Зависть

Переклад Якова Головацького

Росли вкупі два явори, росли,

Межи ними шиловата сосна;

То не були явори зелені

Ні меж ними шиловата сосна,

Лиш то були два брати роджені,

Один Павло, а другий Радуло,

Межи ними сестриця Єлиця.

Сестру брати так дуже любили,

Що є в світі, гостинці зносили,

Напослідок дали вни сестриці

Красний ножик із самої криці –

Срібна похва, золота окова.

Як то вздріла молода Павлова,

Завистила своєй зовиці

Та кликнула паню Радулову:

«Ятрівонько, по бозі сестронько!

Чи не знаєш отруї якої?

Струїла би-м брата із сестрою».

На то каже Радулова паня:

«Біг з тобою, моя ятрівонько!

Я трутизни ізроду не знала;

Таже й мене братоньки любили,

Вони й мені дарунки носили».

Як то паня Павлова зачула,

Швидко в поле коником махнула

Та пробила коня вороного.

Відтак каже до муженька свого:

«На зло, Павле, ти сестру кохаєш,

На све лихо гостинці зношаєш,

Вна ти твого коника пробила».

Павло сестру Єлицю питає:

«Нащо-сь, сестро, тоє учинила?»

Сестра брату кленеся, як може:

«Не я, брате, так мені дай, боже,

Мені й тобі щастя та здоров’я!»

Сестрі братчик на все віру дає.

Як то паня Павлова уздріла,

Вона ніччю до саду приспіла,

Та й убила сокола сивого.

Відтак каже до муженька свого:

«На зло, Павле, ти сестру кохаєш,

На све лихо гостинці зношаєш,

Вна ти твого сокола убила».

Павло сестру Єлицю питає:

«Нащо-сь, сестро, тоє учинила?»

Сестра брату кленеся, як може:

«Не я, брате, так мені дай, боже,

Мені й тобі щастя та здоров’я!»

Сестрі братчик на все віру дає.

Як то паня Павлова уздріла,

Пізно ніччю із постелі встала

Та зовичин красний ножик вкрала,

Ним дитину в колисці пробила.

Скоро рано зоря зазоріла,

Сама вбігла до муженька свого,

Ручки ломить, крізь сльози говорить:

«На зло, брате, ти сестру кохаєш,

На све лихо гостинці зношаєш,

Вна ти твого синонька убила,

За собов ді й слідочки лишила».

Як сказала то жінка їй брату,

То він скочив в горішню кімнату, –

Сестра спала в перинах імхових,

Злотий ножик єї в узголов’їх.

Братчик злотий той ножик виймає,

З срібних похвів єго добуває,

Аж на вістрю кровця обсихає!

А пан Павло, скоро то уздрів,

Лютий сестру за руку збудив:

«Сестро вража, бий тя божа сила!

Най би-сь була коня ми пробила,

Най би-сь вбила сокола сивого,

За що-сь з’їла синонька милого?!»

Сестра брату кленеся, як може:

«Не я, брате, так мені дай, боже,

Мені й тобі щастя та здоров’я!

Як клятьбі сій не віруєш, брате,

Кажи д’коням живу прив’язати,

Най мя коні в кусні розривають,

Моє тіло вірли роз’їдають!»

Але братчик на клятьбу не дбає,

Сестру в чисте поле проводжає,

Прив’язав ю коневі до хвоста,

Пустив з вітром: «Нажилась ся доста!»

Ой де крапля їй кровоньки пала,

Там виросли васильки та рожа;

Де вна сама собою упала,

Там постала церківочка божа.

Мало часу по тому минало,

То Павлова дуже-сь розболіла,

Дев’ять років тяженько хиріла,

Крізь реберця трава проникала,

В траві люті гади вилягались,

Очі пили та в траву ся крили.

Тяжко стогне молода Павлова

Та й так каже до муженька свого:

«Чуєш, Павле, ти мій милий мужу,

Вези мене хворую, недужу,

Де зовиці церківонька біла,

Чей би мене церковця спростила?!»

Скоро Павло учув тії слова,

Повіз єї до церкви-зовиці.

Як же були близенько дзвіниці,

Щось із церкви до них викликає:

«Іди відси в пропасть, негіднице,

Гріхів твоїх й церква не прощає!»

Як то грішна Павлова зачула,

То на свого муженька кивнула:

«Не вези мя у двори біленькі,

Лиш вези мя в поля широченькі;

Нагрішила-м на сім світі доста –

Прив’яжи мя коневі до хвоста,

Най мя коні в кусні розривають,

Грішне тіло вірли роз’їдають!»

Павло жінці по всім послух дає,

В чисте поле ю випроводжає,

Прив’язав ю коневі до хвоста,

Пустив з вітром: «Погуляй си доста!»

Ой де впала їй кровці краплина,

То там виріс бодяк та тернина;

Де вна сама собою упала,

Там під нею земля ся запала

Та й широке озерище стало.

А із води коник виниряє,

На нім злота колиска гойдає,

На колисці соколик сивенький,

А в колисці хлопчичок маленький,

Під борідков та з ножиком рука,

Що убила невинятко – сука.

Примітки

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 216 – 220.