроби Дніпрової Чайки писати «під Шевченка» виливалися в звичайнісіньке епігонство, яскравим прикладом чого є поезія «Роковини», з її типово народницькою ламентацією.

Не менш показовими в цьому відношенні є і поезія Дніпрової Чайки «Кобза (М. В. Лисенкові в 50 рік народження його)» та її ж некролог Лисенкові («Пізня квітка на могилу незабутнього Миколи Віталійовича Лисенка»). В поезії «Кобза» письменниця цілком слушно говорить, що геній Лисенка виріс на благодатному грунті музично-пісенних традицій народу.

Але тут же, даючи своє розуміння спадщини Лисенка, Дніпрова Чайка об’єктивно звужує і, по суті, збіднює ідейний зміст цієї спадщини, зводячи її до відродження Лисенком культурних традицій козацьких часів. Тут знайшла свій вияв певна національна обмеженість письменниці, нерозуміння нею історичного процесу, його перспектив і тих завдань, що стояли перед українським народом, який пліч-о-пліч з братнім російським народом готувався до рішучих класових боїв і соціальним ідеалом якого не було й не могло бути ідеалізоване козацьке минуле.

Ще більше нерозуміння музично-пісенної спадщини Лисенка Дніпрова Чайка виявила у згаданому некролозі. Тут письменниця намагається витлумачити діяльність геніального композитора і його спадщину в цілковитій відповідності з ідейними настановами ліберально-буржуазного громадівства. В інтерпретації Дніпрової Чайки творчість Лисенка була нібито фактором, що цементував воєдино, збирав під один прапор усіх, незалежно від їхньої партійної приналежності, політичних переконань, соціального стану.

Проповідь ідеї класового миру, заклики виступити єдиним фронтом за спільну справу маємо в туманному за змістом вірші «Війна не вгаває, війна клекотить». Навіть в оповіданні «Чи сквиталася?», де загалом різко критикується експлуататорська суть українського панства, показано зворушливе єднання доброї пані й селянки перед лицем страждань і горя (у пані помирає дитина, в селянки здихає єдина годувальниця сім’ї – корова).

Ліберально-народницькі риси світогляду письменниці негативно позначились і на деяких інших її творах. Так, в поезії «Зірчині чари» реалістично змальовано страхітливі картини конаючого від голоду села. Та реалістичне звучання твору знижується введенням в його образну тканину образу-символу – зорі, що виконує напівмістичну функцію, викликаючи чудо – летаргічний сон зголоднілої селянки. Під впливом цього «чуда» пани подають допомогу голодуючим селянам. Як бачимо, в деяких творах, написаних у кінці XIX ст., плекаючи ліберально-народницькі ілюзії «братерства пана з мужиком», Дніпрова Чайка апелює до «гуманних почуттів» українського панства.

А поряд з цим письменниця дала ряд творів, в яких гостро викриває експлуататорську суть поміщиків, куркульства, показує непримиренність класових інтересів гнобителів і гноблених, закликає «викоренити геть дощенту» панів, «щоб і краю не паскудили, землі святої не псували» («Уночі»). Згодом, як відомо, вона щиро вітає Жовтневу революцію («Самоцвіти», 1918). Все це свідчить про кричущі суперечності її світогляду.

У своїх творах письменниця зображувала головним чином тяжке життя селян, реалістично змальовувала страждання простого народу, приреченого на виснажливу працю, моральну деградацію і неуцтво, на життя в умовах забобонного, консервативного побуту і пересудів. Об’єктивно ці твори були обвинувальним актом світові насильства і соціальної несправедливості. Вона виступала в них проти глитаїв, старшин, писарів, що грабували і гнобили трудовий народ. Однак гостра критика письменницею несправедливого соціального ладу нерідко поєднувалась, як говорилось уже, із проповіддю класового миру, із закликами до мирного розв’язання соціальних конфліктів. Дніпрова Чайка вірила в те, що «минеться зла година», проте звідки «хмара та налине, що дощ цілющий принесе», не знала. Часто-густо вона схилялася до мирної культурницько-просвітньої роботи «на національній -основі», що також було однією з ліберально-народницьких ілюзій. Ця віра у всемогутність культуртрегерства, як панацеї від усіх соціальних лих, яскраво відбилася в її оповіданні «На солоному».

