Зірчині чари

Дніпрова Чайка

Нічка-відрадниця тихо

З зіркою з неба зійшла,

Клопоти, тугу та лихо

З серця людського зняла.

Чар її навіть злякався

Голод – страшенна мара:

В тінь заховався і в вікна

Не заглядає з двора.

Темна убогая хата,

Свічки немає давно,

Зіронька тільки привітно

З неба моргає в вікно.

Поночі в хаті, не видко,

Чути лиш згуки одні:

Часом голоднії дітки

Щось забелькочуть вві сні.

Часом на ліжку застогне

Мати їх хвора, й зачне

Баба зо сну бубоніти

Та й не домовить, засне:

Й знову так тихо, аж сумно,

Тільки цвіркун цвірінчить

І по сумній тій хатині

Дзвінка луна аж лящить.

Кинулась зразу дитина

Та й заходилась кричать.

– Цить, моє серце, пожди-но:

Стану котка я співать!

Шепче-співає: тож страшно

Других збудити зо сна.

Лаяти будуть: найменша

В хаті – невістка, вона.

– Годі ж, мій сину любенький,

Бачиш, всі сплять – замовчи,

Ну, пригорнися до мене,

На тобі ось – посмокчи!

Хижо припало голодне,

Аж затрусилось усе,

Ручками груди порожні

Дряпає, кашляє, ссе.

Та як зайшлося – аж духу

З вуст не пускає біда!

Злякана мати вже й дмуха,

Цмока, цілує – шкода:

Очі пустило під лоба,

Витяглось, стало правцем –

Прямо хоч зараз до гроба!

З жаху над милим мерцем

Скрикнула мати щодуху, –

В хаті всі кинулись враз:

З печі ізлазить свекруха,

Хвора ятрівка звелась

Трохи на ліжку, питає:

– Що воно, вмерло?

– Ба, ні!

– Серце колотиться – диха

Каже стара, – а мені

Так би здавалось: на лихо

Вже йому жити. Ми всі

З голоду скоро подохнем!

Бався, цілуйся, носи.

Ач, яке щастя! Ну, нащо

Цей тобі клопіт? Покинь!

Ось поклади його краще

Тут під боги та поклін

Вдар, помолися… – Не слуха:

З жахом дитину вона

Мигом вгорнула в кожуха,

Вибігла з хати. Дурна!

– Ну-бо, чого вам? Не лізьте! –

Каже онукам стара.

– Бабо, дай їсти! дай їсти!

Бабо, вже снідать пора!

– Ох мені лишко! – Вхопила

Баба голодних внучат,

Стиснувши серце, побила

Та й повкладала знов спать.

Хлипання й стогін ще довго

В хаті лунали, стара

Довго молилася богу.

Далі все змовкло. З двора

Ще не верталася невістка;

Ходить по двору та все

Дума, якую-то вістку

Їй чоловік принесе

З городу. Вже-бо давненько

З свекром поїхали враз.

– Синку, ти жив? ти живенький?

Радісно шепче: «Бог спас!»

З радощі й ноги зомліли,

Сіла на призьбі в людей,

Сіла, дитя притулила

До наболілих грудей.

Де й молоко те взялося

В грудях, порожніх давно.

В матері, мабуть, із серця

Вилилось просто воно!

Ссе дитинятко, дрімає,

Стишилось, скоро засне,

Мати його колихає,

Дивиться в небо ясне.

В мізок вп’ялась одна думка:

«Боже, на тебе одна

Наша надія – невже ж то

Нас не потішить вона?

Боже, невже ж то і люди

Всі одцурались од нас?

Боже ж мій, що воно буде?

Вся худібчина звелась…

Хліба нема… не вблагаєш

Навіть, щоб дурно взяли

В найми… Чого ти моргаєш,

Зірко? Хіба ти з землі

Чуєш веселощі, жарти?

Зоре, хоч ти так зроби,

Щоб не лились наші сльози,

Зоре, молюся тобі!

Рада б лягти я в могилу,

Рада б я серце віддать,

Тільки була б моя сила

З лиха людей зрятувать.

Зіронько, зглянься над нами,

Дай нам надію, молю,

А не даси, то вже лучче

Вийми ти душу мою!..»

Та й задивилась, а з неба

Зірка їй в очі блищить,

Тягне неначе до себе;

Тіло все терпне, дрижить;

Серце забилось, а потім

Змовкло; однявся язик,

Вуха поглухли, очі

Срібний туман заволік…

Зірка дала запомогу

Щирую: блиском своїм

Тихо приспала безщасну

Сном летаргічним, чудним.

Думка про хліб розбудила

Рано голодне село.

Всяке, що мало ще сили,

Роздобувати пішло,

Де б то чого попоїсти,

Чим пропалити в печі,

Та чи немає ще вісти

З городу? От, ідучи

З відрами, бачить сусідка –

Жінка якась-то сидить

В неї на призьбі нерушно,

Мов нежива або спить.

– Прісько, гей, що тобі сталось? –

Кличе сусіда – мовчить,

Не ворухнеться й не чує,

Як і дитятко пищить

В пазусі. Пріську сусіда

Злегка торкнула – німа –

Так би, здається, й не мертва,

Тільки й життя в їй нема.

Кажуть старі, що «замерла»,

В хату хутенько внесли

І під богами поклали;

Рідні й чужії прийшли,

Сіли душі доглядати,

Як, чи одійде зовсім,

Чи про той світ розказати

Вернеться трохи ще їм?

Байдуже навіть за голод, –

Ходять цікаві жінки

Цілими днями до хати,

Носять голодним шматки.

Хліба, хто каші, хто редьки,

Хто буряка принесе,

Хто картоплин із десяток –

В поживку бідним усе.

Добре годують дитину, –

Хтось-то з старих, бач, навчив:

«Вернеться швидше до сина

Матчина душка, як жив».

В город добігла та чутка

До чоловіка – зібравсь,

Службу покинув та й хутко

В слободу рідну пригнавсь.

Тільки од сну чарівного

Жінки збудити не міг,

Клопоту повний сумного,

Знову вернувсь до своїх

Хазяїнів. Та недарма:

Скрізь поголоска пішла

Про молодицю замерлу,

Вістка ота досягла

Серця й байдужих вразила,

Зрушились навіть пани

І, зацікавлені дивом,

Поміч зібрали вони:

Хліб, і одежа, і гроші, –

Разом усе попливло,

Стане й до нового хліба

Прогодувати село.

Тільки вона, для котрої

Все те зібралось, – лежить,

Не потребує нічого,

Сном чарівним вона спить.

Довго ще так чи недовго

Спатиме Пріська, – хто зна?

Діло своє вже зробила

Сном своїм дивним вона.

В добрую, мабуть, годину

Щира молитва дійшла:

Дива зоря наробила –

Серце в байдужих знайшла!

Примітки

Вперше надруковано в збірнику «Запомога. Малорусский литературный сборник. В пользу пострадавших от неурожая. Составил М. Комаров, Одесса, 1892 г.» Цей збірник був заборонений цензурою. Подається за виданням: Дніпрова Чайка, «Твори», «Рух», X., 1931.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 248 – 253.