Життя і побут міської околиці подаються тут через сприймання «свідомого українця», просвітянина Гаврила Петровича. При знайомстві з приміською околицею йому впадає в око деградація і виродження її мешканців, колишніх селян. «Неприємно вразила його примітка до селянського життя й обхідки чогось зайвого, незнайомого». Він не бачив людей «у звичайній селянській роботі». Чоловіки гендлювали, жінки «били байдики», «мляво вештались по подвір’ю і охоче ставали до балачок». Цим «язикатим неробам» Гаврило Петрович протиставляє «трудящу, як бджолу, українку». Неприємно вразила його «нєжненька мова», тобто макаронічна російсько-українська мова улесливих, хитруватих мешканців міської околиці, які звикли подібно до Нечуєвої баби Палажки до панського «обхождєнія», бо прислужували панам, що приїздили до них на купелі. Спосіб життя і побут спотворили їхні естетичні смаки. Їх цілком задовольняв грамофон, релігійні пісні, низькопробні міщанські романси, кабацька музика. Гаврило Петрович три дні розшукував пластинки з мелодіями рідних пісень, і, коли програв їх солончанам, у них одразу прокинулись здорові естетичні смаки. «Ой гарно! Осе так! Осе по-нашому», захоплено вигукують солончани.

Причину звиродніння і духовної деградації жителів приміської околиці письменниця пояснює тим, що вони, мовляв, відірвалися від землі, від національного грунту. Мелодії українських пісень одразу ж пробуджують в них національні почуття.

Така ідея твору свідчить про нерозуміння письменницею духу часу, що характеризувався невідворотним наступом капіталістичних відносин на село, під впливом яких посилювався процес пролетаризації, а то й деградації селянських мас. І ніякі культурницькі заходи не могли зупинити цей історичний процес.

Іноді Дніпрова Чайка розчаровувалась у культурницькій роботі, і тоді з’являлись такі твори, як вірш «Посуха», де посуха в природі порівнюється з безплідністю культурництва.

У творчому доробку Дніпрової Чайки значний інтерес становлять вірші, в яких показано тяжке становище трудящої дівчини, наймички, сироти («Мати», «Дівочий жаль», «Нічною добою» та інші). Правдиво змальовує поетеса життя бідних матерів, що зазнають так багато горя («Вісточка», «Пісня», «На лимані»). Ці твори сповнені тривоги за долю матері-страдниці та її дітей. Письменниця виступає тут продовжувачем кращих традицій представників російської та української прогресивної літератури, у яких вона вчилася реалістично відображати життя трудящих людей.

Ряд віршів Дніпрової Чайки присвячений Україні. Відмова від служіння рідному краю розглядається письменницею як найтяжчий гріх. Вона хотіла бачити батьківщину вільною, а народ щасливим. Звідси у неї вболівання за пригнічених буржуазно-поміщицькими порядками трудящих України, звідси – протест проти русифікаторської політики царського уряду і засудження тих, хто заради своїх класових інтересів зневажав народ, його культуру.

Письменниця гаряче любила рідний народ, але з не меншою пошаною ставилася до братнього російського народу, до його світлих геніїв – великих мислителів, поетів, художників. Вона завжди глибоко шанувала Пушкіна і Лермонтова, перекладала їхні твори, прагнула познайомитись з Чеховим, листувалася з Горьким і т. д.

Значне місце в поетичній спадщині Дніпрової Чайки займають вірші про вірне кохання («Пісня», «Так, друже, так», «Чи любиш ти мене»). Найніжнішими словами говорить письменниця про чисту любов, позбавлену будь-яких меркантильних розрахунків («Прийнявши лист від Ф.»).

В окремих віршах («Ненависть», «Неожиданная встреча» та ін.) виразно проступають інтимні почуття письменниці, викликані нещасливими родинними обставинами. Цим зумовлені і мотиви песимізму, що мають місце в ряді її творів.

В кінці 1895 р. родина Василевських повернулася до Херсона, де Феофан Олександрович знову зайняв посаду губернського статистика. На цей час Дніпрова Чайка уже була відомою письменницею. Про неї пише Іван Франко, вона листується з М. Коцюбинським, М. Заньковецькою, Панасом Мирним, родиною Косачів, М. Лисенком, зустрічається з І. Карпенком-Карим, Л. Яновською. 1896 р. вона пише багато віршів, оповідання «Вольтер’янець», 1898 р. – «Тень несозданных созданий», 1899 р. – «Чи сквиталася?» та ряд інших творів.

За час перебування Дніпрової Чайки поза Херсоном в її поглядах відбулися істотні зміни. Письменниця бачила, як зростаючий капіталізм дедалі більше давив трудящі маси міста і села, як трудяще селянство терпіло від малоземелля і безземелля, тоді як переважну більшість землі тримали у своїх руках великі землевласники – українські, польські та російські поміщики і куркулі.

Знала Дніпрова Чайка і про те, що створені в Росії і на Україні соціал-демократичні організації виступали проти ліберального народництва, проти «громад», а згодом «просвіт», які прагнули тепер тільки конституційних перетворень у Росії. Письменниця все більше симпатизує активним борцям проти самодержавства, проти влади «ситих і багатих». Вона встановлює зв’язки з політичними в’язнями херсонської тюрми, збирає для них літературу, гроші, одежу, її квартира на Гімназичній вулиці стає місцем, де переховуються переслідувані царизмом, відбуваються зустрічі місцевих політичних діячів. Ця діяльність письменниці не лишилась непоміченою. Дніпрова Чайка потрапляє до списків неблагонадійних, за нею встановлюється постійний таємний нагляд, в її квартирі провадяться обшуки.

Саме в цей час у віршах Дніпрової Чайки з’являється поетичний образ «буруна», через який письменниця передає бурхливість і навальність життя, тих гострих соціальних конфліктів і зіткнень, певну участь в яких брала вона сама. Образ зими у вірші «Бурун» – це символ реакції, що заморожувала вільну думку, душила народні прагнення до свободи. Дніпрова Чайка вітала бурун – наростаючий народний протест, вірила в силу народу, в його перемогу над царизмом, у неминучість приходу весни людства, свободи. «О милий мій, надійся, вір: надходить вже кінець стражданню», пише вона у вірші «Антифони».

І хоч вона не закликала до збройної боротьби за повалення самодержавства, все ж в окремих віршах заявляла: «Я хочу життя, ще я хочу борні! Надія моя ще жива» («Нехай я не вмію так щиро кохать…»). Коли декаденствуючі літератори, апологети «чистого мистецтва» ратували за літературу, яка б оспівувала «надлюдей», ховали у солодких туманних витребеньках та звукових ефектах розгубленість перед наростаючою силою народу, що піднімався на боротьбу, письменниця проголошувала: «Так ні! Давайте іскорки ясної: є часу трошки ще на дні, ще рано гаснути мені, і ще не хочу я спокою!»

Лірика Дніпрової Чайки відзначається багатством тем, мотивів, образів. Страждання народу, його душевні пориви, радощі і печалі знайшли в її поезії своє відтворення.

Для глибшого і повнішого розкриття душі своїх героїв письменниця часто звертається до народної пісні. Характерні для народнопісенної поетики образи «сірого пугача», горлиці, чайок, що скиглять над Дніпром, «зозулі жалібниці» зустрічаються у віршах «Вісточка», «Безщасна», «Зірчині чари», «Мати та дочка» та багатьох інших.

Окремі поезії Дніпрової Чайки не лише образами, а й ритмо-інтонаційним малюнком нагадують народну пісню. І це не стилізація, не штучне зближення з народною творчістю, а риса, органічно властива поезіям письменниці. Яскравим зразком цього є вірш «Сон», в якому у плані народної пісні розповідається про те, як син збирається в далеку дорогу, щоб привезти додому матір з того світу.

Багато уваги приділяла поетеса змалюванню картин природи. Природа в її поезіях – друг і порадник людини, вона багата, сповнена краси, що збуджує людські сили й енергію до активної діяльності, приносить відраду в горі і скорботі. У віршах «Бажання», «Ніч», «І небо похмуре», «Весна» звучить радість людського буття. Письменниця хотіла б квіткою бути, щоб, «виссавши сік із землі, весь бруд земляний повернути у пахощі й барви ясні». Вона воліла б соловейком стати, який у день весняної радості і розквіту землі піснею своєю звеселяє бідних і скривджених «і звуком своїм виганяє з них сум, і скорботу, і страх». Вона ладна хмаркою стати, щоб дощем поливати «смалені вбогі поля», «хотіла б словом цілющим скропити і серце трудне, щоб в очах нещасних засяло кришталями сонце ясне».

У 1890-і роки Дніпрова Чайка написала і ряд прозових творів, в яких вона вболіває над долею селянства, реалістично відтворює народні звичаї, обряди, родинні стосунки. У деяких оповіданнях письменниця віддала данину етнографізму та побутовізму, що зближує їх певною мірою з оповіданнями Ганни Барвінок, окремими творами Грицька Григоренка та І. Нечуя-Левицького. Про це свідчать оповідання «Знахарка» і «Хрестонос», а також «Чудний» та «Вольтер’янець».

В оповіданні «Вольтер’янець» (1896) письменниця зображує бідного селянина Степана, який, маючи гострий, допитливий розум, хоче знайти істину життя, дізнатись, чому воно так несправедливо влаштоване: «У мене тепер душа голодна, правди шукає, одвіту на мою думку питає». Але відповіді на свої питання він так і не знаходить. До сумного висновку приходить Степан:

«Живе людина: росте, радіє, горює, любить, ненавидить, хитрує, бореться, грішить, молиться – прийшла смерть і – зразу всьому тому край. І нема тієї душі, і ні по чому її розпізнати. Як рослина, що не має в собі нічого, як худобина, що має тільки пару, так і людина: вмерла, і ніякої одзнаки душі її нема. Та чим же людська душа краща, як ота пара з худоби, як оте ніщо з рослини? І там, і тут нічого! Жив ти, любив, боровся, страждав – ото тільки й твого. Жив – був чоловік, умер – стратив разом й тіло й душу… Чого дурити себе, що бог посадить її в раю на дзиґлику та постановить перед нею мисочку? Та й нащо мені той рай, коли в йому така втіха злиденна?»

Тут відтворено властиві народу риси стихійно матеріалістичного, атеїстичного світогляду.

Шукають шляхів до правди і герої оповідання «Тень несозданных созданий» (1898), в якому письменниця принагідно торкається декадентського напряму в літературі й мистецтві. На перший погляд вона нібито засуджує декадентство. Один з героїв цього оповідання Яковенко дає нищівну характеристику модерному напряму:

«Де ви знайшли там хоч одного ясного правдивого виразу здорової думки?.. Хіба всі оті Бальмонти, Гіппіуси і вся їхня братія варта доброго слова? А оті символісти, імпресіоністи і «tutti quanti» в малюванні – варті вони доброго погляду? Усі їхні змагання чи варті окрайця черствого хліба, – хліба, якого не має досить наш голодний народ… Ні! Уся ота декадентщина, на мій розум, є тільки «тень несозданных созданий».

Та фактично Дніпрова Чайка стоїть тут на об’єктивістській позиції співставлення думок з приводу цього явища, не виносячи власного присуду над ним. Заперечуючи думку Яковенка, основна героїня твору вчителька Антоніна Павлівна говорить:

«Тільки смієтесь! А щоб зазирнути глибше, пошукати правдивого зерна попід тими лушпайками, то шкода. А може, в тих незграбних, калічкуватих виразах більше правди, ніж ви сподіваєтесь? Може, той вираз – се крик терплячої, наболілої не нашим буденним болем душі…»

Від себе письменниця додає, що молодь, кепкуючи з декадентів, брала приклади «… не з глибини тих самих, всіма осміяних декадентів, а лиш з тієї піни, яку на глум викинули наверх критики та рецензенти». Загальний тон оповідання, виразні авторські симпатії до душевно спустошеної, роздвоєної невдахи в житті Антоніни Павлівни свідчать про те, що письменниця тут чітко не визначила своєї позиції.

Ідейно-творче зростання письменниці проходило особливо швидко в другій половині останнього десятиріччя XIX та на початку XX ст. Дніпрова Чайка знайомиться з передовими письменниками, зокрема з М. Коцюбинським, ближче сходиться з Лесею Українкою, Любов’ю Яновською.

М. Коцюбинський високо цінив оповідання та поезії Дніпрової Чайки. На обкладинці своєї збірки оповідань «Дорогою ціною», виданої у Києві 1902 р., М. Коцюбинський зробив такий напис: «Високошановній і талановитій авторці «Морських малюнків» – Людмилі Олексіївні Василевській щиро прихильний автор».

У 1903 – 1905 рр. в Херсоні Дніпрова Чайка була активним членом організації для допомоги політичним в’язням. 1904 р. за пропаганду антиурядової літератури письменницю було заарештовано.

Від майбутньої революції Дніпрова Чайка чекала встановлення загальнодемократичних порядків, передачі землі великих землевласників трудовому селянству, введення в школах навчання українською мовою тощо.

Події передреволюційних років, як і сама революція 1905 р., знайшли своє відображення в багатьох творах Дніпрової Чайки, в яких вона малює, за її визначенням, «той нишком прокидаючийся революційний рух чи то на селі, чи в малому місті», що й привів до першої російської революції.

Цікавим з цього погляду є вірш «Гралася в морі вільная хвиля». Алегоричні образи моря, вітру, хвиль розкривають розуміння письменницею подій, що назрівали. Наступ революційних сил народу на твердиню самодержавства та буржуазно-поміщицькі порядки в Росії вона передає в таких романтичних образах:

Грім перерізав

Сиву хмару,

Блискавка крила спалила,

Дощиком дрібним,

Чистим і срібним

Хмара весь берег омила.

Збігла у море –

Там на просторі,

Вільно – і знову гуляти,

Пісню про волю,

Вільную волю

Краще над всі шанувати.

Дніпрова Чайка прагнула писати такі твори, які будили б у читача благородні бажання йти на подвиги, боротися проти міщанського животіння. Так з’являються її ритмізовані, у більшості своїй алегоричні мініатюри, до яких звернулася письменниця ще в кінці 1890-х років.

Як відомо, за умов жорстокої царської цензури чимало російських та українських письменників часто-густо змушені були вдаватися до езопівської мови, різного роду символічних образів, алегорій. Дніпрова Чайка не була тут винятком, більше того, вона, як ніхто, мабуть, з тогочасних письменників, особливо широко використовувала в своїй творчості образи-символи, алегорії, натяки. Подекуди їх навіть важко розшифрувати, важко збагнути, що за ними криється. Так, в поезії «Береза» крах старих переконань і народження нових символізують відповідно пеньок старої берези і молодий пагонець, що живиться соками пенька. Але що це за нові погляди, якими були старі – з поезії не ясно. Так само ідейно нечіткими, малозрозумілими є вірші «Роковини», «Війна не вгаває».

В основу багатьох своїх мініатюр та новел Дніпрова Чайка клала життєві події і явища, але відтворювала їх з розкриттям потенції, гіперболізовано. Такими є мініатюри «Скеля», «Тополі», «Морське серце», «Дві птиці», «Дівчина-чайка», написані ще в 1890-х роках. У мініатюрі «Скеля» письменниця возвеличує синів, що шукають волі, а знайшовши її, повертаються до матері і схиляються перед нею. «Волю, мамо, волю та силу – відвагу широку на морі знайшли, і вільні юнацькії голови наші тобі на поклон принесли».

Різко і гостро засуджує письменниця боягуза, змальованого в образі гидкої, слизької медузи, який побоявся кинутись рятувати брата, що потопав у морі («Морське серце»), йому ніби протиставляється образ відважної дочки бакенщика, яка, рятуючи втопаючих у морі, перетворилася в дівчину-чайку і стала сповіщати мореходів про небезпеку в морі («Дівчина-чайка»).

1900 р. була створена мініатюра «Мара», в якій порушено важливі, актуальні питання часу.

Герой цього твору, скульптор Менандр, до кінця залишається чесним і відданим батьківщині. Щоб не тішити чужинців, він вирішує загинути разом із своєю скульптурою в бурхливих хвилях моря. «Рідне море сховало од заздрісних римських очей і пишну красу Херсонеса, й того, хто так вірно любив свою країну».

Менандр, як і Антей з драматичної поеми Лесі Українки «Оргія», є трагічною постаттю. Образ цей кликав до протесту, до рішучої боротьби проти поневолення.

Революційне піднесення в країні яскраво відбите в мініатюрі «Плавні горять» (1902) та оповіданні «Революціонер». Хоч останнє написане після першої російської революції, але в ньому відбилися настрої і думки Дніпрової Чайки напередодні І в період революції 1905 – 1907 рр.

Оповідання «Революціонер» цікаве ще й тим, що в ньому показано, як на зміну старшому поколінню борців, помірковані погляди і діяльність яких не відповідали новим завданням революційної визвольної боротьби, приходить молодь. Рішуча, наполеглива, вона бере долю революції в свої руки («Нам, старшим батькам, вже заявлено було… не втручатися в справи молоді… Ми, батьки, мусили нижче сідати…»). В підтексті твору відчувається настороженість письменниці до дій цієї запальної, часом нерозважливої і наївної молоді, яка нехтує досвідом обережних «батьків». Саме тому письменниця з певною стриманістю, а подекуди й іронією ставиться до революціонера Володі, його наївних розрахунків на нагайки, як зброю («сплетені почасти з шнура, почасти з дроту»).

Ось чому в кінці оповідання письменниця, не байдужа до долі хлопця, запитує: «Де ти, дитино? Чи здався тільки на гарматне, кажуть, м’ясо? Чи, може, виріс – порозумнішав». Тут мається на увазі те, що цей юнак міг через молодість і недосвідченість накласти головою без користі для справи, а міг вирости, змужніти, стати мудрим, досвідченим борцем за нове життя.

Поштовхом до написання мініатюри «Плавні горять», як свідчить дочка письменниці Оксана Феофанівна Іванова, було повстання селян на Лівобережжі, підпал ними маєтків таврійських магнатів. Ставлення авторки до революційних подій виразно передано в таких картинах:

«Горять далекі плавні по той бік Дніпра старого, що заснув, закутий в кригу. «Хай горять! Нехай палають! Хай збавляють хоч потроху ту тісноту світовую, опорожнюють місце для нових, що мають жити».

У цій же мініатюрі, як і в деяких інших («Струмок», «Шпаки»), Дніпрова Чайка таврує будь-яке угодовство і зрадництво у великій соціальній справі. Вона шукала щастя не в спокої, не в тихому міщанському животінні, а в кипучому житті, в боротьбі. Їй ненависні гниль, самовдоволення міщан. Ці слизькі істоти, як і горьківський Вуж,

«скрізь плазують обережно, чіпко держачись одного скарбу – власного життя, а за другії скарби їм байдуже! І не марять! Та коли й гадати їм, заклопотаним в шуканні стежки певної в темряві, де б найкраще вигідніше зберегти свій скарб скляний!»

Письменниця засуджує тих, чиїми руками царський уряд здійснював політику нагая і шибениць, душив революцію. Радісно повертаються птиці з вирію до рідного краю, «зачувши прикмети весни в Україні коханій» («Шпаки»). І хоч «струснув бородою мороз», хоч реакція не здавалась, бідні пташки «голосно щиро красу вихваляли, лиш сонця благали, щоб глянуло тепло-привітно на рідний окривджений край». Тоді, коли шпаки змушені терпіти від морозу голод і холод, деякі інші птахи, які уособлюють царсько-бюрократичний апарат, гордо походжають по землі.

«Гусак подивився й регоче. Качки закахикали разом глузливо… пава підсіла й образливо ганьбить, що рано занадто вернулись у рідну, в кайданах закуту, країну».

Шпаки ж терпляче зносили глум і знущання, «повні надії та віри, повні кохання до рідного краю, тремтячим од холоду співом про весну» вони сповіщають.

Значне місце в ритмізованих мініатюрах та оповіданнях Дніпрової Чайки займає пейзаж; пейзажами відтінюється поведінка, характер, уподобання героїв.

Картини природи у Дніпрової Чайки органічно злиті з дією твору. Гроза і шторм в «Дівчині-чайці» невідривні від сюжету, без них не може бути завершеного розгортання дії. Мініатюра «Плавні горять» відкривається тривожним пейзажним малюнком. Він є передвісником грізних подій, що мають відбутися на землі – в природі і бутті людей.

«Темно. Сумно. Таємничо ніч спустилася над город, придушила в хмарах місяць, погасила дрібні зорі, приглушила рухи й згуки, – мов мерця сукном жалобним, чорним покривом укрила задрімавший тихий город».

Оповідання Дніпрової Чайки, її ритмізовані мініатюри, поезії початку XX ст. свідчать, що письменниця йшла вже в рядах передової української інтелігенції, виступала як селянський демократ. Про це свідчить і подальша її діяльність.

У вересні 1908 р. письменниця з Херсона переїжджає до Києва. Тут вона перебуває в товаристві М. Лисенка. М. Коцюбинського, М. Заньковецької, А. Кримського, встановлює тісні зв’язки з В. Самійленком та Б. Грінченком. З М. Лисенком Людмилу Олексіївну зближувала, крім всього іншого, ще й палка любов до музики, до народних пісень, яких вона знала силу-силенну.

В 1909 р. Дніпрова Чайка захворіла і виїхала на лікування в Одесу. Тут вона жила до 1911 р., наїжджаючи періодично до Києва та Херсона.

В більшості поезій у прозі, написаних у цей час, Дніпрова Чайка утверджує ідею вірності боротьбі за свободу рідного краю, за щастя трудящих.

Могутній цар Мідас не може зупинити поширення чуток про те, що в нього ростуть ослячі вуха навіть тоді, коли його «меч заходився гуляти по всіх головах, що глузливо ще за хвилинку сміялись». І хоч народ на певний час скорився силі, він готується до боротьби, він прагне свободи, щастя, бо ж «там, де попадали каплі криваві – червоні маки процвіли і розмовляють з вітрами», там неминуче буйним цвітом розквітне здійснена мрія народу («Таємниця»).

Молодий ткач мріє виробити таку дивну тканину, щоб «покрила край свій од біди та злиднів»; він хоче «випрясти такую міцную мотузку, щоб зо дна неволі витягти свій народ». Дізнавшись, що тканину таку можна зіткати, він перемагає численні перешкоди і знаходить царівну-волю, даючи обіцянку не цілувати її раніш, ніж вона стане обома ногами на витканий килим. Та не дотримав ткач свого слова, поцілував царівну раніше, ніж стала вона на килим.

«Охнув грім сердитий, розколовши небо, блискавка огненним враз мечем махнула.

Спопеліла, зникла, розпливлася димом молодая пара і не знать де ділась.

Розсотався килим, падає шматками, ніжним павутинням носиться по світу, грає, мов веселка, міниться, зникає».

Народ чекає повернення майстра молодого, який принесе «одраду в темнії провалля», «підійме вгору тих, хто дав для його коштовне поткання, пряжу з свого серця» («Дивний ткач», 1909).

Певний інтерес становить і ритмізована мініатюра «Снище» (1909). Від страшних репресій проти революційних сил Росії в роки реакції письменниця хоче втекти в забуття, щоб не мучити собі душу баченими картинами. Та від дійсності не втекти, вона «ще важча од сну». З грудей письменниці виривається душевний крик болю: «Для чого жилось?»

Проте не розпач і відчай, не всероз’їдаючий скепсис і розчарування в роки реакції опанували Дніпровою Чайкою. Вона вірить у сили народу, який неминуче підніметься на боротьбу. Саме тому в 1909 р. письменниця перекладає українською мовою «Буревісника» М. Горького.

Настрої трудящого селянства, яке боролося в період першої російської революції «за землю і волю» і яке готове знову піднятись на боротьбу, відтворила Дніпрова Чайка в оповіданні «Уночі» (1909).

Представником демократичної інтелігенції зображений в оповіданні вчитель панських дітей Оркадій, «до правди сердешна людина». Оркадій протиставляється паничеві Ількові, якого приваблює лише зовнішня форма єднання з народом – записи етнографічних матеріалів. Ілько докоряє Оркадію за близькість до простого люду і називає його марксистом.

«Марксист не марксист, а шкура на мені не панська, – відповіда Оркадій, – то й мрії, й забаганки не панські. А коли хочеш знати – я не цураюся людей, єднаюся з ними, та тільки не по-твойому…»

В 1914 р. Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Тепер вона дуже рідко береться за перо. У 1915 році її спіткало нове горе – покінчив життя самогубством Феофан Василевський. Хвора письменниця, втративши чоловіка, а ще раніше – сердечних друзів М. Лисенка, М. Коцюбинського, Лесю Українку, зовсім злягла. У травні 1915 р. її везуть лікувати до Ялти, де вона живе до кінця вересня. Повернувшись до Олександрівська (Запоріжжя), вона пробує писати, але тяжка хвороба не дозволяє їй працювати. У серпні 1916 р. письменниця переїжджає до Бахмута на Донбас. Тут письменницю і застала Велика Жовтнева соціалістична революція.

Перемога Жовтневої революції викликала творче піднесення у письменниці. Протягом 1918 – 1920 рр. вона пише лібретто дитячої опери «Весна-красна», мініатюри «Самоцвіти», «Дві крапельки» та ін. Усім серцем стара поетеса сприйняла красу нового радянського дня, хоч, може, й не до кінця розуміючи його. Дніпрова Чайка показала Жовтневу революцію як силу, що не лише руйнує старий, а й творить новий, справедливий світ – світ людського щастя.

«Врочисто вітайте воскреслу Владарку) Будуйте будинок нового життя!

Бийте, ломіть без жалю і вагання усі старовинні здобутки неволі: тюрми, кайдани, глибокі льохи, високії мури, тісні закамарки старого життя!

Ущент, до підвалин руйнуйте!»

Та, руйнуючи старий експлуататорський світ, треба, на думку письменниці, збирати все те, що знадобиться народові, що створене його генієм, бо ж «будуємо ми не тільки фортецю [мова йде про нашу країну як оплот людського щастя. – О. К.], не тільки оселю гостинну, будуємо храм віковічний, храм величі щастя й краси».

1918 р. Дніпрова Чайка разом з дочкою та її сім’єю переїжджає до Києва. 1919 р. в Києві вийшло два томи її творів. З 1920 р. вона живе в с. Хоцьки на Переяславщині. Тут вона допомагає учням ставити свої дитячі опери «Коза-дереза», «Зима, Весна й Літо та ін.

Кінець 1922 та початок 1923 р. Дніпрова Чайка живе в Києві. В цей час вона тяжко хворіє. Згодом вона переїздить до Ржищева, пізніше – в с. Германівку, Обухівського району на Київщині, де працювала дочка Оксана.

Значне місце в творчому доробку Дніпрової Чайки займають її твори про дітей і для дітей (вірші, оповідання, казки, лібретто опер). Написані вони в різні часи – від 1890 до 1920 р.

Через призму сприйняття явищ природи маленьким Павлусем письменниця в оповіданні «Краплі-мандрівниці» малює чотири пори року. До цієї теми вона звертається і у віршах «Осінь», «Зима», «Весна».

Співчуттям до бідних і скривджених сповнена «Казка про Сонце та його Сина». В казці «Буряк» Дніпрова Чайка в доступній, зрозумілій для дітей формі розповідає про вироблення цукру. Це один з перших творів в українській літературі, де робиться спроба ознайомити дітей не тільки з природою, а й з виробництвом.

Лібретто опер «Коза-дереза», «Зима й Весна, або Снігова Краля», «Пан Коцький», «Проводи Сніговика-Снігуровича», «Весна-красна» написані за мотивами й образами казок, що зустрічаються в різних народів. Так, до опери «Проводи Сніговика-Снігуровича» авторка зробила таку примітку: «Сюжет позичений з сербського. Переробка Дніпрової Чайки» [Рукописний відділ Державної публічної бібліотеки. Фонд І. 2311].

Всі її опери сповнені життєстверджуючих настроїв, вони виховують у дітей віру в перемогу добра, справедливості, в торжество світлого, радісного в житті. На лібретто опер «Коза-дереза», «Зима й Весна, або Снігова Краля», «Пан Коцький» музику написав М. В. Лисенко. Вони користуються незмінним успіхом у радянської дітвори, ставилися Київським театром опери та балету ім. Т. Г. Шевченка та іншими театрами.

На початку 1920-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка і нічого не могла писати. Однак творчі пориви не залишили її до останнього подиху життя. Вона збирається упорядкувати все написане нею, домовляється з київськими видавництвами про випуск нового зібрання творів. В 1925 – 1926 рр. пробує писати лежачи. До нас дійшов уривок з її останнього твору. В ньому йдеться про розповсюдження на селі в період першої російської революції протиурядової літератури, про роботу підпільників, їх пропагандистську діяльність.

Своїм характером (сюжет, ряд епізодів, зв’язаних з героїнею – селянкою Мотрею, син якої за революційну діяльність сидить у тюрмі, а після суду його відправляють до Сибіру) твір цей дуже нагадує оповідання «Мати» («Чайка») С. Васильченка. Незважаючи на арешт і заслання революціонера Пилипа, пропаганда на селі набирає дедалі більших розмірів. «В Суховербівці росла пропаганда. Поліція аж за голову бралася: скрізь по хатах література, а звідки вона – ніхто не скаже».

Закінчити цей твір письменниці не вдалося. Передчасна смерть (13 березня 1927 р. в с. Германівці) обірвала життя Дніпрової Чайки. Похована вона 16 березня в Києві, на Байковому кладовищі.

Творча спадщина Дніпрової Чайки – представниці того покоління письменників-демократів, що в міру своїх сил і можливостей брали активну участь у боротьбі проти царату, буржуазії та поміщицтва, – по праву належить радянському народові – спадкоємцеві кращих, передових, демократичних традицій культури минулого. Від ідейно туманних, неокреслених вболівань за народ, культурницьких ілюзій, не без помилок і сумнівів, через участь у загальнодемократичному русі, в боротьбі за визволення пригноблених до прийняття Жовтневої революції – такий шлях Дніпрової Чайки. Своїми творами вона внесла свій посильний вклад в українську демократичну літературу.


Примітки

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 3 – 20.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9719

Модифіковано : 23.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.